Бірманські будні

Розділ дванадцятий

У липкій сонливій спеці, майже темній через зашторені вікна вітальні, повільно сновигав У По Кін і вихваляв себе. Час від часу він засовував руку під сорочку й почухував набиті жиром спітнілі груди, що за величиною не поступалися жіночим. Ма Кін сиділа на циновці й курила тонку білу сигару. Крізь відчинені двері спальні виднівся край схожого на катафалк величезного квадратного ліжка У По Кіна з різьбленими тиковими стовпами, на якому він скоїв просто незліченну кількість зґвалтувань.

Лише тепер Ма Кін нарешті дізналася про «іншу справу», через яку У По Кін зненавидів доктора Верасвамі. І хоч він відкрито зневажав її розумові здібності, рано чи пізно У По Кін таки розкривав дружині свої таємниці. Та була єдина людиною з його найближчого оточення, яка не боялася його, що додавало особливого задоволення, коли йому вдавалося її вразити.

— Ну, Кін-Кін, — продовжив він, — бачиш, як точно все йде за моїм планом! Уже вісімнадцять анонімних листів, і кожен з них — шедевр. Я б переказав тобі зміст бодай одного з них, якби був певен, що ти здатна оцінити їхню геніальність.

— А ти не думав хоча б припустити, що європейці можуть не звернути жодної уваги на таку творчість? Що тоді?

— Не звернути уваги? Ага, про це можеш навіть не переживати! Хто-хто, а я таки щось знаю про європейський менталітет. Запевняю тебе, Кін-Кін: якщо я і вмію щось робити, то це писати анонімки.

Це була чистісінька правда. Листи У По Кіна вже своє зробили, особливо стосовно їхньої головної цілі — містера Мак-Ґреґора.

Лише позавчора в містера Мак-Ґреґора видався вельми неспокійний вечір, коли той намагався вирішити, чи доктор Верасвамі винний у підривній діяльності до уряду, чи ні. Звичайно, йшлося не про якусь відкриту зраду, ні. Питання було в іншому: чи був доктор людиною, схильною до поширення крамольних думок? В Індії ніхто не судить за вчинки, тут засуджують за сутність людини. Найменший натяк на підозру в проблемах з лояльністю здатен зруйнувати кар’єру азійського чиновника. Однак у містера Мак-Ґреґора була надто справедлива вдача, щоб без будь-яких доказів засуджувати навіть азійця. Навіть після опівночі він продовжував сидіти над цілою купою скріплених кактусовою колючкою конфіденційних паперів, серед яких було п’ять анонімних листів, які той отримав особисто, і два передав йому Вестфілд.

Та річ була не лише в листах. Чутки про лікаря сипалися з усіх шпарин. У По Кін чудово усвідомлював, що зупинятися лише на звинуваченні доктора в зраді було нерозумно; треба було завдати удару по його репутації як тільки можна. Так доктора звинувачували не лише в закликах до заколоту, але й у вимаганнях, зґвалтуваннях, тортурах, виконанні незаконних операцій, виконанні операцій у стані надзвичайного алкогольного сп’яніння, убивстві отрутою, убивстві чаклунством, уживанні яловичини, продажу свідоцтв про смерть убивцям, не зніманні взуття в пагоді й гомосексуальних домаганнях ще зовсім юного барабанщика з військової поліції. Почувши, що про нього говорять, сміливо можна уявити доктора, як Макіавеллі, Тодда Свіні й маркіза де Сада разом узятих. Спочатку містер Мак-Ґреґор на це не звертав особливої уваги. На такі речі в нього вже був імунітет. Але остання анонімка У По Кіна завдала просто блискавичного удару по цілі, достукавшись навіть до нього.

У ній йшлося, що з в’язниці в Чаутаді втік дакойт Нга Шве О, який, відсидівши вже добрих сім років, останні кілька місяців готував свою втечу. Спочатку його друзі на волі підкупили одного з індійських наглядачів. Отримавши авансом свої сто рупій, наглядач, буцімто мав відвідати смертне ложе родича, нашвидкуруч написав заяву на відпустку. Проте насправді він провів кілька досить насичених днів у борделях Мандалая. Минав час, день утечі кілька разів переносили, а наглядач дедалі більше сумував за борделями. Проте він не став чекати нової нагоди заробити більше грошей на мандалайських мешканок, а вирішив продати план утечі У По Кінові. Проте У По Кін одразу розгледів свою вигоду. Наглядачеві, погрожуючи усім, чим лише можна, він наказав тримати язика за зубами, а сам, дочекавшись ночі втечі, коли було вже пізно щось заподіяти, відправив чергову анонімку Мак-Ґреґору, в якій попереджав його про плани дакойта. Чи варто говорити, що в листі також ішлося про підкуп доктора Верасвамі, суперінденданта в’язниці, який сприятиме втечі.

Уранці у в’язниці здійнявся справжній хаос: повсюди бігали наглядачі із полісменами — Нга Шве О таки втік, якщо точніше — тихенько плив собі річкою в сапмані, який люб’язно надав У По Кін. Цього разу містер Мак-Ґреґор був вражений. Автор листа, найімовірніше, був причетний до змови і, певне, говорив правду про допомогу доктора у втечі. Справа дуже серйозна. Суперінтендант тюрми, який бере хабарі, щоб допомогти ув’язненому втекти, здатний на все. І тому, можливо, логічна послідовність була й не зовсім очевидна, але містер Мак-Ґреґор тепер усе розумів, звинувачення у підбурюванні до заколоту, яке було головним звинуваченням проти лікаря, стало набагато достовірнішим і правдивішим.

Одночасно з цим У По Кін займався й іншими європейцями. Флорі, який був другом доктора і головним джерелом його престижу, досить легко злякався й вирішив облишити його. З Вестфілдом було трохи складніше. Цей, як досвідчений поліціянт, про У По Кіна чув немало і міг зіпсувати його плани. Поліціянти та магістрати завжди були природженими ворогами. Але У По Кін знав, як обернути навіть цей факт собі на користь. Він звинуватив лікаря, звичайно ж, анонімно, у змові з горезвісним негідником і хабарником У По Кіном. Це Вестфілда переконало. Що ж до Елліса, то тут в анонімках не було жодної потреби, адже ніщо не могло змусити його думати про доктора гірше ніж він робив увесь цей час.

У По Кін навіть надіслав один зі своїх анонімних листів місіс Лакерстін — негідник знав, яку владу над чоловіками мають європейські жінки. У листі йшлося, що доктор Верасвамі підохочує бірманців викрадати й ґвалтувати європейських жінок. Жодних подробиць не додавалось, та чи треба були вони. Знов у яблучко. На її думку, слова «антиурядова агітація», «націоналізм», «повстання», «самоуправління» передавали одну картину: і це була картина, на якій її ґвалтує процесія чорних, як сажа, кулі, люто виблискуючи білими очними яблуками. Ця думка іноді не давала їй спати вночі. І хай яким би хорошим було колись ставлення європейців до доктора, тепер усе змінилося.

— Тепер ти бачиш, — задоволено протягнув У По Кін, — розумієш, як я йому крильця підрубав? Тепер він, як дерево надпиляне під самою основою. Один поштовх — і повалив. От за тижні три й штовхну.

— Як?

— Я саме підвожу тебе до цього. Настав час тобі про це почути. Мізків у тебе, звісно ж, бракує, але язика за зубами тримати вмієш. Ти ж чула балачки про заколот, який назріває в Тонгві?

— Так. Які ж дурні ті селяни. Що вони можуть зробити своїми дахами й списами проти індійських солдатів? Їх всіх перестріляють, як диких тварин.

— Звичайно. Якщо справа й справді дійде до битви, це буде справжня кривава бійня. Але вони лише зграя забобонних селян, які увірували в маячню із цими куленепробивними сорочками. Як я зневажаю таке невігластво.

— Бідолахи! Чому б тобі не зупинити їх, У По Кіне? В арештах немає жодної потреби. Просто приїдьте до них і скажіть, що ви знаєте, про всі їхні плани. Після цього вони ніколи не наважаться їх реалізувати.

— Так-так, я міг би їх зупинити, якби захотів, проте не хочу. У мене на те свої причини. Але ти, Кін-Кін, будь люб’язною мовчати. Це, так би мовити, мій власний бунт. Я сам його готую.

— Що?

Із рук Ма Кін випала сигара. Її широко розплющені очі наповнив жах, і вона вибухнула:

— Ко По Кіне, що ти таке говориш? Ти ж не це маєш на увазі! Ти готуєш повстання... Ні-ні, це ніяк не може бути правдою!

— Звісно ж, це правда. І скажу тобі, ми вже проробили колосальну роботу. Той чаклун, якого я привіз із Рангуна, розумний хлопчина, щоб ти знала. Відмінний заклинатель і факір. Усю Індію об’їздив з цирком. Ті сорочки, буцімто заговорені від куль, ми купували у «Вайт-евейт & Ледлов». Одна рупія й вісім анн за штуку, щоб ти знала! Обійшлися в копійчину, ага.

— Але ж, Ко По Кіне! Повстання! Страшні бої та стрілянина... Скільки ж бідолах поляже! Ти точно не збожеволів? А якщо тебе самого пристрелять?

Звівши здивовані брови, У По Кін на мить зупинився:

— Святі небеса, жінко, що ти там собі надумала? Тільки не кажи, що вирішила, що я власноруч збираюся повстати проти уряду? Я — почесний державний службовець зі стажем тридцять років! Господи, звісно ж, ні! Я сказав, що організовую повстання, а не біжу із шаблею наголо. Своїми шкурами збираються ризикувати ці пришелепуваті селюки, а не я. Нікому й не снилось, що я можу мати до цього якесь відношення. Знає хіба що Ба Сейн і ще кілька надійних людей.

— Але ж ти сказав що саме ти підбурюєш їх до повстання!

— А що мені було робити? Я звинуватив Верасвамі в збуренні повстання проти уряду. Треба ж мені показати бодай якийсь заколот, чи не так?

— Он воно що. А коли повстання спалахне, ти в усьому звинуватиш Верасвамі. То он чого ти добиваєшся?

— Харі Крішна, до тебе дійшло! Навіть повний бевзь уже б давно здогадався, що я підіймаю це повстання лише з однією метою — придушити його. Я цей... Слово ще таке Мак-Ґреґор використовує... Agent provocateur... Це латиною, ти не второпаєш. Я — агент-провокатор. Спочатку переконую цих дурнів у Тонгві повстати, а потім арештовую їх, як повстанців. Щойно вони заворушаться, я миттю схоплю ватажків і кину до в’язниці. Відтак, гадаю, якась заворушка таки почнеться. Когось, можливо, уб’ють, когось відправлять у табори на Андаманські острови. Але я буду першим, хто кинувся в атаку. У По Кін сміливець, який неймовірно вчасно придушив найнебезпечніше повстання! Я буду героєм округу.

Небезпідставно пишаючись своїм задумом, У По Кін, заклавши руки за спину й широко посміхаючись, знов почав крокувати кімнатою. Деякий час Ма Кін мовчки над усім розмірковувала. Нарешті вона вимовила:

— Я досі не розумію, для чого ти це робиш, Ко По Кіне. До чого це все? І як це стосується доктора Верасвамі?

— Мені ніколи не навчити тебе мудрості, Кін-Кін! Хіба ж не говорив тобі на самому початку, що Верасвамі стоїть на моєму шляху? Цей бунт готується саме для того, щоби позбутися його. Звичайно, нам ніколи не довести, що саме він стоїть за усім цим. Та кого це вже хвилюватиме? Усі європейці вже будуть переконані, що він якось у цьому замішаний. І цього їм вистачить. І тут на його житті можна поставити жирну крапку. А його падіння — мій підйом. Що більше мені вдасться його очорнити, то славнішою буде моя честь. Тепер уторопала?

— Так, це я розумію. А ще розумію, що твій задум ниций і лихий. Я дуже здивована, що тобі не соромно мені про це розповідати.

— Послухай, Кін-Кін! Ти ж не збираєшся знову заводити цю платівку?

— Ко По Кіне, ну чому ти відчуваєш себе щасливим, тільки коли завдаєш комусь лиха? Чому все, що ти робиш, має приносити нещастя іншим? Подумай про того бідолашного лікаря, якого звільнять з посади, про тих селян, яких або розстріляють, або до смерті відшмагають бамбуками, або ж довічно ув’язнять. Невже так треба робити такі речі? Скільки ще грошей тобі потрібно, коли їх і так уже нікуди складати?

— Гроші? А хто взагалі говорить про гроші? Одного разу, жінко, ти зрозумієш, що на світі є інші речі, окрім грошей. Слава, наприклад, або велич. Ти взагалі усвідомлюєш, що губернатор Бірми, цілком ймовірно, власноруч закріпить на моїх грудях орден за виявлену відвагу й відданість справі? Хіба б ти не пишалася отримати таку відзнаку?

Ма Кін журливо захитала головою.

— Коли ж нарешті збагнеш, Ко По Кіне, що ти не житимеш тисячу років? Згадай, що саме чекає на тих, хто жив нечестиво. Згадай про таку річ, як перетворення на щура або жабу. Згадай, нарешті, про існування пекла. Пам’ятаю, один монах якось розповів мені про пекло те, що переклав з писань палі. Жахливі речі. Ось що це було: «Раз на тисячу століть два розжарені списи поцілять у ваше серце, і ви скажете собі: ще тисяча століть моїх мук закінчилися, і чекає на мене ще стільки ж». Ко По Кіне, чи не боїшся ти лише подумати про таке?

У По Кін засміявся й недбало промалював у повітрі хвилю, що означала «пагоди».

— Ну, сподіваюся, ти так само сміятимешся, коли настане твій кінець. Та я не маю бажання брати участь у такому житті.

Вона знову запалила сигару, невдоволено відвернувшись своїм гострим плечем від У По Кіна, тоді як той продовжував міряти кроками кімнату. Потім він зупинився і тоном, серйознішим за той, яким говорив зазвичай, в якому навіть чулася крапля соромливості, промовив:

— А знаєш, Кін-Кін, за цим усім стоїть іще дещо. Те, про що я не розповідав ані тобі, ані комусь іншому. Навіть Ба Сейн цього не знає. Але тобі я зараз розповім.

— Якщо йдеться про ще більше лихо, нічого не хочу про це чути.

— Ні-ні. Ти ось запитувала, у чому мій справжній інтерес, що спонукає мене. Гадаю, ти вирішила, що я руйную життя Верасвамі лише тому, що він мені не подобається і його ставлення до хабарів мені заважає. Річ не лише в цьому. Є ще дещо. Дещо набагато важливіше, і це стосується тебе не менше ніж мене.

— І що ж це?

— Чи відчувала ти колись бажання чогось більшого? Якогось піднесення? Тебе ніколи не пригнічувала думка, що після всіх наших успіхів — тобто, усіх моїх успіхів — ми все одно застрягли майже в тому самому статусі, з якого колись починали? Я накопив уже дві тисячі рупій, та подивись навколо. Подивись, як ми живемо! Поглянь на цю кімнату! Не певен, що вона чимось ліпша за селянську халупу. Я втомився їсти пальцями й спілкуватися лише із злиденними неповноцінними бірманцями. Я більше не можу жити, як хтось може сказати, як жалюгідний приміський чиновник. Грошей замало. Мені б хотілося нарешті відчути, що чогось досяг у цьому світі, що я піднявся. Хіба ти ніколи не мріяла про інший рівень життя? Більш... як би сказати... величніший?

— Не знаю, як можна хотіти більше того, що ми вже маємо. Коли була маленькою дівчинкою і босоніж бігала у своєму селі, я ніколи навіть не мріяла, що колись житиму в такому будинку, як цей. Подивись, які в нас розкішні англійські крісла. Знаєш, так ні разу й не дозволила собі сісти на них, але я так люблю ними милуватися та пишатися тим, що вони наші.

— Ич! То якого біса ти взагалі вилізла із свого села, Кін-Кін? Ти ж створена для того, щоб стояти із глиняним горщиком із водою на голові й пліткувати під криницею. Але я, хвала небесам, людина амбіційніша. І зараз я відкрию тобі справжню причину, чому я плету інтриги проти Верасвамі. Я маю намір здобути щось надзвичайно дивовижне. Щось благородне, славетне! Дещо, що є найвищою честю, яку лише може здобути виходець зі Сходу. Ти ж, сподіваюсь, здогадалась, на що я натякаю?

— Ні. Про що це ти?

— Та ну! Найбільше досягнення в моєму житті! Не клей дурня, ти ж здогадалася?

— О, знаю! Ти збираєшся придбати автомобіль. Але, благаю, Ко По Кіне, будь ласка, не чекай, що я в ньому їздитиму!

У По Кін роздратовано здійняв руки до неба.

— Автомобіль! У тебе розуму, як у базарного продавця арахісу! Якби й хотів, уже двадцять купив. Яка взагалі користь від автомобіля в цій дірі? Ні, це щось набагато величніше.

— То що ж це?

— А ось що: Мені довелося прознати, що через місяць європейці збирають чергові збори, на яких мають обрати до свого клубу одного члена із корінних жителів. Звісно ж, зроблять вони це не за власною волею, а через розпорядження комісара, якого не можуть ослухатись. Цілком природним було б припустити, що, вони оберуть Верасвамі, найвищого чиновника в окрузі. Але я зганьбив честь Верасвамі, а отже...

— Отже, що?

У По Кін замовк, вирішивши насолодитися миттю. Він дивився на Ма Кін, і його величезне жовте обличчя з широкою щелепою й незліченними зубами так розм’якло, що зробилося навіть по-дитячому милим. У його рудувато-червоних очах навіть зажевріло щось схоже на сльозинку. Тихим, майже благоговійним голосом, ніби захлиснувшись величчю сказаного, він промовив:

— Жінко, ти й справді досі не збагнула? Невже ти не розумієш, що якщо Верасвамі буде остаточно дискредитовано, то до клубу оберуть мене?

Ефект був приголомшливий. Ма Кін ошелешено мовчала. Здавалося, пишність задуму чоловіка відняло в неї мову.

І зовсім небезпідставно, адже якщо порівняти з цим, усі інші досягнення її чоловіка просто марніли. Ось він — справжній тріумф! Чиновник, що починав із самих низів, пробився до європейського клубу. Європейський клуб — цей неприступний таємничий храм, свята святих, ввійти в який важче ніж у нірвану! По Кін, голопузий хлопчисько з канави, довгорукий клерк і маловідомий чиновник, зможе зайти до цього сакрального місця, де європейці б називали його «старий», пити віскі й газовану воду, ганяти білі кульки туди-сюди зеленим столом! Ма Кін, проста селянка, яка вперше побачила світло крізь шпарину бамбукової хатини, покритої пальмовим листям, сиділа б на високому стільці, зануривши ноги у шовкові панчохи та взуття на високих підборах, — так, у це місце вона б справді взувала туфлі!, — розмовляючи з англійськими дамами Гіндустаном про дитячі пелюшки! Така перспектива засліпила би будь-кого.

Ще довго Ма Кін замріяно роззявивши рота, сиділа мовчки, поринувши в роздуми про європейський клуб та його розкіш. Уперше у своєму житті інтриги У По Кіна не викликали в неї обурення. Можливо, цей подвиг був навіть більшим, ніж штурм клубу: у ніжному серці Ма Кін удалося прорости зернятку честолюбства.