Джерело

Розділ 88

«Менш ніж чотири хвилини», — думав Ленґдон, сідаючи в сітчасте крісло за стіл ­Едмонда й дивлячись на три величезні екрани, які займали майже всю ширину офісу. На них і далі було вид­но дані відеокамер: навколо церкви збиралася поліція.

— Ви впевнені, що вони не зможуть увійти? — Амбра нервово переступала з ноги на ногу за спиною Ленґдона.

— Повірте мені, — відказав Вінстон, — ­Едмонд ставився до безпеки з усією відповідальністю.

— А якщо вони вимкнуть електрику в будівлі? — втрутився Ленґдон.

— Ізольована подача струму, — сухо відказав Вінстон, — прихована додаткова магістраль. Тут ніхто нічого не вдіє, запевняю вас.

Ленґдон заспокоївся. «Сьогодні Вінстон діяв абсолютно безпомилково… І весь час прикривав нас зі спини».

Розмістившись у заглибині підковоподібного столу, Ленґдон звернув увагу на клавіатуру перед собою. Вона мала вдвічі більше клавіш: традиційні з літерами й цифрами — і набір символів, незнайомих навіть професорові. Клавіатура була розділена на дві частини посередині; вони розходилися під ергономічним кутом.

— Допоможете? — спитав Ленґдон, дивлячись на чудернацькі кнопки.

— Це не та клавіатура, — відказав Вінстон. — Це головна точка доступу E-Wave. Як я вже казав, ­Едмонд приховував свою презентацію від усіх, навіть від мене. Її слід запускати з іншої машини. Розверніться праворуч — у кінці столу ­буде вона.

Ленґдон подивився праворуч: там стояло в ряд кілька ком­п’ютерів. Під’їхавши до них, він із подивом побачив, що перші з них доволі старі. І що далі він рухався, то старшими виявля­лися комп’ютери.

«Ні, не може бути!» — подумав він, проминаючи громіздкий бежевий IBM із системою DOS, напевне, двадцятирічної ­давнини.

— Вінстоне, що це за машини?

— Комп’ютери дитинства ­Едмонда, — сказав Вінстон. — Він зберіг їх усі, щоб пам’ятати, з чого починав. Іноді, коли тут у нього бували важкі дні, він вмикав їх і запускав старі програми — ­намагався заново пережити те зачудування, коли відкрив для ­себе здатність програмувати.

— Яка гарна ідея, — мовив Ленґдон.

— Як ваш годинник з Мікі-Маусом, — зазначив Вінстон.

Вражений, Ленґдон відкотив рукав і подивився на старий ­хронометр, який носив, відколи отримав його в подарунок у дитинстві. Знання Вінстона про цей годинник дивувало професора, хоча Ленґдон і пригадував, що не так давно говорив з ­Едмондом про нього, про те, що носить цей годинник, аби залишатися молодим у серці.

— Роберте, — сказала Амбра, — давай зараз не будемо ­обговорювати твій стиль, а натомість введемо пароль. Навіть ­миша у тебе на годиннику махає рукою — намагається привернути увагу!

Авжеж, Мікі підняв руку в рукавичці високо над головою, так що палець указував майже точно вгору. «За три хвилини третя».

Ленґдон швидко проїхався понад столом, і вони з Амброю опинилися біля останнього з низки комп’ютерів — незграбної сірявої коробки з входом для гнучких дисків, 1200-бодним телефонним модемом, об’ємним опуклим двана­дцятидюймовим екраном зверху.

— Tandy TRS-80, — прокоментував Вінстон, — найперша машина ­Едмонда. Він її купив і навчився на ній мови BASIC приблизно у вісім років.

Ленґдон зрадів, що цей комп’ютерний динозавр був уже ввімкнений і чекав. Його екран — миготливий чорно-білий дисплей — обнадійливо світився написом із зубчастих растрових літер:

ВІТАЮ, ­ЕдмонДЕ. БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ:

Після слова «пароль» очікувально блимав курсор.

— Оце воно? — спитав Ленґдон; йому здалося, що все це якось занадто просто. — Просто ввести тут — і все?

— Так і є, — відказав Вінстон. — Коли ви введете пароль, цей ПК автоматично надішле сигнал «розблокувати» на закритий ­логічний диск головного комп’ютера, де лежить презентація ­Едмонда. Тоді я отримаю доступ до неї і зможу орга­нізувати ефір на початку години, передати дані на всі основні канали для глобальної трансляції.

Ленґдон більш-менш зрозумів це пояснення, а проте, подивившись на масивну машинерію з телефонним модемом, дещо засумнівався.

— Усе-таки я не розумію, Вінстоне, після всього, що ­Едмонд сьогодні спланував, навіщо він узагалі узалежнив свою презентацію від дзвінка на доісторичний модем?

— Я б сказав, що ­Едмонд просто був у своєму репер­туарі, — відказав Вінстон. — Як вам відомо, він був захоплений драматичними ефектами, символікою, історією, і, гадаю, його невимов­но тішила думка ввімкнути свій перший комп’ютер і використати його для запуску свого найбільшого досягнення.

«А й справді», — подумав Ленґдон, розуміючи, що саме так ­Едмонд на це б дивився.

— Понад те, — додав Вінстон, — я підозрюю, що ­Едмонд міг ураховувати непередбачені обставини, але, хай там як, є певна логіка в тому, щоб саме давній комп’ютер «натискав на кнопку». Простим завданням — прості інструменти. Ну, і з точки зору безпеки, якщо процесор повільний, то зламати код грубою силою буде нескінченно довгим процесом.

— Роберте! — Амбра поторсала його за плече.

— Так, вибач, готовий. — Ленґдон присунув клавіатуру Tandy ближче; за нею потягнувся кручений дріт, подібний до телефонного. Професор поклав пальці на пластикові клавіші й пригадав рукописний рядок, який вони з Амброю знайшли в крипті храму Саграда Фамілія.

«Релігії усі похмурі згаснуть, & наука добра візьме трон».

Грандіозний фінал епічної поеми Вільяма Блейка «Чотири Зоа» видавався ідеальним ключем до наукового одкровення ­Едмонда — відкриття, яке, за його словами, має змінити все.

Ленґдон глибоко вдихнув, обережно набрав той рядок без пробілів та розділових знаків і замінив амперсанд лігатурою «ет».

Закінчивши, він подивився на екран.

БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ: ...............................................

Ленґдон порахував точки: сорок сім.

«Гаразд. Ні пуху».

Ленґдон поглянув на Амбру, вона кивнула. Професор натиснув «ентер».

І тут комп’ютер неприємно загудів.

НЕПРАВИЛЬНИЙ ПАРОЛЬ. СПРОБУЙТЕ ЩЕ РАЗ.

Серце Ленґдона закалатало.

— Амбро, я все правильно набрав! Я впевнений!

Він крутнувся на стільці й подивився на неї, очікуючи побачити жах на її обличчі.

Натомість Амбра Відаль дивилася на нього з веселою усмішкою. Вона похитала головою і засміялась.

— Професоре, — прошепотіла вона, показуючи на клавіа­туру, — у тебе CapsLock увімкнений!

—————

А в ту саму мить принц Хуліан стояв усередині гори й, мов зачарований, дивився в глиб підземної базиліки, намагаючись зро­зуміти, що означає ця сцена: його батько, іспанський король, нерухомо сидить у своєму кріслі-каталці в найдальшому, найприхованішому кутку храму.

Охоплений жахом, Хуліан кинувся до короля.

— Батьку!

Коли принц підбіг, король поволі розплющив очі: схоже, що він прокинувся. На обличчі недужого монарха з’явилася спокійна усмішка.

— Дякую, що прийшов, сину, — слабким голосом прошепотів він.

Хуліан опустився на коліна біля крісла. Йому полегшало на серці, коли він побачив, що батько живий, але принца тривожило те, наскільки цей чоловік здав за останні ­кілька днів.

— Батьку! Як ви?

Король знизав плечима:

— Настільки добре, наскільки можна очікувати, — з несподіваним гумором відказав він. — А ти? У тебе сього­дні… було стільки подій.

Хуліан не знав, що відповісти.

— Що ви тут робите?

— Ну, я втомився від лікарні, захотілося на свіже повітря.

— Це зрозуміло, але… тут?..

Хуліан знав, що батько завжди цурався цього храму, пов’я­заного з жорстокими репресіями попереднього режиму.

— Ваша величносте! — вигукнув задиханий Вальдеспіно, який поспішав до них, оббігши вівтар. — У чому річ?

Король усміхнувся до давнього друга.

— Вітаю, Антоніо!

Антоніо? Принц Хуліан ніколи ще не чув, щоб батько називав єпископа Вальдеспіно на ім’я. Прилюдно він завжди звертався до нього «ваше преосвященство».

Несподівана неофіційність цього вітання, схоже, схвилювала єпископа.

— Дякую… — затинаючись, мовив він. — З вами все гаразд?

— У мене все пречудово! — відповів король, широко всміхаю­чись. — Зі мною двоє людей, яким я довіряю найбільше у світі!

Вальдеспіно нервово поглянув на Хуліана і знову звернувся до короля:

— Ваша величносте, я привіз вашого сина, як ви просили. Чи залишити мені вас сам на сам?

— Ні, Антоніо, — сказав король. — Це буде зізнання, як сповідь. І мені потрібен священник.

Вальдеспіно похитав головою.

— Не думаю, що син очікує від вас пояснень вашої сього­днішньої поведінки. Я певний, що…

— Сьогоднішньої? — Король засміявся. — Ні, Антоніо, я розповім те, що тримав у таємниці від Хуліана все життя.