Джерело

Розділ 70

Сходи до крипти були також гвинтові й ішли на глибину трьох поверхів під землю, роблячи широкий і красивий закрут. А тоді Ленґдон, Амбра й отець Бенья опинилися в підземній кімнаті.

«Одна з найбільших крипт Європи!» — подумав Ленґдон, милуючись великою, широкою залою. Як він і пам’ятав, підземний мавзолей Сагради Фамілії — це висока ротонда з лавами, де можуть сидіти сотні людей. По всьому периметру кімнати горіли лампади, і в їхньому світлі виблискувала на підлозі мозаїка з пере­плетених лоз, гілок, листя й інших обра­зів зі світу природи.

Крипта буквально означає «прихована», і Ленґдонові майже не вкладалося в голові, як Ґауді зміг успішно приховати таку велику залу під храмом. Це був зовсім не химерний жарт крипти в Колонії Ґуеля75 з її похилими колонами; це вже була сувора неоготична зала з прикрашеними листям колонами, гостроверхими арками й оздоб­леним склепінням. Повітря було нерухоме, злегка пахло ладаном.

Під сходами ліворуч було глибоке відгалуження. На ­його світлій пісковиковій підлозі, оточена світильниками, лежала проста сіра брила.

«Сам він!» — зрозумів Ленґдон, прочитавши напис.

Antonius Gaudí

Дивлячись на могилу Ґауді, Ленґдон знову гостро відчув, як йому­ бракує ­Едмонда. Він подивився на статую Пресвятої Діви над гробівцем — на її постаменті виднів незна­йомий символ.

«Що ж це таке?»

Ленґдон вгледівся в дивне зображення.

Нечасто професорові траплялися символи, яких він не міг розпізнати. У цьому випадку перед ним виявилася грецька літера лямбда — яка, наскільки йому було відомо, серед християнських символів не траплялася. Лямбда була­ науковим символом, який застосовували, коли йшлося про еволюцію, фізику елементарних частинок чи космологію. Ще дивніше було те, що на цій лямбді зверху був хрест.

«Релігія, яку підтримує наука?» — нічого схожого Ленґдонові ще бачити не доводилося.

— Дивуєтеся, що це за знак? — До професора підійшов отець Бенья. — Не тільки вас він дивує, багато людей питають, що це значить. Це просто дуже модерна інтерпретація хреста на горі.

Ленґдон підійшов іще ближче й розгледів навколо символа три не дуже яскраві золоті зірочки.

«Три зірочки в такому розташуванні… — Тепер Ленґдон роз­пізнав, що це таке. — Це ж хрест на горі Кармель».

— Це кармелітський хрест!

— Так. Тіло Ґауді спочиває під Пречистою Дівою Марією з гори Кармель.

— Ґауді був кармелітом?

Ленґдонові важко було уявити, що архітектор-модерніст належав до братства, яке у двадцятому столітті дуже суворо інтерпретувало приписи католицької віри.

— Скоріш за все, ні, — усміхнувся Бенья. — Але вони про нього дбали. В останні роки життя поряд із Ґауді жили черниці-кармелітки й доглядали його. Вони вважали, що він буде радий, якщо вони й у смерті його не покинуть, тож зробили такий щедрий дар нашій каплиці.

— Яка турбота! — мовив Ленґдон, подумки картаючи себе за те, що не прочитав такого простого знака. Видно, в повітрі тієї ночі носилося стільки всіляких домислів, що навіть Ленґдон не втримався від того, щоб навигадувати хтозна-чого на рівному місці.

— Це книжка ­Едмонда? — раптом спитала Амбра.

Обидва чоловіки озирнулися: жінка показувала в тінь біля могили Ґауді.

— Так, — відказав Бенья. — Вибачте, світла замало.

Амбра поспішила до вітрини, а Ленґдон — за нею: книжка була в темному кутку крипти, затінена колоною праворуч від могили.

— Зазвичай у нас тут лежать інформаційні буклети, — мовив Бенья, — але я переніс їх в інше місце, щоб можна було покласти книжку. По-моєму, ніхто цього не помітив.

Ленґдон швидко підійшов разом з Амброю до скриньки з похилим скляним верхом. У ній, відкрите на 163-й сторінці, лежало масивне «Зібрання…» Вільяма Блейка, яке, втім, годі було як слід роздивитись.

Як і казав Бенья, на тій сторінці був не вірш, а малюнок Блейка. Ленґдон гадав, котре з зображень це буде, але цього образу аж ніяк не очікував.

«Ветхий Деньми».

Ленґдон упізнав це зображення, мружачись до знаменитої акварельної гравюри Блейка, виконаної в 1794 році.

Ленґдон здивувався, що отець Бенья сказав про цю картину: «…там зображений Бог». Відомо, що малюнок тільки здаєть­ся архе­типним зображенням християнського Бога — бородатого мудрого старого з білим волоссям, який сидить на хмарах у небі й дивиться вниз. А коли б Бенья спробував дізнатися більше, то побачив би дещо інше. Ця постать, власне, не була християнським Богом — це було божество на ймення Урізен, уявлене візіонером Блейком, — тут його­ зображено за вимірюванням небес циркулем. Цим художник показував свою повагу до наукових законів усесвіту.

Стиль малюнка був настільки футуристичний, що через кілька століть відомий фізик і також атеїст Стівен Хокінг поставив саме цю картину на обкладинку своєї книжки «Бог створив цілі числа». Крім того, безсмертний деміург Блейка оздоблює й Рокфеллер-центр у Нью-Йорку: там прадавній геометр дивиться на відвідувачів зі скульптури в стилі ар-деко «Мудрість, Світло і Звук».

Ленґдон подивився на книжку Блейка, знову гадаючи, навіщо ­Едмондові було настільки важливо покласти її тут. «Просто помста? Ляпас християнству?»

«­Едмонд ніяк не припинить війну з релігією», — подумав Ленґдон, скоса поглядаючи на блейківського Урізена. Завдяки багатству ­Едмонд отримав змогу робити все, що хоче, навіть виставляти блюзнірський витвір мистецтва в самому серці християнського храму.

«Гнів, злість, образа, — думав Ленґдон. — Мабуть, усе так просто». ­Едмонд, справедливо чи ні, завжди винуватив у материній смерті організовану релігію.

— Звісно, я добре знаю, — мовив Бенья, — що тут зображений не християнський Бог.

Ленґдон вражено розвернувся до священника.

— А…

— Так, ­Едмонд і сам цього не приховував, та й не приховав би: я знаю, які уявлення мав Блейк.

— І ви спокійно виставили на огляд тут цю книжку?

— Професоре, — з легкою усмішкою прошепотів священник, — це ж Саграда Фамілія. У цих стінах Ґауді звів докупи Бога, науку і природу. Нам тема цієї картини не в новину. — Його очі змовницьки зблиснули. — У нас не всі такі прогресивні, як я, а проте ви ж розумієте: християнство — це теж такий храм, який усе ще будується. — Отець Бенья лагідно всміхнувся, кивнувши до книжки. — Я тільки радий, що сеньйор Кірш погодився, що я можу не класти біля книжки картку з написом, кому вона належить. З огляду на його репутацію, я би просто не знав, як це пояснити, а надто зважаючи на його сьогоднішню презентацію… — Бенья посерйознішав, на мить замовк. — Але ж я правильно розумію: вам потрібна не картинка?

— Ви маєте рацію. Ми шукаємо рядок із вірша Блейка.

— «Тигре, твій вогненний гнів в чорній пущі забри­нів»76? — припустив отець Бенья.

Ленґдон усміхнувся, на нього справила враження еру­диція отця Беньї, який пам’ятав в оригіналі найвідомішу поезію Блейка — релігійний шестистроф, у якому звучить питання, чи той самий Бог створив і лютого тигра, і сумирне ягня.

— Отче Бенья, — звернулася до настоятеля Амбра, уважно дивлячись під скло, — у вас часом немає з собою телефона чи ліхтарика?

— На жаль, ні. Може, я візьму лампадку з могили Антоніо?

— Прошу вас, будь ласка! Це дуже допоможе.

Бенья поспішив по світильник.

Щойно він відійшов, Амбра збуджено прошепотіла Ленґдонові:

— Роберте! ­Едмонд цю сторінку обрав не через картину!

— Як?

«Адже на сторінці 163 більше нічого немає».

— А це хитрість.

— Ти мене спантеличуєш, — відповів Ленґдон, вдивляючись у гравюру.

— ­Едмонд обрав сторінку сто шістдесят три, бо при цьому не можна не показати водночас і текст на сусідній сторінці — сто шістдесят два!

Ленґдон подивився наліво, намагаючись вчитатися в аркуш перед «Ветхим Деньми». У тьмяному світлі він практично нічого не міг розібрати, крім того що сторінка повністю списана від руки.

Бенья приніс лампадку і дав Амбрі, яка освітила нею книжку. М’яке сяйво залило відкритий том — і Ленґдон затамував дух.

Перед ним справді був текст — як і всі оригінали Блейка, рукописний — із малюнками на полях, рамками й різними оздобами. А головне — на цій сторінці були красиво виписані поетичні строфи.

—————

Просто над їхніми головами агент Діас ходив туди-сюди храмом, гадаючи, де подівся напарник.

«Фонсека вже давно мав повернутися!»

Коли в його кишені завібрував телефон, він подумав, що то, напевне, Фонсека, але на екрані висвітилося ім’я, якого Діас зовсім не очікував:

Моніка Мартін

Він навіть уявити собі не міг, що від нього треба PR-коор­динаторці, але в будь-якому разі вона б мала зв’язатися з Фонсекою, адже в їхній команді головний він.

— Добрий вечір, — сказав він. — Це Діас.

— Агенте Діас, це Моніка Мартін. Тут одна людина має з вами поговорити.

За мить на лінії залунав знайомий потужний голос:

— Агенте Діас, це командор Ґарса. Будь ласка, повідомте, чи в безпеці сеньйорита Відаль.

— Так, командоре, — бовкнув Діас, який весь напружився, зачувши той голос. — Сеньйорита Відаль у повній безпеці. Ми з агентом Фонсекою зараз із нею і в безпеці перебуваємо в…

— Не по телефону! — спинив його Ґарса. — Коли там безпечно, то там її й тримайте. Нікуди не йдіть. Для мене таке полегшення чути ваш голос. Ми намагалися додзвонитися до агента Фонсеки, але він не відповідає. Він з вами?

— Так, командоре. Він відійшов кудись зателефонувати, але прийде…

— Мені нема коли чекати. Зараз мене затримано, і сеньйорита Мартін позичила мені телефон. Слухайте уважно. Історія з викраденням, як ви, звичайно, здогадалися, повна вигадка. Вона пiддала сеньйориту Відаль великому ризику.

«Навіть не уявляєте!» — подумав Діас, згадуючи недавню шалену сцену на даху Каси Міла.

— Так само неправда, що я підставив єпископа Вальдеспіно.

— Я теж так думав, командоре, але…

— Ми з сеньйоритою Мартін намагаємося зараз з’ясува­ти, як дати раду цій ситуації, але доки ми це зможемо, ви маєте тримати майбутню королеву подалі від чужих очей. Це зрозуміло?

— Звичайно, командоре. Але хто віддав такий наказ?

— Це не телефонна розмова. Просто зробіть, як я кажу, тримайте Амбру Відаль подалі від очей журналістів і небезпеки. Сеньйорита Мартін буде вас повідомляти про всі новини.

Ґарса поклав слухавку, і Діас опинився сам-один у темряві, намагаючись зрозуміти, що діється.

Щойно він поклав телефон назад у кишеню, як почув за спиною шурхіт. Озирнувшись, побачив, як із темряви до нього­ потяглися дві білі руки і вчепилися в голову. Одним махом вони схилили її набік.

Діас відчув, як шия хруснула й голову зсередини мов жаром обпекло.

І все почорніло.

75 Ідеться про комплекс ткацької фабрики Евсебіо Ґуеля, який той замовив Ґауді й кільком іншим каталонським архітекторам-модерністам. Ґауді збирався поставити там церкву, але через обставини вдалося втілити лише її крипту. Проєкт церкви в Колонії Ґуеля дехто вважає прото­типом собору Саграда Фамілія.

76 Переклад В. Коптілова.