Джерело

Розділ 93

Молодий чоловік, який з’явився на екрані презентації Едмон­да, — фізик Джеремі Інґленд. Високий, дуже худий, із кошлатою бородою і тихою, задумливою усмішкою. Він стояв біля дошки, списаної рівняннями.

— По-перше, — добродушно і сором’язливо розпочав Інґ­ленд, — дозвольте просто нагадати вам: ця теорія ще не доведена, це просто ідея. — Він скромно знизав плечима. — Хоча маю зазначити: якщо ми зможемо довести, що це так, вона матиме серйозні наслідки.

За наступні три хвилини фізик окреслив свою нову ідею, яка (так само як і більшість концепцій, що змінювали людські уявлення про світ) була на диво простою.

За теорією Інґленда, якщо Ленґдон правильно її зрозумів, усе­світ має одну-єдину мету. Одну.

Поширювати енергію.

Грубо кажучи, коли у всесвіті виявляються зони сфокусованої енергії, то він її поширює. Класичний приклад, як зазначив Кірш, — це чашка з кавою на столі: вона завжди охолоняє, поширюючи своє тепло на інші молекули в кімнаті, відповідно до другого закону термодинаміки.

Раптом Ленґдон зрозумів, чому ­Едмонд розпитував ­його, які існують міфи про створення світу: в усіх них ­були образи ­енергії та світла, які нескінченно поширюються й освітлюють темряву.

Однак Інґленд був переконаний, що в тому, як усесвіт поширює енергію, і є певна заковика.

— Ми знаємо, що всесвіт підтримує ентропію і безлад, — промовив Інґленд, — тож ми здивуємося, коли побачимо численні приклади самоорганізації молекул.

На екрані знову з’явилися знайомі картинки: вихор, річище, сніжинка…

— Усе це, — промовив Інґленд, — приклади «дисипативних структур» — сукупностей молекул, які певним чином організувались, аби допомогти системі ефективніше роз­сіювати енергію.

Інґленд швидко навів приклад: торнадо — це спосіб, завдяки якому природа вирівнює концентровану зону високо­го тиску, переводячи її енергію в обертання, сила якого з часом вичерпується. Те саме стосувалося хвилястої поверхні піску в руслах річок, яка перехоплює енергію швидкої течії й розсіює її. Сніжинки розсіюють енергію Сонця, формуючи багатогранні структури, які хаотично відображують світло на всі боки.

— Простіше кажучи, — провадив далі Інґленд, — матерія ­самоорганізовується, щоб краще розсіювати енергію. — Він усміхнувся. — Природа в намаганні створити безлад створює острівці порядку. Ці острівці — структури, які посилюють хаос системи, тим збільшуючи ентропію.

Ленґдон раніше ніколи над цим не замислювався, однак Інґленд мав рацію: прикладів цього можна побачити безліч. Ленґдон уявив грозову хмару. Коли електростатичний заряд організовує хмару, всесвіт його видає у вигляді блискавки. Отже, закони ­фізики створюють механізми для роз­сіяння енергії. Блискавка розсіює енергію хмари в землю, у такий спосіб збільшуючи загальну ентропію системи.

«Ефективне створення хаосу, — зрозумів Ленґдон, — вимагає деякого порядку».

Ленґдон замислився, чи атомні бомби часом не можна розглядати як знаряддя ентропії — маленькі острівці органі­зованої матерії, які слугують створенню хаосу. Його осяяло: він уявив собі математичний символ ентропії і зрозумів, що він нагадує вибух, ба навіть Великий вибух — розсіяння енергії на всі боки.

— То що ж ми маємо? — промовив Інґленд. — Як по­в’язана ентропія з походженням життя? — Він підійшов до дошки. — Схоже, що життя — винятково ефективний засіб розсіювання енергії.

Інґленд намалював сонце, яке випромінює енергію на ­дерево.

— Ось, приміром, дерево: воно вбирає енергію сонця, вико­ристовує її, щоб рости, а потім випромінює інфра­червоне­ світло — значно менш сфокусовану форму енергії. Фотосинтез — дуже ефективна машина ентропії. Концентрована енергія сонця розчиняється й ослаблюється за посередництвом дерева, що дає в результаті посилення ентропії всесвіту.­ Те саме можна ­сказати про всі організми, зокрема людей, які поглинають організо­вану матерію з їжею, отримують з неї енергію, а потім у вигляді тепла розсіюють у всесвіті. Загалом, — зробив висновок Інґленд, — я вважаю, що життя не просто підкоряється законам фізики, а й почалося завдяки їм.

Ленґдон відчув хвилювання, замислившись над цією, на перший погляд, прямолінійною логікою: якщо гарячі сонячні промені сягають ділянки родючої землі, то за законами фізики земля створює рослину, яка допоможе розсіяти цю енергію.

Якщо сірчані кратери на дні океану утворюють ­ділянки, де вода кипить, то в таких місцях має виникнути життя, щоб допомогти розсіювати енергію.

— Я сподіваюся, — додав Інґленд, — що одного дня ми знайдемо спосіб довести, що життя справді спонтанно виник­ло з неживої матерії… просто в результаті законів ­фізики.

«Дивовижно, — подумав Ленґдон. — Чітка наукова теорія щодо того, як життя змогло самозародитися… без божественного втручання».

— Я вірую, — промовив Інґленд, — але моя віра, як і мої наукові студії, постійно розвивається. Я вважаю свою теорію ніяк не пов’язаною з питаннями духовності. Я просто намагаюсь описати, як «усе є» у всесвіті, — ну а про духовні висновки з неї хай думають священники й філософи.

«Молодий мудрець! — подумав Ленґдон. — Якщо колись його теорію доведуть, то у світі вона матиме просто ­ви­бухову дію».

— Ну а поки що, — мовив Інґленд, — усі можуть за­спокоїтися. З очевидних причин довести це надзвичайно важко. Я і моя команда маємо декілька ідей моделювання дисипативних систем у майбутньому, але наразі до них нам ще роки й роки…

Інґленд зник з екрана, і знову з’явився ­Едмонд біля свого квантового комп’ютера.

— Ну а мені зовсім не роки й роки. Саме над таким моделюванням я й працював.

Він пішов до свого робочого місця.

— Якщо теорія професора Інґленда правильна, то всю оперативну систему космосу можна описати однією простою командою: розсіюй енергію!

­Едмонд сів за стіл і застукотів по своїй величезній клавіа­турі. На дисплеях перед ним виник чудернацький ком­п’ютерний код.

— За кілька тижнів я перепрограмував весь той експеримент, який раніше зазнав невдачі. Я вбудував у систему фундаментальну мету — такий собі raison d’être: звелів системі будь-що розсіювати енергію. Я схилив комп’ютер до того, щоб він робив це в якомога більш творчий спосіб, наскільки тільки можна, щоб посилити ентропію в первісному бульйоні. І дав дозвіл створювати будь-які інструменти, потрібні для такої мети.

­Едмонд припинив набирати й крутнувся на стільці, розвернувшись обличчям до камери.

— Коли я запустив цю модель, сталося неймовірне. Як виявилося, я правильно визначив, якого «інгредієнта» бракувало в моєму первісному бульйоні.

Ленґдон з Амброю уважно дивилися на стіну-екран: там розгорталась анімована графіка роботи комп’ютера Едмонда. Знов перед глядачами вирував первісний бульйон, і те, що діялося під його поверхнею, можна було роздивитися на рівні атомів: ті носилися перед очима, утворювали нові й нові зв’язки.

— Коли я прокрутив процес на кількасот років уперед, — промовив ­Едмонд, — стало видно, що амінокислоти Міллера і Юрі набувають форми.

Ленґдон не надто розумівся на хімії, але без проблем упі­знав у тому, що виникло на екрані, базовий білковий ланцюжок. Процес тривав, і він побачив, як почали формуватися дедалі складніші молекули, витворюючи ланцюг шестикутників, схожий на стільник.

— Нуклеотиди! — вигукнув ­Едмонд; шестикутники продовжували змінюватися. — Ми бачимо, що утворилося через тисячі років! А промотуючи вперед, уже спостерігаємо перші натяки на структуру!

Він говорив, а тим часом один з ланцюжків нуклеотидів почав закручуватися й утворювати спіраль.

— Бачите?! — вигукнув ­Едмонд. — Минули мільйони ­років, і система намагається вибудувати структуру! Си­стема будує структуру для розсіювання енергії, як і перед­бачав Інґленд!

Модель розвивалася далі, і Ленґдон, дивуючись, спо­стерігав, як проста спіраль стає подвійною, розширюючи свою структуру до вигляду найвідомішої хімічної сполуки на Землі.

— Боже мій, Роберте… — прошепотіла вражена Амбра. — Невже це…

— ДНК, — оголосив ­Едмонд, зупинивши відео на цьому кадрі. — Так, це вона. ДНК — основа всього живого. Живий код біо­логії. А навіщо, спитаєте ви, система створює ДНК з тим, щоб розсіювати енергію? Ну, тому що гуртом легше працювати! Ліс дерев розсіює більше енергії, ніж ­одне дерево. Якщо ви інструмент ентро­пії, то найкращий спосіб зробити більше — це розмножити себе.

Тепер на екрані з’явилось обличчя ­Едмонда.

— Коли я почав прокручувати далі з цього місця, то ­побачив дещо абсолютно магічне… стартувала еволюція Дарвіна!

Він кілька секунд помовчав.

— А чому б ні? — продовжив він. — Еволюція — це той спосіб, у який всесвіт постійно випробовує й удосконалює свої інструменти. Найбільш ефективні зберігаються і відтворюються, стають дедалі складнішими й кращими. І вреш­ті одні з тих інструментів стають схожими на дерева, а інші… ну, на нас.

Тепер ­Едмонд неначе летів у темряві, й над його головою світилася блакитна земна куля.

— Звідки ми? — спитав він. — Правда в тому, що ми — ні­звідки… і звідусюди. Ми — продукт тих самих законів фізики, які створили життя по всьому космосу. Ми не особливі. Ми існуємо з Богом чи без нього. Ми — неуникний наслідок ентропії. Життя не є сенсом існування всесвіту. Життя — це лише те, що всесвіт створює й відтворює, аби розсіювати енергію.

Ленґдон відчув дивну непевність, гадаючи, чи вповні він усвідомив те, що каже ­Едмонд. Так, ця модель матиме своїм наслідком зсув парадигми й викличе незгоду в представників багатьох академічних дисциплін. Але якщо говорити про релігію, то він не був певен, чи ­Едмонд якось вплине на погляди людей. Протягом століть віряни не звертали уваги на велетенську кількість наукових даних і раціональні, логічні факти, захищаючи свою віру.

Амбра, як видавалося, намагалася дати раду власним ваганням: вираз її обличчя був десь посередині між глибоким подивом і обережною нерішучістю.

— Друзі, — промовив ­Едмонд, — якщо ви уважно дивилися на те, що я показував вам, то зрозуміли, наскільки глибоке значення мають ці результати. А якщо ви ще не до кінця певні цього, то лишайтеся зі мною, бо це відкриття проклало шлях до ще одного одкровення — навіть більш значного.

Він зробив паузу.

— Відповідь на запитання, звідки ми… і близько не так вражає, як те, куди ми прямуємо.