Бірманські будні

Розділ двадцять четвертий

Була вже майже шоста по обіді, коли старий Матту під крихітним церковним шпилем почав смикати за мотузку цинкового дзвона, — і той слабенько забряжчав. Сонце, що повільно збиралося за небосхил, мов райдуга, відбивалося у далеких ливнях, заливаючи майдан казковим вогняним сяйвом. Зранку вже пройшов дощ і, безперечно, піде ще раз. Християнська громада Чаутади налічувала п’ятнадцять душ, які саме збиралися біля дверей церкви на вечірню службу.

Флорі вже був на місці, як і містер Мак-Ґреґор у сірому топі, ну і, звісно ж, містер Френсіс та містер Самуель, які козиряли у свіжовипраних лляних костюмах — служба, яку правили один раз на шість тижнів, була великою соціальною подією в житті кожного з присутніх. Святий отець, високий сивочолий чоловік із благородним вигорілим обличчям з пенсне на носі, стояв на церковних сходинках у сутані й сакоті, які одягнув у будинку містера Мак-Ґреґора. Він привітно, але досить безпомічно всміхався чотирьом рожевощоким каренським християнкам, які підійшли поклонитися йому. Ні він, ні вони не розуміли мови одне одного. Був ще один християнин-азієць — зажурений, темношкірий індієць невизначеної раси, який смиренно стояв поодаль від усіх. І хоча він не пропускав жодного богослужіння, ніхто й досі не знав, хто він і як навернувся до християнства. Найімовірніше, іще дитиною потрапив на очі місіонерам, які одразу його й охрестили, бо з дорослими цього майже ніколи не вдавалося зробити.

На схилі пагорба Флорі побачив Елізабет у бузковій сукні, яка поспішала до церкви в супроводі тітки й дядечка.

Зранку він зустрів її у клубі і, скориставшись дорогоцінною хвилиною, доки вони наодинці, поставив лише одне запитання:

— Верролл поїхав? Назавжди?

— Так.

Більше в словах не було потреби. Він просто взяв її за плечі й потягнув до себе. Вона охоче, навіть з радістю притулилася до нього. Просто там, у денному світлі, такому безжалісному до його спотвореного обличчя. На якусь мить Елізабет повисла на ньому, майже як дитина, немов він щойно врятував її або захистив від чогось. Флорі хотілося скоріш її поцілувати, та притягнувши до себе її обличчя, з подивом побачив на ньому сльози. На жаль, часу на розмову зовсім не було, навіть на коротеньке «Ви вийдете за мене?». А зрештою, нічого страшного, після служби його буде вдосталь. Хтозна, можливо, через шість тижнів, коли святий отець знову приїде в Чаутаду, він їх одружить?

Елліс, Вестфілд і новий військовий поліціянт вийшли з клубу, де їм було просто конче треба добряче підкріпитися пальним, щоб протриматися всю службу. За ними плівся новий окружний лісничий, якого прислали на місце Максвелла. Це був високий хворобливо-жовтуватий чоловік, геть голомозий, тільки два пучки бакенбардів стирчали, наче пруття мітли. Флорі встиг лише кинути Елізабет «Доброго вечора». Побачивши, що всі зібралися, Матту облишив бити в дзвони й священнослужитель рушив усередину, за ним — містер Мак-Ґреґор, тримаючи топі на грудях, за ним Лакерстіни, а потім — християни з-поміж аборигенів. Захмелілий Елліс ущипнув Флорі за лікоть і прошепотів йому на вухо:

— Ану, шикуйся. На парад плаксіїв кроком руш!

Усередину Елліс зайшов останнім під ручку з військовим поліціянтом, який, гадаючи, що його ніхто не бачить, виляв своїм товстим задом, пародіюючи танцюриста пве. Флорі сів на ту саму лаву, що й ці двоє, через прохід від Елізабет. Це був перший раз, коли він наважився сісти до неї щокою з відмітиною. «Заплющ оченятка й порахуй до двадцяти п’яти», — прошепотів Елліс своєму новому приятелеві, який ледь не луснув від придушеного сміху, щойно вони стали на коліна. Місіс Лакерстін уже зайняла своє місце за фісгармонією, яка була завбільшки як письмовий стіл. Матту став біля дверей і почав смикати за мотузку опахала, яке повісили так, що обдмухувати лише передні ряди, де сиділи європейці. У проході з’явилася Фло, пошмигала носиком і, знайшовши лаву Флорі, улаштувалася під нею. Почалася служба.

Думками Флорі постійно витав десь за межами урочистого дійства. Тіло саме машинально схилялося на коліна й бурмотіло «Амінь» після нескінченних молитов, поки Елліс штовхав його збоку та шепотів богохульства над Псалтирем. Він був надто щасливий, щоб зібратися з думками. Пекло повертало Еврідіку. Жовте світло проникало крізь відчинені двері й золотило широку спинку шовкового пальта містера Мак-Ґреґора. Від Елізабет Флорі відділяв лише вузький прохід, тому він міг розчути кожен шелест її сукні й відчувати, як йому здавалося, тепло її тіла. Проте жодного разу він не дозволив собі звести на неї очі, щоб не видати себе перед іншими. Попри старанне накачування міхів, діряві легені фісгармонії застуджено сипіли. Замість співу лунав якийсь дивний, незлагоджений шум: завзяте рокотання містера Мак-Ґреґора, якесь присоромлене бурмотіння збоку інших європейців, а із задніх лав — мугикання каренів, які вивчили мелодію, та жодного слова вимовити не могли.

Усі знову опустилися на коліна. «Більше чортових колінних тренувань», — прошепотів Елліс. Сутеніло. По даху почулося легке постукування дощу, вітер шугонув деревами, здійнявши в повітря жовту хмаринку опалого листя, граючись ним за вікном. Усе це Флорі бачив крізь пальці. Двадцять років тому, сидячи зимовими недільними вечорами на своїй лаві в парафіяльній церкві, він любив отак спостерігати за жовтим листям, яке дрейфувало й пурхало у свинцевому англійському небі. Можливо, тепер усе можна почати спочатку, забувши всі роки печалі й смутку, наче їх і не було? Крізь пальці зиркнув на Елізабет, яка стояла навколішки, зігнувши свою молоду голівоньку й сховавши її у веснянкуватих долонях. Коли вони одружаться... коли вони одружаться! Як весело їм заживеться на цій чужій і водночас такій привітній землі! Уява малювала щасливі картини. Ось Елізабет приїхала з ним у табір і зустрічає його втомленого після важкого дня. Ко Сла біжить з намету із пляшкою пива в руці. А ось вони прогулюються лісом, милуються птахами-носорогами на гілках піпалів, збирають дикі квіти. Наступна картина — закохана пара, закутавшись по вуха від холоду, пробирається крізь туман і болота, щоб уполювати бекаса й дику качку. Він бачить, в яке гніздечко перетвориться дім після того, як його торкнеться її жіноча рука. Колись розпусна й парубоцька вітальня обставлена новими, привезеними з Рангуна меблями, а на столі з’явилася ваза з рожевими бальзамінами, що буйно квітнуть трояндовим цвітом. У кутку стоїть чорне фортепіано, завалене книжками, на стінах — акварелі. Це ж треба — фортепіано! Його думки сконцентрувалися навколо нього. І хоча Флорі ніколи не мав пристрасті до музики, фортепіано йому вбачалося символом розміреного цивілізованого життя. Прощавайте, привиди минулого десятиліття! Прощавайте, розпуста, пияцтво, брехня, біль відлюдності, самотність, повії, лихварі й пука-сахіби.

Святий отець підійшов до маленької дерев’яної трибуни, яка також слугувала за амвон, дістав купку аркушів з проповідями, кигикнув й оголосив текст: «В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

— Та ну ж бо, швидше, Христом молю, — пробурмотів Елліс.

Один Флорі не помітив, скільки все зайняло часу. Слова проповіді пропливали в його голові спокійним, ледь чутним струмком. Коли вони одружаться... Він усе ще думав про час, коли вони одружаться.

— Гей! Що там таке?

Священник запнувся на пів слові. Знявши своє пенсне, він збентежено затрусив ним на когось у дверях. Почувся страшний, охриплий крик:

— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!

Усі дружно підстрибнули на місці й обернулися. Це була Ма Хла Мей. Побачивши, що тепер вона в центрі уваги, бірманка спересердя відштовхнула старого Матту й увійшла всередину церкви. Погрожуючи Флорі кулаком, вона крикнула:

— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк! Так, я до того говорю, до Флорі! (Вона вимовляла ім’я, як Порлі.) Отого, що сидить отам, із чорним волоссям! Гей, боягузе, ану, давай розвертайся й поглянь мені в очі! Де гроші, які ти мені обіцяв?

Вона кричала, наче психопатка. Усі присутні завмерли й дивились на неї, пороззявлявши роти. На обличчі сіріла пудра, жирне волосся спадало на чоло, а поділ лонджі був обдертий. Вона мала вигляд як базарна стара відьма. Усередині Флорі все похололо від жаху. О Боже! Боже милостивий! Тепер усі здогадаються... Елізабет здогадається, що ось це було жінкою, яка колись була його коханкою? Звичайно, здогадаються. Надії на спасіння не було. Що тут гадати, коли вона вже стільки разів вигукнула його ім’я. Почувши знайомий голос, Фло вибігла з-під лави на прохід і весело завиляла хвостиком перед Ма Хла Мей. А розлючена жінка тим часом, до найдрібніших подробиць, вигукувала перелік усього, що Флорі з нею зробив:

— Гей ви, білі чоловіки! І ви, білі жінки, теж! Подивіться на мене! Подивіться на мене! Погляньте, що він зі мною зробив! Погляньте, в якому я ходжу лахмітті! А цей брехун сидить там і робить вигляд, що не бачить мене! Мріє, щоб я здохла від голоду під його порогом, як бродячий пес! Та я виведу тебе на чисту воду! Ану, озирнися й подивися на мене! Подивися на це тіло, яке ти вкривав тисячами поцілунків! Подивися...

Потім у всіх присутніх на очах вона почала зривати з себе одяг, оголюючи тіло, — що було найгіршим приниженням для бірманської жінки. Різко запищала фісгармонія — судомно хитнулася місіс Лакерстін. Звук ніби пробудив народ і всі заворушилися. Священник, який досі не міг опанувати свій голос, нарешті вимовив: «Виведіть ту жінку на вулицю!»

Флорі зблід. Хутко відвівши погляд від дверей, він намагався зціпити зуби, щоб видаватися якомога безтурботнішим. Та толку з цього було мало. Обличчя стало блідим, як у привида, на лобі заблищали краплі поту. Френсіс і Самуель, можливо, роблячи найкорисніший учинок у своєму житті, схопили Ма Хла Мей попід руки й витягли на вулицю. Вона продовжувала кричати.

Коли ті нарешті витягли її надвір, і все стихло, у церкві запанувала мертва тиша. Вистава, яку влаштувала Ма Хла Мей, вразила всіх своєю жорстокістю та ницістю. Здавалося, навіть Еллісові стало огидно. Флорі не міг ані сказати щось у своє виправдання, ані ворухнутися. Він просто сидів, утупившись у вівтар. На блідому обличчі не ворушився жоден м’яз; родима пляма зараз здавалася великою чорнильною ляпкою на білому папері. Елізабет глянула через прохід на нього, і від відрази її ледь не знудило. Ні слова з того, що прокричала Ма Хла Мей вона не зрозуміла, та чи потрібні тут були слова? Одна лише думка про те, що він міг мати стосунки з тією психопаткою із сірим обличчям проймала до кісток. Але ще гірше за це, гірше за будь-що була його потворність у цю мить. Його мертвецько-бліде суворе й таке старе обличчя наводило на неї жах. Не обличчя, а череп. Ознаки життя на ньому видавала лише родима пляма, за яку тепер вона його ненавиділа. Досі Елізабет ніколи не помічала, якою ганебною і невимовно огидною вона була.

Як і належить крокодилові, У По Кін ударив у найслабше місце. Та чи варто говорити, що все це було його рук справою? Як завжди, він угледів свій шанс у трагічній історії Ма Хла Мей і особисто репетирував з нею цю виставу до найменших дрібниць. Майже одразу після цього священник поспішив завершити проповідь, як поспішив і Флорі вибігти з церкви, опустивши очі. На щастя, ставало дедалі темніше. Відбігши від церкви на п’ятдесят кроків, він зупинився й побачив, як інші об’єднуються в пари, щоб піти у клуб. Здавалося, вони дуже квапилися. Ах, ну звісно ж! Сьогодні їм нарешті буде про що поговорити! Ніг торкнулися пухнасті лапки Фло, яка грайливо вляглася на спину й вимагала уваги. «Відчепися, чортова бестіє!» — гримнув він, відштовхнувши її ногою. Ось у дверях з’являється Елізабет і зупиняється — містер Мак-Ґреґор, скориставшись щасливою нагодою, підзиває її, щоб представити священникові. Ось двоє чоловіків ідуть до будинку Мак-Ґреґора, куди священника запросили переночувати. Елізабет подалася до клубу за кроків тридцять від інших. Флорі стрімголов кинувся за нею і наздогнав майже біля воріт клубу.

— Елізабет!

Вона озирнулася й побачивши його, зблідла і, не мовивши ні слова, поспіхом пішла далі. Але Флорі не міг усе так лишити й схопивши її за руку, скрикнув:

— Елізабет, я хочу... я мушу все пояснити!

— Та дайте вже мені пройти!

Вона тягнула руку назад, він не пускав. Раптом обоє застигли, побачивши, що за метрів п’ятдесят у темряві з неабияким інтересом за ними споглядають двоє каренів, які вийшли із церкви. Флорі продовжив трохи тихіше:

— Елізабет, знаю, я не маю жодного права так зупиняти вас, але я повинен, я повинен поговорити з вами! Прошу, вислухайте мене! Благаю вас — не тікайте від мене!

— Що ви собі дозволяєте? Чому вчепилися в мою руку? Відпустіть негайно!

— Так-так, відпускаю — ось, дивіться! Але вислухайте мене, будь ласка! Дайте відповідь лише на одне запитання: чи зможете ви мене коли-небудь пробачити після того, що сталося?

— Пробачити? Що це ще має значити?

— Знаю, ви зневажаєте мене! Це була найвідразливіша сцена з усіх можливих! Але, якщо дозволите, певною мірою я не винен. Ви й самі все зрозумієте, коли трохи охолонете. Як гадаєте, ви зможете мене пробачити? Не зараз, звісно ж, зараз це неможливо, я розумію.

— Я справді не розумію, про що ви говорите. Пробачити? Яке мені до цього діло? Так, я вважаю, це було просто огидно, та мене це не стосується! Узагалі не можу зрозуміти, навіщо ви мені все це наговорили.

Він був просто у відчаї. Вона говорила тими ж інтонаціями й словами, як і під час першої їхньої сварки. Вона знову віддалялася від нього. Замість того щоб вислухати, намагалася якнайшвидше позбутися його й ретируватися, принизити, давши зрозуміти, що між ними немає і не було нічого, що б давало право на подібні розмови.

— Елізабет! Прошу вас, мені треба почути вашу відверту відповідь! Цього разу це дуже серйозно. Я не чекаю, що ви одразу ж будете готові відновити стосунки. Ви не зможете після того, як мене публічно було осоромлено. Але ж ми не можемо так все залишити! Урешті-решт ви ж дали мені зрозуміти, що згодні вийти за мене...

— Що-о-о-о? Обіцяла вийти за вас? І коли ж це я обіцяла вам вийти за вас?

— Так, ви зробили це не словами, але так, що для нас обох це стало очевидним.

— Нічого подібного між нами не було очевидним! Знаєте, не пам’ятаю, щоб ви колись поводили себе неприйнятніше, ніж зараз! А тепер пустіть, я іду до клубу. Гарного вечора!

— Елізабет! Елізабет! Та послухайте ви! Це ж так несправедливо — засуджувати мене, не давши змоги все пояснити. Ви й раніше знали про помилки мого минулого, як знали й те, як я змінився відтоді, коли зустрів вас. Сьогоднішній випадок у церкві — це лише нагадування долі про те, ким я був раніше. Так, зізнаюся, та нещасна жінка справді колись була моєю...

— Я не хочу! Я не збираюся це слухати! Я йду геть!

Він знову схопив її за зап’ястя й цього разу не відпускав. На щастя, карени вже зникли, ховатися було ні від кого.

— Ні-ні! Ви повинні мене вислухати! Я розумію, що можу зараз скривдити вас до глибини душі, та повірте, це ліпше ніж залишати все таким невизначеним. Невизначеність між нами просто вбивала мене! Тиждень за тижнем, місяць за місяцем! І жодного разу за весь цей час я не міг наважитися відверто поговорити з вами. Здається, ви навіть не розумієте, а, можливо, просто не хочете розуміти, як сильно весь цей час змушували мене страждати. Але цього разу я все так не залишу, ви повинні мені відповісти.

З усією своєю силою, про яку навіть не підозрював Флорі, вона намагалася вислизнути з його захвату. Ще ніколи не бачив він, і навіть не міг уявити, що вона може бути такою розгніваною. Елізабет так переповнювала ненависть, що вона б з радістю його вдарила, якби руки були вільними.

— Відпустіть мене! Ви просто потворний! Відпустіть мене!

— О Боже, Елізабет! Що ми робимо! Скажіть, що мені зробити? Я не можу відпустити вас, поки ви мене не вислухаєте! Елізабет, ви мусите вислухати мене!

— Ні! Я не збираюся це обговорювати! Яке ви взагалі маєте право влаштовувати мені такі допити? Відпустіть мене!

— Пробачте мені! Благаю, пробачте мені! Лише одне запитання! Не зараз, а коли цей мерзенний випадок забудеться, ви вийдете за мене заміж?

— Ні! Ніколи! Чуєте — ніколи!

— Не кажіть так! Не ставте крапки. Якщо хочете, скажіть, що не зараз, але через місяць, рік, п’ять років...

— Хіба я не сказала вам «Ні»? Чому ви не облишите мене?

— Елізабет, послухайте мене. Я стільки разів намагався відкритися вам! Пояснити, що ви для мене значите, хоча, коли йдеться про почуття, слова всі марні! Благаю, спробуйте зрозуміти. Хіба я не розповідав вам, яким життям ми змушені тут жити? Це ж просто смерть наяву! Занепад, самотність, жалість до себе! Спробуйте усвідомити, що це означає, і що ви — єдина людина на всій землі, яка могла б мене врятувати від цього.

— Та коли ж ви мене вже відпустите? Навіщо влаштували цю жахливу сцену?

— Хіба для вас нічого не значить моя любов? Не думаю, що ви коли-небудь усвідомлювали, чого я від вас чекаю. Якщо хочете, я одружуся з вами й пообіцяю ніколи навіть пальцем не торкатися. Я ладен навіть на це, лише б ви були поруч. Я більше не можу тягнути своє самотнє існування! Будь ласка, знайдіть у собі сили пробачити мені.

— Ніколи! Ніколи! Я б не вийшла за вас, навіть якби ви були останнім чоловіком на всій планеті! Я ліпше б вийшла за мітлача!

Вона почала плакати. Він зрозумів, що останнє вона сказала не зопалу, це були її справжні думки. Намагаючись приховати власні сльози, він сказав:

— Наостанок хочу попрохати вас пам’ятати, що в цьому світі є одна людина, яка кохає вас. Я хочу, щоб ви пам’ятали це, коли знайдете багатших за мене, молодших і ліпших у всьому за мене чоловіків. Навіть тоді пам’ятайте, що ніхто з них ніколи так сильно не кохатиме вас і не піклуватиметься про вас так як я. І хоча я і небагатий, принаймні можу дати вам дах над головою. Є спосіб життя — цивілізований, пристойний...

— Хіба ми не сказали вже досить? — запитала вона спокійніше. Можливо, ви мене все ж таки відпустите, поки нас хтось не побачив?

Зрозумівши, що втратив її назавжди, послабив пальці. Хворобливою галюцинацією перед очима знову став їхній дім таким, яким уявляв його годину тому. Він бачив їхній сад, в якому Елізабет годувала Нерона й голубів, поки зеленувато-жовті флокси лоскочуть її плечі; їхню вітальню з акварелями на стінах, бальзаміни в порцеляновій вазі, що віддзеркалюються в наполірованому до блиску столі; книжкові полиці, чорне фортепіано. Дивовижне міфічне фортепіано — символ усього, що зруйнував цей безглуздий інцидент!

— Вам треба придбати фортепіано, — сказав він із гіркотою в душі.

— Я не граю на фортепіано.

Він її відпустив. Продовжувати далі не було жодного сенсу. Щойно вирвавши руку, вона розвернулася й майже побігла в сад клубу — аж такою ненависною була для неї його присутність. Добігши до дерев, Елізабет зупинилася, зняла окуляри й витерла ознаки сліз з обличчя. Звірюка! Просто звірюка! Що він накоїв з її зап’ястям! Хто б міг подумати, що всередині нього ховається такий мерзотник! Перед очима з’явилося його обличчя таким, яким вона побачила його в церкві: огидна пляма на жовтій щоці, укритий потом лоб. Ліпше б він вмер, щоб більше ніколи не бачити цього! Віджахнуло її не те, що він накоїв. Він міг би скоїти тисячу інших гидотних гріхів і вона б пробачила. Але не після тієї ганебної, убогої сцени й диявольської потворності його гидотного обличчя тієї миті. На пекельні муки його прирекла саме родима пляма.

Тітка оскаженіє від люті, коли дізнається, що вона відмовила Флорі. Та ще й той хтивий дядько... Ні, із ними двома життя перетвориться на пекло. Можливо, усе ж таки їй доведеться повернутися незаміжньою додому. Таргани! Нічого-нічого. Що завгодно — статус старої діви, виснажлива праця, що завгодно — лише не скористатися цією альтернативою. Ніколи, ніколи вона не віддасть себе чоловікові, якого було так осоромлено! Уже ліпше померти. Миттю забулися всі меркантильні розрахунки. Пам’ять геть стерла втечу Верролла, і що єдиним, що могло б допомогти зберегти її обличчя, було одруження із Флорі. Тепер вона пам’ятала лише те, що він знеславлений і навряд чи може зватися чоловіком, і що ненавидить його так, як ненавиділа б прокаженого або божевільного. Органічно нездоланний інстинкт відторгнення виродків переміг аргументи розуму й навіть певний особистий інтерес.

На пагорб Флорі бігти не став, але йшов так хутко, як лише міг. Те, що він збирався вчинити, треба було зробити швидко. Тим часом уже спустилася темна ніч. Бідолашна Фло, яка навіть зараз не зрозуміла, що відбувається щось дуже жахливе, підбігла до його ніг і жалібно почала скавчати, нагадуючи йому про копняка, який нещодавно отримала від нього. Він вийшов на стежку, з бананових пальм подув вітер, брязкаючи обшарпаним листям і приносячи запах вологи. Скоро знову піде дощ. Ко Сла вже накрив вечерю й зараз збирав зі столу жуків, які вчинили самогубство, залетівши в гасову лампу. Схоже, він ще не чув, що відбулося в церкві.

— Вечеря найсвятішого готова. Найсвятіший вечерятиме зараз?

— Ні, не зараз. Дай мені ту лампу.

Із лампою в руці він зайшов у спальню і зачинив двері. Його зустрів знайомий спертий запах пилу й сигаретного диму. У білих нестійких відблисках лампи перед ним постали цвілі книжки та ящірки на стінах. Ось він і повернувся до свого старого таємного життя. Після всього, що сталося, він повернувся туди, звідки тікав.

Хіба таке можливо витримати? Раніше якось терпів. Приймав болезаспокійливі — книжки, прогулянки в саду, випивку, важку працю, розпусні ночі, полювання, розмови з доктором.

Ні, більше нести цей тягар просто немає сил. Відтоді, як з’явилася Елізабет, у ньому знов зажевріла сила терпіти нові страждання й навіть сподіватися на ліпше, яку він вже давно похоронив. Майже комфортна апатичність, в якій жив увесь цей час, зникла. Якщо йому так боляче зараз, то далі буде тільки гірше. Мине час, вона вийде за когось іншого. Він навіть уявив себе тоді, коли до нього дійде ця звістка. «Уже чув? Мала Лакерстінів нарешті когось захомутала. Скоро веде бідолаху до вівтаря. Боже, бережи його душу...» А він на це нібито невимушено, з усіх сил удаючи байдужість: «О, справді? І коли священна дата?» А потім наближається день її весілля, перша шлюбна ніч... Ні, тільки не це! Тільки не шлюбна ніч! Так-так, саме це, дивись не відвертайся. Який жах. Він витягнув з-під ліжка свою бляшану скриню, дістав автоматичний пістолет, крутнув барабан, вставив патрон.

Ко Сла вже значився у заповіті, залишалася Фло. Він поклав пістолет на стіл і вийшов на вулицю. Фло гралася з Ба Шіном, молодшим сином Ко Сла, під навісом літньої кухні, де слуги лишили тліти залишки багаття. Вона бігала навколо дітлаха, на голому пузі якого червоніли відблиски жевріючого вугілля, оголюючи свої крихітні зубки й удаючи, що збирається його вкусити; а той кликав її до себе, реготав і трішечки побоювався.

— Фло! Іди до мене, Фло!

Вона почула й слухняно побігла за ним, зупинившись біля дверей спальні. Здається, лише зараз вона почала здогадуватись, що відбувається щось лихе. Вона трохи відступила назад і застигла на місці, жалібно дивлячись на нього, не бажаючи заходити всередину.

— Ну ж бо, заходь!

Вона заграла хвостиком, та з місця не ворухнулася.

— Давай, Фло! Давай, старенька! До мене!

Раптом Фло сполошилася, заскиглила, опустила хвостик і позадкувала назад.

— Чорти тебе дери! Іди до мене, кажу! — закричав він, узявши її за гриву й закинувши в кімнату, зачинивши за собою двері.

Він підійшов до столу, на якому лежав пістолет.

— А тепер іди до мене! Роби, що тобі кажуть!

Вона пригнулася й знову заскиглила, цього разу просячи пробачення за свою непокору господареві. Серце Флорі розривалося від жалю, він не міг це чути.

— Ну ж бо, моя дівчинко! Моя любесенька Фло! Господар тебе не скривдить. Іди до мене!

Вона дуже повільно поповзла до його ніг, тручи животиком підлогу, і не переставала скиглити. Фло опустила голову, ніби боялася дивитись на нього. Коли вона була за крок від Флорі, той вистрелив, рознісши її череп на маленькі друзки.

Розбризкані залишки її мізків були, наче червоний оксамит. То он який він матиме вигляд? Тоді в серце, а не в голову. Знадвору почулися поспішні кроки слуг і голосіння — мабуть, почули постріл. Він поспішно розірвав піджак і притиснув дуло пістолета до сорочки. По краю столу проповзла напівпрозора, наче з желатину, ящірка, намагаючись повечеряти міллю. Флорі натиснув курок.

Увірвавшись у спальню, якийсь час Ко Сла не міг розгледіти нічого, окрім мертвого тіла собаки. Потім помітив ноги свого господаря, що п’ятами вгору виднілися з-за ліжка. Закричав, щоб у кімнату не пускали дітей. Перелякані слуги розбіглися по своїх хижах. Тоді, коли крізь веранду забіг Ба Пе, Ко Сла впав біля тіла Флорі на гачок.

— Застрелився?

— Напевне. Перевернімо його на спину. Святі небеса! Біжи за індійським доктором! Біжи, що є духу!

Сорочка Флорі червоніла акуратним отвором, не більше за зроблений олівцем в аркуші паперу. Він був мертвий, сумнівів не було. Із величезним зусиллям Ко Сла вдалося затягнути його на ліжко, інші слуги відмовилися торкатися тіла. Доктор з’явився вже за двадцять хвилин. Почувши лише неясну звістку про те, що Флорі поранено, він хутко сів на велосипед і, попри шторм, стрілою мчав пагорбом. Поспіхом кинув велосипед на клумбу й забіг у будинок через веранду. Він задихався й нічого не бачив крізь запітнілі окуляри. Скинув їх і короткозоро зіщулившись, підійшов до ліжка.

— Що трапилося, друже? — схвильовано запитав він. — Вас поранено? Де?

Підійшовши ближче, він розгледів тіло і відчайдушно зойкнув.

— Ой, що це? Що з ним сталося?

— Застрелився, сер.

Лікар упав на коліна, порвав на Флорі сорочку й притулив вухо до його грудей. Не тямлячи себе від горя, він схопив мертвого друга за плечі й почав трусити в надії, що це може його оживити. Одна рука Флорі мляво впала й повисла на краю ліжка. Доктор підняв її і поклав назад, а потім, не випускаючи її зі своїх долонь, раптом розплакався. Ко Сла стояв біля підніжжя ліжка, здавалося, він постарів років на двадцять. Доктор підвівся, а потім, на мить утративши контроль над собою, притулився до опори ліжка й голосно несамовито заплакав, повернувшись до Ко Сла спиною, над якою здіймалися його пухкі плечі. Опанувавши себе, він знову обернувся.

— Як це сталося?

— Ми чули два постріли. Він сам усе зробив, жодних сумнівів, та я не знаю чому.

— Чому ви вирішили, що він зробив це навмисне? Чому відкидаєте нещасний випадок?

Замість відповіді Ко Сла мовчки вказав на труп Фло. На мить доктор замислився, а потім ніжними вправними руками накрив мерця простирадлом, прикривши й ноги, і голову. Смерть ніби висмоктала весь колір відмітини, зараз це була не більше ніж сіра пляма.

— Негайно поховайте собаку. Я скажу містерові Мак-Ґреґору, що це сталося випадково, коли він чистив револьвер. Переконайтеся, що собаку поховано. Ваш господар був моїм другом. На його надгробку не повинно бути напису, що він покінчив життя самогубством.