Бірманські будні

Розділ тринадцятий

Флорі ввійшов у ворота лікарні. На подвір’ї його ледь не збили з ніг четверо замизканих підмітальників, які тягнули закутаного в мішковину мертвого кулі до глибокої могили, виритої в джунглях. Потім він пройшов уздовж усього двору, ступаючи твердою, немов цеглина, землею. На широких верандах мовчки на незастелених койках лежали знерухомлені ряди смертельно-блідих чоловіків. Між колонами будівель куняли або ганяли бліх замурзані дворняги, які, якщо вірити чуткам, харчувалися ампутованими кінцівками хворих. Вітер розносив повсюди запах бруду й гнилі. Доктор Верасвамі щосили намагався дотримуватися гігієни, та від пилу не було ніякого спасіння. Водопостачання теж працювало через раз, прибиральники байдикували, а недосвідчені операційні асистенти халтурили.

Флорі сказали, що лікаря можна знайти в амбулаторії. Це була кімната з гіпсовими стінами, де з меблів лише стіл, два стільці й запилюжений портрет королеви Вікторії, варто додати — ненайвдаліший. Ще з коридору й аж до самого столу простягалася черга бірманських селян, з-під вицвілого лахміття, яке було їм за одяг, виднілися грубі натруджені м’язи. Доктор був без піджака, з тіла рясно скрапували краплі поту. Зойкнувши від задоволення бачити друга, він скочив на ноги і, як це завжди бувало, почав метушитися навколо Флорі: всадив його на вільний стілець, витягнув із шухляди столу портсигар.

— Який чудовий сюрприз, містере Флорі! Будь ласка, умощуйтеся зручніше, тобто... ну якщо бодай комусь узагалі може бути зручно в цьому місці. Ха-ха! Згодом у мене вдома ми можемо продовжити за пивом й іншими благами цивілізації. А зараз прошу вибачити мені, маю продовжити приймати населення.

Флорі сів, сорочка одразу ж промокла потом, що виступив на спині. У кімнаті стояла нестерпна спека. Селяни випаровували часник з усіх своїх пор. Із кожним новим пацієнтом, що підходив до столу, доктор піднімався зі стільця, стукав його по спині, прикладався своїм чорним вухом до грудей, випалював кілька запитань примітивною бірманською мовою, потім підстрибував до столу й виписував рецепт. Далі пацієнти човгикали з цим аркушем через увесь двір, показували його аптекареві, а той видавав їм пляшечки із водою й різноманітними рослинними барвниками. Отримуючи від уряду нікчемних двадцять п’ять рупій на місяць, він підтримував штани торгівлею справжніми ліками. Доктор, однак, про це й не здогадувався.

Зазвичай уранці Верасвамі бракувало часу на обхід амбулаторних пацієнтів, і він доручав це одному зі своїх помічників, методи діагностики в якого зводилися приблизно до такого: «Де болить? Голова, спина, живіт?» Почувши відповідь, діставав рецепт із заздалегідь підготовлених стосів паперу, розділених на три категорії. Пацієнтам такий спосіб подобався набагато більше, ніж підхід доктора, який часто ставив незручні й безглузді запитання, як-от чи не було в них венеричних захворювань, а іноді взагалі лякав ще більше, пропонуючи лягти на операцію, яку вони називали «животорізкою». Більшість із них ладні були померти десять разів поспіль, ніж зголоситися на «животорізку».

Відпустивши останнього пацієнта, доктор утомлено впав на стілець, обдмухуючи себе купкою рецептурних бланків.

— Ох, ця спека! Інколи мені здається, що запах часнику ніколи не вийде з моїх ніздрів! Диву даюся, як він ще не просочився в їхню кров. Ви ще не задихнулися, містере Флорі? У вас, англійців, нюх просто досконалий. Як же ж ви всі, певне, мучитеся на нашому брудному Сході!

— Хто входить сюди, заткни носа, чи як там!? Це мають повісити над Суецьким каналом. Але, здається, ви дуже заклопотані?

— Як завжди. Ах, друже мій, якби ви тільки знали, як важко в цій країні працювати лікарем! Терпіти цих селян — брудних невігласів і дикунів! Ми навіть не можемо затягнути їх до лікарні. Вони радше помруть від гангрени або ж десять років тягатимуться з пухлиною, розміром з диню, ніж погодяться лягти під ніж. А чим їх лишень лікують їхні так звані лікарі! Трави, зібрані під молодим місяцем, вус тигра, ріг носорога, сеча, менструальна кров! Як можна пхати в себе таку бридоту.

— Докторе, та у вас талант. Який мальовничий опис. Вам слід скласти бірманську фармакопею. Вийде не гірше ніж в Калпепера, присягаюсь.

— Стадо варварів, просто стадо варварів якесь, — бурмотів доктор, не попадаючи в рукава свого білого піджака. — Зайдімо до мене додому? У мене є пиво і, сподіваюсь, ще кілька кубиків льоду. О десятій у мене операція — защемлена грижа. Дуже термінова, перенести не можу, але до цього часу я у вашому розпорядженні.

— Так. Насправді мені б дуже хотілося дещо з вами обговорити.

Обійшовши двір, вони піднялися на веранду Верасвамі. Доктор хутко занурив руку в бляшаний льодовник, але, на своє нещастя, замість льоду там намацав лише ледь прохолодну воду. Відкрив пляшку пива, знов заметушився й наказав слугам покласти ще кілька пляшок у кошик з вологою соломою. Флорі, не знімаючи капелюха, стояв біля билець. Річ у тім, що він прийшов сюди, попросити вибачення. Майже два тижні він уникав компанії доктора — майже відтоді, коли поставив свій підпис під колективною скаргою в клубі. Однак совість змушувала перепросити. У По Кін справді дуже добре розумівся на психології людини, але він точно помилився, припустивши, що двох анонімних листів було досить, щоб налякати Флорі й змусити назавжди відмовитися від свого друга.

— Послухайте, докторе, ви, певне, і самі знаєте, що я хочу сказати?

— Я? Ну що ви, ні.

— Та знаєте ви все. Про той огидний вчинок, який я утнув проти вас кілька тижнів тому. Коли Елліс повісив оту скаргу на дошці для оголошень у клубі, а я поставив під нею свій підпис. Ви мали про це чути. Я лише хочу спробувати вам пояснити...

— Ні-ні, друже, не треба! — Це так засмутило доктора, що він перестрибнув через веранду й ухопив Флорі за руку. — Ви не повинні нічого пояснювати! Будь ласка, більше ніколи не згадуйте про це! Я все чудово розумію.

— Нічого ви не розумієте. Ви просто не можете. Ви навіть не усвідомлюєте, як саме тиснуть на людину, щоб змусити її робити такі речі. Ніхто не змушував мене підписатися на цьому клапті паперу. Нічого страшного не сталося б, якби я відмовився. Немає закону, який би велів нам так жорстоко ставитися до місцевих, навіть навпаки — ми повинні виявляти товариськість. Але, розумієте, наважитися вступитися за бірманця й піти проти своїх, майже неможливо. На це ніхто не піде. Відмовся я — на кілька тижнів упав би в немилість співвітчизників. То ж я, як завжди, здрейфив.

— Будь ласка, містере Флорі, благаю вас! Прошу вас, не продовжуйте. Ви ставите мене в дуже незручне становище. Наче я ніколи не був на вашому місці!

— Ви знаєте, наш девіз: «І в Індії поводься так, як поводяться англійці».

— Так-так, звісно. А ще є мій улюблений, такий благородний: «Один за всіх — і всі за одного». У цьому й криється секрет вашої переваги над синами Сходу.

— Ну, користі з них мало, якщо хочеш просто перепросити. Але я прийшов сюди сказати вам, що це більше не повториться. До речі...

— Ну годі, годі, містере Флорі, ви змушуєте мене наполягати ніколи більше не порушувати цю тему. Усе в минулому, усе забулося. Прошу вас, випийте пиво, поки воно не нагрілося, як чай. А між іншим, і в мене є що вам сказати. Ви ж і досі не спитали про новини.

— О, звісно, новини. До речі, докторе, може, у вас є якісь новини? Може, щось сталося цікавого? Що взагалі у вас нового? Як справи в старенької Британії? Так само конає?

— О так, дуже погано, усе дуже погано! Але не так погано, як у мене. Мій корабель тоне, друже.

— Що? Знов У По Кін? І досі поширює про вас брудні чутки?

— Якби ж ішлося лише про чутки! Цього разу це... ну, це щось диявольське. Мій любий друже, ви, певне, чули про повстання, яке ось-ось має спалахнути в нашому окрузі?

— О, я чув чимало. Вестфілд рішуче налаштований на якусь криваву розправу, але кажуть, він і досі не знайшов жодного повстанця. Лише звичайних селюків, які відмовляються сплачувати податки.

— О, так. Мерзосвітні дурні! Сказати вам, про яку суму ідеться? Що саме вони відмовляються платити? П’ять рупій! Ну нічого, скоро втомляться викаблучуватися й заплатять. Щороку одне й те саме. Але повернімося до повстання, точніше — так званого повстання, містере Флорі. Я хочу вам сказати, що за всім цим криється набагато більше, ніж лежить на поверхні.

— Он як! І що саме?

Раптом, зовсім неочікувано для Флорі, доктор так гнівно стукнув рукою по столу, що пролив при цьому більшу частину свого пива. Відставивши склянку на бильця веранди, він просто вибухнув:

— Це знову У По Кін! Цей підлий негідник! Крокодил, який не знає, що таке співчуття! Цей... цей...

— Продовжуйте. Ця комора всілякого свинства, здуття від водянки, жахливий бурдюк з хересом... Що там ще, продовжуйте. Що він тепер затіває?

— Лиходійство, що не має рівних, відповів доктор й описав Флорі задум псевдоповстання так докладно, як і У По Кін нещодавно Ма Кін. Єдине, про що він не знав — намір У По Кіна стати обраним членом європейського клубу. Навряд чи правильно сказати, що обличчя доктора почервоніло, але воно точно стало на кілька відтінків чорнішим від гніву. Флорі був такий приголомшений почутим, що не міг поворухнутися.

— Хитрий старий диявол! Хто б міг подумати, що це все його рук справа? Але як вам вдалося все це з’ясувати?

— О, у мене лишилося ще кілька друзів. Тепер ви бачите, друже, який він підготував для мене кінець? Він уже опорочив мене з ніг до голови. Коли цей абсурдний бунт усе-таки спалахне, він зробить усе можливе, щоб пов’язати з ним моє ім’я. І скажу вам, що найменша підозра в моїй вірності може стати моєю згубою. Згубою! Якщо до когось лише долетить звістка про те, що я хоча б співчуваю цим бунтарям, мені кінець.

— Але, чорт забирай, це ж просто смішно! Я переконаний, вас можна якось захистити!

— Як я можу захистити себе, якщо нічого не можу довести? Я знаю, що все, що розповів вам, — чиста правда. Але яка з цього користь? Навіть якщо вимагатиму відкритого розслідування, на кожного мого свідка У По Кін знайде п’ятдесят своїх. Ви просто не усвідомлюєте, який вплив має цей чоловік в нашому окрузі. Ніхто не наважується проти нього й рота відкрити.

— Але навіщо вам щось доводити? Чому просто не піти до Мак-Ґреґора й усе йому розповісти? Він дуже розсудливий старий. Він вас уважно вислухає.

— Марно, марно все це. Інтриган з вас нікудишній, містере Флорі. Qui sexcuse s accuse[16], хіба ні? Ніколи не варто жалітися, що проти вас готують змову.

— То що ж ви тоді збираєтеся робити?

— Я тут безсилий. Усе, що мені залишається, — чекати й сподіватися, що мій престиж мене витягне. У таких справах, коли під сумнів ставиться репутація місцевого чиновника, про жодні докази й аргументи не йдеться. Усе залежить від відносин з європейцями. Якщо мої відносини з вашими співвітчизниками будуть гарними — мені повірять, якщо ж поганими — ні. Усе вирішує престиж.

Якийсь час обидва мовчали. Флорі чудово розумів, що «усе вирішує престиж». Він уже встиг звикнути до цих туманних конфліктів, в яких підозра важливіша за доказ, а репутація — тисячі свідків. У голові вертілася думка. Неспокійна холодна думка, яка б ще три тижні тому ніколи не завітала до його голови. Це була одна із тих митей, коли людина чітко усвідомлює, що зобов’язана зробити, і, на бажання ухилитися впевнено налаштована іти до кінця. Флорі сказав:

— Припустимо, наприклад, вас оберуть до клубу. Це досить підніме ваш престиж?

— Якби мене обрали до клубу! Ох, звісно, звісно! Клуб — це неприступна фортеця. Опинись я там, ніхто б і слухати не став ці байки про мене так само, як не став би про вас, містера Мак-Ґреґора чи будь-якого іншого європейського джентльмена. Але як я можу сподіватися, що вони проголосують за мене після того, як їхні голови затуркали наклепами проти мене?

— Що ж, докторе, послухайте, що я вам хочу сказати. На наступних зборах я висуну вашу кандидатуру. Сподіваюся, ніхто, окрім Елліса, не проголосує проти. А тим часом...

— О друже, мій любий друже! — Емоції просто захлинули його. Він ледь не задихнувся. Дозволивши собі схопити Флорі за руку, продовжив, — яке благородство, мій друже! Воістину це благородно! Але це занадто ризиковано. Боюся, аби у вас знову не виникли проблеми із вашими європейськими друзями. З містером Еллісом, наприклад. Гадаєте, він зможе стерпіти, якщо ви запропонуєте моє ім’я?

— Хай Елліс котиться під три чорти. Але ви повинні розуміти, що я не можу гарантувати, що вас оберуть. Це залежить від того, що скаже Мак-Ґреґор, і який в інших буде настрій. Може нічого й не вийти.

Лікар усе ще стискав руку Флорі своєю пухкою й спітнілою долонею. На його вологих відданих очах виступили сльози. Збільшені лінзами окулярів вони випромінювали до Флорі радість.

— Ах, мій друже! Якби мене лише обрали! Це б поклало кінець усім моїм бідам! Але, мій друже, як я вже й просив вас раніше, не поспішайте, стережіться У По Кіна! Тепер він точно зарахує вас до своїх ворогів. І навіть для такої людини, як ви, його ворожнеча може становити небезпеку.

— Благаю вас, нічого він мені не зробить. За весь цей час він зміг лише надіслати кілька безглуздих анонімок.

— На вашому місці я не був би таким переконаним. Він може виносити хитромудрий план, а потім завдати удару. І він точно переверне і небо, і землю, щоб не дати мені потрапити до клубу. Якщо у вас є якесь слабке місце, друже, попіклуйтеся про нього. Він обов’язково його знайде. Він завжди цілиться у слабке місце.

— Як крокодил, — зауважив Флорі.

— Як крокодил, — без тіні насмішки погодився доктор. — Ах, але все ж, друже, якою б відрадою для мене було обрання в члени європейського клубу. Яка лише честь — бути товаришем європейських джентльменів! Але є ще одне, містере Флорі, про що раніше я не хотів згадувати. Сподіваюся, ви ж розумієте, що я аж ніяк не збираюся користуватися клубом. Усе, що мені треба, — це лише членство. Навіть якби й обрали, я, звісно ж, ніколи б не дозволив собі ходити в клуб.

— Не ходитимете в клуб?

— Ні-ні! Боронь Боже, як я можу нав’язувати свою компанію європейським джентльменам! Просто сплачуватиму членські внески. Для мене це й так привілей неймовірного визнання. Ви ж це розумієте, правда?

— Чудово розумію, докторе, чудово.

Дорогою назад, підіймаючись на пагорб, Флорі не міг стримати сміх. Він точно вирішив просувати кандидатуру доктора в клубі. Ой, який лишень ґвалт здійметься, коли всі дізнаються про його наміри — просто диявольський! Найдивовижнішим у цій ситуації було те, що це викликало в нього саме сміх. Перспектива, яка ще місяць тому навіювала на нього жах, зараз просто веселила.

Чому? І чому він узагалі дав слово взятися за це? Дільце було не клопітке, ризик невеликий — про героїзм не йшлося — та все ж, на нього це було так не схоже. З якого дива, після всіх цих обачливих років, прожитих у стилі пука-сахіба, так несподівано порушувати всі правила?

Та він знав, чому. Це все завдяки Елізабет, яка, з’явившись у його житті, змінила його, перекресливши всі попередньо прожиті безсоромні й нещасні роки та дала початок новому. Лише її присутність змінила всю його свідомість. Вона повернула йому дух Англії — рідної Англії, де можна вільно мислити й де не треба до скону виробляти піруети пука-сахіба, щоб давати напуття нижчим расам. «Куди ж подівся старий я?» — дивувався він. Простим своїм існуванням вона дала йому нагоду поводитися пристойно.

«Куди ж подівся старий я?» — знову розмірковував він, входячи у ворота саду. Флорі був щасливий, по-справжньому щасливий. Правду кажуть благочестиві у своїй вірі в порятунок і те, що життя можна почати заново. Флорі піднявся стежкою, окинув оком своє подвір’я і йому здалося, що й будинок, і квіти, і слуги, і все життя, яке ще не так давно було залите смутком і тугою за батьківщиною, невідь-як оновилося й набуло неосяжно важливого значення. Яке ж усе довкола чарівне, якщо це є з ким розділити! Яку неосяжну любов можна відчувати до цієї країни, якщо не страждати від самотності! Проти нищівне сонце, на стежку вибіг Нерон, подзьобуючи рисові зернятка, що загубили малі дорогою до кіз. Аж раптом невідомо звідки вилетіла захекана Фло й кинулася на півня. Переляканий Нерон миттю здійнявся в повітря і злетів на плече господаря. До будинку Флорі війшов, тримаючи в руках маленького червоного півня, погладжуючи його шовковистий гребінець і гладеньке пір’ячко на загривку.

Не встиг Флорі переступити поріг, як уже зрозумів, що всередині на нього чекає Ма Хла Мей. Він знав це навіть без Ко Сла, який зазвичай вибігав з будинку й доносив цю лиху звістку. За нього справилася хвиля запаху сандалу, часнику, кокосової олії та жасмину, що обдала Флорі ще з веранди. Нерону довелося залишити господаря й повернутися на подвір’я.

— Дама повернулася, — сповістив Ко Сла.

Флорі одразу ж дуже зблід, що йому ніколи не йшло на користь: родима пляма контрастувала з білою шкірою, додаючи його вигляду мерзенної потворності. Усередині крижаним клинком защемив спазм. У дверному прогоні спальні з’явилася й завмерла Ма Хла Мей. Опустивши обличчя, вона дивилась на нього з-під опущених брів.

— Тхакіне, — мовила вона тихим напівпечальним, напівнаполегливим голосом.

— Пішов геть! — сердито наказав Флорі Ко Сла, зганяючи на тому весь свій страх і гнів.

— Тхакіне, — продовжила вона, — пройдімо у спальню, я маю щось вам сказати.

Разом вони пішли в спальню. За тиждень, минув усього тиждень, її зовнішність стала неймовірно гидотною. Жирне брудне волосся, усі медальйони зникли, а замість атласного лонджі тепер на ній був якийсь квітчастий бавовняний, вартістю дві рупії вісім анн. Обличчя припудрено таким товстим шаром, що воно скидалося на маску клоуна. Біля коренів волосся, там де пудра закінчувалася, коричневіла смужка природного кольору її шкіри. Вона була справжньою нечепурою. Флорі не мав жодного бажання зустрічатися з нею поглядом, тому відвернувся й похмуро дивився крізь відчинені двері на веранду.

— Ну й що ти хочеш сказати цим поверненням? Чому не вернулася у своє село?

— Я лишаюся в Чаутаді, живу в будинку свого кузена. Як я можу повернутися додому після того, що сталося?

— А чим ти думала, підсилаючи до мене людей і вимагаючи грошей? Як узагалі можна вимагати більше, коли й тиждень не минув, як я дав тобі сто рупій?

— Як я можу повернутися? — повторила вона, ігноруючи запитання Флорі. Останнє вона майже прокричала, то ж Флорі різко обернувся до неї. Випрямивши спину, насупивши брови й зімкнувши губи, дівчина спопеляла його ненависним поглядом.

— А що тобі заважає?

— Після всього, що ви зі мною зробили?

Раптом вона вибухнула лютою тирадою. Голос зірвався істеричним безсоромним галасом розлючених базарних жінок.

— Як я повернуся назад, знаючи, що з мене глузуватимуть і тикатимуть пальцями ці нікчемні дурні селяни, яких я зневажаю? Я, яка була бо-кадау, дружиною білого чоловіка, повернутися додому до будинку свого батька й тягати кошики з рисом зі старими відьмами та іншими занадто потворними для того, щоб знайти собі чоловіків жінками! Який сором, який же сором! Два роки я була вашою дружиною, ви любили мене й піклувалися про мене, а потім без попередження, без будь-якої на те причини, вигнали мене зі свого порогу, як собаку. І я повинна повернутися до свого села без грошей, без усіх своїх прикрас і шовкових лонджі, щоб люди тицяли в мене пальцями й казали: «Це ж Ма Хла Мей, яка вважала себе розумнішою за нас усіх. І ось, погляньте! Її білий чоловік повівся з нею саме так, як усі вони роблять»? Моєму життю кінець! Ви чуєте — кінець! Який чоловік захоче зі мною одружитися, знаючи, що я прожила у вашому будинку два роки? Ви забрали мою молодість. Ох, який сором, яка ганьба!

Флорі не міг навіть дивитися на неї, тому блідий, безпорадний і присоромлений стояв на місці. Кожне її слово було правдою, і як сказати їй те, що він зробив із нею, то був інший чоловік? Що він змінився? Як міг він зізнатися, що більше не може бути її коханцем? Що тепер це для нього гріховно та принизливо? Він мало не впав до її ніг. Відмітина на його жовтій щоці палала, як чорнильна пляма. Набравшись рішучості, він вирішив перейти до грошей, тема, яка ніколи не підводила в розбірках з Ма Хла Мей:

— Я даватиму тобі гроші. Ти отримаєш свої п’ятдесят рупій, потім ще. Але наступного місяця. Зараз в мене нічого не лишилося.

Флорі говорив правду. Усі свої заощадження він спустив на сто рупій, які дав їй минулого тижня, і на оновлення гардеробу. Та вона, на його розчарування, відреагувала на це ще гучнішими риданнями. Біла маска зморщилася, щоками хлинули сльози. Перш ніж він зміг її зупинити, вона впала перед ним на коліна, і почала вклонятися, торкаючись чолом підлоги в «повному шико». Більшого приниження годі уявити.

— Вставай, вставай! — закричав він. Ганебне, жалюгідне шико, тіло, зігнуте вдвоє, наче очікуючи удару, схилена шия... До цієї картини він так і не зміг звикнути, вона все ще викликала в нього жах. — Не можу на це дивитися, вставай негайно.

Ма Хла Мей знову заридала й потягнулася до його ніг, намагаючись схопитися за них. Він поспішно відступив.

— Негайно вставай і припини галасувати. Не розумію, за чим саме ти так тужиш.

Підійматися вона не стала, лише звелася на коліна й знову почала голосити:

— Чому ви пропонуєте мені гроші? Ви справді думаєте, що я повернулася тільки заради грошей? Ви думаєте, що коли вигнали мене з дому, як собаку, я через гроші переймалася?

— Вставай, — повторив він, відходячи на кілька кроків назад, щоб вона не змогла схопити його. — І що ж тобі потрібно від мене, якщо не гроші?

— Чому ви так мене ненавидите? — проскиглила вона. — Що я вам зробила? Так, я вкрала ваш портсигар, але ж ви не через це на мене розлютилися. Ви збираєтесь одружитися на цій білій жінці, я знаю! Всі знають. Але якщо і так, хіба це має значення? Навіщо вам мене відштовхувати? Чому ви мене ненавидите?

— Я тебе не ненавиджу. Не можу пояснити. Вставай, ну будь ласка, встань вже.

Сльози покотилися рясніше. Зрештою, вона була ще майже дитиною. Протираючи очі, вона стурбовано вивчала його обличчя, шукаючи ознак милості. Потім ще гірше — усім тілом розпласталася на підлозі ницьма.

— Вставай! Я сказав встати! — заволав він англійською. — Не можу цього терпіти! Це занадто огидно!

Та вставати вона не збиралася. Натомість черв’яком, просто через усю кімнату, поповзла до ніг Флорі, залишаючи після себе смужку на запиленій підлозі. Вона лежала перед ним ниць. Приховане обличчя, витягнуті руки — жертва перед божим вівтарем.

— Господарю, господарю, — заскиглила вона, — пробачте мені, благаю! Тільки один раз, благаю! Заберіть Ма Хла Мей назад. Я буду вашою рабинею, я буду ким завгодно. Я ладна на будь-що, лише не проганяйте мене!

Обхопивши його ноги руками, та почала цілувати черевики. Флорі стояв, встромивши руки в кишені, мов укопаний. До кімнати увірвалася Фло й почала обнюхувати лонджі лежачої Ма Хла Мей. Упізнавши знайомий запах, стиха повиляла хвостиком. Більше Флорі не міг на це дивитися. Нахилився, схопив Ма Хла Мей за плечі й підняв на коліна.

— Негайно вставай, — наказав він. — Мені боляче бачити тебе такою. Я зроблю для тебе все, що зможу. Який толк так ридати?

У надії, що все повернеться на круги своя, вона заголосила:

— То ви повернете мене? Ох, господарю, поверніть Ма Хла Мей! Ніхто не знатиме. Коли ця біла жінка до вас приходитиме, я лишатимуся тут непоміченою. Вона думатиме, що я — одна з дружин вашого слуги. Ви повернете мене назад?

— Не можу, це неможливо, — відповів він і знову відвернувся від неї.

Флорі дав їй зрозуміти, що це кінець, і Ма Хла Мей випустила з грудей пронизливий несамовитий крик. І знову схилилася в шико, ударившись чолом об підлогу. Це було просто жахливе видовище. Та найстрашніше було те, що аж обпікало його груди, — за всіма цими благаннями насправді не було ані крихти любові до нього. Благала й падала ницьма вона лише заради становища, яке колись займала, будучи його коханкою. Вона ридала й оплакувала своє безтурботне життя, дорогий одяг і верховенство над іншими слугами. У цьому було щось жалюгідне. Якби вона навсправжки любила його, Флорі виставив би її без докорів сумління. Горе без благородства викликає ще обтяжливіший біль. Він нахилився і підняв її з колін.

— Послухай, Ма Хла Мей, — мовив він, — я тебе не ненавиджу, ти не заподіяла мені нічого лихого. Навпаки, це я скривдив тебе. Але тепер уже нічого не вдієш. Ти маєш поїхати додому, а трохи згодом я пришлю тобі гроші. Якщо захочеш, відкриємо тобі лавку на базарі. Ти ще молода, з грошима тобі буде зовсім неважко знайти собі чоловіка.

— Моє життя зруйновано! — знов залементувала вона. — Я накладу на себе руки. Я кинуся з пристані в річку. Як мені жити після такої ганьби?

Флорі ніжно тримав її у своїх обіймах. Вона притулилася ближче, уперлася обличчям у його сорочку. Тіло здригалося від плачу. Запах сандалового дерева колов його ніздрі. Можливо, навіть зараз вона думала, що, оповивши його тіло руками й тісно притулившись молодим тілом, ще може відновити свою владу над ним. Він обережно вислизнув з її обіймів, а потім, побачивши, що вона не стала знов падати на коліна, відійшов і став поодаль.

— Годі, ти маєш піти. Але пам’ятай, я дам тобі п’ятдесят рупій, як і обіцяв.

Він витягнув з-під ліжка валізу, відкрив і відрахував п’ять купюр по десять рупій. Вона мовчки засунула їх за пазуху свого лонджі. Сльози куди й ділися. Потім зайшла у ванну й за мить повернулася з вимитим до природного коричневого кольору обличчям, ще й встигла поправити і сукню, і зачіску. Вона ще була засмучена, але істерики як і не було.

— Востаннє я питаю вас, тхакіне: ви не повернете мене назад, це ваше останнє слово?

— Не поверну й нічого не можу з цим зробити.

— Тоді я іду, тхакіне.

— Дуже добре. Іди з Богом.

Притулившись до дерев’яної колони веранди, Флорі спостерігав, як вона віддалялася стежкою в жорстокому світлі сонця. Кожен її рух наче видавав гіркий присмак образи. Ма Хла Мей мала рацію — він справді вкрав її молодість. Коліна нестримно тремтіли. Тихо підійшов Ко Сла. Розуміючи, що господар його не чує, стиха кашлянув.

— Що тобі ще?

— Сніданок стигне, найсвятіший.

— Не хочу я ніякого сніданку, принеси щось випити. Джину.

Куди ж подівся старий я?