Джерело

Розділ 39

— Тут? — Капітан не зрозумів. — Ви хочете зупинитися тут? Аеропорт — він далі, я б вас довіз.

— Дуже дякуємо, ми вийдемо тут, — сказав Ленґдон за порадою Вінстона.

Капітан знизав плечима й зупинив човен біля маленького причалу з написом «Puerto Bidea». Береги були порослі високою травою й видавалися більш-менш прохідними. Амбра вже вибралася з човна й підіймалася на схил.

— Скільки з нас? — спитав Ленґдон в капітана.

— Нічого, — сказав той. — Ваш британець — він раніше заплатив. На картку. Утричі.

«Вінстон уже розрахувався… — Ленґдон досі не міг звикнути до співпраці з електронним товаришем Кірша. — Наче­ я собі встановив Siri й стероїдами нагодував…»

Уміння Вінстона, зрозумів Ленґдон, не мали б дивувати з огляду на новини, які з кожним днем повідомляли про нові й нові складні завдання, підвладні штучному інтелекту, — навіть написання літературного твору: такий роман мало не отримав літературну премію в Японії. Ленґдон подя­кував капітанові й вистрибнув на берег. Перш ніж почати підйом схилом, він озирнувся до здивованого капітана й підніс палець до губ:

— Discreción, por favor.

— Sí, sí, — запевнив його капітан і затулив очі рукою: — ¡No he visto nada!49

На тому Ленґдон поспішив нагору, перетнув рейки й долучився до Амбри на краю сонної сільської вулички, облямованої чудер­нацькими крамничками.

— За мапою, — почувся з ­Едмондового телефона голос Вінстона; Роберт уже ввімкнув гучний зв’язок, — ви маєте перебувати на перетині Пуерто Бідеа і річки Асуа. Бачите невелику розв’язку в центрі села?

— Бачу, — сказала Амбра.

— Добре. Одразу за розв’язкою ви побачите маленьку вуличку Бейке Бідеа. Рушайте нею від центру.

За дві хвилини Ленґдон з Амброю залишили село й поспішили порожньою сільською дорогою, над якою серед ­зелених пасовищ стояли кам’яні фермерські будинки. Вони рухалися далі й далі — і Ленґдон відчув: діється щось не те. Праворуч від них удалині, за верхівкою невеликого горба, в небі стояв серпанком купол світла.

— Якщо це світиться термінал, — зауважив Ленґдон, — то ми дуже далеко!

— Термінал — за три кілометри від вас, — сказав Вінстон.

Амбра й Ленґдон вражено перезирнулися. Вінстон казав їм, що йти лишається вісім хвилин.

— За супутниковими знімками Google, — продовжив Вінстон, — праворуч від вас має бути велике поле. Чи воно ­прохідне?

Ленґдон подивився на луку, яка справді була там, — вона злегка здіймалася вгору в бік вогнів термінала.

— Піднятися ним ми можемо, звичайно, — сказав Ленґдон, — але три кілометри — це…

— Просто підійміться на пагорб, професоре, і точно виконуйте мої вказівки. — Вінстон говорив ввічливо й без емоцій, однак Ленґдон зрозумів, що комп’ютер йому докоряє.

— Вітаю! — прошепотіла, всміхнувшись, Амбра, яка почала сходження на пагорб. — Ближчим до роздратування я Вінстона не пам’ятаю!

—————

— EC346, це контроль повітряного руху! — почулося в навушниках Сіґеля. — Просимо або звільнити проїзд, або повернутися до ангара для ремонту. Який ваш статус?

— Ще працюємо, — збрехав Сіґель, озираючись у камеру зад­нього огляду. Літаків немає — тільки вогні диспетчерської вежі. — Ще хвилинку треба…

— Вас зрозумів. Тримайте нас у курсі.

Напарник поторсав Сіґеля за плече й показав за вікно.

Сіґель подивився в той бік і побачив лише високий паркан. Однак раптово по другий бік огорожі виникли якісь примарні силуети. «Що ж воно таке?»

На темному полі по той бік із чорноти вийшли двоє й стали спускатися схилом у бік літака. Постаті наближались, і Сіґель розгледів прикметну смугасту сукню, яку зовсім ­недавно бачив по телевізору.

«Амбра Відаль?»

Амбра прилетіла разом із Кіршем, і в Сіґеля завжди трохи завми­рало серце, коли баскська красуня заходила на борт. Але пілот навіть уявити не міг, що ця жінка може робити в чистому полі біля аеропорту Більбао.

Високий супутник Амбри також був у парадному чорно-­білому вбранні, й Сіґель згадав, що і його бачив у вечірній транс­ляції.

«Американський професор Роберт Ленґдон!»

Раптом знову почувся голос Вінстона:

— Містере Сіґель, ви, напевне, бачите двох осіб по другий бік загорожі і, без сумніву, впізнаєте їх.

Сіґеля повсякчасне самовладання британця трохи лякало.

— Будь ласка, зрозумійте, що цього вечора сталися такі події, пояснити які вповні я вам не зможу, але маю по­просити вас зробити дещо заради містера Кірша. Зараз вам треба… — Вінстон зробив коротку паузу. — Ті, хто вбив ­Едмонда Кірша, тепер хочуть убити Амбру Відаль і Роберта Ленґдона. Щоб їх урятувати, потрібна ваша допомога.

— Але… звичайно… — затинався Сіґель, намагаючись усвідомити, що це означає.

— Міс Відаль і професор Ленґдон мають негайно сісти до вас на літак.

— Звідти?! — не зрозумів Сіґель.

— Я розумію технічні незручності з документацією, але…

— А технічні незручності з триметровим парканом нав­коло аеродрому розумієте?!

— Розумію, — дуже спокійно сказав Вінстон, — але мені потрібна ваша довіра. Те, що я зараз скажу, — це саме те, чого б хотів у такому випадку ­Едмонд.

Сіґель недовірливо вислухав план Вінстона.

— Це ж неможливо! — заперечив Сіґель.

— Навпаки, — відказав Вінстон, — цілком можливо. Сила удару кожного двигуна відповідає приблизно семи тоннам, а носовий обтічник спроєктований так, щоб ви­тримати…

— Фізичний бік справи мене не хвилює! — відрубав Сіґель. — Мене хвилює законність — я не хочу, щоб у мене віді­брали ліцензію!

— Розумію, містере Сіґель, — спокійно відказав Вінстон. — Але зараз у небезпеці майбутня королева Іспанії. Ваші дії врятують їй життя. Повірте, коли всі дізнаються правду, вас не покарають — навпаки, король дасть вам медаль!

—————

Стоячи у високій траві, Ленґдон з Амброю дивилися на високий паркан, освітлений вогнями літака.

Як сказав Вінстон, вони відійшли від паркану, щойно завелися двигуни літака і він покотився вперед. Однак він не повернув до смуги, а поїхав просто до них, перетнувши намальовані на асфальті обмежувальні лінії. Сповільнився й поволі наближався до паркану.

Ленґдон тепер бачив, що ніс літака спрямований точно на один зі стовпів, на які була натягнута сітка. Коли ма­сивний обтічник торкнувся стовпа, двигуни працювали ­зовсім повільно.

Ленґдон очікував довшої боротьби, але, схоже, стовп і так не міг витримати два ролс-ройсівські двигуни й сорокатонний літак. Огорожа з рипінням нахилилася в їхній бік, і стовп вивернув із землі велику грудку асфальту — як коріння поваленого ­бурею дерева.

Ленґдон підбіг і схопився за поламаний паркан, нахиливши його так, щоб разом з Амброю перелізти його. Коли вони непевно ступили на покриття летовища, трап уже було спущено, і пілот у формі махав їм рукою.

Амбра зі стриманою усмішкою глянула на Ленґдона:

— Ну як, досі сумніваєшся у Вінстоні?

Ленґдонові бракувало слів.

Швидко підіймаючись сходами до оббитого плюшем салону, Ленґдон почув, як другий пілот із кабіни говорить з ди­спетчером.

— Так, контролю, я вас чую, — казав той. — Але, певне, у вас щось із наземним радаром. Ми не сходили з під’їзного шляху. Повторюю, ми рівно стоїмо на під’їзному шляху. Попереджувальне світло вже не горить, злітати готові.

Другий пілот зачинив двері, а перший обережно здав назад від похиленого паркану. Після того літак вивернув на злітну смугу.

Сидячи навпроти Амбри, Роберт Ленґдон на мить заплющив очі й видихнув. Зовні загули двигуни, і він відчув, як його трохи відкинуло назад: літак набирав швидкість на злітній смузі.

За кілька секунд вони вже летіли вгору, розверталися на південний схід і мчали крізь ніч до Барселони.

49 — Конфіденційність, будь ласка.

— Так, так. Я нічого не бачив!