Джерело

Розділ 10

Престольний храм Римо-католицької архидієцезії Мадрида — кафедральний собор Альмудена, потужна неокласицистична споруда — прилягає до королівського палацу. Собор побудований на місці давньої мечеті, і його назва походить від арабського слова аль-мудайна — цитадель.

За легендою, у 1083 році, коли Альфонсо VI відвоював Мад­рид у маврів, він загорівся бажанням віднайти дорогоцінну ікону Святої Діви, яку заради збереження сховали в мурах цитаделі. Не в силі знайти сховану Діву, Альфонсо почав пристрас­но молитися, доки від мурів твердині відпав шматок — і відкрилась ікона. Перед нею навіть горіли свічки — ті самі, які були запалено перед тим, як багато століть тому ікону замурували.­

Сьогодні Альмуденська Богоматір є покровителькою Мад­рида, і тисячі прочан і туристів ідуть до собору Альмудена, щоб уклонитися цьому образу. Надзвичайне розташування церкви — спільний двір із королівським палацом: той, хто прийшов до храму, має шанс побачити, як король заходить чи виходить.

Цього вечора коридором собору бігав молодий паламар — і причина його паніки була неабияка.

«Де єпископ Вальдеспіно?!

Уже має починатися служба!»

Не одне десятиліття єпископ Антоніо Вальдеспіно був голов­ним священником і настоятелем собору. Давній друг і духівник короля, Вальдеспіно був відомий як відданий традиціоналіст, який негативно ставиться практично до будь-якої модернізації. 83-річний єпископ, на диво всім, досі кожного Страсного тижня з кайданами на ногах долучався до міської ходи з іконами.

«Вальдеспіно жодного разу не спізнювався на Службу Божу».­

Паламар бачив єпископа двадцять хвилин тому в ризниці: як завжди, допомагав йому вдягатися. Після того єпископ отримав SMS і мовчки кудись поспішив.

«Куди?»

Паламар шукав його у вівтарі, у ризниці, навіть в осо­бистій кімнаті відпочинку єпископа — і тепер мчав коридором адмі­ністративної частини собору, щоб дізнатися, чи єпископ не в кабінеті.

Здалеку було чути, як пробудився соборний орган.

«Уже починається гімн!»

Паламар різко зупинився перед кабінетом єпископа — і був вражений: з-під дверей пробивалося світло. «Він тут?!»

Паламар обережно постукав.

— ¿Excelencia Reverendísima?11

Жодної відповіді.

Паламар постукав гучніше й гукнув:

— ¡¿Su Excelencia?!12

Знову мовчання.

Переймаючись здоров’ям літнього чоловіка, паламар повернув ручку і штовхнув двері.

— ¡Cielos!13

Паламар зазирнув у кабінет — і ахнув. Єпископ Вальдеспіно сидів за столом із червоного дерева й невідривно дивився в екран ноутбука, що світився перед ним. Митра так і лишалася в нього на голові, риза зім’ялася на сидінні, а єпископський посох без церемонії стояв під стіною. Паламар відкашлявся.

— La santa misa está…

— Preparada14, — перебив його єпископ, стежачи за чимось на екрані. — Padre Derida me sustituye.

Паламар вражено дивився на нього. «Отець Деріда мене замінить»?! Молодший священник проводить суботню вечірню — це щось уже геть химерне.

— ¡Vete ya! — різко наказав Вальдеспіно, не зводячи очей з екрана. — Y cierra la puerta.

Переляканий юнак зробив так, як сказано: одразу вийшов і зачинив за собою двері. Поспішаючи назад на звуки органа, паламар гадав: що ж таке дивиться на комп’ютері єпископ, що думки його віддалилися від обов’язків перед Богом?

—————

Тієї миті адмірал Авіла пробирався в натовпі, який невпинно зростав, до атріуму музею Ґуґґенхайма, дивуючись гостям, які з кимось невимушено балакають у модні аудіопристрої. Схоже, аудіотур був інтерактивний.

Авіла зрадів, що позбувся тих навушників.

«Зараз ніщо не має відволікати».

Поглянув на годинник, придивився до ліфтів. Там уже ­було пов­но гостей, які збиралися на місце головної події нагорі, так що Авіла вирішив іти сходами. Підіймаючись, відчув такі самі дрож і недовіру, що й напередодні ввечері. «Невже я став людиною, здатною на вбивство?» Ті безбожники, які знищили його дружину й дитину, змінили його. «Мої дії благословляє вища влада, — нагадав собі адмірал. — Я йду на праведний вчинок».

Дійшовши до першого майданчика, Авіла задивився на жінку, що йшла ближчим підвісним мостом. «Нова знаменитість Іспанії», — подумав він, проводжаючи очима красуню.

Вона була вдягнена у вузьку білу сукню з діагональною чорною смугою, яка елегантно перетинала груди. Цією стрункою фігурою, пишним темним волоссям і легкою ходою неможливо було не милуватись, і Авіла помітив, що не лише він проводжає її очима.

Крім захоплених поглядів інших гостей заходу, жінку в білому також невідступно супроводжували двоє бездоганних охоронців. Вони рухалися зі сторожкою впевнені­стю пантер і були вдягнені в однакові сині піджаки з вишитим гербом і великими іні­ціалами GR.

Авілу їхня присутність не здивувала, однак адміралове серце закалатало. Колишній офіцер, він добре знав, що означають ці дві літери в іспанських силових структурах. Ці двоє — елітні охоронці, озброєні до зубів та ідеально ­вишколені.

«Якщо вони тут, діяти треба якомога обачніше!» — сказав собі Авіла.

— Агов! — крикнув хтось просто в нього за спиною.

Авіла різко розвернувся.

Пузатий дядько у фраку й чорному ковбойському капелюсі широко всміхався до адмірала.

— Чудовий костюм! — вигукнув чоловік, показуючи на форму Авіли. — Де такі беруть?

Авіла подивився на нього, рефлекторно стискаючи кулаки.

«Усе життя прослужиш, собою жертвуючи, — отоді й дадуть!» — подумав адмірал.

— No hablo inglés15, — відказав Авіла вголос, знизав плечима й пішов нагору.

На другому майданчику Авіла побачив довгий коридор, у кінці якого видніла кімната відпочинку. Він уже зібрався рушити туди, коли світло в музеї моргнуло: то був перший знак гостям збиратися нагорі, де відбудеться презентація.

Авіла зайшов до порожньої кімнати, відтак у найдальшу кабінку туалету й замкнувся в ній. На самоті адмірал відчув, як знайомі демони рвуться нагору в його свідомість, аби потягти у прірву.

«П’ять років минуло — а спогади все мене переслідують».

Авіла люто відігнав від себе жахіття й дістав з кишені вервицю. Обережно повісив її на гачок. Намисто і хрест гойдалися перед ним; адмірал трохи помилувався власною роботою. Фанатик був би вражений у саме серце від думки, що хтось може осквернити священний предмет, створивши таку­ річ. Однак Регент запевнив Авілу, що крайня потреба виправдовує певну гнучкість принципів — і гріх буде відпущено.

«Коли мета свята, — сказав Регент, — то Бог неодмінно пробачить».

Від лиха мала бути надійно захищена не лише душа, а й тіло Авіли. Він поглянув на татуювання на долоні.

Як давня монограма Христа, той знак повністю складався з літер. Авіла сам накреслив його три дні тому за допомогою чорнила й голки, точно за вказівками, і татуювання ще поболювало, а навколо нього лишався червоний слід. Якщо його схоплять, запевняв Регент, треба тільки показати доло­ню — і за кілька годин його випустять.

«Ми маємо найвищі посади в уряді», — казав Регент.

Авіла вже бачив, наскільки потужним є вплив цієї особи: ­його немов огорнуло якимось захисним плащем. «Є ще на світі люди, які шанують давні звичаї». Авіла сподівався колись теж долучитися до цієї еліти, але зараз вважав за честь бодай що-небудь зробити для неї.

Усамітнившись, Авіла вийняв телефон і набрав захищений номер, який йому дали.

На тому кінці відповіли після першого гудка:

— ¿Sí?

— Estoy en posición, — повідомив Авіла, очікуючи остаточних інструкцій.

— Bien, — відгукнувся Регент. — Tendrás una sola oportu­nidad. Aprovecharla será crucial16.

11 Високопреосвященний Владико?

12 Ваше Преосвященство?!

13 О небеса!

14 — До святої меси…

— Все готове.

15 Не розмовляю англійською.

16 — Так.

— Я на місці.

— Гаразд. Маєте лише один шанс. Усе залежить від того, як ви ним скорис­таєтесь.