Джерело

Розділ 27

Ідучи до кафедри, Ленґдон краєм ока стежив за Фонсекою — той і далі був весь у розмові з «Убером». Стежив він і за Амброю, яка пройшлася в бік центру зали, теж розмовляючи по телефону — чи принаймні вдаючи розмову, — як Ленґдон і пропонував.

«Скажіть Фонсеці, що ви хочете поговорити з принцом Хуліаном».

Дійшовши до місця, Ленґдон змусив себе подивитися на накрите тіло. ­Едмонд. Ленґдон обережно відсунув край покри­вала, яке накинула Амбра. Колись ясні очі ­Едмонда пере­тво­рилися на дві тьмяні щілини під червоною дірою на лобі. Ленґдон здригнувся від такого жахливого видовища — серце його калатало від горя і гніву.

На мить Ленґдон ще зміг побачити в ньому юного розкуйовдженого студента, який зайшов до аудиторії, сповнений надій і таланту, і так швидко зміг настільки багатьох речей досягти. Але цього вечора сталося жахливе: хтось знищив цю надзвичайно ­обдаровану людину, майже напевне маючи намір назавжди знищити і її відкриття.

«І якщо я не втручуся й не діятиму рішуче, — розумів Ленґдон, — найбільше досягнення мого учня ніколи не побачить ­світу!»

Сховавшись від очей Фонсеки за кафедрою, Ленґдон опус­тився на коліна біля бездиханного тіла, заплющив очі й молитовно склав руки.

Молитися над атеїстом — від чорного гумору цієї ситуації Ленґдон насилу стримав усмішку. «­Едмонде, я знаю: ти б аж ніяк не хотів, аби хтось за тебе молився. Не турбуйся, друже. Я прийшов сюди не молитися. — Схиляючись над ­Едмондом, Ленґдон відчував, як у його серці наростає страх. — А я запевняв тебе, що єпископ не становить для тебе загрози… Якщо виявиться, що тут замішаний Вальдеспіно…»

Ленґдон відганяв від себе цю думку. Як тільки він відчув: Фонсека вже вважає, що він молиться, — професор обережно нахилився й сунув руку в кишеню шкіряної куртки ­Едмонда. Вийняв звідти великий бірюзовий телефон.

Ленґдон швидко глянув на Фонсеку, який і далі розмовляв і значно менше цікавився Ленґдоном, ніж Амброю, яка, здається, заговорилася й відходила далі й далі від Фонсеки.

Тоді знову подивився на телефон ­Едмонда й полегшено ­зітхнув.

«Залишилося ще одне».

Він обережно підняв праву руку ­Едмонда. Рука вже охолола. Професор підніс телефон до її пучок і обережно притулив вказівний палець ­Едмонда до панелі розпізнавання відбитків.

Ґаджет клацнув і розблокувався.

Ленґдон швидко прогорнув на меню налаштувань і вимкнув ­захист: «Постійно розблоковано». Після того сховав телефон у кишеню й знову накрив тіло.

—————

Удалині завили сирени. Амбра стояла серед порожньої зали й притуляла до вуха телефон, вдаючи зануреність у розмову, доб­ре свідома уважного погляду Фонсеки.

«Швидше, Роберте».

Хвилину тому американський професор опинився у вирі подій: Амбра переповіла йому нещодавню розмову з Едмон­дом Кіршем. Вона розказала Ленґдонові: два дні тому в цій самій залі вони з ­Едмондом допізна готували завершальні штрихи до презентації, коли ­Едмонд зробив перерву на ось уже третій за той вечір шпинатний смузі. Амбра помітила, наскільки чоловік виснажений.

— Знаєш, ­Едмонде, — сказала вона, — маю сумніви, що вегетаріанство тобі корисне. Ти дуже зблід і схуд.

— Схуд? — засміявся він. — Хто б мені це казав!

— А я не занадто худа!

— Але на межі. — ­Едмонд підморгнув Амбрі, побачивши на її обличчі обурення. — А що блідий, так я благаю — я ж комп’ю­терник, який цілий день сидить у світлі рідкокри­сталічного екрана!

— Ну але ж тобі за два дні звертатися до всього світу, то здоровий колір обличчя не завадить. Або завтра ж виходь гуляти, або винайди такий екран, перед яким можна засмагати!

— Непогано придумано! — справді оцінив її думку Едмонд. — Ти маєш це запатентувати! — Він розсміявся й повернувся до суті справи. — То порядок дій у суботу ввечері тобі зрозумілий?

Амбра кивнула, глянувши на аркуш зі сценарієм.

— Я запрошую людей до цієї зали, потім усі йдемо в оцю, дивимося там твоє вступне відео, а потім ти магічно з’являєшся отам біля кафедри, — вона показала на передню частину зали. — І там, біля кафедри, виголошуєш.

— Саме так, — погодився ­Едмонд. — Тільки плюс іще одна­ дрібниця, — він усміхнувся, — це буде така радше інтер­медія — можливість для мене привітатися з гостями особисто, дозволити їм розслабитись, а тоді трохи підготувати їх до наступної половини вечора — мультимедійної презентації, яка пояснить моє відкриття.

— То опис відкриття теж буде в записі? Як і вступ?

— Так, я лише кілька днів тому його завершив. Ми — люди візуальної культури, тож мультимедіа більше захоплюють нас, ніж лекція якогось ученого.

— Ти не просто «якийсь учений», — зауважила Амбра, — але погоджуся. Не можу дочекатися, коли ж побачу!

Амбра знала: з метою безпеки презентація ­Едмонда записа­на на його особистих, надійних віддалених серверах. Усе буде транс­люватися на музейну систему проєкторів із мережі.

— Коли будемо готові до другої половини, хто активує презентацію: ти чи я? — спитала вона.

— Я зроблю це сам, — сказав він, виймаючи телефон. — За допомогою цього. — Він показав свій великий смартфон у бірюзовому чохлі з мозаїкою Ґауді. — Це все — частина шоу. Прос­то наберу свій віддалений сервер із зашифрованим зв’язком…

­Едмонд натиснув кілька кнопок, почувся один гудок — і телефон з’єднався.

Пролунав комп’ютеризований жіночий голос: «ДОБРИЙ ВЕЧІР, ­ЕдмонДЕ. ОЧІКУЮ НА ВАШ ПАРОЛЬ».

­Едмонд усміхнувся.

— І тоді на очах у всього світу я просто наберу свій пароль у телефоні, і моє відкриття буде показано в нашому театрі тут — і водночас в усьому світі!

— Як ефектно! — щиро відгукнулася Амбра. — Тільки головне пароль не забути.

— Так, це було б незручно, правда.

— Сподіваюся, він у тебе записаний? — дещо іронічно спи­тала вона.

— Який наклеп! — засміявся ­Едмонд. — Комп’ютерники ніколи не записують паролів! Але не турбуйся. Мій має сорок сім знаків. Я певен, що не забуду його.

Очі Амбри стали великими:

— Сорок сім! ­Едмонде, ти ж не можеш запам’ятати навіть чотири цифри ПІНу своєї картки для входу в музей! Як же ти запам’ятав сорок сім знаків?

Він знову розсміявся, бачачи її збентеженість.

— А мені немає такої необхідності: вони не випадкові.

І пошепки додав:

— Мій пароль — це, власне, мій улюблений поетичний рядок.­

Амбра відчула сум’яття:

— Твій пароль — рядок із вірша?

— А чому ж ні? У моєму улюбленому рядку рівно сорок сім знаків.

— Ну, це не здається надійним…

— Правда? Вважаєш, що можеш відгадати мій улюблений ­рядок?

— Я навіть не знала, що ти взагалі любиш вірші!

— Отож. Навіть якщо хтось дізнається, що мій пароль — поетичний рядок, навіть якщо хтось серед мільйонів варіантів угадає правильний, йому ще треба буде вгадати дуже довгий телефонний номер, який я набираю, викликаючи свій сервер.

— Номер, який ти щойно використав зі швидкого набору?

— Так, на телефоні, який має особливий ПІН і ніколи не перебуває поза моєю кишенею.

Амбра сплеснула руками, грайливо всміхнулася.

— Ну гаразд, тобі й карти в руки, — сказала вона. — А до речі, хто твій улюблений поет?

— Гарна спроба. — ­Едмонд покивав на неї пальцем. — Але треба почекати до суботи. Рядок, який я обрав, ідеальний! — Він усміхнувся. — Це про майбутнє, і я радію, що він уже почав справджуватися.

І ось, повертаючись думками в теперішнє, Амбра кинула погляд на тіло ­Едмонда і відчула паніку: Ленґдона ніде вид­но не було.

«Де ж він?!»

До того ж тепер в око їй впав другий офіцер Гвардії — ­Діас: він пролазив назад у приміщення крізь діру в тканині стіни. Діас окинув поглядом залу й пішов просто до Амбри.

«Він мене звідси не випустить!»

Раптом біля неї з’явився Ленґдон. Він обережно поклав їй руку на талію ззаду і почав тихенько, але доволі швидко відводити вбік, просуваючись до дальшого краю зали — того місця, де всі заходили.

— Сеньйорито Відаль! — крикнув Діас. — Куди ви обоє?!

— Зараз повернемося! — відгукнувся Ленґдон, підштовхую­чи Амбру; вони рухалися просто через порожню залу до ­виходу.

— Містере Ленґдон! — лунав позаду голос агента Фонсеки. — Вам заборонено виходити з цієї зали!

Амбра відчула: Ленґдон сильніше натис їй на спину.

— Вінстоне! — прошепотів Ленґдон у свій пристрій. — Давайте!

Мить — і все світло під куполом згасло.