Джерело

Розділ 49

Лобове скло ­Едмондової «тесли» було широке й непомітно пере­ходило в дах машини десь за головою Ленґдона, від чого в нього складалося химерне враження, що він летить у скляній кульці.

Ведучи машину по шосе через ліс на північ від Барсе­лони, Ленґдон здивувався, виявивши, що сильно перевищує ліміт швидкості цієї дороги — 120 км/год. Із безгучним електричним двигуном і лінійним прискоренням від будь-якої швидкості відчуття було приблизно однакове.

На сидінні поряд Амбра шукала новини в інтернеті на великому комп’ютерному дисплеї, вмонтованому в приладову панель, переказуючи найважливіше Ленґдонові. Писали про цілу сіть інтриг, дедалі хитромудріших, серед яких були й чутки, ніби єпископ Вальдеспіно таємно переказує гроші антипапі пальмарі­анської церкви — який, за підозрами, має військові зв’язки з консервативними карлістами і, ймовірно, стоїть за смертю не лише ­Едмонда, а й Саєда аль-Фадла і рабі Єгуди Кьовеша.

У міру того як Амбра читала новини, ставало дедалі зрозумілішим: засоби масової інформації по всьому світу цікавить те саме питання: що ж таке міг відкрити ­Едмонд Кірш, що могло б загрожувати впливовому єпископу й консервативній католицькій секті — аж до того, що вони спланували вбивство, аби змусити науковця замовкнути?

— Кількість глядачів просто неймовірна, — сказала Амбра, відриваючись від екрана. — Цікавість суспільства до цієї події безпрецедентна… просто немовби всі очі до неї прикуті.

Тієї миті Ленґдон зрозумів: у жахливого вбивства Едмон­да, можливо, є макабричний позитивний бік. За такої уваги преси глобальна аудиторія Кірша зросла значно більше, ніж він міг собі в житті уявити. У ці хвилини щойно померлий ­Едмонд був у всіх на вустах.

Від цієї думки Ленґдон відчув ще більшу рішучість досягнути мети — знайти сорокасемизначний пароль ­Едмонда й показати його презентацію світові.

— Від Хуліана поки що жодних коментарів немає, — дещо здивовано зазначила Амбра. — З палацу ні слуху ні духу. Це якесь безглуздя. Я знаю їхню PR-координаторку Моніку Мартін — ­вона всіма силами стоїть за прозорість, за оприлюднення інформації з перших вуст до того, як преса все перекрутить. Не сумніваюся, вона вмовляє Хуліана виступити з заявою.

Ленґдон гадав, що вона має рацію. Оскільки засоби масової інформації вже почали звинувачувати головного духівника при палаці у змові — можливо, навіть убивстві, — здавалося логічним, що Хуліан мав би зробити якусь офіційну заяву, хоча б сказати, що в палаці перевіряють ці підозри.

— Особливо, — додав Ленґдон, — з огляду на те, що май­бутня дружина короля стояла просто біля ­Едмонда, коли ­його вбили. На його місці могла бути ти, Амбро. Принц щонайменше мав би сказати, що відчуває полегшення, знаючи, що ти жива й здорова.

— Не певна, що він його відчуває, — спокійно сказала вона, вимикаючи браузер і відкидаючись на спинку.

Ленґдон поглянув на неї.

— Ну, хай там як, а я особисто радий, що ти в безпеці. Не певен, що сьогодні впорався б сам, без тебе.

— Сам? — почувся знайомий акцент із колонок автівки. — Швидко ж ми добро забуваємо!

Ленґдон засміявся, почувши обурення Вінстона.

— Вінстоне, ­Едмонд справді програмував вас на невпевненість і схильність ображатися?

— Ні, — відказав той. — Він запрограмував мене з тим, аби спостерігати, вивчати й наслідувати людську поведінку. А те, що я щойно сказав, — то була радше спроба пожартувати: ­Едмонд намагався розвинути в мене почуття гумору. Його запрограмувати не можна… можна лише навчитися.

— Ну то ви чудово вчитесь.

— Справді? — і Вінстон благально додав: — Може, ви б іще раз це повторили?

Ленґдон засміявся вголос.

— Ну, як я сказав, ви чудово вчитесь.

Тим часом Амбра повернулася на ту сторінку, що її дисплей показував за замовчуванням, — навігатор, у якому на супутниковій фотографії було видно маленьку «аватарку» машини. Ленґдон бачив, що вони проїхали між гір Кольсерола і виїхали на шосе B-20 у напрямку Барселони. Південніше на знімку увагу Ленґдона привернуло дещо незвичайне — щось ніби ліс посеред міської забудови. Зелена зона була видовжена й не мала чіткої форми, нагадуючи гігантську амебу.

— Це парк Ґуеля? — спитав він.

Амбра поглянула на екран і відказала:

— Точно!

— ­Едмонд часто там зупинявся, — додав Вінстон, — їдучи додому з аеропорту.

Ленґдон не здивувався. Парк Ґуеля — один з найвідоміших шедеврів Антоніо Ґауді, того самого архітектора й митця, чия робота прикрашала чохол ­Едмондового смартфона. «Ґауді багато в чому був такий, як ­Едмонд, — подумав Ленґдон. — Геній-візіо­нер, якому не писані звичні правила».

Захоплений учень природи, Антоніо Ґауді черпав натхнення з живих форм, так що «Божий світ природи» до­помагав йому створювати біоморфні будівлі, які немовби самі виросли з землі. «Природа не знає прямих ліній», — колись виголосив він афористично. Так само і в його витворах прямих ліній мало.

Часто званий предтечею «живої архітектури» та «біодизайну», Ґауді винайшов не бачені до того техніки в роботі з деревом, металом, склом і керамікою, аби вбрати свої будівлі в чарівні кольорові «шкури».

Навіть сьогодні, майже через сто років після смерті архітектора, туристи з усього світу з’їжджаються до Барселони подивитися на його самобутній модернізм. Він створював парки, громадські й приватні будівлі, і, звичайно, його magnum opus є Саграда Фамілія — велична католицька базиліка, чиї шпилі-хмарочоси, схожі на морські губки, панують над краєвидом Барселони і, за словами критиків, «не схожі ні на що в усій історії мистецтва».

Ленґдон завжди захоплювався сміливо вимріяною Ґауді базилікою Саграда Фамілія — настільки колосальною, що її будують досі, ось уже майже 140 років після закла­дення підмурівків.

І тепер, коли Ленґдон дивився на супутниковий знімок парку Ґуеля, то згадав, як уперше побував там у студентські роки — гуляв під дивовижною колонадою, схожою на ліс, сидів на химерної форми лавках, заходив у гроти, дивився на фонтани, схожі на риб і драконів, бачив звивисту білу стіну, яка вигинається настільки природно, що нагадує такий собі джгутик велетенської одноклітинної істоти.

— ­Едмонд любив усі витвори Ґауді, — продовжив Вінстон, — особливо концепцію природи як органічного ­мистецтва.

Ленґдон знову повернувся думкою до відкриття ­Едмонда. Природа… Органіка… Створення світу… Згадав славетні ґаудівські panots — шестикутні плитки, які він створив для барселонських хідників. На кожну нанесено візерунок із на перший погляд випадкових кривуль, але, коли плитки правильним чином розкласти й повернути, на них постає дивовижна картина — підводний пейзаж, у якому проглядається планктон, мікроби, водорості… Місцеві прозвали цей малюнок «La Sopa Primordial» — первісний бульйон.

«Первісний бульйон Ґауді…» — подумав Ленґдон, знову приголомшений тим, наскільки чітко місто Барселона відповідає цікавості ­Едмонда до джерела життя. Панівна теорія, що життя зародилося з первісного бульйону Землі — отих давніх океанів, куди вулкани спльовували густу хімію, де ходили вихори й куди били блискавки нескінченних гроз… доки раптово, подібно до якогось мікро-Голема, постала до життя перша одноклітинна істота.

— Амбро, — сказав Ленґдон, — ось ти кураторка музею. Напевне, багато розмовляла з ­Едмондом про мистецтво. Він часом не ділився з тобою, що саме було йому таке близьке в Ґауді?

— Тільки від Вінстона чула, — відказала вона. — Його архі­тектура справляє враження створеної самою природою. Гроти Ґауді немовби виточені вітрами й дощами, а колони ­наче виросли з землі, зображення на плитці нагадують ­дрібних морських істот… — Амбра знизала плечима. — Хай там як, а ­Едмонд так захоплювався Ґауді, що переїхав до Іспанії.­

Ленґдон здивовано поглянув на неї. Він знав, що ­Едмонд володів будинками в кількох країнах світу, проте справді ж оселився в Іспанії.

— Ти хочеш сказати, що ­Едмонд переїхав сюди через Ґауді?

— Думаю, так, — сказала Амбра. — Колись я його питала: «Чому саме Іспанія?», а він відповів, що має рідкісну можливість винаймати абсолютно унікальне житло, якого більш ­ніде немає. Гадаю, саме свою квартиру він мав на увазі.

— Де вона?

— Роберте, ­Едмонд мешкав у Касі Мілá.

Ленґдон не одразу повірив:

— Що, в тій самій?

— Каса Міла лише одна, — кивнула Амбра. — Торік він винайняв там весь останній поверх під пентхаус.

Ленґдону було потрібно осягнути цю новину. Каса Міла — ­одна з найвідоміших будівель Ґауді — ні на що в архітектурі не схожа, з неймовірним багатоярусним фасадом і хвилястими кам’яними балконами, подібна до гори, де рубають каміння, за що й отримала народне прізвисько La Pedrera — тобто Каменоломня.

— А хіба нагорі там не музей Ґауді? — спитав Ленґдон, згадавши, як колись у ньому бував.

— Так, — втрутився Вінстон. — Але ­Едмонд зробив пожертву на користь ЮНЕСКО, під захистом якої перебуває будинок, і там погодилися тимчасово закрити музей і дати йому два роки в ньому пожити. Адже витворів Ґауді в Барселоні й так не бракує.

«­Едмонд жив у музеї Ґауді в Касі Міла? — здивувався Ленґдон. — І переїхав туди лише на два роки?»

Знов обізвався Вінстон:

— ­Едмонд навіть допоміг музею створити нове навчальне відео про архітектуру цієї будівлі. Варто подивитися.

— Справді, відео дуже гарне, — погодилася Амбра, нахилилася вперед і торкнулася екрана браузера. З’явилася віртуальна клавіатура, жінка набрала Lapedrera.com. — Ось поглянь.

— Так я ж ніби за кермом, — відказав Ленґдон.

Амбра потяглася до кермової колонки й двічі смикнула якийсь маленький важіль. Ленґдон відчув, як кермо в його руках завмерло — машина неначе сама взяла на себе керування, тримаючись точно середини дороги.

— Автопілот, — підтвердила його відчуття Амбра.

Проте все одно професора це дещо нервувало, Ленґдон із незвички все тримав руки над кермом, а ногу на гальмі.

— Не напружуйся. — Амбра лагідно поклала руку йому на плече. — Це безпечніше, ніж коли людина кермує.

Ленґдон зусиллям волі поклав руки на коліна.

— Ну ось, — усміхнулася вона. — А тепер можна й подивитися відео про Касу Міла.

Відео починалося з ефектних кадрів морського прибою — таке враження, що їх знімали з вертольота, який летів за лічені санти­метри над поверхнею відкритого океану. Попереду з хвиль здіймав­ся острів — кам’яна гора з прямовисними скелями, які на десятки метрів височіли над бурхливими водами.

На тлі гори з’явився текст.

La Pedrera — не творіння Ґауді.

Ще пів хвилини Ленґдон дивився, як прибій вирубує зі скелі виразні органічні обриси цієї будівлі. Відтак хвилі ринули всередину, вимиваючи западини й печери, водоспади виточували сходи, проростали рослини, перетворюючись на кований метал, і на підлозі виростали мохові килими.

Урешті камера від’їхала назад у море і взяла загальний план, показавши вирубану в горі Касу Міла — «Каменоломню».­

La Pedrera —

це шедевр природи

Ленґдон зазначив: ­Едмонд мав талант до створення драматичних ефектів. Подивившись цей комп’ютерний ролик, професор захотів ще раз навідатися до славнозвісної будівлі.

Знову поглянувши на дорогу, Ленґдон потягся до важеля й вимкнув автопілот, перейнявши кермо.

— Будемо сподіватися, що в квартирі ­Едмонда є те, чого ми шукаємо. Нам потрібен пароль!