Джерело

Розділ 13

Над пустелею на схід від Дубая сяяв місяць. Спортивне авто Sand Viper 1100 різко завернуло ліворуч і зупинилось — у свiтлi потужних фар злетiла хмара пiску.

Підліток за кермом зняв окуляри й подивився на те, що ледь не переїхав. Передчуваючи недобре, він виліз із машини й піді­йшов до темного предмета на піску.

Так — перше враження, на жаль, було правильним.

У світлі фар лежало долілиць нерухоме людське тіло.

— Мархаба!18 — невпевнено погукав його хлопець.

Жодної відповіді.

На голові в людини була традиційна шапка-такіджа й широкий талаб. Незнайомець виглядав огрядним і добре вгодованим. Сліди його вже давно змело вітром — тож не було жодного знаку чи пояснення, як він потрапив у серце пустелі.­

— Мархаба? — повторив підліток.

Мовчання.

Не знаючи, що робити далі, хлопець обережно штовхнув чоловіка ногою в бік. Хоча той був повний, але тіло виявилося твердим і тугим: його вже висушили сонце й вітер.

Очевидно, він мертвий.

Хлопець простягнув руку, взяв тіло за плече й перевернув. Порожні очі незнайомця тепер дивилися в небеса. Лице й бороду його вкривав пісок, однак навіть у такому вигляді цей чоловік видавався добрим, навіть наче знайомим — щось таке як любий дядечко або дідусь.

Неподалік загуло ще кілька квадрациклів і спортивних машин: друзі, які разом із хлопцем бурунили пустелю, під’їжджали подивитися, чи все в нього гаразд. Ось уже їх чути за барханом, а ось вони вже з’їжджають до нього.

Усі зупинилися, познімали шоломи й окуляри-консерви і зібра­лися навколо моторошної знахідки. Один із юнаків схвильовано заговорив: він упізнав загиблого. То був відомий аллама Саєд аль-Фадл — богослов і очільник духовенства. Інколи він приходив із лекціями до його університету.

— Мата Алайна ‘ан наф’аль?19 — промовив він.

Хлопці мовчки стояли колом і дивилися на тіло. А потім вони зробили те саме, що в подібних випадках роблять підлітки всього світу: вихопили телефони, почали фотографувати й пи­сати друзям.

18 Здрастуйте! (араб.)

19 Що нам робити? (араб.)

Розділ 14

Стоячи в густій юрбі коло підвищення, Роберт Ленґдон здивовано спостерігав, як невпинно росте цифра на екрані.

Кількість дистанційних глядачів на цей момент: 2 527 664

У тісній залі перемовляння сотень гостей перетворюва­лося на монотонне гудіння; у голосах бриніло передчуття, багато хто в останню хвилину комусь телефонував чи постив у твітері повідомлення, де він наразі перебуває.

На підвищення вийшов технік і постукав по мікрофону.

— Пані та панове, ми вже просили вас вимкнути всі пристрої мобільного зв’язку. У цю хвилину ми заблокуємо всі вай-фай і стільникові комунікації на час події.

Не всі припинили телефонні розмови — та зв’язок різко обірвався. Багато хто з таких гостей був глибоко приголом­шений, неначе їм продемонстровано якесь дивовижне досягнення кіршіанської техніки, яке чарівним чином перерубало всі їхні зв’язки з зовнішнім світом.

«П’ятсот доларів у магазині електроніки», — подумав Ленґдон. Він-бо належав до тих нечисленних гарвардських професорів, які використовували портативний глушник мобільного зв’язку, створюючи в аудиторії під час своїх лекцій «мертві зони», щоб студенти не відволікалися на свої ґаджети.

Оператор з важкою камерою на плечі приготувався й спрямував своє знаряддя на підвищення. Світло згасло.

На екрані було:

Трансляція наживо почнеться через 38 секунд

Кількість дистанційних глядачів на цей момент: 2 857 914

Ленґдон вражено спостерігав за лічильником глядачів. Здається, той зростав швидше за національний борг США; професор просто не міг уявити майже три мільйони людей, які в цю хвилину сидять удома перед екранами, чекаючи на трансляцію того, що ось-ось відбуватиметься в цій залі.

— Тридцять секунд, — тихо промовив технік у мікрофон.

Відчинилися вузькі двері в стіні за підвищенням, і всі притихли, виглядаючи великого ­Едмонда Кірша.

Але ­Едмонд не виходив.

Двері лишалися відчиненими майже десять секунд.

І тут до підвищення підійшла елегантно вбрана жінка. Вона була дивовижною красунею — висока, гнучка, з дов­гим чорним волоссям. На ній була біла сукня з чорною діаго­нальною смугою. Здавалося, вона не йде, а легко летить над землею. Вийшовши на середину сцени, жінка поправила мікрофон, вдихнула, поблажливо всміхнулася до глядачів і почекала, доки годинник покаже:

Трансляція наживо почнеться через 10 секунд

Жінка на мить заплющила очі, немовби збираючись із духом, потім розплющила їх — і її обличчя вже було сповнене самовладання.

Оператор підняв п’ять пальців.

Чотири, три, два…

Жінка подивилася в камеру — і гомін ущух. Рідкокристалічний екран пригас на тлі її обличчя. Вона пильно окинула гостей поглядом одухотворених темних очей, невимушено відкинула пасмо волосся зі смаглявої щоки.

— Усім добрий вечір! — привітно почала вона гарно поставленим голосом із легким іспанським акцентом. — Мене звати Амбра Відаль.

Зала вибухнула несподівано гучними оплесками: очевидно, дуже багато з присутніх знали, хто вона.

— ¡Felicidades!20 — закричав хтось.

Жінка зашарілась, і Ленґдон відчув, що дечого ще не знає.

— Леді і джентльмени, — швидко продовжила вона, — останні п’ять років я працюю директором нашого музею Ґуґґенхайма в Більбао, і сьогодні рада вітати вас на неймовірному, особливому вечорі, який проводить дійсно видатна людина!

Усі активно заплескали в долоні — і Ленґдон долучився до оплесків.

— ­Едмонд Кірш є не тільки щедрим покровителем нашого ­музею, а й нашим вірним другом. Було великою честю і радістю тісно співпрацювати з ним останні кілька місяців, протягом яких планувалася ця подія. Я щойно бачила, який галас здійнявся в соціальних мережах усього світу! Як, без сумніву, більшість із вас чули, ­Едмонд Кірш сьогодні ввечері планує оголосити про велике наукове відкриття — відкриття, що, на його переконання, світ назавжди запам’ятає як його найбільший подарунок.

У залі почувся схвильований гомін.

Чорнява красуня грайливо всміхнулася:

— Звичайно, я дуже просила ­Едмонда розповісти мені, що ж він відкрив, — але він відмовився навіть натякнути.

Дружний сміх — і нова хвиля оплесків.

— Сьогоднішня особлива подія, — продовжила директорка музею, — відбуватиметься англійською мовою — рідною мовою містера Кірша, хоча для віртуальних глядачів доступний синхронний переклад понад двадцятьма мовами.

Зображення на екрані оновилось, і Амбра додала:

— А якщо в когось виникають сумніви щодо впевнено­сті ­Едмонда, ось автоматичний пресреліз, який п’ятнадцять хвилин тому вийшов у соціальні мережі всього світу.

Ленґдон дивився на екран.

Сьогодні. Наживо. 20:00 (центральноєвропейський літній час).

Футуролог ­Едмонд Кірш оголосить відкриття, яке назавжди змінить обличчя науки.

«То ось як зібрати три мільйони глядачів за лічені хвилини!» — міркував Ленґдон.

Перевівши погляд на підвищення, він побачив непомічене раніше: коло бічної стіни стояли напоготові двоє охоронців із кам’яними обличчями, вдивляючись у натовп. Ленґдон здивувався, побачивши монограми на їхній синій формі.

«Guardia Real?! Що тут робить Королівська гвардія?!»

Здавалося малоймовiрним те, що серед глядачів є представники королівської родини — король і його рідня, непохитні католики, скоріш за все, не будуть жодним чином з’являтися публічно поряд із такими атеїстами, як ­Едмонд Кірш.

Король Іспанії, парламентської монархії, має дуже обмежену офіційну владу, однак усе ще потужно впливає на серця й душі підданців. Для мільйонів іспанців корона й далі являє собою символ багатої традиції los reyes católicos21 і золотої доби Іспанії. Королівський палац у Мадриді й далі сяє для народу як духовний компас і пам’ятка давньої історії вір­ності релігійним ідеалам.

Ленґдон чув в Іспанії: «Парламент керує, а король править». Протягом багатьох століть королі, які брали на себе найважливіші дипломатичні справи країни, були відданими, консервативними католиками. «І нинішній монарх не виняток», — подумав Ленґдон, який читав про його релігійність і консервативні цінності.

Останніми місяцями було чути, що король, який перебував уже в похилих літах, прикутий до ліжка і при смерті, тож уся країна готується до того, що владу незабаром буде передано єдиному королівському синові Хуліану. Преса повідомляла, що принц Хуліан — особа загадкова, він довгий час жив тихо й непомітно в тіні батька, так що всі гадали, що ж чекає на Іспанію далі.

«Чи принц Хуліан відправив гвардійців стежити за виступом ­Едмонда?»

Ленґдон знову раптово згадав загрозливе повідомлення, яке ­Едмонд отримав від єпископа Вальдеспіно. Попри хвилювання, Ленґдон відчував, що атмосфера в залі дружня, піднесена й безпечна. Він пригадав, як ­Едмонд стверджував, що охорона особ­ливо надійна; то, може, іспанські королівські гвардійці — додаткова підтримка, яка має забезпечити ідеальний хід виступу.

— Ті з вас, хто знайомий з любов’ю ­Едмонда Кірша до драматичних ефектів, — продовжила Амбра Відаль, — знають: він би ніколи не став тримати вас у цій порожній кімнаті занадто довго.

Вона вказала на кілька зачинених подвійних дверей у дале­кому кінці зали.

— За допомогою цих дверей ­Едмонд Кірш створив «експериментальний простір», де сьогодні ввечері проведе свою динамічну мультимедійну презентацію. Простір пов­ністю автоматизований за допомогою комп’ютерів, і сьогодні те, що буде в ньому відбуватися, транслюватимуть по всьому світу. — Вона зупинилася й поглянула на золотий годинник. — Сьогоднішній вечір розписаний по хвилинах, ­Едмонд просив мене провести вас туди так, щоб ми опинилися в експериментальному просторі рівно о восьмій п’ятнадцять — це за кілька хвилин. — Амбра вказала на подвійні двері. — Отже, прошу вас, леді і джентльмени, заходьте, і ми побачимо, що для нас приготував дивовижний ­Едмонд Кірш.

Після цих слів двері відчинилися.

Ленґдон зазирнув туди, очікуючи побачити іншу галерею. Натомість він був вражений: за дверима, здавалося, пролягав чорний тунель.

—————

Адмірал Авіла тримався позаду, коли юрми гостей схвильо­вано рушили в темний прохід. Адмірал зазирнув у тунель: там було темно.

Темрява значно полегшить йому завдання.

Торкаючись вервиці в кишені, він зібрався з думками, згадував, що йому тільки-но було сказано щодо завдання.

«Усе вирішують секунди».

20 Вітаємо!

21 Католицьких королів.