Джерело

Розділ 11

За тридцять кілометрів уздовж берегової лінії від блискучих хмаро­чосів, штучних островів та елітних вілл Дубая лежить місто Шарджа — ультраконсервативна ісламська культурна столиця Об’єднаних Арабських Еміратів.

У Шарджі шістсот мечетей і найкращі університети в регіоні, тож це місто — бастіон духовності й науки: цю позицію підтримують потужні ресурси нафти і правитель, який найвище ставить освіту свого народу.

Того вечора родина славетного шарджського аллами ­Саєда аль-Фадла тихо зібралася для особливого чування. Родичі не здійснювали традиційного тахаджуду17, а молилися за повернення любого батька, дядька, чоловіка, який безслідно зник учора.

У місцевій пресі писали, ніби один із колег Саєда стверджував: зазвичай спокійний аллама здавався «дивно збудженим» після повернення з Парламенту світових релігій два дні тому. Крім того, колега краєм вуха чув, що Саєд на рідкість емоційно сперечався з кимось телефоном невдовзі по прибутті. Супе­речка точилась англійською мовою, тож він не зрозумів, про що мова, однак стверджував, ніби Саєд­ раз у раз повторював те саме ім’я.

­Едмонд Кірш.

17 Нічне чування з читанням Корану.

Розділ 12

Думки Ленґдона крутилися вихором, коли він виходив зі спіральної споруди. Розмова з Кіршем і заінтригувала, і стривожила його. Чи перебільшував ­Едмонд, чи ні, але науковець-комп’ютерник точно щось відкрив і був переконаний, що це спричинить у світі зсув парадигми.

«Відкриття, яке можна поставити поряд із системою Копер­ника?»

Коли Ленґдон нарешті вийшов із металевого закруту, в голові його трохи паморочилося. Він підняв із підлоги аудіо­пристрій і надів його.

— Вінстоне! — сказав він. — Алло!

У мікрофоні тихо клацнуло, і кібербританець повернувся.

— Вітаю, професоре. Так, я тут. Містер Кірш попросив вас сісти на службовий ліфт — адже часу обмаль — і повертатися в атріум. Також він припустив, що вам сподобається наш надзвичайно великий службовий ліфт.

— Як мило з його боку. Він знає, що в мене клаустрофобія.

— Тепер і я знатиму. І не забуду.

Вінстон провів Ленґдона в бічні двері бетонним коридором до ліфтів. Як він і обіцяв, кабіна була просто гігантська: очевидно, спеціально призначена для перевезення величезних витворів мистецтва.

— Верхня кнопка, — пояснив Вінстон Ленґдонові, коли той зайшов. — Третій поверх.

Коли вони прибули на місце, Ленґдон вийшов.

— Добре! — бадьоро промовив Вінстон у голові Ленґ­дона. — Пройдімо галереєю ліворуч. Це найкоротший шлях до зали.

Ленґдон за вказівками Вінстона пройшов широкою ­галереєю, де стояли всілякі химерні арт-інсталяції: сталева гармата, яка, схоже, стріляла драглистими червоними кулями, що були зроб­лені ніби з пластиліну, в білу стінку; каное, сплетене з дроту, нездатне плавати; ціле мініатюрне місто, зроблене з полірованих металевих кубиків.

Ідучи до виходу, Ленґдон зловив себе на тому, що заворожено дивиться на масивний об’єкт, який панував над усім довколишнім простором.

«Однозначно, — подумав професор, — я знайшов найбільш чудернацьку річ у музеї».

На всю ширину зали розкинулась інсталяція: безліч дерев’яних вовків у динамічних позах немовби мчали довгою вервечкою, потім стрибали високо в повітря, з усього маху налітаючи на прозору скляну стіну, — і падали, утворюючи гору вовчих трупів.

— Це називається «Тримаємо курс», — непрохано пояснив Вінстон. — Дев’яносто дев’ять вовків сліпо біжать, налітаючи на стіну, що символізує стадну свідомість, брак мужності відхилитися від норми.

Іронія цієї метафори вразила Ленґдона. «Гадаю, ­Едмонд сього­дні буде різко відхилятися від норми».

— Ну а тепер, якщо ви підете прямо, — мовив Вінстон, — ви побачите вихід ліворуч від он того кольорового ромба. Цей митець — один з улюблених художників ­Едмонда.

Ленґдон помітив барвисту картину попереду — і миттєво впі­знав характерні карлючки, відкриті кольори, грайливе летюче око.

«Жоан Міро», — подумав Ленґдон, якому теж завжди подобалися витівки відомого барселонця — щось середнє між дитячою розмальовкою і сюрреалістичним вітражем.

Наблизившись до картини, Ленґдон раптом зупинився — його вразило, що поверхня картини абсолютно гладенька, без жодних слідів пензля.

— Це репродукція?

— Ні, оригінал, — відгукнувся Вінстон.

Ленґдон придивився. Картину, абсолютно очевидно, роздрукували на великоформатному принтері.

— Вінстоне, це ж роздрук. Він навіть не на полотні.

— Я на полотні не працюю, — відповів Вінстон. — Я створюю свої картини віртуально, а потім ­Едмонд їх для мене друкує.

— Чекайте, — не повірив Ленґдон. — Це ваше?

— Так, я намагався наслідувати стиль Жоана Міро.

— Бачу, — сказав Ленґдон. — Навіть підписано — «Міро»!

— Ні, — зауважив Вінстон. — Придивіться. Прізвище Жоа­на Міро пишеться з надрядковим значком: Miró. А я написав без значка. Це miro по-іспанськи значить «дивлюся».

«Розумно!» — мимоволі зауважив Ленґдон, побачивши, як єдине око в стилі Міро дивиться на глядача з центру картини ­Вінстона.

— ­Едмонд просив мене намалювати автопортрет, і я зробив його.

«Це твій автопортрет? — Ленґдон знову подивився на набір нерівних звивин і завитків. — Певне, ти дуже дивний ком­п’ютер».

Ленґдон нещодавно читав про те, що ­Едмонд дедалі більше захоплюється навчанням комп’ютерів алгоритмічного мистецтва — тобто такого, яке генерують дуже складні комп’ю­терні програми. У зв’язку з цим поставало незручне питання:­ якщо комп’ютер створює мистецтво, то хто ж митець — маши­на чи програміст? У Массачусетському технологічному інституті дуже гарно виконані зразки алгоритмічного мистецтва викликали активне, але якесь незграбне обговорення в гуманітаріїв Гарварду: «Чи саме мистецтво робить нас людьми?»

— Також я пишу музику, — бадьоро додав Вінстон. — Якщо­ вам буде цікаво, попросіть потім ­Едмонда зіграти щось для вас. Але нині маєте поспішати. Дуже скоро почнеться презентація.

Ленґдон вийшов із галереї — і опинився на високому містку над головним атріумом. По другий бік величезної зали екскурсоводи спрямовували жменьку спізнілих гостей від ліфтів і вели їх, мов череду, в бік Ленґдона просто над ним.

— Сьогоднішня програма розпочнеться лише за кілька хвилин, — мовив Вінстон. — Чи ви бачите вхід у презентаційний простір?

— Так. Він просто переді мною.

— Чудово. Це ваш кінцевий пункт. Зайшовши, ви побачите кошики для аудіопристроїв. ­Едмонд попросив вас не здавати свій, залишайте його з собою. Таким чином по завершенні я зможу вивести вас чорним ходом із музею, де ви не опинитеся в натовпі й спокійно знайдете таксі.

Перед очима в Ленґдона постали літери й цифри, які ­Едмонд написав на візитівці з тим, щоб він показав їх водію.

— Вінстоне, мені ­Едмонд написав просто: «BIO-EC346». Він сказав, що це до болю простий шифр.

— Він сказав правду, — швидко відказав Вінстон. — Ну а тепер, професоре, програма ось-ось розпочнеться. Дуже сподіваюся, що вам сподобається презентація містера Кірша, і з нетерпінням чекаю на спілкування з вами після неї.

У пристрої різко клацнуло — і Вінстон зник.

Ленґдон підійшов до вхідних дверей, зняв маленький пристрій і тихо поклав у кишеню фрака. Відтак поспішив до входу з останніми нечисленними гостями — щойно перед тим, як двері зачинилися за ним.

Він знов опинився в несподіваному просторі.

«Ми будемо стояти протягом презентації?»

Ленґдон уявляв, що гості зберуться в зручній глядацькій залі з кріслами й будуть у комфортних умовах слухати про відкриття ­Едмонда, а натомість сотні гостей напхалися в тісний простір галереї з побіленими стінами. На стінах ніде не було видно жодних експонатів, так само як на підлозі не стоя­ло ніяких сидінь — лише підвищення з великим рідкокристалічним екраном у глибині. На екрані з’явився напис:

Трансляція наживо почнеться через 2 хвилини 07 секунд

Ленґдона охопило передчуття, він придивився й побачив на екрані другий рядок, який довелося перечитувати:

Кількість дистанційних глядачів на цей момент: 1 953 694

«Два мільйони людей?»

Кірш казав Ленґдонові, що транслюватиме свою презентацію в прямому ефірі, однак ця цифра не вкладалася в голо­ві, і вона зростала з кожною секундою.

Ленґдон усміхнувся. Колишній учень справді має успіх. Однак що ж ­Едмонд збирається повідомити світу?