Джерело

Розділ 38

«Мого шефа вбито…»

Капітан Джош Сіґель відчував, як його руки тремтять на штурвалі, коли він вирулював Gulfstream G550 ­Едмонда Кірша на головну злітну смугу аеропорту Більбао.

«Я зовсім не в змозі летіти…» — подумав він, розуміючи, що другого пілота колотить так само, як і його.

Сіґель багато років керував літаком Кірша, і жахливе вбивство ­Едмонда стало для нього великим ударом. Годину тому Сіґель з напарником сиділи в кімнаті відпочинку в аеропорту й дивилися трансляцію з музею Ґуґґенхайма.

— Драма саме в стилі ­Едмонда, — жартував Сіґель, на якого справляла враження здатність шефа зібрати велику юрбу. Дивлячись програму Кірша, він разом з іншими глядачами нахилився вперед, і його цікавість наростала — аж тут сталося жахливе.

По тому Сіґель із напарником сиділи як у тумані, дивилися новини по телевізору й гадали, що ж тепер робити.

За десять хвилин задзвонив телефон Сіґеля — то був Вінстон, особистий помічник ­Едмонда. Сіґель ніколи його не бачив, але, хоч який чудний був його британський ­акцент, пілоти звикли до того, що він часто координував ­їхні польоти.

— Якщо ви ще не бачили, що показують по телевізору, обо­в’язково ввімкніть, — сказав Вінстон.

— Ми бачили, — сказав Сіґель. — Це жах, нам боляче.

— Нам потрібно, щоб ви повертали літак до Барселони. — З огляду на те, що допіру відбулося, тон Вінстона був моторошно діловий і спокійний. — Готуйтеся до зльоту, а я скоро перетелефоную. Будь ласка, до того часу не злітайте.

Сіґель не знав, що б сказав на це ­Едмонд, але тієї миті шоковані пілоти, які не відали, що робити, були вдячні Вінстону за те, що той дав їм бодай якусь вказівку.

Тож Сіґель із напарником почали готуватися до старту: задекларували політ до Барселони як такий, у якому нуль пасажирів, — тобто порожняк, що в їхній справі ще мав похмуре прі­звисько «мертва голова», — потім виїхали з ангара хвостом уперед і продовжили за інструкцією готувати все до зльоту. За пів години знову зателефонував Вінстон.

— До зльоту готові?

— Готові.

— Добре. Гадаю, ви, як завжди, злітатимете з тієї самої смуги, що на схід?

— Так.

Сіґеля подекуди нервувала ретельність і всезнайство ­Вінстона.

— Будь ласка, зв’яжіться з диспетчерами й просіть дозволу на старт. Під’їдьте до далекого кінця льотного поля, але ще на смугу не виходьте.

— Нам що, треба зупинитися на під’їзному шляху?

— Так, буквально на хвилинку. Прошу дати мені знати, коли будете там.

Сіґель з напарником здивовано перезирнулися. Прохання Вінстона видавалося геть безглуздим.

«Мабуть, диспетчер щось про це скаже…»

Проте Сіґель справді повів літак усякими шляхами й про­їздами на західний край аеропорту, звідки можна було потра­пити на ту саму смугу. Літак тепер мав проїхати останні сто ­метрів під’їзного шляху, де треба було завернути під кутом дев’яносто градусів праворуч, і вийти на початок смуги, спрямованої на схід.

— Вінстоне! — сказав Сіґель, дивлячись на високу сітку паркану навколо аеропорту. — Ми доїхали.

— Будь ласка, почекайте тут, — сказав Вінстон. — Я пере­дзвоню.

«Як же тут стояти!» — нервувався Сіґель, не розуміючи, що, в лихої години, робить Вінстон. На щастя, камера зад­нього огляду показувала, що позаду жодних літаків немає, тож Сіґель принаймні нікому не заважав. Світилася тільки диспетчерська вежа — десь далеко, на іншому кінці, майже за три кілометри від них. Минуло шістдесят секунд.

— Це контроль повітряного руху, — почулося в навушниках пілотів. — EC346, вам відкритий шлях на злітно-­посадкову смугу номер один. Повторюю, шлях відкритий.

Сіґелю нічого так не хотілося, як нарешті злетіти, але він усе чекав дзвінка від асистента ­Едмонда.

— Дякую вам, контролю, — відповів він. — Нам треба просто хвилину зачекати. Ми побачили попереджувальний світловий сигнал, маємо перевірити, чи все гаразд.

— Вас зрозумів. Будь ласка, повідомте, коли будете готові.