Бірманські будні

Розділ дев’ятий

Наступні пів місяця були багаті подіями.

Ворожнеча між У По Кіном і доктором Верасвамі була в самому розпалі. Усе місто розділилося на два табори, майже кожен божий бірманець — від судових клерків й аж до базарних мітлачів — належав до списку однієї чи іншої сторони, готовий потрібної миті надати в суді неправдиві свідчення проти ворога. Табір доктора, однак, виявився набагато меншим за кількістю членів і гіршим за якістю наклепів. Редактора «Бірманського патріота» було засуджено за підривну діяльність і наклепницькі заяви без внесення застави. Його арешт спровокував невеликі заворушення в Рангуні, які швидко придушила поліція, і які завершилися смертю лише двох учасників. У в’язниці редактор оголосив голодування, але вже за шість годин зірвався.

Чаутада теж не лишилася осторонь цих подій. За загадкових обставин із в’язниці втік дакойт на ім’я Нга Шве О. До того ж ширилося дедалі більше чуток про заколот місцевих робітників, який ось-ось має вибухнути. Дедалі більше чуток із доволі сумнівних джерел крутилося навколо Тонгви — села, що розкинулося неподалік табору, де Максвел кільцював дерева. Із вуст в уста передавали байки про те, як невідомо звідки з’явився веїкса, або чарівник, що ходить селами й пророкує фатальний кінець англійської влади, роздаючи всім охочим чарівні куленепробивні сорочки. Містер Мак-Ґреґор на це реагував із долею здорового скептицизму, однак про всяк випадок попросив у військовій поліції підкріплення. Незабарно в Чаутаду була командирована рота індійської піхоти, яку очолював британський командир. Ну а Вестфілд, звичайно ж, чекав першої нагоди, щоб удертися в Тонгву й навести там порядки.

— Боже, якби ж вони хоч раз зібралися й повстали як слід! — жалівся він Еллісові. — Зуб даю, ці кляті покидьки й цього разу підіжмуть хвости, лише запахне смаженим. Із цими заколотами завжди одна й та сама історія: згасають ще й не розпочавшись. Ти не повіриш, але я тут і досі жодного разу не підстрелив ані підозрюваного, ані навіть дакойта. Одинадцять років, не враховуючи війни, простирчати тут і не вбити жодного злодюги... Як мене це пригнічує, ти б знав.

— Ну, — відповів Елліс, — якщо вони так і не підійдуть до старту, ви завжди можете схопити їхніх ватажків і добряче повправлятися на них бамбуковими палицями під час наступних навчань. Уже ліпше ніж панькатися з ними в наших клятих тюрмах. Для них це — справжній санаторій.

— Гм, непогано. Хоча тепер такого не провернеш. Усі ці закони про делікатне ставлення й бла-бла-бла... Якщо наші дурні їх створюють, ми, на жаль, мусимо їх дотримуватися.

— Та до дупи закони! Бамбук — єдина річ, здатна достукатися до цих бірманців. Ти бачив їх після побиття? Я — так. Стогнуть, як діти. Їх із в’язниці вивозять їхні баби на візках, які дорогою ще й банановою кашею обмазують їм дупи. Ось що вони розуміють. Якби моя воля, узяв би приклад з турків і гамселив їх дубиною по п’ятах.

— Що ж, сподіватимемося, що в них вистачить сміливості хоч раз у житті довести діло до бою. Військова поліція вже чистить рушниці. Застрелимо кілька десятків — миттю повітря очиститься.

Однак омріяного не сталося. Увірвавшись у Тонгву, Вестфілда на чолі дванадцяти констеблів, яких він прихопив із собою, — бадьорі й юні круглолиці гуркхи, яким аж свербіло випробувати на комусь свої гострі кукрі, — зустріло до нудьги мирне населення. Бунтом тут і не пахло, окрім хіба що щорічної спроби селян уникнути сплати подушного, яке вони рік у рік повторювали із регулярністю мусону.

Дні ставали дедалі спекотнішими. В Елізабет трапився перший напад тропічної пітниці. Тенісні вечори в клубі майже зійшли нанівець: джентльмени мляво грали один сет, відтак падали в стільці й жадібно випивали кілька пінт майже холодного лимонного соку. Саме майже холодного тому, що лід з Мандалая привозили лише два рази на тиждень, і той танув наступної доби після поставки. Несамовито палали ліси. Намагаючись захистити своїх дітей від сонця, бірманські матері обмазували їхні обличчя якоюсь жовтою пастою, тому дітлахи скидалися на африканських шаманів. Базарною дорогою тепер було не пройти: зграї зелених і плодоїдних голубів заввишки з качку зліталися сюди з усіх усюд поласувати ягодами священних фікусів.

А тим часом Флорі вигнав з будинку Ма Хла Мей.

Учинок доволі мерзенний, але причина на те була: вона поцупила й заставила в лавці китайського бакалійника та за сумісництвом лихваря Лі Йейка його золотий портсигар. Проте це був лише привід. І сам Флорі, і Ма Хла Мей, і слуги — усі розуміли, що він позбувся її через Елізабет. Через «інгалейкму з фарбованим волоссям», як її називала Ма Хла Мей.

Спочатку Ма Хла Мей поводилася досить тихо й не влаштовувала жодних сцен. Стояла набурмосена над Флорі, поки той виписував їй чек на сто рупій — грошима вона забрати суму могла в того ж Лі Йейка або індійського базарного міняйла — і розповідав, що звільняє її. Почуття сорому, яке при цьому охопило Флорі, у рази перевищувало аналогічне відчуття його колишньої наложниці. Говорив він з нею приглушеним винуватим голосом, опустивши очі. Коли до воріт за її речами під’їхав віз, він замкнувся у своїй спальні й переховувався там, доки все не скінчиться.

Почувся скрип коліс, візник віддав команду буйволам рушати. Аж раптом усе довкола накрило страхітливою хвилею реву. Флорі вибіг на вулицю. Біля воріт у сонячному світлі здійнялася справжня битва: Ма Хла Мей учепилася у ворота й не хотіла їх відпускати, а Ко Сла намагався її звідти віддерти. Зиркаючи на Флорі сповненим люті й відчаю обличчям, вона не переставала волати: «Тхакіне! Тхакіне! Тхакіне! Тхакіне! Тхакіне!». Він випхав її на вулицю, а вона й досі звала його «тхакіном». Це краяло його душу.

— У чому річ? — запитав він.

Виявилося, що Ма Хла Мей і Ма Йі не могли поділити накладку волосся. Кожна заявляла, що це її. Флорі мовчки віддав пучок волосся Ма Йі, а Ма Хла Мей протягнув дві рупії як компенсацію. Нарешті візок рушив, а з ним і Ма Хла Мей. Із гордо піднятою головою вона сиділа між двома плетеними кошиками з речами. На колінах умостилося кошеня — подарунок Флорі, якому не було й двох місяців.

Ко Сла, який увесь цей час чекав нагоди позбутися Ма Хла Мей, тепер, коли це нарешті сталося, мав не дуже задоволений вигляд. А дізнавшись, що його господар вирішив затриматися в Чаутаді й навідатись до церкви, — або, як він її називав, «англійської пагоди», — разом з іншими, щоб ушанувати своєю присутністю приїжджого священника, і зовсім насупився. Таких благочестивих прихожан тієї неділі зібралося дванадцять, ураховуючи містера Френсіса, містера Самуеля, шістьох навернених у християнство туземців і місіс Лакерстін, яка на крихітній фісгармонії з однією робочою педаллю ухитрилася зіграти «Прибудь зі мною». Якщо не рахувати похоронів, це був перший візит Флорі до церкви за десять років. Уявлення Ко Сла про те, що відбувалося в «англійській пагоді», були вкрай туманними; але він знав, що її відвідування було ознакою респектабельності — якості, яку, як і всі слуги холостяків, він ненавидів усім нутром.

— Кажу вам, добром це не скінчиться, — понуро заявив Ко Сла іншим слугам. — Останні десять днів я очей з нього не зводив. Палить тепер менше — лише п’ятнадцять сигарет на день, уже не п’є джин перед сніданком, голитися став щовечора й думає, дурень, що я усього цього не помічаю. А ще замовив шість нових шовкових сорочок! Мені довелося стільки лайна та погроз вислухати, лише б вони вчасно прибули до нього. Недобре знамення! Даю йому три місяці, а потім — прощавай мир і злагода в цьому будинку!

— Що? Він збирається одружитися? — запитав Ба Пе.

— Я більше ніж переконаний. Коли білий чоловік починає ходити до англійської пагоди, це, як то кажуть, початок кінця.

— У моєму житті було багато господарів, — озвався старий Семмі. — Найгіршим був полковник Вімпол, сахіб, який полюбляв наказувати своєму днювальному перегинати мене через стіл, а сам набігав на мене й починав гамселити ногами в таких грубих черевиках... Бачте, я занадто часто подавав бананові оладки. А бувало, як нажереться свого англійського пійла, починає смалити зі свого револьвера просто в стелю. А наші ж кімнати прямісінько над ним були. Бігали між кулями з усіма слугами. Так-от я б радше ще десять років прослужив полковникові Вімполу, ніж тиждень з мемсахіб та її одвічними наріканнями. Якщо наш господар одружиться, того ж дня заберуся з дому.

— Нікуди я не піду, ми вже п’ятнадцять років разом. Але добре розумію, що на нас чекає, щойно ця жінка переступить поріг. Почне гиркати, що ми погано протираємо меблі, не даватиме спати після обіду, наказуючи принести їм чаю, буде пхатися до кухні, коли їй заманеться, і скаржитися на брудні каструлі й тарганів у борошні. Кажу вам, ці жінки ночами не сплять, вигадуючи нові тортури для своїх слуг.

— А ще вони ведуть маленьку червону книжечку, — продовжив далі Семмі, — в яку записують гроші, які видають нам на покупки: дві анни на це, чотири анни на те. Не дають бідному чоловікові й копійчини собі урвати. Купиш цибулі на три копійки дорожче, вони дадуть більшого наганяю, ніж господар за п’ять рупій.

— Ох, та хіба я не знаю? Вона в сто разів буде гіршою за Ма Хла Мей. Жінки! — вичерпно додав він, жалісливо зітхнувши.

Журливе зітхання передалося й іншим. Навіть Ма Пу та Ма Йі, які зовсім не зважали на останню репліку Ко Сла, що дискредитувала всіх жінок, адже у Бірмі жінок вважали окремою расою, яка навряд чи належить до людської. Одруження англійця тут сприймали з такою огидою, що це був перший сигнал для втечі всіх слуг, навіть найвідданіших з них.