Джерело

Розділ 7

Адмірал Луїс Авіла прийшов на пропускний пункт музею, подивився на годинник, перевіряючи, чи вчасно прибув.

«Ідеально».

Він показав Documento Nacional de Identidad9 працівникам, перед якими лежав список запрошених. На мить пульс Авіли пошвидшився: його спочатку не знайшли в списку. Нарешті він ­виявився внизу — його додали в останній момент, — тож Авілу пропустили.

«Як і обіцяв Регент». Як йому це вдалося, Авіла навіть уяви­ти не міг. Сьогоднішній список запрошених мав бути ідеально продуманий.

Авіла підійшов до металошукача, де вийняв стільни­ковий теле­фон і поклав на тацю. Потім обережно видобув із кишені кітеля незвично важку вервицю й поклав поряд.

«Обережно, — казав собі адмірал. — Дуже обережно».

Охоронець показав йому на рамку, потім приніс тацю з особистими речами.

— Que rosario tan bonito10, — сказав охоронець, милуючись металевими намистинами, зібраними на міцному ланцюгу, з широким заокругленим хрестом.

— Gracias, — відповів Авіла. «Сам зробив…»

Авіла пройшов крізь рамку без пригод. По другий бік забрав вервицю й телефон, обережно поклав у кишеню, після­ чого перейшов туди, де видавали аудіопристрої.

«Нащо мені екскурсія? — подумав він. — У мене справи».

Ідучи через атріум, він нишком кинув свій пристрій у смітник.

Серце адмірала калатало, і він шукав очима тихого місця, де можна було би зв’язатися з Регентом і дати йому знати, що прибув на місце без пригод.

«За Бога, країну і короля! — подумав він. — Але голов­не — за Бога».

—————

Тим часом у глибинах освітленої місяцем пустелі за Дубаєм знаний 78-річний аллама Саєд аль-Фадл долав смертельну втому, повзучи сипучими пісками. Іти він уже не міг.

Обпечена сонцем шкіра аль-Фадла вкрилася пухирями, горло немилосердно боліло з кожним подихом. Піщані вітри засліпили його багато годин тому, але він продовжував повзти. У якусь мить йому начебто почулося гудіння квадрацикла чи ще якоїсь машини — але, може, то просто завивав вітер. Аль-Фадл давно зневірився, що Бог його порятує. Грифи вже не кружляли над його головою: вони йшли по піску поряд.

Високий озброєний іспанець, який учора ввечері вскочив у машину аль-Фадла, мовчки погнав автомобіль у глиб пустелі. Через годину іспанець зупинився й наказав аль-Фадлові вийти з маши­ни. І покинув літнього чоловіка в темряві без води та їжі.

Викрадач ніяк не виказав, хто він і чому це робить. Єдина прикмета, що впала в око аль-Фадлові, — дивний знак на правій долоні іспанця. Цей символ не був знайомий ­старому богослову.

Багато годин аль-Фадл ішов пустелею і марно кликав на допомогу. А тепер старий богослов упав на задуш­ливий пісок, серце у зневодненому тілі зупинялось. І в голові аллами знову постало те питання, яке мучило його ці довгі години.

«Ну кому може бути потрібна моя смерть?»

Він жахнувся: логічна відповідь була лише одна.

9 Національне посвідчення особи.

10 Яка гарна вервиця.

Розділ 8

Погляд Роберта Ленґдона переходив від однієї колосальної фігури до іншої. Кожна являла собою велетенський лист сталі, що де-не-де взялася іржею: кожен з них був красиво закручений і ненадійно стояв на ребрі, так що виходила окрема стіна. Вигнуті стіни були заввишки майже п’ять метрів і скручувались у різні плавні форми — хвилясту стрічку, відкрите коло, широкий завиток.

— «Питання часу», — повторив Вінстон. — Автор — Річард Серра. Використання стін без жодної опори створює ілюзію нестійкості. Однак насправді вони дуже стійкі. ­Уявіть доларову купюру, яку намотали на олівець: вона спокійно стоятиме на реб­рі, навіть якщо прибрати олівець, бо її підтримує власна геометрія.

Ленґдон зупинився й задивився на велетенське коло попереду. Метал окислився, від чого став паленого рудого кольору й набув грубого, якогось живого вигляду. Об’єкт випромінював і силу, і тонке відчуття балансу.

— Професоре, ви помітили, що перша форма не зовсім замкнена?

Ленґдон обійшов її і побачив: краї не зовсім сходяться, неначе дитина пробувала намалювати коло, але не змогла замкнути.

— Ця неповна замкненість створює прохід, який вабить відвідувача досередини, закликає дослідити від’ємний простір.

«Якщо у відвідувача немає клаустрофобії», — подумав Ленґдон, швидко переходячи далі.

— Аналогічно, — додав Вінстон, — перед вами три звивисті металеві стрічки, приблизно паралельні між собою і розташовані так, щоб вийшли два хвилясті тунелі завдовжки понад три­дцять метрів. Це називається «Змія», і по ній зазвичай бігають юні відвідувачі. А ще двоє людей, стоячи на протилежних її кінцях, можуть розмовляти пошепки й чути одне одного так само добре, як зблизька.

— Дивовижно, Вінстоне, але чи не могли б ви пояснити, чому Едмонд попросив вас показати мені цю галерею?

«Він же знає, що це не моє».

Вінстон промовив:

— Він особливо хотів, щоб я вам показав «Обертову спіраль», вона он там, у правому кутку. Бачите?

Ленґдон примружився. «Та, що начебто мало не за кілометр звідси?»

— Так, бачу.

— Чудово, підійдімо ближче.

Ленґдон обережно озирнув велетенський простір і пішов до тієї далекої спіралі, а Вінстон продовжив екскурсію.

— Я чув, професоре, що Едмонд Кірш — палкий прихильник вашої роботи, особливо ваших ідей щодо взаємодії різних релігійних традицій упродовж історії, а також відображення їх еволюції в мистецтві. Багато в чому Едмонд працює в дуже подіб­ній царині. Його математичне прогнозування й теорія ігор доволі подібні до такого: аналіз еволюції різних систем і передбачення, як вони з часом розвиватимуться.

— Ну, вочевидь, він майстер своєї справи. Його й називають Нострадамусом наших днів.

— Так. Хоча порівняння дещо образливе, як на мою ­думку.

— Чому ж? — заперечив Ленґдон. — Нострадамус — найславетніший провидець усіх часів.

— Не хочу різко заперечувати, професоре, але Нострадамус написав майже тисячу туманних катренів, які дуже виграли від творчого підходу всіляких забобонних читачів, котрі шукали точного сенсу там, де не було жодного… і бачили там що завгодно: від Другої світової війни до смерті принцеси Діани чи нападу на Всесвітній торговельний центр. Це повний абсурд. Натомість ­Едмонд Кірш оприлюднив обмежену кількість дуже точних прогнозів, які незабаром справдилися, — хмарні комп’ютерні сервіси, самокеровані автомобілі, процесор, який працює лише на п’ятьох атомах. Містер Кірш — зовсім не Нострадамус.

«Визнаю свою помилку», — подумав Ленґдон. Едмонд Кірш, як він чув, викликав палку прихильність серед своїх працівників, і, схоже, Вінстон був одним із таких захоп­лених учнів.

— То як вам екскурсія? — змінив тему Вінстон.

— Дуже цікаво. Едмонд довів технологію дистанційної екскурсії до рівня, гідного найвищої похвали.

— Так, ця система багато років була його мрією, і Едмонд витрачав на її таємну розробку безліч грошей і часу.

— Правда? Технологія зовсім не здається складною. Маю визнати, спочатку я був налаштований скептично, але ви мене підкупили — бесіда вийшла надзвичайно цікава.

— Дякую вам за таку похвалу, хоча й сподіваюся, що не зруйную вашого враження, сказавши вам правду. Боюся, я не був з вами до кінця чесним.

— Перепрошую?

— По-перше, мене звати не Вінстон. Я — Арт.

Ленґдон засміявся.

— Екскурсовод у мистецькому музеї з іменем Арт? Я зо­в­сім не ображаюся, що ви взяли псевдонім. Приємно познайомитися, Арте.

— Далі, коли ви мене питали, чому я не воджу вас особисто, я правильно відповів вам, що містер Кірш не хоче великих натовпів у музеї. Однак це була не вся правда. Є ще одна причина, з якої ми спілкуємося через пристрій, а не особисто. — Він ненадовго змовк. — Власне, я не здатний рухатися фізично.

— О… співчуваю… — Ленґдон уявив Арта в інвалідному візку в кол-центрі й пожалкував, що Артові стало соромно і він мав пояснювати цю ситуацію.

— Не варто мене жаліти. Запевняю вас, із ногами я мав би дуже химерний вигляд. Розумієте, я не такий, яким ви мене уявляєте.

Ленґдон сповільнив крок.

— Що це означає?

— Ім’я Арт — це скорочення слова artificial — «штучний», хоча містерові Кіршу дужче подобається слово «синтетичний». — Він на мить замовк. — Правда в тому, професоре, що весь вечір ви спілкувалися з синтетичним екскурсоводом. Таким собі комп’ютером.

Ленґдон невпевнено роззирнувся.

— Це якийсь жарт?

— Зовсім ні, професоре. Я говорю цілком серйозно. Едмонд Кірш витратив десять років і майже мільярд доларів у галузі синтетичного інтелекту, і сьогодні ввечері ви першим оцінили плід його праці. Усю вашу екскурсію провів синтетичний екскурсовод. Я — не людина.

Ленґдон якусь мить не міг цього сприйняти. Дикція і граматика Арта-Вінстона були ідеальні, і якщо не зважати на дещо незграбний сміх, він був одним із найкращих співрозмовників, з якими мав справу Ленґдон. Понад те, вони весь вечір обмінювалися думками й жартували на дуже багато тем, і екскурсовод був блискуче знайомий із їхніми тонкощами.

«За мною стежать, — тепер зрозумів Ленґдон, вишукуючи на стінах приховані відеокамери. У нього виникла підозра, що він теж мимоволі є учасником якогось “експериментально-мистецького” проєкту, тонко зрежисованого театру абсурду. — Я в них як щур у лабіринті».

— Мені не дуже приємно це знати, — промовив Ленґдон, і його слова розкотилися луною в порожній галереї.

— Прийміть мої вибачення, — сказав Вінстон. — Вас можна зрозуміти. Я передчував, що вам важко буде прийняти цю новину. Гадаю, саме тому Едмонд попросив мене привести вас сюди, у відлюдне місце. Цю інформацію не можна відкривати іншим гостям.

Ленґдон уважно вдивлявся в темні кутки — чи немає там когось?

— Як ви, без сумніву, знаєте, — продовжив голос, моторошно спокійний: його зовсім не бентежили почуття Ленґдона, — людський мозок є бінарною системою: сигнал або йде через синапс, або не йде — так чи ні, як у комп’ютерних сигналах. Мозок має понад сто трильйонів перемикачів, що означає: створення мозку — питання не так технології, як масштабу.

Ленґдон майже не слухав. Він знову рушив до виходу: знак зі стрілкою показував у дальший кінець галереї.

— Професоре, я розумію, що людський тембр мого голосу важко сприйняти як машинний, однак синтезувати мовлення ще порівняно просто. Навіть електронна книжка за дев’яносто дев’ять доларів доволі пристойно відтворює людську мову. Едмонд інвестував у цю розробку мільярди.

Ленґдон зупинився.

— Якщо ви комп’ютер, то скажіть ось що. Яким був індекс Доу—Джонса 24 серпня 1974 року?

— Це була субота, — блискавично відповів голос. — Ринки не працювали.

Ленґдон відчув холодок поза шкірою. Він спеціально обрав таку дату. Одним із побічних ефектів ейдетичної пам’яті в нього було те, що дати закарбовувались у ній назавжди. Тієї суботи був день народження його друга, і Ленґдон досі пам’я­тав вечірку в басейні. «Гелена Вулі була в синьому бікіні…»

— Однак, — одразу додав голос, — напередодні, в п’ят­ницю, 23 серпня, індекс Доу—Джонса становив 686,80: відбулося падіння на 17,83 пункта зі втратою у 2,53 відсотка.

Ленґдонові відібрало мову.

— Я радо почекаю, — бадьоро мовив голос, — поки ви перевірите ці відомості за своїм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на іронію цієї ситуації.

— Але… я не…

— Найскладніше завдання у створенні штучного інтелекту, — продовжив голос, і його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, — не у швидкому доступі до відомостей, який насправді створити дуже просто, а в здатності помічати взаємозв’язок і переплетеність даних — те, в чому ви неперевершені, так? Взаємозв’язок ідей? Це одна з причин, чому містер Кірш хотів перевірити мої здатності саме на вас.

— Це випробування? — спитав Ленґдон. — Мене?

— Аж ніяк. — І знову цей сором’язливий смішок. — Це ­випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я — ­людина.

— Тест Тьюрінга.

— Саме так.

Тест Тьюрінга, згадував Ленґдон, то було завдання, запропоноване спеціалістом із розшифрування кодів Аланом Тьюрінгом, — зробити так, щоб поведінка машини не відрізнялася від поведінки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини і машини й сказати, хто зі співрозмовників людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрінга вважається пройденим. Тест Тьюрінга був ідеально пройдений 2014 року в Лондонському королівському товаристві. Відтоді технології штучного інтелекту розвивалися з карколомною швидкістю.

— Сьогодні ввечері, — продовжив Арт, — жоден із наших гостей нічого не запідозрив. Усі чудово проводять час.

— Чекайте, тут усі розмовляють із комп’ютером?!

— Фактично, всі розмовляють зі мною. Я можу легко вико­нувати багато завдань одночасно. Ви чуєте мій голос, вистав­лений від початку, — той, якому надає перевагу Едмонд, — а решта чують інші голоси й інші мови. З огляду на те, що ви американець, науковець і чоловік, я обрав для вас чоловічий голос і британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся більш упевнено, ніж якби чули голос молодої жінки з тягучим акцентом південних штатів.

«Воно щойно назвало мене шовіністом?»

Ленґдон згадав запис, який кілька років тому циркулював у мережі: голові бюро часопису Time Майклові Шереру зателефонував робот із телемаркетингу — настільки жахливо схожий на людину, що Шерер розмістив запис дзвінка в інтернеті, щоб усі охочі могли його почути.

«Це було багато років тому», — зрозумів Ленґдон.

Ленґдон знав, що Кірш уже давно бавиться створенням штучного інтелекту, час від часу з’являючись на обкладинках часописів і проголошуючи всілякі відкриття. Схоже, «Вінстон» — це найкраще на сьогодні дітище Кірша.

— Розумію, що все відбувається дуже швидко, — продов­жив голос, — але містер Кірш попросив мене показати вам спіраль, біля якої ви зараз. Він казав, щоб ви ввійшли в цю спіраль і дійшли до її центру.

Ленґдон зазирнув у вузький прохід і відчув, що всі м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такі?»

— Не могли б ви мені сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторів.

— Цікаво, я про вас цього не знав.

— Клаустрофобія — не з тих речей, які зазначають у резюме. — Ленґдон зловив себе на тому, що досі не може впов­ні усвідомити, що спілкується з машиною.

— Боятися не варто. Посередині спіралі доволі багато місця, а містер Кірш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увійти, Едмонд просив вас зняти аудіопристрій і покласти отут на підлогу.

Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.

— Ви зі мною не підете?

— Виходить, що ні.

— Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…

— Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять — і лишаються живими.

Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

— Знову як завжди… — зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік ­виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

«Навіщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами поко­тилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки­ раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

— Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

— Справити перше враження можна лише з першої спроби, — привітно відказав Кірш. — Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині — і помітив, що Кірш схуд.

— Ти втратив вагу, — зауважив Ленґдон.

— Я став веганом, — відповів Кірш. — Це простіше, ніж спортсменом.

Ленґдон розсміявся:

— Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

— Хто, я?! — Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». — Це от кутюр.

— І білі сланці теж от кутюр?

— Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.

— І, гадаю, коштують більше, ніж увесь мій костюм разом узятий.

Едмонд підійшов і роздивився ярличок на класичному фраку Ленґдона.

— Власне, — тепло усміхнувся він, — фрак доволі якісний. Ціна приблизно того самого порядку.

— Хотів би сказати тобі, Едмонде, що твій синтетичний друг Вінстон… вселяє тривогу.

Кірш радісно всміхнувся:

— Неймовірно, правда? Ти не повіриш, але я цього року створив справжній штучний інтелект — це квантовий стрибок. Я розробив кілька нових власних програм, які дозволяють машині розв’язувати завдання й саморегулюватися в цілковито новий спосіб. Над Вінстоном ще працюю, та він з кожним днем роз­вивається.

Ленґдон помітив: за останній рік навколо хлопчакуватих очей Едмонда залягли глибокі зморшки. Чоловік мав стомлений вигляд.

— Едмонде, скажеш, чому привів мене сюди?

— У Більбао? Чи в центр спіралі — витвору Річарда ­Серра?

— Почнімо зі спіралі, — мовив Ленґдон. — Ти ж бо знаєш, що в мене клаустрофобія.

— Так і є. Сьогодні ввечері я збираюся виводити людей за межі зони комфорту, — усміхнувся Кірш.

— Ти завжди цим славився.

— Крім того, — додав Кірш, — мені треба було поговорити з тобою, а при тому не хотілося, щоб хтось інший мене бачив до виступу.

— Бо рок-зірки ніколи не ходять між глядачів перед концертом?

— Саме так! — віджартувався Кірш. — Рок-зірки магічним чином виникають на сцені з хмари диму.

Угорі світло то яскравішало, то темнішало. Кірш відгорнув рукав і поглянув на годинник. Потім подивився на Ленґдона і раптово посерйознішав.

— Роберте, в нас обмаль часу. Сьогодні в мене подія надзвичайної ваги. Власне, важлива подія для всього людства.

Ленґдона сповнювало передчуття.

— Нещодавно я зробив наукове відкриття, — сказав ­Едмонд. — Це прорив, який матиме далекосяжні наслідки. Майже ніхто на світі не знає про це, а сьогодні — зовсім незадовго — я власною персоною звернуся до світу й оголошу, що я виявив.

— Навіть не знаю, що сказати, — мовив Ленґдон. — Звучить як щось дивовижне.

Едмонд перейшов на шепіт, незвично напружений:

— Перед тим як оприлюднити це, Роберте, мені потрібна твоя порада. — Він ненадовго замовк. — Боюся, від цього може залежати моє життя.