Джерело

Розділ 92

Амбра Відаль сиділа зачарована, уявляючи, як мільйони людей по всьому світу просто в ту саму мить, що й вона, захоплені презентацією ­Едмонда.

— То чого ж мені бракує? — промовив ­Едмонд. — Чому в моєму первісному бульйоні не утворюється життя? Я не знав, тож я зробив те, що роблять усі успішні вчені: спитав того, хто ро­зумніший!

На екрані з’явилася поважна жінка в окулярах — докторка Констанс Ґерхард, біохімікиня зі Стенфордського університету.

— Як ми можемо створити життя? — Вчена засміялася й похитала головою. — Не можемо! У тому й річ. Коли йдеться про процес такого створення — перехід межі, яка розділяє неживі хімічні речовини і живих істот, — тут на­ука сьогодні безсила. Немає способу пояснити, як це відбувається. Власне, саме уявлення, що клітини якимось чином організувались у форми життя, прямо суперечить закону ентропії!

— Ентропія, — промовив ­Едмонд, який тепер уже прогулювався гарним пляжем. — «Ентропія» — це просто красиве слово на позначення того, що все розпадається. Науково висловлюючись, «організована система неуникно деградує». — Він клацнув пальцями — і біля його ніг з’явився вигадливий пісковий замок. — Ось я щойно організував мільйони піщин у цей замок. Подивимося, що на це скаже всесвіт.

За кілька секунд накочується хвиля і змиває замок.

— Отож: усесвіт помітив мій організований пісочок і дезорганізував його, розмазав по пляжу. Це ентропія в дії. Не буває такого, щоб хвиля накотила на берег і зліпила з піску замок. Ентро­пія розчиняє структуру. Піскові замки у всесвіті ніколи не з’являються — вони тільки зникають.

­Едмонд клацнув пальцями та опинився на елегантній кухні.­

— Коли ви нагріваєте каву, — промовив він, дістаючи з мікро­хвильової печі чашку, над якою здіймається пара, — ви в ній зосереджуєте енергію. Якщо ви залишите свій кухоль на столі на годину — тепло розчиниться в кімнаті й розподілиться рівномірно, як пісок на пляжі. Знов ентропія. І це незворотний процес. Хоч скільки чекайте — всесвіт вам каву в якийсь чарівний спосіб назад не підігріє. — ­Едмонд усміхнувся. — Ну, так само, як не збере докупи розбите яйце чи не відбудує змитий у море замок із піску.

Амбра згадала, що колись бачила інсталяцію «Ентропія» — ряд бетонних блоків, де кожен наступний був більш пошкоджений, а останній становив купу уламків.

Науковиця в окулярах, докторка Ґерхард, знову з’явилася на екрані.

— Ми живемо в ентропійному всесвіті, — сказала вона, — у світі, де закони фізики не організують, а рандомізують усе. Тож питання стоїть так: як могли неживі речовини магічно організуватись у складні форми життя? Я ніколи не була релігійною людиною, але маю зазначити: існування життя — це єдина на­укова загадка, яка мене могла б схилити до того, щоб розглядати можливість існування Творця всерйоз.

З’явився ­Едмонд і похитав головою.

— Мене нервує, коли розумні люди вживають слово «Творець»… — Він добродушно знизав плечима. — Я розумію: вони так роблять, бо просто не мають нормального пояснення того, як виникло життя. Але повірте мені: якщо ви шукаєте якусь невидиму силу, яка створює порядок у хаотичному всесвіті, то відповідь буде більш прозаїчна, ніж Бог.

­Едмонд показав усім папірець, на якому були насипані залізні ошурки. Після того він підклав під нього великий магніт. Ошурки одразу вирівнялись, утворили організовану дугу.

— Ось, невидима сила щойно організувала нам ошурки. Це Бог? Ні, це електромагнетизм.

Тепер ­Едмонд опинився біля великого батута. На його поверхні були розкидані десятки різнокольорових кульок.

— Ось перед нами хаотично розкидані кульки, — промовив він, — але якщо я зроблю оце… — ­Едмонд поклав на край батута кулю для гри в кеглі, і вона покотилась еластичним матеріалом. Велика куля продавила батут — і розкидані дрібні кульки покотилися в заглибину й утворили коло навколо великої. — Їх організувала рука Божа? — ­Едмонд витримав паузу. — Теж ні… просто гравітація.

Тепер камера наблизилася до нього.

— Отже, виходить, що життя не єдиний приклад упорядкованості у всесвіті. Неживі молекули весь час складаються у складні структури.

На екрані з’явився колаж фотографій: вихор, сніжинка, хвилясте русло річки, кристал кварцу, кільця Сатурна.

— Як ви бачите, іноді всесвіт організує матерію — здається, це пряма протилежність ентропії. — ­Едмонд зітхнув. — То що ж? Усесвіту більше подобається порядок чи хаос?

Знову з’явився ­Едмонд. Тепер він ішов стежкою до славно­звісного купола Массачусетського технологічного інституту.

— Більшість фізиків стверджують, що відповіддю є хаос. Ентро­пія справді панує, і всесвіт постійно дезінтегрується в бік безладу. Сумна думка… — ­Едмонд помовчав і з усмішкою подивився на глядачів. — Але сьогодні я прийшов сюди зустрітися з перспективним молодим фізиком, який вважає, що є поворот… такий поворот, який може нам дати розгадку таємниці першопочатку життя.

—————

«Джеремі Інґленд?»

Ленґдон був вражений: він зрозумів, якого фізика ­Едмонд має на увазі. Молодий — тридцять із чимось — професор Массачусетського технологічного інституту зараз став гордістю ­бостонської наукової спільноти: він збурив світ, започаткувавши нову галузь біології — квантову.

За збігом обставин Джеремі Інґленд і Роберт Ленґдон навчалися в тій самій приватній школі — Академії Філіпса в Ексе­тері, і Ленґдон уперше дізнався про молодого фі­зика з часопису тієї школи «Наші випускники». Стаття на­зивалася «Адаптивна орга­нізація під дією розсіювання». Хоча Ленґдон лише проглянув її й далеко не все зрозумів, але професорові стало цікаво, що його однокашник є водночас і блискучим фізиком, і вірянином — ­ортодоксальним юдеєм.

Ленґдон почав розуміти, чому ­Едмонда так зацікавила праця Інґленда.

На екрані з’явився ще один чоловік, позначений як фізик Александер Ґросберґ з Нью-Йоркського університету.

— Ми покладаємо великі надії, — промовив Ґросберґ, — на те, що Джеремі Інґленд визначив глибинний фізичний принцип, який спричинив появу життя та його еволюцію.

Ленґдон, почувши це, випростався, Амбра теж.

З’явилось інше обличчя.

— Якщо Інґленд зможе довести правдивість своєї теорії, — промовив лауреат Пулітцерівської премії історик Едвард Дж. Ларсон, — то його ім’я пам’ятатимуть вічно. Він може опинитися в одному ряду з Дарвіном.

«Боже мій». Ленґдон знав, що Джеремі Інґленд здіймає хвилю цікавості, але це вже було цунамі.

Карл Франк, фізик із Корнелльского університету, додав:

— Кожні приблизно тридцять років людство робить велетенський крок уперед… І, напевне, це один із таких кроків.

На екрані замигтіли заголовки:

ЗНАЙОМТЕСЯ: ВЧЕНИЙ, ЯКИЙ МОЖЕ ДОВЕСТИ, ЩО БОГА НЕМАЄ

ПОРАЗКА КРЕАЦІОНІЗМУ

ДЯКУЄМО ТОБІ, БОЖЕ, АЛЕ ДАЛІ ПІДЕМО БЕЗ ТЕБЕ

Заголовки йшли один за одним разом із уривками статей з великих наукових журналів. Усі проголошували те саме: якщо­ Джеремі Інґленд зможе довести свою нову теорію, то виснов­ки будуть вибухові — не тільки для науки, а й для релігії.

Ленґдон подивився на останній — з інтернет-часопису Salon від 3 січня 2015 року.

БОГ ВИСИТЬ НА ВОЛОСИНІ: НОВІ БЛИСКУЧІ НАУКОВІ ДОКАЗИ ВЖАХНУЛИ КРЕАЦІОНІСТІВ І ХРИСТИЯНСЬКИХ ФУНДАМЕНТАЛІСТІВ

Молодий професор Массачусетського технологічного інституту завершує працю Дарвіна і загрожує зруйнувати все, чим дорожать консервативні ідіоти.

На екрані знову з’явився ­Едмонд: він кудись ішов коридором університетського наукового комплексу.

— То який же велетенський крок уперед так лякає креаціо­ністів?

­Едмонд радісно всміхнувся й зупинився біля дверей з таб­личкою: ENGLAND LAB@MITPHYSICS.

— Заходьмо — і спитаймо його особисто!