Бірманські будні

Розділ чотирнадцятий

Немов довгі вигнуті голки, що пронизують вишиванку, два каное, що несли Флорі й Елізабет. Вони пробиралися до струмка, який вів углиб країни від східного берега Іраваді. Настав день мисливської подорожі — короткої післяобідньої поїздки. Правила гарного тону не дозволяли їм заночувати разом у джунглях, тому планували пополювати декілька годин під кінець прохолодного дня, а повернутися до Чаутади саме на вечерю.

Видовбані із стовбура дерева, каное швидко ковзали темно-коричневою водою, майже не здіймаючи бризок. Струмок, усіяний блакитними квітами гіацинта з рясним губчастим листям, скидався на звивисту стрічку понад метр завтовшки. Крізь переплетене гілля дерев світло відбивалось у воді смарагдовим сяйвом. Іноді можна було почути крик папуг, що пролітали над головою, однак жодна дика істота не наважувалася показати себе, окрім змії, яка одного разу виткнула з води свою голівку, а потім поспіхом відплила й зникла у квітах гіацинта.

— Скільки нам ще пливти до села? — запитала Елізабет у Флорі. Той був у більшому каное позаду, разом із Хо й Ко Сла. Веслувала в них зморшкувата стара жінка, одягнена в лахміття.

— Скільки до села, бабуню? — запитав він її.

Стара витягла сигару з рота й вклала весло на коліна. Трохи подумавши над відповіддю, мовила: «Відстань, на яку може вигукувати чоловік, щоб бути почутим».

— Приблизно кілометр, — переклав Флорі.

Вони пропливли три кілометри. В Елізабет нила спина. Один необережний рух і каное легко могли перевернутися, тому доводилося сидіти струнко, витягнувши спину на вузькому сидінні без спинки, якомога ближче притиснувши до себе ноги, щоб не торкнутися дохлих креветок, які дрейфували на поверхні води. Бірманцю, який веслував в каное Елізабет, було років з шістдесят. Його напівоголене тіло кольору пожовклого листя нічим не поступалося тілу молодого атлета. Обличчя занепале, але не втратило ніжної усмішки. Лискуча грива, якій могли позаздрити більшість бірманців, зав’язана в довільний вузол над одним із вух, звисала по щоці чорнявими локонами. Елізабет сторожко тримала рушницю дядечка, поклавши її на коліна. Флорі був запропонував полегшити її ношу, але вона відмовила, їй так подобалось відчувати власну небезпеку, що не змогла вмовити себе розлучитися зі своїм новим сталевим другом. До сьогодні дівчина ще ніколи не тримала в руках зброю. Одягнена Елізабет була в грубу спідницю, такі ж грубі черевики без підборів, шовкову сорочку чоловічого фасону та капелюх тераї. І, звісно ж, вона усвідомлювала, що все це їй дуже личить. Попри біль у спині, цівки гарячого поту, що лоскотали її обличчя, та велетенських азійських тигрових москітів, що роїлися навколо її ніжних щиколоток, вона почувалася цілком щасливою.

Струмок звузився, водяна гіацинтова клумба поступилася місцем крутим шоколадно-коричневим болотистим берегам. Десь далеко над водою схилилися хатинки, що ледь трималися на палях, позабиваних у саме дно. Між двома з них застиг голопузий хлопчик, тримаючи в руці нитку, прив’язану до зеленого жука, який ширяв над його головою, немов повітряний змій. Раптом він відвів очі від жука на європейців і криком сповістив про побачене місцевих дітлахів, які тієї ж миті матеріалізувались нізвідкіль. Старий бірманець зверув каное до пристані, за яку правив поодинокий цупко вкритий наростами стовбур пальми, що кинули в багнюку, вискочив на нього й допоміг Елізабет зійти на берег. За ними, нав’ючені торбами й коробками з патронами, пішли й інші, зокрема й Фло, яка, не пропускаючи нагоди, заплигнула в багнюку по саму шию й весело там вовтузилася. Назустріч мисливцям висунувся зістарений джентльмен у фуксиновому пасо з бородавкою на щоці, з якої звисали чотири сиві волосинки довжиною з два сантиметри. Обвівши поглядом дітей, що юрмилися біля пристані, він схилився в поклоні шико.

— Це староста, — пояснив Флорі.

Показавши вбік свого будинку, старий, зігнувшись у дугу, почимчикував уперед. Наслідок ревматизму, до якого додалися постійні поклони шико, без яких спілкування з дрібними урядовцями тут не уявляли. Вслід за європейцями рушила й ціла ватага дітей упереміш із собаками, чий гучний гавкіт змушував Фло дедалі ближче й ближче припадати до п’ят господаря. З кожної шпарини на «інгалейкму» витріщалося по кілька місяцеподібних облич селюків. Від сонячного світла село ховалося під пишною кроною дерев. У сезон дощів струмок виходив з берегів, перетворюючи місцевість на зубожілу Венецію, в якій мешканці сідали в каное одразу ж із дверей своїх хатин.

Будинок старости був трохи більший за інші й мав гофровану залізну покрівлю, яка, попри нестерпне гуркотіння, яку чулося під час дощів, була гордістю всього його життя. Витративши всі свої статки на таку розкіш, він відмовився від будівництва пагоди, чим суттєво зменшив свої шанси потрапити в нірвану. Поспіхом піднявшись сходинками, староста штовхнув ногою в ребра юнака, що спав на веранді, відтак той розвернувся й знову розкланявся перед європейцями, запрошуючи їх зайти всередину.

— Зайдімо? — спитав Флорі. — Гадаю, нам доведеться почекати з пів години.

— А ви б не могли попрохати його винести кілька стільців на веранду? — відповіла на це Елізабет. Після всього пережитого в крамниці Лі Йейка вона потайки вирішила більше ніколи не заходити в помешкання аборигена, якщо хоч якось може цьому зарадити.

Зсередини почулася метушня, староста разом із підлітком і якимись жінками витягли два дивовижно прикрашених червоними квітами гібіскуса стільці. З билець звисали гасові лампи, у яких проростали бегонії. Очевидно, для європейців тут були приготовані особливі трони. Коли Елізабет сіла, знову з’явився староста. Цього разу з чайником, в’язкою дуже довгих яскраво-зелених бананів і шістьма вугільно-чорними чирутами. Та побачивши, що він наливає їй горнятко чаю, Елізабет заперечливо захитала головою, адже чай, якщо це лише можливо, мав ще гірший вигляд ніж у Лі Йейка.

Староста збентежено потер носа, повернувся до Флорі й запитав, чи не бажає молода тхакінма додати трохи молока у свій чай. Він чув, що європейці п’ють чай з молоком. Тож якщо є таке бажання, селяни можуть миттю зловити корову й надоїти трохи. Однак Елізабет була непохитна у своїй відмові від частування старости. Та все ж, відчуваючи спрагу, не втрималась і попрохала Флорі послати когось за пляшкою газованої води, яку Ко Сла заздалегідь приготував для неї. Побачивши це, староста, відчуваючи провину за те, що недосить добре підготувався, покинув веранду, залишивши її європейцям.

Елізабет все ще дбайливо тримала рушницю на колінах, тоді як Флорі, притулившись до билець веранди, удавав, що курить одну з чирят, яку приніс староста. Елізабет, якій вже давно уривався терпець розпочати полювання, завалювала Флорі незліченною кількістю запитань.

— Коли ми вже зможемо почати? Гадаєте, ми захопили досить патронів? Скільки загоничів ми візьмемо? Я так сподіваюся, що нам пощастить! Ви ж теж думаєте, ми когось підстрелимо, правда?

— Боюся, нічого надзвичайного ми не знайдемо: кілька голубів, а, можливо, навіть і дика курка, нам забезпечені. Зараз не сезон, та на курок це не поширюється. Подейкують, що десь поряд бродить леопард, який минулого тижня загриз бика майже в селі.

— О Боже, леопард! Ой як чудово було б, аби нам удалося його вполювати!

— Боюся, так нам не поталанить. Єдине правило полювання в Бірмі — ніколи ні на що не сподіватися. Щоразу одне й те саме розчарування. Джунглі кишать дичиною, але здебільшого не випадає шансу навіть зробити постріл.

— Але чому так?

— Джунглі дуже густі. Звір може ховатися за п’ять метрів від вас і лишатися при цьому геть непомітним. Зазвичай йому вдається ухильнутися від загоничів і накивати п’ятами заростями. Навіть якщо вдасться розгледіти його, наступної миті знов загубите. І знову ж таки — тут скрізь вода, бракує суші. Жодний хижак не може облюбувати власну територію й прив’язатися до неї. Тигр тут, наприклад, може блукати територією в сотні кілометрів, якщо буде чим поживитися. Дичини стільки, що до здобичі, яка викликає в них бодай щонайменші сумніви, вони ніколи не наблизяться. Коли був ще зовсім хлопчаком, ніч за ніччю стирчав у засідці поряд з неймовірно смердючими тушками дохлих корів, чекаючи на тигрів, які ні разу так і не прийшли.

Елізабет жваво відірвалася від спинки стільця й здригнула лопатками. Цей рух з’являвся в неї нечасто й свідчив про те, що вона дуже задоволена. Коли Флорі говорив з нею саме так, вона його любила. По-справжньому любила. Найтривіальніша розповідь про полювання вразила її набагато більше за усі розповіді про прочитані Флорі книжки. Ех, якби ж він завжди говорив про це, а не про дурнувате мистецтво й недолугу поезію! У цьому несподіваному сплеску захоплення вона раптом побачила Флорі доволі вродливим чоловіком. У своїй легкій розстебнутій на горлі сорочці, шортах, онучах і мисливських чоботах він був просто еталоном мужності! А зоране зморшками вигоріле на сонці обличчя скидалося на стомлене обличчя солдата. Як і завжди, він стояв до неї в пів оберта, ховаючи щоку з родимою плямою. Вона заохочувала його продовжувати розповідь.

— Благаю, розкажіть ще щось про полювання на тигра. Аж дух перехоплює, як цікаво!

Флорі переповідав давні мисливські байки: про коростявого людожера, який вбив одного з його кулі; про засідки на тигрів й одержимих людською кров’ю москітів; про очі тигра, що наближаються в темряві джунглів, немов гігантські зелені ліхтарі; про уривисті звуки задишки й слинотечі, які випускав людожер, обгризаючи прив’язане до кілка тіло кулі. Флорі розповідав до найдрібніших деталей. Можливо, їй нарешті набриднуть усі ці славнозвісні нудні балачки, які зазвичай провадять усі англійці, проживши в Бірмі понад рік? Але Елізабет лише ще раз захоплено здригнула плечима. Він ніяк не міг уторопати, як така розмова може так благотворно впливати на неї і навіть компенсувати все те, коли він утомлював і бентежив її своїми думками. На стежці показалися шестеро юнаків із гострими дахами на плечах, попереду яких йшов висхлий, але доволі жвавий сивочолий дідуган. Перед будинком старости вони зупинилися, один з них хрипло позвав господаря, відтак той з’явився і пояснив своїм гостям, що загоничі прибули. Тепер вони були готові вирушати, якщо тільки молода тхакінма не хоче перечекати спеку.

Вони вирушили в дорогу. Околиці села, що лежали поодаль від струмка, захищала жива огорожа кактусів заввишки майже два метри й завтовшки чотири. Обминувши вузький прохід крізь кактуси, вони піднялися стежкою вгору й вийшли на розбиту возами запилену дорогу, що з обох боків огороджували височезні, немов флагштоки, парості бамбука. Загоничі однією колоною швидко рухались вперед, кожен зі своїм розмашистим дахом, перекинутим через плече. Старий мисливець крокував просто перед Елізабет. Задертий лонджі, який більше скидався на пов’язку на крихітних стегнах, які татуйовані такими витіюватими темно-синіми візерунками, що здавалося, наче він одягнений у сині мереживні панталони. Далі стежку перегородив зламаний бамбук, товщиною з чоловіче зап’ястя. Загонич, що йшов попереду, розрубав його своїм дахом, вивільнивши діамантовий струмінь води. Через майже кілометр вони спітнілі дісталися відкритих полів: рухалися швидко, та й сонце пекло несамовито.

— Он там наше місце полювання, — сказав Флорі, вказавши рукою на скошене й запилюжене поле, яке розділяли грязьові межі на ділянки з пів гектара, подекуди навіть два.

Неймовірно нудний, позбавлений життя пейзаж, який рятували лише зграї білосніжних чапель. Край поля стрімко обривали джунглі, що здіймалися в небо темно-зеленою скелею височенних дерев. Загоничі відійшли до невеликого, схожого на глід, дерева, що проростало за двадцять метрів поодаль. Один з юнаків упав перед ним навколішки, вклоняючись йому до самої землі, і почав стиха щось промовляти, поки старий мисливець виливав на землю пляшку якоїсь каламутної рідини. Решта мовчки спостерігала за обрядом із серйозними нудними обличчями, які зазвичай бувають у прихожан у церкві.

— Що це вони роблять? — запитала Елізабет.

— Просто приносять жертву місцевим богам. Аборигени називають їх натами. Вважайте їх своєрідними дріадами. Зараз вони моляться їм, щоб ті принесли нам талан.

Мисливець повернувся й надламаним голосом пояснив, що перш ніж рушати в гущу джунглів, вони мають розчистити ділянку хащ, що росли праворуч. Вочевидь, це їм звелів сам нат. Махнувши дахом, старий вказав Флорі з Елізабет, де їх почекати. Шість загоничів зникло в кущах. Вони мали прорубати прохід до рисового поля й повернутися назад. За тридцять метрів від краю джунглів Флорі з Елізабет помітили кілька диких кущів і рушили туди, щоб сховатися в їхньому затінку. Ко Сла пішов за ними й присів напроти під іншим кущем, тримаючи Фло за комірець і погладжуючи загривок, намагаючись заспокоїти тварину. На полюванні Флорі завжди відсилав Ко Сла подалі через дурну дражливу звичку цокати язиком за кожного промаху. Далекою луною пролетів звук постукування і дивних завивань — загоничі взялися до роботи. Несподівано Елізабет так затремтіла, що не ладна була утримати рушницю. Птах дивовижної краси трохи більший за дрозда, із сірими крилами й палаюче-багряним тільцем, зірвався з дерева й стрімко пікірував на них. Постукування й крики стали голоснішими. Один із кущів на краю джунглів розступився під натиском великого звіра, що з’явився за ним. Елізабет підняла рушницю й спробувала прицілитися. Однак виявилось, що це був лише оголений жовтий загонич із дахом у руці. Побачивши, що дійшов до краю, він гукнув решту побратимів.

Опустивши рушницю, Елізабет спитала:

— Що відбувається?

— Нічого. Загоничі завершили.

— Тож там нічого не було! — скрикнула вона з гірким розчаруванням.

— Не хвилюйтеся. Ніколи не буває всього й одразу. Наступного разу пощастить значно більше.

Вони перетнули горбкувату стерню, пробираючись крізь межі багнюки, що розділяли поля, і зайняли свою позицію навпроти високої зеленої стіни джунглів. Елізабет хутко навчилася заряджати рушницю. Цього разу пощастило куди швидше — Ко Сла ледь встигнув свиснути.

— Пильнуйте! — крикнув Флорі. — Швидше, ось вони!

За сорок метрів над їхніми головами блискавицею пролетіла зграя зелених голубів. Жменька катапультованих каменів, що пролітали небом. Від хвилювання в Елізабет звело кінцівки. Кілька секунд вона не могла ворухнутися, та потім усе ж удалося направити дуло в повітря на птахів і рішуче натиснути гачок. Але нічого не сталося. Вона почала інтенсивно стискати гачок. Та щойно птахи порівнялися з їхніми головами, вона віднайшла запобіжник і зняла його, одночасно натиснувши гачок. Пролунав оглушливий гуркіт, і її відкинуло назад. Вона забила ключицю. Від птахів вона промазала на цілих тридцять метрів. Тієї ж миті побачила, як Флорі прицілюється і стежить за мішенню. А потім два голуби несподівано обірвали політ, закрутились у повітрі й стрілами впали на землю. Почувся радісний вереск Ко Сла, який, прихопивши Фло, погнав за здобиччю.

— Увага! — знову скомандував Флорі, — плодоїдний голуб. Іди сюди, голубчику!

Над головою Елізабет залопотів крилами великий важкий птах, який летів набагато повільніше за інших. Та після своєї попередньої невдачі бажання стріляти в неї більше не виникало. Вона мовчки спостерігала, як Флорі засунув патрон у казенник і підняв рушницю, потім із дула простягся білий шлейф диму. Ще мить — і птах з простреленим крилом гучно впав на землю. Схвильовано підбігли Фло з Ко Сла: перша з великим плодоїдним голубом у пащі, другий — з широкою усмішкою й двома зеленими голубами, яких демонстративно дістав із своєї качинської сумки.

Флорі взяв одну з маленьких зелених тушок, щоб показати Елізабет:

— Лише подивіться. Хіба ж вони не гарненькі? Найкрасивіший птах в Азії.

Елізабет акуратно торкнулася кінчиком пальця гладенького пір’я голуба. Це наповнило її гірким присмаком заздрості, адже птаха підстрелила не вона. Та попри те, що їй справді було цікаво роздивитися здобич, більше її цікавив зараз Флорі, якого тепер, коли вона на власні очі побачила його мисливську майстерність, Елізабет майже обожнювала.

— Тільки погляньте на його пернату грудку — ювелірна робота. Вбивати їх — це справжній злочин. Бірманці кажуть, що їх нудить лише від однієї думки про вбивство цих птахів. Немов підстрелене тільце промовляє до свого вбивці: «Багатства в мене небагато, та нічого з твого я не відібрав. То чому ж ти відібрав у мене життя». Однак мушу сказати, ніколи й не бачив, щоб місцеві полювали на них.

— А для їжі вони придатні?

— Ще й як. Але попри це, убиваючи їх, завжди відчуваю великий сором.

— Хотіла б я мати ваш хист! — заздрісно зізналася вона.

— Справа звички. Незабаром і ви наловчитеся. Уже вмієте тримати рушницю, а це більше, скажу я вам, ніж вміє більшість початківців.

Однак наступні два постріли Елізабет також не увінчалися успіхом. Те, що одразу з обох цівок рушниці стріляти не можна, вона швидко вивчила, але хвилювання надто паралізувало її рухи, щоб влучно прицілитися. Флорі застрелив ще кількох голубів і маленьку бронзовокрилу голубку із зеленою, мов венеціанська мідянка, спинкою. У диких курок вистачило клепки не висовуватися з джунглів, хоча іноді вони таки сповіщали про свою присутність кудкудаканням та зрідка пронизливим співом півнів. Наші герої дедалі глибше заглиблювались у джунглі. Сонячне світло, затримуючись на густому листі дерев, доходило до землі сіруватим ряботінням. Хай би куди впадало людське око, довкола лише міріади дерев, заплутані кущі та ліани, що бурхливо оповивали все навкруги, як море оповиває палі пристані. Неймовірно щільні ліани, що стелилися землею й стовбурами дерев на десятки кілометрів вперед, пригнічували погляд. Деякі з них були такими товстими, що скидалися на жирних зміїв. Вистежуючи дичину вузькими стежками, слизькими берегами та чортополохами, Флорі з Елізабет геть обдерли свій промоклий від поту одяг. Повітря сповнила задушлива спека із запахом розтоптаного листя. Час від часу невидимі цикади об’єднувалися в лісовий хор, видаючи пронизливий металевий звук, схожий до того, який виникає від перебирання сталевих струн гітари, а потім різко обривалися, звільнивши місце моторошній тиші.

Наближаючись до п’ятої позиції вони підійшли до височенного піпала, на верхівці якого чулося воркотіння плодоїдних голубів. Звук нагадував віддалене ревіння корів. Маленький сіруватий птах вилетів з крони й примостився на самому верхньому суку.

— Спробуйте стріляти в положенні сидячи, — запропонував Флорі Елізабет. — Обережно ведіть ціль, а потім стріляйте не зволікаючи. І ліве око не заплющуйте.

Елізабет слухняно підняла рушницю, яка, уже звично для неї, почала тремтіти в руках. Загоничі дружною ватагою зупинилися подивитися на білу леді, яка тримає зброю. Декого з них ця картина так здивувала й навіть шокувала, що почулися несхвальні цокання язиками. Зібравши всю волю в кулак, Елізабет на секунду перестала тремтіти й натиснула гачок. Пострілу вона не почула; ніхто ніколи його не чує, коли спускає гачок. Здавалось, птах стрибнув із сука вгору, потім, знов і знов перевертаючись у повітрі, повалився вниз і зрештою застряг у гілці за десять метрів від землі. Один із загоничів відклав свій дах і, оцінюючи, глянув на дерево. Потім підійшов до довжелезної ліани, що звисала з сука. Дивовижне сплетіння нагадувало строкату ячмінну цукерку завтовшки з чоловічу ногу. За мить він видряпався ліаною до здобичі так легко, наче це була драбина, і скинув голуба на землю. Відтак підняв його і поклав знесилене ще тепле тільце до рук Елізабет.

Відчуття, яке дарував дотик до пухнастої тушки, зачарувало Елізабет. Чи зможе вона взагалі віддати її? Як же їй хотілося розцілувати її, притиснути до грудей. І Флорі, і Ко Сла, і навіть загоничі — усі без винятку милувалися тим, як ніжно вона пестить мертву пташку, обмінюючись один з одним усмішками. Нарешті, згнітивши серце, вона віддала її Ко Сла, щоб той поклав у сумку. Цілком усвідомлено Елізабет відчула в собі бажання прилинути до Флорі й поцілувати його. Певною мірою саме вбивство голуба змусило її відчути це.

Тепер старший мисливець пояснив Флорі, що вони мають пройти поле з ананасами й розчистити ще одну ділянку на його кінці. Вони вийшли на сонячне світло, яке після мороку джунглів одразу вдарило в очі. Галявина, розбита просто посеред джунглів, немов клаптик підстриженої трави на занедбаному газоні, виявилася просторою, з гектар, і засадженою не тільки ананасами, але й колючими кактусоподібними рослинами, що проростали рядами, тонучи в бур’янах. Зсередини поле розділяв навпіл низький живопліт. Пройшовши майже все поле, з-під цієї огорожі до вух європейців донеслося пронизливе кукурікання.

— Ви чули? — скрикнула Елізабет, зупиняючись. — Це дикий півень, так?

— Так. Десь о цій порі вони зазвичай виходять сюди з джунглів щось поїсти.

— А ми можемо знайти його та підстрелити?

— Що ж, можемо спробувати, якщо ваша ласка. Але маю попередити, ці хитрюги дуже полохливі, то ж доведеться навшпиньках прокрадатися вздовж огорожі, поки не порівняємося з ним.

Відіславши Ко Сла із загоничами подалі, вони удвох обійшли поле збоку й тихенько покралися уздовж живоплоту. Аби не потрапити на очі півню, їм довелося зігнутися вдвоє. Елізабет йшла першою. Лоскочучи верхню губу, із лоба стікав гарячий піт, серце бурхливо билося. Відчувши, що Флорі торкнувся її стопи, зупинилася. Обоє випрямились і дружньо окинули оком живопліт.

Маленький карликовий півень енергійно дзьобав землю за десять метрів від них. Чепурненьке довге шовковисте пір’я на шийці, гребінець дугою, хвостик лаврово-зеленою райдугою. Із ним було шість курей ще меншого розміру з коричневим пір’ям і рябими, схожими на зміїну шкуру, спинками. Та за всією цією казковою розкішшю Флорі з Елізабет спостерігали не більше як секунду. Сполошені птахи, кудкудакаючи, схопилися на лапи й прожогом кинулися у джунглі. Майже блискавично, здавалося, навіть автоматично, Елізабет підняла рушницю й вистрелила. Це був один із тих пострілів, які не супроводжуються ані прицілюванням, ані усвідомленням відчуття рушниці в руці, лише силою думки, яка, здається, летить позаду кулі й веде її до цілі. Елізабет знала, що птах приречений на загибель, ще до того, як натиснула на гачок. Птах упав майже за тридцять метрів від Елізабет, розсипавши довкола своє пір’я. «Чудовий постріл, просто майстерний!», — вигукнув Флорі. Віддавшись солодкій миті перемоги, обоє кинули рушниці, пробралися через тернову огорожу й пліч-о-пліч помчали до місця, де лежав птах.

— Чудовий постріл! — повторив Флорі, який був збуджений так само, як і вона. — Присягаюся Юпітером, я ще ніколи не бачив, щоб хтось убив птаха в польоті першого ж дня. Ніколи! Ви витягли рушницю, мов блискавка. Неперевершено!

Вони стояли навколішки, дивлячись одне одному в очі, а мертва пташка лежала між ними. Раптом вони усвідомили, що Флорі своєю правою рукою міцно стискає ліву руку Елізабет. Вони прибігли сюди, тримаючи одне одного за руку, навіть не помічаючи цього.

В обох перехопило подих від відчуття чогось доленосного, що от-от має статися. Флорі витягнувся вперед і ніжно взяв її другу руку. Елізабет не пручалася, далась добровільно. Якусь мить вони стояли навколішки, тримаючись за руки. Сонце поливало їх яскравим сяйвом, а тіла випаровували тепло. Вони ніби неслися на хмарах запалу й радості. Бажаючи скоріш притягнути її до себе, він узяв її за плечі.

Та раптом різко відвернувся від неї, підвівся й потягнув Елізабет угору, відпустивши її руки. Згадка про родиму пляму не дала йому наважитись. Не тут, не при денному світлі! Приниження, яке б спричинив цей гарячий вчинок, було б просто нестерпним. Намагаючись якось відвести від цього увагу, він нахилився й підняв дикого півня.

— Це було просто неймовірно, — промовив він. — Вам не треба ніяке навчання, ви вже вмієте стріляти. А тепер нам ліпше перейти до наступної позиції.

Щойно вони перетнули живопліт й узяли до рук зброю, з краю джунглів пролунало кілька криків. Двоє загоничів величезними стрибками бігли просто на них, шалено махаючи руками в повітрі.

— Що відбувається? — запитала Елізабет.

— Не знаю. Можливо, побачили якогось звіра чи ще щось. Судячи з вигляду, несуть вони гарні новини.

— Слава небесам! Побігли!

Загоничі стрімко чкурнули полем, пробиваючись крізь ананаси й жорсткий колючий бур’ян. Ко Сла з п’ятьма загоничами збіглися до купи, одночасно щось торочачи один одному, двоє інших схвильовано махали Флорі й Елізабет, жестами запрошуючи наблизитись до них. Підійшовши, посеред купи, в яку збилися загоничі, вони побачили літню жінку, яка однією рукою підтримувала обдертий лонджі, а іншою жестикулювала великою сигарою. До вух Елізабет долинуло слово, за вимовою схоже на «шар», яке повторювали знов і знов.

— Що вони говорять? — запитала вона.

Навколо Флорі стовпилися загоничі; усі бадьоро щось торочили й показували на джунглі. Поставивши їм кілька запитань, він махнув рукою, наказуючи замовкнути, і звернувся до Елізабет:

— Кажу вам, нам точно щастить! Ця старушенція проходила через джунглі, і каже, що одразу після пострілу, який ви щойно зробили, побачила леопарда, який налякано перебігав стежку. Ці хлопці знають, де він, найімовірніше, переховується. Якщо поквапимося, можливо, вони зможуть оточити його до того, як той утече, та загнати в наш бік. Ну що — спробуємо?

— О Боже! Так! Так! Яка фантастична пригода! Якби ж, якби ж нам удалося вполювати того леопарда!

— Ви ж усвідомлюєте всю небезпеку? Ми триматимемося якнайближче одне до одного. Гадаю, усе буде добре, але розслаблятися не варто. Ви готові?

— О, звичайно! І не думайте — я не боюся. Нумо! Покваптесь!

— Хтось із вас піде з нами й покаже дорогу, — сказав він загоничам. — Ко Сла, візьми Фло на повідець і рушай з іншими. З нами вона ніколи не замовкає. Нам доведеться рухатися дуже швидко, — додав він Елізабет.

Ко Сла разом із загоничами побігли вдовж краю джунглів. Вони кинуться всередину й почнуть заганяти звіра. Інший загонич, той самий юнак, який лазив на дерево за голубом, пірнув у джунглі, а слідом за ним і Флорі з Елізабет. Короткими поспішними кроками, майже біжучи, він провів їх через лабіринт стежинок, які витоптала дичина. Гілля чагарників звисало так низько, що іноді доводилося майже повзти, маневруючи між дротами ліан. Ноги ступали лише м’яким пилом, дозволяючи мисливцям тихенько пересуватися. Наблизившись до місця, яке, найімовірніше, було якимось орієнтиром, загонич раптово зупинився, показав пальцем на слід, а потім притис його до губ, наказуючи усім мовчати. Флорі дістав з кишені чотири картечні патрони й тихенько зарядив рушницю Елізабет.

Ззаду почувся ледь чутний шелест, усі насторожилися. Кущі розступилися під натиском майже оголеного юнака з арбалетом у руці. Бо-зна звідки він тут узявся. Той поглянув на загонича й головою змахнув убік стежки. Двоє юнаків, поспілкувавшись жестами, здається, дійшли згоди. Не мовивши й слова, усі четверо крадькома здолали сорок метрів стежиною, потім звернули з неї і зупинилися. Тієї ж миті за кілька сотень метрів вибухнув страхітливий шквал криків, що перебивав гавканням Фло.

Елізабет відчула на своєму плечі руку загонича, який натиском велів присісти, що, не зволікаючи, зробили всі четверо, сховавшись під кущем: європейці перед ним, бірманці — позаду. Здалеку лунав такий кордебалет криків і брязкання дахів об стовбури дерев, що навряд чи можна було повірити, що весь цей галас може здійняти лише шестеро людей. Загоничі робили все можливе, щоб леопард не повернув до них. На очах Елізабет величезні блідо-жовті мурахи марширували строєм, пробираючись шипами куща. Один упав їй на руку і поповз по передпліччю, та вона не наважувалася й поворухнутися, щоб скинути його. У голові лунало лише одне: «Боже, прошу тебе, нехай з’явиться леопард! Благаю, нехай він прийде!».

Щось гучно зашаруділо в листві. Елізабет підняла рушницю, та Флорі заперечливо захитав головою й опустив рукою ствол. Довгим, майже стройовим кроком стежкою пробігла дика курка.

Крики загоничів, здавалося, зовсім не наближались, тиша в цій частині джунглів, навіювала морок. Мураха, що повзала по руці Елізабет, болісно вкусила й впала на землю. У серці Елізабет здіймалася хвиля відчаю: леопард не з’являвся, йому вдалося десь причаїтися, вони точно його загубили. Розчарування несправджених сподівань було таким гнітючим, що вона воліла радше б узагалі ніколи не чути про цього леопарда. І тут вона відчула, як загонич щипнув її за лікоть. Він сторожко витягнув своє обличчя вперед, майже торкаючись м’якою тьмяно-жовтою щокою щоки Елізабет. Він був так близько, що вона відчувала запах кокосової олії на його волоссі. Його обвітрені губи зморщились, немов готові до свисту; він щось почув. Невдовзі це почули й Флорі з Елізабет: ледь чутний шелест, немов якась летюча істота, що безшумно пересувалася джунглями, ледь торкаючись кінчиками пазурів землі. Тієї ж миті з підліску майже за п’ятнадцять метрів від них з’явилася голова й груди леопарда.

Ставши передніми лапами на стежку, він зупинився. Голова низько опущена, вуха притиснуті, верхні ікла напоготові, лапи жахають своєю могутністю. У тьмяному світлі джунглів він був не жовтим, радше сірим. Звір пильно до чогось прислухався. Елізабет ледь встигла побачити, як Флорі підвівся, підняв рушницю й миттю спустив гачок. Проревів постріл, а одночасно з ним і сильний тріск — звір повалився в хащі.

— Обережно! — прокричав Флорі, — з ним ще не покінчено!

Він знову вистрілив і після того, як ущухнув шум пострілу, у кущах завовтузився поранений звір. Леопард важко дихав. Флорі поспіхом розкрив рушницю, намацав у кишені патрони, викинув усі на стежку й упав на коліна, швидко перебираючи їх.

— Тисяча чортів! — заволав він. — Жодного картечного. Куди, чорт забирай, я їх запхав?

Поранений леопард зник з очей мисливців. Він повзав заростями, немов велетенська поранена змія: то рикав, то випускав несамовите й жаске ревіння. Здавалося, шум наближався. На кожному патроні, які перебрав Флорі, він знайшов лише позначки шість та вісім. Решта великокаліберних патронів, як виявилося, лишилася в сумці Ко Сла. Хрускіт і ревіння чулися вже близько, та джунглі були такими густими, що розгледіти нічого не вдавалося.

Почулося два бірманських голоси, які волали: «Стріляй! Стріляй! Стріляй!». Тепер вони віддалялися, очевидно, шукали найближче дерево, на яке можна було вилізти. У підліску почувся тріск. Щось відбувалося так близько, що сколихнуло навіть кущ, біля якого зачаїлася Елізабет.

— Боже правий, він майже тут! — промовив Флорі. — Треба його якось розвернути, відволікти звуком.

Елізабет підняла рушницю. Коліна стукали, як кастаньєти, але рука була тверда, мов камінь. Постріл! За ним ще один. Скалічений, та все ще спритний і невидимий, леопард поповз геть.

— От молодець! Ви його злякали, — пригнічено промовив Флорі.

— Але ж він тікає! Він віддаляється від нас! — закричала Елізабет, підстрибуючи від радості і збираючись бігти за леопардом. Флорі хутко схопився на ноги й відтягнув її назад.

— Не бійтеся, залишайтесь тут і чекайте!

Запхавши два мисливських дроби в рушницю, Флорі помчав на звук леопарда. Якийсь час Елізабет не вдавалося розгледіти ані звіра, ані чоловіка, та потім вони знову з’явилися в прогалині за тридцять метрів від неї. Леопард корчився від болю, хрипів, але продовжував повзти далі. Флорі наставив на нього рушницю й вистрілив із відстані чотирьох кроків. Леопард здригнувся, перевернувся на бік, жалісно скрутився й завмер. Флорі тицьнув тіло дулом рушниці, воно не ворушилось.

— Готовий! Усе скінчено, підійдіть полюбуватися нашою здобиччю, — покликав він.

Елізабет і двоє бірманців, що хутко сплигнули з дерева, підбігли до Флорі. Леопард, це був самець, лежав, прикривши голову двома передніми лапами. Мертвим він був набагато меншим: жалісливе бездиханне кошеня. Коліна Елізабет усе ще тремтіли. Вони з Флорі знов стояли пліч-о-пліч, дивились на леопарда, та цього разу за руки не трималися.

Десь за хвилину з радісними криками підбігли й Ко Сла з рештою. Фло нюхнула вбитого леопарда, заскиглила, підібгала хвостик і хутко накивала п’ятами, забігши за метрів п’ятдесят від тіла. Знову покликати її до нього не вдавалося. Уся компанія, оточивши леопарда колом, розглядала його навколішках. Вони плескали руками його красивий м’який, як у зайця, білий животик, натискали на масивні пальці, щоб оголити кігті, відтягували чорні губи, розглядаючи ікла. Двоє загоничів уже встигли зрубати довгий бамбук і прив’язали до нього леопарда лапами догори і, волочачи хвіст хижака пилюкою, тріумфально потягли здобич до села. І хоча сонце ще не сіло, про продовження полювання вже ніхто не згадував. Геть усім, зокрема і європейцям, кортіло скоріш дістатися дому й похвалитися своїми подвигами.

Флорі з Елізабет йшли поруч стернею. Інші, нав’ючені зброєю й тушею леопарда, плелися на тридцять кроків поодаль. Фло перебирала лапками ще далі. Над Іраваді нависло сонце, сповіщаючи про свій захід. Воно рівномірно встилало все поле, золотячи стерню й пестячи їхні обличчя теплим ніжним промінням. Плече Елізабет ледь торкалося плеча Флорі. Промоклі від поту сорочки висохли. Говорили вони небагато. Обох охопило те надзвичайне відчуття щастя, яке настає після повного виснаження й важливого досягнення, з яким не здатні зрівнятися жодні інші насолоди тіла і душі.

— Шкура леопарда ваша, — сказав Флорі, коли вони підійшли до села.

— Ні-ні, це ж ви його підстрелили!

— І чути не хочу, вона ваша. Чорти мене забирай, цікаво, чи знайдеться в цій країні ще одна жінка, яка б трималася так, як ви! Я бачив лише, як вони верещать і втрачають свідомість. Віддам вашу шкуру у в’язницю Чаутади. Там є засуджений, який може зробити її м’якою, як оксамит. Уже сьомий рік там відбуває покарання, то ж мав удосталь часу навчитися ремеслу.

— Що ж, безмежно вам дякую!

На цьому розмову завершили. Трохи згодом, коли весь піт і бруд буде змито, а шлунки наповняться вечерею, вони знову зустрінуться в клубі. Про побачення вони не домовлялися, та все було зрозуміло й без слів. Так само було зрозуміло й те, що Флорі попросить руки Елізабет, хоча про це також нічого не було сказано.

У селі Флорі заплатив загоничам по вісім анн кожному, проконтролював білування шкури леопарда й уручив старості пляшку пива з двома плодоїдними голубами. Шкуру разом із головою леопарда поклали в каное. Хай як Ко Сла не намагався охороняти здобич, та всі вуса вже встигли розкрасти. Кілька парубків вийшли зі своїх домівок і забрали тушу, щоб з’їсти серце й інші органи хижака. Місцеві вірять, що з’ївши серце звіра, можна стати такими ж сильними і швидкими, як леопард.