Джерело

Розділ 97

Командор Дієго Ґарса стояв під чорною стіною підвального офісу Моніки Мартін і тупо дивився в екран телевізора. На його руках іще залишалися наручники, обабіч стояли два агенти Гвардії, виконуючи прохання Моніки ­вивести його зі зброярні, щоб він міг подивитися презентацію Кірша.

Ґарса дивився шоу футуролога разом із Монікою, Суре­шем, кількома агентами Гвардії та строкатим гуртом нічної обслуги палацу, яка покинула свої справи й при­бігла в підвал до телевізора.

Тепер на екрані перед Ґарсою на зміну атмосферним пере­шкодам виникла мозаїка новин з усього світу: нови­нарі й експерти один поперед одного переказували слова футуролога та обов’язково додавали власний їх аналіз — усі говорили водночас, утворюючи нерозбірливу какофонію.

З другого боку кімнати зайшов один зі старших агентів Ґарси, окинув оком юрбу, помітив командора і швидко ­підійшов до нього. Без жодних пояснень зняв наручники й дав Ґарсі ­телефон.

— Вам телефонують, командоре. Єпископ Вальдеспіно.

Ґарса подивився на прилад. З огляду на таємну втечу єпископа з палацу й дуже підозріле повідомлення в його телефоні, Ґарса аж ніяк не чекав цього вечора дзвінків від Вальдеспіно.

— Дієго слухає, — сказав він.

— Дякую, що відповідаєте, — дуже втомленим голосом сказав єпископ. — Розумію, ніч у вас була не з приємних.

— Де ви? — суворо запитав Ґарса.

— У горах. Коло базиліки в Долині Загиблих. Щойно мав зустріч із принцом Хуліаном і його величністю королем.

Ґарса геть не розумів, що король робить у Долині Загиб­лих, особливо в такому стані, як зараз.

— Ви ж знаєте, що король мене заарештував?

— Так. Це прикра помилка, і ми її виправили.

Ґарса подивився на свої розкуті зап’ястя.

— Його величність попросив мене зателефонувати вам і переказати свої вибачення. Я буду біля нього тут, у лікарні Ескоріалу. Боюся, його останній час уже близький.

«І твій теж!» — подумав Ґарса.

— Вам варто знати, що Суреш виявив у вашому телефоні повідомлення вельми підозрілого змісту. Гадаю, воно скоро буде оприлюднене на ConspiracyNet.com. І, напевне, по вас прийде поліція.

Вальдеспіно глибоко зітхнув.

— Так, повідомлення… Треба було мені підійти до вас тоді, коли я його зранку отримав. Будь ласка, повірте мені: воно ніяк не пов’язане ні з убивством ­Едмонда Кірша, ні з загибеллю двох моїх колег.

— Але з нього чітко видно, що ви…

— Мене підставили, Дієго, — перебив його єпископ. — Хтось дуже постарався зробити так, щоб я здавався причетним.­

Хоча Ґарса ніколи й не уявляв, що Вальдеспіно може бути здатним на вбивство, він не розумів, хто й навіщо міг хотіти його підставити.

— А кому може бути потрібно вас підставляти?

— Цього я не знаю, — промовив єпископ; раптом його голос прозвучав дуже по-старечому і здивовано. — Та я й не певен, що це має якесь значення. Мою репутацію зруйновано. Мій найкращий друг, король, при смерті. Ця ніч уже більше нічого не може в мене забрати… — У словах Вальдеспiно пролунала моторошна приреченiсть.

— Антоніо… чи з вами все гаразд?

Вальдеспіно зітхнув.

— Та ні, командоре. Втомився я. Навряд чи я переживу майбутнє слідство. А коли й так, то, здається, я світові вже й не ­потрібен…

Ґарса відчував, якої розпуки сповнений голос єпископа.

— Чи можу попросити вас про маленьку послугу? — додав Вальдеспіно. — Зараз я намагаюся служити двом королям: тому, який залишає престол, і тому, який на нього сходить. Принц Хуліан усю ніч намагається вийти на зв’язок зі своєю нареченою. Якщо можете сконтактувати з Амброю Відаль, майбутній король буде перед вами в неоплатному боргу.

—————

На широкій площі перед гірською базилікою єпископ Вальдеспіно дивився на темну Долину Загиблих. Передранкова мла вже збиралася в порослих соснами долинах, а десь удалині ніч протнув пташиний погук.

«Гриф-монах82», — подумав Вальдеспіно; якийсь чорний гу­мор вчувся йому в цьому звуку. Пронизливе пташине ячання ­моторошно відповідало цьому моменту, і єпископ гадав, чи не хоче світ йому щось сказати в такий спосіб.­

Агенти Гвардії котили крісло з украй стомленим королем у машину, щоб везти його назад у лікарню Ескоріалу.

«Я буду біля твого ліжка, любий друже, — думав єпископ. — Ну, якщо дозволиш».

Гвардійці раз у раз поглядали то у свої телефони, то на Вальдеспіно, неначе передчуваючи, що скоро їм буде віддано наказ його заарештувати.

«Та я ні в чому не винен, — подумав єпископ, у глибині душі підозрюючи, що став жертвою інтриги якогось безбожного й вправного в новітній техніці прибічника Кірша. — Атеїс­тів, яких дедалі більшає, ніщо так не потішить, як відвести Церкві роль негідника».

Підозра єпископа поглибилася, щойно він почув про презентацію Кірша, яка вийшла в ефір. На відміну від того відео, яке футуролог показав Вальдеспіно на Монтсерраті, ця версія закінчувалась обнадійливо.

«Кірш нас обхитрував».

Те, що тиждень тому дивилися Вальдеспіно і його колеги, було вимкнене зарано… відео закінчувалося жахливою схемою, яка показувала винищення людства.

«Катастрофічне знищення.

Давно пророкований апокаліпсис».

Хоча Вальдеспіно і вважав, що це неправда, але розумів, що безліч людей бачитиме в цьому відео невідворотну долю людства.

Протягом усієї історії лякливі й легковірні люди ставали жертвами апокаліптичних пророцтв; члени культів судного дня влаштовували масові самогубства, щоб уникнути майбут­ніх жахів, фундаменталісти утворювали шалені борги за кре­дит­ними картками, вважаючи, що все одно скоро кінець світу.­

«Для дітей немає нічого гіршого, ніж втрата надії», — думав Вальдеспіно, згадуючи, як поєднання Божої любові і сподівання раю дарували йому велике піднесення ще в дитинстві. «Мене створив Бог, — засвоїв маленький Антоніо, — і колись я навіки перейду жити в Царство Боже».

Кірш проголосив протилежне: «Я космічна випадковість, і скоро мене не буде».

Вальдеспіно дуже турбувала та шкода, якої презентація Кірша може завдати бідолашним душам, позбавленим такого багатства і привілеїв, як великий футуролог, — тим, хто щодня тяжко заробляє на шматок хліба для дітей, яким життєво потрібна бодай іскорка божественної надії, аби щоранку просто встати з ліжка й розпочати свій важкий день.

Навіщо Кірш показував духовенству апокаліптичну катастрофу, для Вальдеспіно залишалося загадкою. «Може, Кірш просто хотів захистити свій великий сюрприз, — подумав він. — Або трохи нас помучити».

Хай там як, а шкоди завдано.

Вальдеспіно дивився на другий бік площі, як принц Хуліан­ лагідно допомагає батькові заїхати в машину. Молодий принц прекрасно витримав зізнання короля.

«Давній секрет його величності».

Єпископ Вальдеспіно, звичайно, знав небезпечну правду про короля вже багато років і ревно її захищав. Сьогодні король вирішив розкрити душу єдиному синові. Обравши таке місце — гірське святилище нетерпимості, король кинув йому відкритий виклик.

Тепер, коли Вальдеспіно дивився вниз, у долину, він почувався смертельно самотнім… наче був готовий зробити крок за край і вічно падати в обійми темряви. Але він розумів, що коли б він так учинив, то банда атеїстів Кірша буде рада за­явити, що Вальдеспіно зневірився перед лицем нового науко­вого відкриття.

«Моя віра не вмре, містере Кірш!

Вона живе поза межами твоєї науки!»

Та й якщо прогноз Кірша щодо техніки, яка поглине людство, справдиться, то в людей настає час невимовно складних етичних питань.

«І там уже віра й моральні ідеали будуть потрібні як ­ніколи».

Ідучи через площу до короля і принца, Вальдеспіно відчував непоборну втому, яка угніздилася в усьому тілі.

Тієї миті — уперше в житті — єпископові Вальдеспіно хотілося просто лягти, заплющити очі й заснути навіки.

82 Інша назва чорного грифа.