Розділ 103

Коли годинник на палаці пробив дванадцяту, Моніка Мартін зібра­ла свої нотатки й приготувалася виходити на Пласу де ла Альмудена, щоб звернутися до журналістів.

Раніше того ранку принц Хуліан вийшов у прямий ефір з лікарні Ескоріалу і сказав, що його батько помер. Від щирої душі і з королівською гідністю принц говорив про те, що його батько-король залишив по собі, і про ті надії, які він, принц, покладає на Іспанію. Хуліан закликав до толерантності в не­однаковому світі. Він пообіцяв учитися в історії й відкривати серце до змін. Пишаючись культурою і красою рідного краю, зізнався у глибокій, незнищенній любові до свого народу.

То була одна з найкращих промов, які чула Мартін, — і ве­личнішого початку для правління нового короля вона не мог­ла собі уявити.

Після цієї зворушливої промови Хуліан хвилиною тиші вшанував пам’ять двох королівських гвардійців, які вночі загинули при виконанні службових обов’язків, захищаючи майбутню ­королеву Іспанії. Потім він повідомив народу ще одну печальну новину. Вірний і давній друг короля, єпископ Антоніо Вальдеспіно, теж покинув наш світ того самого ранку, за кілька годин після короля. Серце літнього єпископа, схоже, не витримало болю втрати короля і тягаря звинувачень, які звалилися на нього протягом ночі.

Звичайно, новини про смерть Вальдеспіно одразу спи­нили заклики розслідувати справу — дехто навіть вважав, що необхідно просити вибачення; адже всі свідчення проти єпископа були непрямі і їх могли сфабрикувати вороги Вальдеспіно.

Мартін підійшла до виходу на площу, і поряд із нею виник ­Суреш Бхалла.

— Вони кажуть, ти героїня! — не стримувався він. — ­Слава monte@iglesia.org — носієві істини, учневі Едмонда Кірша!

— Сурешу, я ж не Монте, — відбивалася вона, закочуючи очі. — Чесне слово!

— Та я розумію, що ти не Монте, — запевнив її Суреш. — Хай хто він, але він іще хитріший за тебе. Я намагався відстежити, звідки він виходить на зв’язок, — ніяк! Наче його й не було.

— Ну, так тримати, — сказала вона. — Я хочу бути певною, що інформація не просочиться за межі палацу. І, будь ласка, скажи: телефони, які ти викрав уночі…

— Лежать там само, у принца в сейфі, — запевнив він її. — Як я обіцяв.

Мартін полегшено зітхнула, знаючи, що принц саме повер­нувся до палацу.

— І ще одне, — продовжив Суреш. — Ми щойно отримали від провайдера інформацію про всі телефонні дзвінки з палацу. Так от, того вечора не було жодного дзвінка звідси до музею Ґуґґенхайма. Хтось просто зробив так, щоб його визначник показав номер палацу й Авілу внесли до списку. Намагаємося ­відстежити.

У Моніки гора з плечей упала: злочинний дзвінок походив не з палацу.

— Будь ласка, тримай мене в курсі, — сказала вона, наближаючись до дверей.

Надворі стояв гамір журналістів.

— Ну й натовп, — зауважив Суреш. — Що, цієї ночі сталося щось незвичайне?

— Та ні, так, дрібниці!

— Та отож, — продовжив гру Суреш. — Що, в Амбри Відаль нова дизайнерська сукня?

— Сурешу! — засміялася вона. — Ну ти смішний. Мені зараз уже пора.

— Що в нас до обговорення? — спитав він, показуючи на оберемок паперів у її руці.

— Тисяча дрібниць. По-перше, треба медіапротокол на коронацію, потім дати огляд…

— Божечки, ну ти й зануда, — буркнув Суреш і завернув в інший коридор.

Мартін засміялася: «Дякую, Сурешу. Я тебе теж дуже ­люблю».

Вона підійшла до дверей, окинула оком випалену сонцем площу, де перед палацом стояла найбільша юрба репортерів з операторами, яку вона бачила в житті. Моніка Мартін перевела дух, поправила окуляри й зібралася з думками. А тоді вийшла під палюче іспанське сонце.

Нагорі, в королівських апартаментах, принц Хуліан роздягався й дивився пресконференцію Моніки Мартін. Він стомився, але відчував величезне полегшення, що Амбра безпечно повернулась і міцно спить. Останні слова їхньої телефонної розмови сповнювали його радістю.

«Хуліане, для мене надзвичайно важливо те, що ти го­товий поча­ти все спочатку, щоб ми були сам на сам, без сторонніх очей. Кохання — справа приватна; світові нема чого знати всі подробиці».

Амбра сповнила його оптимізмом у важкий день смерті батька.

Він зібрався повісити свій піджак, коли відчув у кишені щось об’ємне — то була пляшечка з-під морфіну з батькової палати. Хуліан був вражений, коли побачив пляшечку біля єпископа Вальдеспіно. Порожню.

У темній палаті, зрозумівши болючу правду, Хуліан став на коліна і тихо помолився за двох близьких друзів. А тоді тихцем сховав пляшечку в кишеню.

Виходячи з кімнати, він обережно підняв тіло єпископа, заплакане обличчя якого лежало на грудях короля, і посадовив назад у крісло… молитовно склавши йому руки.

«Кохання — справа приватна, — згадав він науку Амбри, — світові нема чого знати всі подробиці».

Загрузка...