Джерело

Розділ 34

ConspiracyNet.com

ОСТАННІ НОВИНИ

ІНТЕРНЕТ-СПІЛЬНОТУ ХВИЛЮЮТЬ ВАЖЛИВІ ПИТАННЯ

Після вбивства ­Едмонда Кірша численні онлайн-прихильники футуролога здіймають цілу бурю здогадів і спекуляцій щодо двох надзвичайно важливих речей.

ЩО САМЕ ВІДКРИВ КІРШ?

ХТО І ЧОМУ ВБИВ ЙОГО?

З огляду на те, що ми знаємо про відкриття Кірша, інтер­нетом ширяться теорії на безліч тем: від Дарвіна до позаземного походження людини, креаціонізму тощо.

Поки що нам невідомий жоден із можливих мотивів цього вбивства, але ходять чутки про дії релігійного ­фанатика, корпо­ративне шпигунство і ревнощі.

До ConspiracyNet обіцяють надати ексклюзивну інформацію про вбивцю, і ми охоче поділимося нею з вами, щойно отримаємо.

Розділ 35

Амбра Відаль стояла самотою в кабіні річкового таксі, кутаючись у фрак Роберта Ленґдона. Кілька хвилин тому, коли Ленґдон спитав її, чому вона погодилася вийти за малознайому людину, Амбра відповіла чесно.

«У мене не було вибору».

Її заручини з Хуліаном були нещастям, пережити яке заново жінка не була готова — особливо після того, що від­булося.

«Я потрапила в пастку.

Я і зараз у пастці».

Тепер, коли Амбра дивилася на своє відображення у брудному вікні, її охопило велетенське відчуття самотності. Амбра Відаль була не з тих, хто схильний піддаватися жало­щам до себе, але тієї миті жінка почувалася соломинкою в бурхливому морі. «Я заручена з чоловіком, причетним до брутального вбивства».

Принц вирішив долю ­Едмонда одним-єдиним телефонним дзвінком лише за годину до події. У метушні останніх приготувань до Амбри підбігла юна співробітниця, роз­махуючи якимсь папірцем.

— ¡Señora Vidal! ¡Mensaje para usted!43

Дівчина була задихана, у неї ледь не паморочилася голова — і вона квапливо розповіла: адміністратор щойно отримав важливий дзвінок.

— На визначнику, — вигукнула вона, — був номер королівського палацу в Мадриді, то я відповіла! Це хтось дзвонив із кабінету принца Хуліана!

— На адміністрацію? — здивувалася Амбра. — У них же є мій мобільний.

— Асистент принца сказав, що намагався телефонувати вам на мобільний, — пояснила працівниця, — але не додзвонився.

Амбра перевірила телефон: дивно, пропущених дзвінків не було. Потім згадала: техспівробітники музею перевіряли систему блокування мобільних дзвінків, і, ймовірно, коли телефонував асистент, її мобільний справді міг не працювати.

— Схоже, зараз принцові телефонував його дуже поважний друг із Більбао, який хоче відвідати сьогоднішній вечір. — Дівчина дала Амбрі папірець. — Він сподівався, що можна було б додати його до списку гостей.

Амбра прочитала записку.

«Військовий адмірал на пенсії?»

— Вони залишили номер, щоб ви могли безпосередньо передзвонити, якщо треба, та Хуліан мав саме йти на зуст­річ, то, ймовірно, його на місці не буде. Але асистент від імені принца дуже просив сприймати це як прохання, а не як наказ.

«Не наказ? — обурилася в думці Амбра. — При всьому тому, що ви вже мені влаштували?»

— Я цим займуся, — сказала Амбра. — Дякую.

Співробітниця, мало не пританцьовуючи, пішла, неначе щойно донесла звістку від самого Господа Бога. Амбру прохання принца дуже розсердило: її дратувало, що він вважає за нормальне отаким чином демонструвати свій вплив — особливо після відчайдушних спроб узагалі відмовити її від проведення тієї презентації.

«Ну що ж, знову вибору немає», — подумала вона.

Якщо вона проігнорує це прохання, то в результаті матиме біля дверей неприємну суперечку з впливовим військово-морським офіцером. Сьогоднішній вечір тонко планувався до дрібниць, його безпрецедентно докладно висвітлюватимуть засоби масової інформації. «Чого тут точно не потрібно — це сварки з поважними друзями Хуліана».

Адмірала Авілу не перевіряли на надійність, не вносили до «чистового» списку, але Амбра вирішила, що перевіряти його з точки зору безпеки немає сенсу, а до того ж це стане ще й потен­ційною образою. Адже йдеться про видатного адмірала, який цілком може взяти телефон, задзвонити в палац і попросити принца про таку ласку.

Тож, з огляду на безліч справ, які ще слід було виконати, Амбра прийняла єдино можливе рішення. Вона вписала адмірала Авілу в список гостей на вході і внесла його в базу екскурсантів, щоб для нового відвідувача було приготовано аудіопристрій.

Після того повернулася до роботи.

«А тепер ­Едмонд загинув», — міркувала Амбра, повертаючись у темряві каюти до теперішнього моменту. Поки вона намагалася позбутися болісних спогадів, у жінки виник­ла одна думка:

«А я ж і не говорила з Хуліаном безпосередньо… усе йшло через третіх осіб».

Від цього в неї зажевріла надія.

«То, можливо, Роберт має рацію? Можливо, Хуліан не ­вин­ний?»

Вона ще трохи подумала і швидко вийшла з каюти.

Американський професор стояв самотою на носі човна, тримався за поруччя й дивився в ніч. Амбра підійшла до нього і здивувалася: виявляється, човен уже звернув із головного русла Нервйону і рухався на північ маленькою притокою — не так річкою, як вузьким каналом з високими грязькими берегами. Вигляд цієї мілкої водної артерії Амбру нервував, але капітан абсолютно незворушно вів судно вузьким руслом на повній швидкості, освітлюючи дорогу фарою.

Вона швидко розповіла Ленґдонові про дзвінок з кабінету принца Хуліана.

— Я знаю лише те, що до адміністратора зателефонували з королівського палацу. По суті, це міг бути хто завгодно, хто видавав себе за помічника Хуліана.

Ленґдон кивнув.

— Саме тому ця людина вирішила зробити так, щоб тобі інформацію переказали, а не покликали до апарата. Чи маєш якісь здогади, хто б це міг бути?

З огляду на історію ­Едмонда з Вальдеспіно, Ленґдон був схильний тут думати про самого єпископа.

— Це міг бути хто завгодно, — повторила Амбра. — У палаці зараз дуже делікатна ситуація. Хуліан опиняється в центрі уваги, і багато старших радників борються за його прихильність і за те, щоб Хуліан до них дослухався. Країна змінюється, і, гадаю, у старій гвардії багато таких, хто відчайдушно хоче повернути ­собі владу.

— Ну хай там хто до цього причетний, — промовив Ленґдон, — сподіваймося, вони не здогадаються, що ми намагаємося знайти пароль ­Едмонда та оприлюднити його відкриття.

Промовивши ці слова, Ленґдон відчув, наскільки, по суті,­ проста річ відбулася.

А також відчув серйозну небезпеку.

«­Едмонда вбили, аби приховати цю інформацію».

На мить Ленґдон замислився, чи не буде значно безпечніше полетіти просто додому з аеропорту — і хай із цим розбирається хтось інший.

«Так, — подумав він, — це безпечно… але це не варіант!»

Ленґдон відчув, наскільки серйозним є його обов’язок перед колишнім учнем і наскільки його морально обурює така бру­тальна цензура наукового відкриття. Також його розум палав ­цікавістю дізнатися, що ж таке ­Едмонд відкрив.

«І нарешті, — думав Ленґдон, — Амбра Відаль…»

Жінка, без сумніву, перебувала у важкому становищі й дивилася йому в очі з благанням про допомогу. Ленґдон відчував: Амбра — людина дуже незалежна, із надзвичайно глибокими особистими переконаннями… але скільки ж хмар печалі й страху клубочиться в її душі! «Тут є таємниця, і не одна, — міркував професор. — Темна, невільна. Жінці необхідна допомога».

Амбра раптом підвела погляд, немов прочитавши думки Ленґдона.

— По-моєму, тобі холодно, — сказала вона. — Треба знову піджак одягнути.

Професор лагідно всміхнувся:

— Мені добре.

— Думаєш про те, щоб, опинившись в аеропорту, залишити Іспанію?

Ленґдон розсміявся:

— А справді, спадало таке на думку.

— Будь ласка, не треба! — Вона поклала долоню професорові на руку. — Я не можу точно сказати, що зараз відбувається з нами. Ти був близьким другом ­Едмонда, і він мені не раз розповідав, як цінує вашу дружбу і твою думку. Мені лячно, Роберте, і я зовсім не певна, що готова мати справу з усім цим одна.

Раптова щирість Амбри Ленґдона і стривожила, і за­чарувала.

— Гаразд, — кивнув він, — наш із тобою обов’язок перед ­Едмондом, та й, правду кажучи, всіма науковцями — знайти пароль і оприлюднити його працю.

Амбра злегка всміхнулася.

— Дякую!

Ленґдон озирнувся.

— Певне, агенти Гвардії вже зрозуміли, що ми залишили ­музей.

— Звичайно! Але Вінстон був просто неперевершений, правда?

— Це було просто приголомшливо! — погодився Ленґдон.

Він лише зараз почав по-справжньому розуміти, який веле­тенський крок уперед зробив ­Едмонд у розробці штучного інтелекту. Хай які були його «особливі передові технології», але Кірш, схоже, стояв уже на порозі нового прекрасного світу взаємодії людина-комп’ютер.

Того вечора Вінстон показав себе вірним слугою свого творця й неоціненним спільником Ленґдона з Амброю. За кілька хвилин Вінстон розпізнав загрозу в списку гостей, спробував зупинити вбивцю ­Едмонда, ідентифікував машину, якою поїхав злочинець, і допоміг Ленґдонові з Амброю втекти з музею.

— Сподіваймося, Вінстон зателефонував пілотам ­Едмонда й попередив їх, — сказав Ленґдон.

— Не сумніваюсь, — відповіла Амбра. — Але маєш рацію, краще перетелефонувати Вінстонові й перевірити.

— Чекай! — здивувався Ленґдон. — Ти можеш зателефонувати Вінстону? Коли ми вийшли з музею і втратили з ним зв’язок, я подумав…

Амбра засміялася й похитала головою.

— Роберте, Вінстон і не перебуває в музеї Ґуґґенхайма; він «живе» в якомусь таємному комп’ютерному центрі й виходить на зв’язок звідти. Ти справді вважав, що ­Едмонд би розробив такий ресурс, як Вінстон, і не влаштував так, щоб бути з ним увесь час на зв’язку з будь-якої точки світу? ­Едмонд постійно розмовляв із Вінстоном — і вдома, і в подорожі, і гуляючи де-небудь, — ­вони могли зв’язатися через простий телефонний дзвінок. Я бачила, як ­Едмонд по кілька годин вів із Вінстоном розмови. Він служив ­Едмондові за особистого помічника: замовляв столик у ресторані, домовлявся з пілотами — все-все, що треба, робив. Власне, коли ми готувалися до презентації і все встановлювали, я й сама часто розмовляла з Вінстоном по телефону.

Амбра вийняла з кишені Ленґдонового фрака бірюзовий телефон ­Едмонда і ввімкнула його. Ленґдон його вимкнув ще в музеї, щоб зберегти заряд.

— Ввімкни, будь ласка, і свій теж, — сказала вона, — щоб у нас обох був зв’язок із Вінстоном.

— А не боїшся, що нас за ним можуть вистежити?

Амбра похитала головою.

— Їм треба буде спочатку отримати необхідне розпорядження суду; гадаю, гра варта свічок — особливо якщо Вінстон нам розкаже, що робить Гвардія і яка ситуація в аеропорту.

Нервуючись, Ленґдон увімкнув свій телефон і дивився, як той оживає. Коли завантажився екран, професор примружив очі й здригнувся, відчувши себе незахищеним — неначе ­його просто зараз стало видно з усіх супутників.

«Шпигунських фільмів передивився», — сказав він собі.

Раптово телефон Ленґдона почав бринькати й вібрувати: ­стали завантажуватись усі повідомлення, пропущені за вечір. Ленґдон страшенно здивувався: відколи він вимкнув телефон, йому прийшло понад сто SMS і мейлів.

Перевіряючи скриньку, він побачив, що всі ці повідомлення — від друзів і колег. Перші починалися привітаннями: «Чудова лекція! Просто не віриться, що ви там!» — а потім раптово повідомлення ставали схвильованими й переляканими, наприклад, редактор його книжки Джонас Фокмен писав: «БОЖЕ МІЙ, РОБЕРТЕ, З ТОБОЮ ВСЕ ДОБРЕ??!!» Ленґдон ще ніколи не бачив, щоб його стриманий науковець-редактор писав великими літерами і з такою кількістю знаків питання й оклику.

До цієї миті Ленґдон почувався захищено невидимим у темряві водних шляхів Більбао, а музей здавався проминулим сном.

«Увесь світ знає, — зрозумів професор. — Новину про загадкове відкриття й брутальне вбивство Кірша… а так само й моє ім’я та обличчя».

— Вінстон намагався тобі зателефонувати, — сказала Амбра, дивлячись у світло телефона Кірша. — В ­Едмонда за останні пів години було п’ятдесят три пропущені дзвінки з того самого номера — з інтервалом рівно тридцять ­секунд… — Вона тихо розсміялася. — Невтомність і наполегливість — дві з багатьох чеснот Вінстона!

І тут телефон ­Едмонда знову задзвонив.

Ленґдон усміхнувся Амбрі:

— Цікаво, хто це.

Вона дала телефон йому:

— Відповідай.

Ленґдон узяв телефон і натиснув кнопку приймання дзвінка.

— Алло!

— Професоре Ленґдон, — почувся бадьорий голос Вінстона зі знайомим британським акцентом. — Радий, що ви знову на зв’язку. Я намагався вам додзвонитися.

— Так, ми бачимо, — відповів Ленґдон, на якого справив враження спокійний настрій комп’ютера після п’ятдесяти трьох безуспішних спроб з’єднання.

— Є новини, — сказав Вінстон. — Імовірно, охорону аеропорту попередять щодо вас і дадуть їм інформацію про вас до ­того, як ви там опинитеся. Знов-таки, рекомендую чинити за мої­ми вказівками.

— Наша доля — у ваших руках, Вінстоне, — сказав Ленґдон. — Кажіть, що нам робити.

— По-перше, професоре, — сказав Вінстон, — якщо ви ще не позбулися свого телефона — вам треба зробити це ­негайно.

— Правда? — Ленґдон міцніше стиснув свій телефон. — А хіба їм не треба розпорядження суду, щоб…

— Американським поліцейським — мабуть, але ви маєте справу з іспанською Королівською гвардією і палацом. ­Вони роб­лять, як вважають за потрібне.

Ленґдон подивився на свій телефон. Його охопило дивне небажання розлучатися з ним. «Тут усе моє життя…»

— А телефон ­Едмонда? — стривожено спитала Амбра.

— Його відстежити неможливо, — запевнив її Вінстон. — ­Едмонда завжди бентежили діяльність хакерів і промислове шпигунство. Він сам написав для свого смартфона програму, яка приховує його ідентифікаційні номери IMEI/IMSI і змінює значення C2, щоб ввести в оману перехоплю­вачів GSM…

«Аякже, — подумав Ленґдон. — Такому генію, який створив Вінстона, перехитрувати місцеву телефонну компанію — це іграшки!»

Ленґдон похмуро глянув на свій телефон, який помітно програвав Кіршевому. І тоді Амбра простягла руку та обережно забрала апарат з рук професора. Без зайвих слів вона занесла його над водою й розтисла пальці. Ленґдон дивився, як його рідний телефон зі сплеском іде на дно річки Нервйон. Коли дорога серцю річ зникла під водою, професор відчув біль утрати й озирнувся, не зводячи погляду з того місця, де затонув телефон. Човен нісся вперед.

— Роберте, — прошепотіла Амбра, — згадай, як співала принцеса Ельза в мультфільмі!

Ленґдон повернувся до неї:

— Що?

Амбра злегка всміхнулася:

— Все одно!

43 Сеньйоро Відаль! Повідомлення для вас!