Бірманські будні - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Джордж Орвелл (Розділ двадцятий) #21

Розділ двадцятий

Наступного ранку Чаутаду сколихнула довгоочікувана подія: нарешті спалахнуло повстання, про яке всі так давно пліткували. До Флорі ця новина дійшла відлунням придорожніх чуток, адже щойно відчувши силу повернутися до табору після ночі пияцтва, він залишив Чаутаду. Як уже було насправді він дізнався лише кількома днями потому, отримавши довгого обурливого листа від доктора Верасвамі.

Епістолярний жанр доктора був досить витіюватим. Коми, крапки й тире літали рядками, перестрибуючи через більшість загальноприйнятих правил пунктуації. За кількістю вживаних великих літер текст можна було легко сплутати зі священним літописом XVII століття, а за численними, виділеними курсивом словами — з імперським указом Королеви Вікторії:

«МІЙ ЛЮБИЙ ДРУЖЕ, маю для Вас невтішну звістку: підступні плани крокодила настоялися і пішли в хід. Повстання — так зване повстання — охопило всю околицю й уже навіть встигло закінчитися. І воно виявилося, на жаль! набагато Кривавішим, ніж я очікував у найстрашніших своїх снах.

Усе відбулося так, як я вам і пророкував. Того ж дня, коли ви повернулися до Чаутади шпигуни У По Кіна доповіли йому, що в джунглях біля Тонгви збираються бідолашні селяни, яких він Ввів В Оману своїми лихими замислами. Тієї ж ночі він таємно вирушає до місця з У Лугале, Поліційним Наглядачем, таким точно негідником, якщо таке лише можливо, і дванадцятьма констеблями. Вони швидко чинять набіг на Тонгву й застають повстанців, яких лише Сім!! зненацька у розваленій хижі в джунглях. Почувши про повстання, зі свого табору примчав і містер Максвелл, захопивши із собою Рушницю, приєднавшись до атаки У По Кіна із загоном поліції на нещасну хижу. Наступного ранку Ба Сейн, шакал та по сумісництву брудний на руку прихвостень У По Кіна, отримує наказ підняти якомога більший галас навколо повстання, блискуче виконує свою справу, в результаті чого до Тонгви несуться і містер Мак-Ґреґор, і містер Вестфілд зі своїм Відділком, і Лейтенант Верролл, прихопивши із собою п’ятдесят сипаїв, озброєних гвинтівками. Але примчавши туди, вони неочікувано для себе бачать, що повстання вже придушено, а у центрі села, під величезним тиковим деревом, задерши носа, сидить У По Кін і читає лекції селянам про те, як робити неможна, а ті всі перелякано кланяються, аж лоби об землю б’ють і присягаються, що тепер навіки будуть служити на славу і честь Уряду, на чому повстанню і кінець. Тим часом так званий веїкса, який насправді є ніким іншим, як цирковим заклинателем та посіпакою У По Кіна, зникає у невідомому напрямку, а от шістьох повстанців Хапають. Отак все і скінчилося.

Також маю повідомити вам найжурнішу новину: без Смерті не обійшлося. Містеру Максвеллу, як мені здалося, аж надто кортіло пустити в хід свою Рушницю, то ж коли один з повстанців спробував утекти, він вистрілив йому в живіт, від чого той і загинув. Думаю, через це мешканці села мають тепер до містера Максвелла недобрі почуття. Але з юридичного погляду містерові Максвеллу нічого не загрожує, адже ці чоловіки, безсумнівно, таємно організовували заколот проти Уряду.

Ах, але, Друже, я вірю, що ви усвідомлюєте, наскільки згубним може бути все це для мене! Я переконаний, ви розумієте, що у світлі нашого з У По Кіном Протистояння, все обернулося його цілковитою перемогою. Це тріумф крокодила. Віднині У По Кін — Герой округу, улюбленець усіх європейців. Я чув, що навіть містер Елліс схвально відгукувався про його подвиг. Якби ви лише бачили, наскільки мерзотно він Зазнався і як зухвало бреше усім, що ліквідував не якихось сім повстанців, а цілих Дві Сотні!! і як він буцімто кинувся на них із револьвером у руці (той, хто насправді лише віддавав накази з безпечного місця, поки поліція та містер Максвелл прокрадалися до хижі), запевняю, вас би точно Знудило. Йому навіть вистачило нахабства надіслати офіційний звіт про операцію, який розпочинався словами, „Моєю відданою готовністю кинутися у бій та нерозсудливою відвагою“, і я зуб даю, він написав цей Згусток Брехні ще за кілька днів до дня X. Це просто Огидно. І як подумаю що тепер, коли він перебуває на Вершині свого тріумфу, він знову почне поширювати проти мене свої отруйні наклепи, задіявши усі свої ресурси...».

Усю зброю в повстанців було конфісковано. В арсеналі, з яким збиралися іти на Чаутаду, вони мали:

— один дробовик з пошкодженим лівим дулом, який три роки тому викрали в лісничого;

— шість самопальних мушкетів з дулами, обрізаними з оцинкованих трубок, що вкрали із залізничної станції. Стріляли вони цвяхами після того, як за допомогою каменя добували іскру;

— тридцять дев’ять патронів дванадцятого калібру;

— одинадцять макетів гвинтівки, вирізаних із тикового дерева;

— кілька довгих хлопавок з китайської лавки для залякування супротивника.

Згодом двох повстанців засудили до п’ятнадцяти років каторги, трьох — до трьох років позбавлення волі та двадцяти п’яти ударів батогом, й одного — до двох років ув’язнення.

Для всіх й одразу стало очевидно, що жалюгідний бунт придушено. Європейці почувалися в цілковитій безпеці, через що Максвелл, відмовившись від охорони, повернувся до свого табору. Флорі ж збирався протриматися в таборі до самих дощів або принаймні до загальних зборів у клубі, на яких він обіцяв докторові висунути його кандидатуру. Та якщо чесно, тепер, намагаючись зібрати себе до купи після історії з Елізабет, інтриги між У По Кіном і доктором його зовсім не хвилювали, а навпаки, лише дратували.

Один виснажливий тиждень змінював інший. Спека ставала дедалі нестерпнішою. Розпечене повітря лихоманило від браку дощів. Флорі занедужав, та відлежуватися не збирався. Він роздратовано втручався в усі справи, викликаючи цим ненависть і наглядача, і кулі, і навіть своїх слуг. Джин, який він жлуктив без угаву, уже не допомагав. Уява знов і знов малювала Елізабет в обіймах Верролла. Це переслідувало його, наче огидний і болючий кошмар, приходило уві сні, раптово переривало й сплутувало думки вдень, отруювало присмак їжі. Бувало на нього нападала дика лють, що все довкола хотілося трощити. Одного разу влетіло навіть Ко Сла. Гірше за саму картину були її деталі, огидні й брудні деталі, які підкидала йому уява. Здавалося, лише сама досконалість, з якою він собі це малював, доводила, що це правда й відбулося насправді.

Чи є в цьому світі щось нещадніше й принизливіше, ніж бажати жінку, якої ти ніколи не матимеш? Протягом усіх цих тижнів у свідомості Флорі майже ні разу не виникало думки, яка б не вбивала непристойними подробицями уявної розпусної сцени. Стандартний ефект ревнощів. Раніше він кохав Елізабет духовно, танув у сентиментах і бажав взаєморозуміння більше ніж її ласки, але тепер, коли її втратив, Флорі божеволів від бажання фізичної близькості. Він навіть припинив ідеалізувати її. Бачив її майже такою, якою вона й була: дурнуватою, чванливою та безсердечною особою, що на бажання фізичної близькості аж ніяк не впливало. Та яка, зрештою, різниця? Безсонними ночами, коли він крутився у своєму ліжку, яке витягнув з намету у пошуках бодай якоїсь прохолоди, вдивлявся в оксамитову темряву, з якої іноді лунало завивання гієн, його переповнювала ненависть до себе за сцени, які малювала уява. Його гризли ниці заздрощі до кращого чоловіка, який його переміг. Та це була не лише заздрість, а ревнощі — надто гуманне визначення для цього. Чи мав він узагалі право ревнувати? Він зазіхнув на надто молоду й вродливу для нього дівчину, а вона, між іншим, цілком справедливо відмовила йому. Він заслужив усі ці приниження. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Молодість не повернеш, родиму пляму не зітреш зі щоки, та й куди подіти наслідки десятиліть самотнього пияцтва й розпусти. Залишається лише стояти осторонь і спостерігати за тим, як вона дістається кращому чоловікові та заздрити йому, як... чіткого порівняння навіть не приходило в голову. Заздрість — жахлива річ. На відміну від усіх інших видів душевних мук, її не приховаєш, не зробиш особистою трагедією. Вона не просто ранить, вона викликає огиду.

Та чи було правдою те, що так щиро й палко підозрював Флорі? Чи справді Воррелл з Елізабет від друзів перейшли в статус коханців? Ніхто не знав достеменно, та, найімовірніше, таки ні, бо в місцях, таких як Чаутада, такі речі не приховують. Хто-хто, а місіс Лакерстін, на відміну від інших зівак, уже б точно їх викрила. Проте одне було зрозуміло як божий день: Верролл і досі не зробив пропозицію. Минув тиждень, за ним ще один, потім ще... Для крихітної індійської станції три тижні — це ціле життя. Молодий лейтенант щовечора їздив з Елізабет верхи, щоночі танцював у клубі, та все ж і досі не переступав порога будинку Лакерстінів. Звісно ж, Елізабет опинилася в епіцентрі постійних пліток і звинувачень у непристойній поведінці. Жоден з місцевих навіть не сумнівався, що вона — коханка Верролла. За версією У По Кіна, яку, по суті, можна було назвати правильною, хоч і хибною в деталях, Елізабет була наложницею Флорі й кинула його заради Верролла, бо той платив більше. Елліс теж не відставав у вигадуванні версій стосовно Елізабет, які в містера Мак-Ґреґора завжди викликали відразу. Найближча родичка скандальної персони місіс Лакерстін про існування пліток не підозрювала, та проте її стурбованість зростала з кожним днем зволікання. Щовечора, чекаючи Елізабет з вечірньої прогулянки, вона сподівалася, що та нарешті забіжить у вітальню із радісним «Ах, тітонько, ви не повірите!» — і після цього омріяна новина. Та новина все не надходила. Хай як ретельно вона не досліджувала, чи не приховує щось вираз обличчя Елізабет, розгледіти нічого не вдавалося.

Після трьох тижнів марного очікування місіс Лакерстін увірвався терпець, дедалі важче було приховувати роздратування й гнів. Думка про чоловіка, який змушений сам-самісінький, точніше якраз не сам, стирчати в таборі, не давала спокою. Зрештою, вона наважилася відпустити його без нагляду з однією-єдиною метою: подарувати Елізабет шанс на багатообіцяючий роман із Верроллом: звісно ж, у своїх поясненнях чоловікові місіс Лакерстін озвучила благочестивіші мотиви. Одного вечора, у властивій їй манері, вона почала читати Елізабет нотації завуальованими, але напрочуд зрозумілими погрозами. Розмова була у формі монологу, який тітонька переривала лише зітханнями й довгими паузами, упродовж яких Елізабет, щоправда, так нічого і не відповідала.

Розпочала місіс Лакерстін із загальної передмови, начебто вражена світлинами свіжого номера «Пліткаря», де красуються ці скороспілі модниці в пляжних піжамах і так дешево поводяться в товаристві джентльменів. За словами місіс Лакерстін, дівчина ніколи й за жодних обставин не може дозволити собі триматися «дешево», дотримуючись цілковито протилежної поведінки — триматися «дорого». Але, зрозумівши, що звучить це не так, як хотілося б, мадам змінила лінію розмови, згадавши про листа, який надійшов з дому, в якому йшлося про бідолашну знедолену чарівну дівчину, яка долею випадку оселилася в Бірмі й так безглуздо знехтувала нагодою вийти заміж. Тепер ця дівчина живе в жахливих муках, що ще раз доводить потребу із радісним серцем приймати пропозицію від першого-ліпшого джентльмена, буквально першого-ліпшого. Звісно ж, та юна бідолашна леді втратила пристойну роботу, прирікши себе на голодні будні. Згодом не лишалося нічого іншого, як влаштуватися посудницею під керівництвом жахливого, вульгарного кухаря, який розважався тим, що доводив сіромаху до розпачу. Вона жалілася, що більших тарганів, ніж на тій кухні, годі й уявити! Чи може Елізабет спокійно слухати такі страхіття? Таргани!

Тут місіс Лакерстін зробила коронну затяжну паузу, даючи тарганам час прошмигнути у свідомість племінниці, і лише згодом додала:

— Яка ж прикрість, що містер Верролл відбуває із першими дощами. Без нього тут буде так порожньо!

— А коли зазвичай починаються дощі? — запитала Елізабет, з усіх дівочих сил удаючи байдужість.

— У Чаутаді десь на початку червня. Уже мають бути за тиждень чи два... Вибач люба, знаю, це безглуздо, та ніяк не можу викинути з голови ту бідолашну дівчинку, яку в кухні оточила зграя велетенських тарганів!

Протягом вечора страхітливі таргани ще не раз випливали в промові місіс Лакерстін. Лише наступного дня вона дозволила собі мимохіть кинути:

— Гм, якщо не помиляюся, містер Флорі має повернутися в Чаутаду якраз на початку червня. Обіцяв бути на загальних зборах. Може, запросити його якось на вечерю?

Це було вперше, коли хтось із них згадував про існування Флорі, відколи той приніс Елізабет леопардову шкуру. Кілька тижнів забуття — і ось тріумфальне повернення у свідомості обох жінок гнітючого запасного аеродрому.

За три дні місіс Лакерстін надіслала повідомлення своєму чоловікові, щоб той повертався до Чаутади. У таборі він пробув уже досить часу, щоб заслужити коротку відпустку додому. Повернувся він ще багряніший, ніж будь-коли — пояснював це сонячним опіком. А руки його так тремтіли, що ледве міг утримати сигарету. Та це не завадило йому того ж вечора відсвяткувати своє повернення, відіславши дружину з дому, візитом до спальні Елізабет і відчайдушною спробою зґвалтувати її.

А весь цей час бунт, про який усі вже давно забули, нагадав про себе. Веїкса, що тепер був уже за сотні кілометрів і торгував у Моутамі направо й наліво філософським каменем, упорався зі своєю роботою навіть ліпше ніж очікував. Проте все ж була велика вірогідність нового спалаху народного невдоволення, яке не міг передбачити навіть У По Кін. Але боги, як завжди, воювали на його боці, і будь-яке наступне повстання лише б засвідчило серйозність першого, прославивши його героїзм з новою силою.