Джерело

Розділ 29

За кілька миль південніше від цих подій, на околицях Більбао, седан-«убер» мчав далі на південь трасою AP-68 у бік Мадрида. На задньому сидінні адмірал Авіла зняв кітель і кашкет, відкинувся на спинку й, насолоджуючись відчуттям свободи, міркував над цією легкою втечею.

«Саме це й пообіцяв мені Регент».

Сівши в машину, Авіла майже одразу витяг пістолет і приставив до голови переляканого водія. За наказом Авіли водій викинув смартфон у вікно, перерізавши єдиний зв’язок зі штаб-квартирою компанії.

Після того Авіла переглянув уміст гаманця водія, за­пам’ятав його домашню адресу та імена дружини і двох дітей.

— Роби, як я скажу, — мовив йому Авіла, — а то твоя сім’я загине!

Кісточки пальців, які стискали кермо, побіліли, й Авіла зрозумів: цього вечора в нього є вірний спільник.

«Тепер я невидимий», — подумав адмірал, дивлячись, як у проти­лежному напрямку з виттям помчали поліцейські машини.

Авто прямувало на південь, і Авіла підготувався до довгої дороги, насолоджуючись післясмаком адреналінового припливу. «Я добре зробив свою справу», — подумав він. Адмірал поглянув на татуювання на долоні, розуміючи, що цей захист йому так і не знадобився. «Принаймні досі».

Упевнений, що нажаханий таксист буде виконувати всі його команди, Авіла опустив пістолет. Машина мчала на Мадрид, і він знову подивився на дві наліпки на склі.

«Помітять чи ні?» — думав він.

Перша цілком зрозуміла — логотип «Убера». Друга, однак, була не чим іншим, як небесним знаменням!

«Папський хрест». Цей символ нині всюди: католики Європи демонструють солідарність із новим папою, радіючи його широкій лібералізації й модернізації церкви.

За іронією долі, коли Авіла зрозумів, що водій підтримує нового папу, то погрожувати такій людині пістолетом адміралові стало навіть приємно. Авілу обурювало те, як ліниві людські маси захоплюються новим понтифіком, котрий дозволив послідовникам Христа перебирати Божими законами, наче стравами на фуршетному столі, вирішувати, ­чого дотримуватись, а чого ні. Майже зразу у Ватикані стали обго­ворювати питання щодо контролю народжуваності, одно­статевих шлюбів, жінок-священників тощо. Двотисячолітні традиції швидко розвіювались.

«На щастя, лишаються люди, вірні давньому звичаю».

Авіла чув, як у його душі грає гімн Оріаменді…

«І я маю честь їм служити!»

Розділ 30

Найстаріша й найелітніша охоронна служба Іспанії — Guardia Real — має сувору традицію, яка походить іще з Середньовіччя. Агенти Королівської гвардії дають присягу перед Богом дбати про безпеку королівської родини, захищати власність і честь короля.

Командор Дієго Ґарса — головний над більш ніж двома тисячами гвардійців — був дрібним, сухеньким шістде­сятирічним чоловіком зі смаглявим лицем, маленькими очима й рідкуватим чорним волоссям, гладенько зачесаним назад на рябому черепі. Мишаче обличчя й малий зріст робили Ґарсу майже непомітним у натовпі, тож приховати ­його велетенський вплив у палаці від сторонніх було зовсім не складно.

Ґарса давно засвоїв, що справжня сила — це не фізична здатність, а політичні зв’язки. Звичайно, командування Коро­лівською гвардією надавало чоловікові неабиякої ваги, але саме політична далекоглядність зробила Ґарсу тією людиною, до якої зверталися як в особистих, так і в про­фесійних справах.

Командор надійно зберігав таємниці й ніколи не зрадив нічиєї довіри. Завдяки репутації людини, яка не помиляється в передбаченнях, а також непересічній здатності розв’я­зувати тонкі питання Ґарса був незамінною для короля особою. Однак зараз ­перед Ґарсою та іншими людьми в палаці поставало непевне майбутнє: монарх перебував уже в похилих літах і доживав віку в палаці Сарсуела.

Понад чотири десятиліття король керував бурхливою країною, де встановлювалася парламентська монархія ­після тридцяти шести років кривавої диктатури ультраконсер­вативного генерала Франсіско Франко. Після смерті Франко в 1975 році король намагався йти в ногу з урядом, за­кріп­люючи в державі демократію, крок за кроком посуваючи країну наліво.

Для молоді зміни здавалися занадто повільними.

Для немолодих прихильників традицій — блюзнірством.

Багато іспанських урядовців щосили продовжували відчайдушно захищати консервативну доктрину Франко, особ­ливо у сприйнятті католицизму як «державної релігії» й морального стрижня нації. Дедалі більше іспанської молоді, однак, було налаштовано рішуче проти цих ідей, вона відкрито ганьбила лицемірство офіційної релігії й стояли за відокремлення церкви від держави.

Тепер, коли на трон збирався зійти вже не юний принц, ніхто не мав певності, в який бік спрямує свої зусилля новий король. Десятиліттями принц Хуліан пречудово виконував свої суто цере­моніальні обов’язки, повністю відступивши батькові політичну діяльність і ні словом не виказуючи власної думки. Хоча більшість знавців гадали, що принц на троні діятиме значно ліберальніше за батька, точний прогноз тут був неможливий.

Однак цього вечора запону буде піднято.

У ситуації шоку від пригоди в Більбао принц не мав жодного вибору — мусив публічно висловити свій погляд, оскільки король через важкий стан здоров’я не міг звернутися до громадськості з приводу надзвичайної події.

Кілька високих урядовців, серед них і президент країни, уже засудили вбивство, передбачливо утримавшись від коментарів до офіційної заяви з королівського палацу й тим пере­давши всю цю малоприємну справу цілковито в руки принца Хуліана. Ґарсу це не дивувало: до цих подій причетна майбутня королева Амбра Відаль, тож цієї політичної гранати ніхто торкатися не хотів.

«На принца Хуліана сьогодні чекає випробування, — думав Ґарса, поспішаючи в королівські покої величними сходами. — Йому буде потрібна порада, а оскільки його батько лежить недужий, то напучувати принца доведеться мені».

Ґарса пройшов довгим коридором резиденції до самих дверей принца. Глибоко вдихнув і постукав.

«Дивно, — подумав командор. — Адже я знаю: він тут!» За словами агента Фонсеки, який виходив на зв’язок із Більбао, принц Хуліан щойно телефонував зі свого помешкання й намагався поговорити з Амброю Відаль, аби пересвідчитися, що з нею все гаразд, і, хвала небесам, так і було.

Ґарса постукав знову і вже збентежився: відповіді не ­було знову.

Командор поспішно відімкнув двері.

— Доне Хуліане! — гукнув він, увійшовши.

В апартаментах було темно, лише світився телевізор у вітальні.

— Агов!

Ґарса забіг у покої і побачив: принц Хуліан стояв сам-один у темряві — нерухомий силует біля вікна в еркері. Принц був усе ще бездоганно вбраний у спеціально на нього шитий костюм, що в ньому він того вечора виходив на зустрічі. Навіть краватка-­метелик ще не була розв’язана.

Ґарса мовчки дивився на це видовище: принц неначе пере­бував у трансі, й командора це непокоїло. «Схоже, криза його приголомшила».

Ґарса відкашлявся, повідомляючи про свою присутність.

Принц нарешті заговорив, але продовжував дивитись у вікно.

— Коли я зателефонував Амбрі, — промовив він, — вона відмовилася зі мною розмовляти…

Голос Хуліана був скоріше здивований, ніж ображений.

Ґарса не знав, що на це сказати. З огляду на події вечора, важко було повірити, що Хуліан думає передусім про стосунки з Амброю, які були напруженими від свого не дуже доречного початку.

— Певне, сеньйорита Відаль досі в шоці, — спокійно припустив Ґарса. — Агент Фонсека сьогодні ввечері доправить її до вас. Тоді поговорите. І просто дозвольте мені додати: у мене камінь з душі впав, коли я дізнався, що вона в безпеці.

Принц Хуліан кивнув із байдужим виглядом.

— Стрільця вистежують, — промовив Ґарса, намагаючись змінити тему. — Фонсека запевняє мене, що терориста скоро візьмуть під варту.

Слово «терорист» командор ужив навмисне, аби вивести принца із задуми.

Однак той знову кивнув із відсутнім виглядом.

— Президент засудив це вбивство, — продовжував Ґарса, — але уряд сподівається, що подальший коментар щодо події дасте ви… бо подія певним чином пов’язана з Амброю… — Ґарса витримав паузу. — Розумію, ситуація не найкраща, з огляду на ваші заручини, але я б порадив вам про­с­то сказати, що однією з тих рис, якими ви захоплюєтесь у своїй нареченій, є незалежність, а оскільки ви знаєте, що вона не поділяє політичних поглядів ­Едмонда Кірша, то знімаєте капелюха перед її відданістю справі музею. Я би з радістю щось для вас написав, якщо бажаєте. Нам треба сформулювати заяву, щоб устигнути до ранкового випуску новин.

Хуліан усе ще дивився у вікно.

— Я б хотів, щоб до всіх наших заяв долучився єпископ Вальдеспіно.

Ґарса стиснув зуби, проковтнувши незгоду. Після Франко Іспа­нія стала estado aconfesional, що означало відсутність державної релігії й невтручання церкви в політичні справи. Близька дружба Вальдеспіно з королем, однак, завжди надавала єпископові незвичайно великого впливу на щоденні справи в палаці. На жаль, негнучка політика Вальдеспіно і його релігійний запал практично не лишали місця для дипломатії й тактовності, необхідних для вдалого виходу з тієї кризи, яка склалася цього вечора.

«Тут потрібні тонкощі, делікатність — а не догми з важкою артилерією!»

Ґарса давно засвоїв, що за зовнішньою побожністю Вальдеспіно стоїть проста річ: єпископ завжди спочатку дбає про своє, а потім про Боже. Донедавна Ґарса міг ставитися до цього спокійно, але тепер, коли в палаці змінювався баланс сил, думка про єпископа, який щось нашіптує принцові Хуліану, викликала серйозне занепокоєння.

«Вальдеспіно і так занадто наближений до принца».

Ґарса розумів, що Хуліан завжди сприймав єпископа як «родича» — скоріше дядечка, якому можна довіряти, ніж духовного порадника. Вальдеспіно, найближчій до короля людині, було доручено наглядати за моральним розвитком молодого Хуліана, і він робив це палко й віддано — перевіряв благонадійність усіх учителів Хуліана, знайомив його з принципами віри, навіть давав поради в сердечних справах. Тепер, через багато років, навіть коли Хуліан не зустрічався з Вальдеспіно особисто, зв’язок між ними залишався майже кровним.

— Доне Хуліане, — спокійно промовив Ґарса. — У мене серйоз­не відчуття, що нинішню ситуацію ми з вами маємо розв’язати самі.

— Правда? — почувся позаду з темряви чоловічий голос.

Ґарса різко розвернувся — й остовпів, побачивши серед тіней привида в довгій одежі: хтось сидів у кріслі.

«Вальдеспіно!»

— Маю сказати, командоре, — просичав Вальдеспіно, — що думав: якраз ви добре розумієте, наскільки я цього вечора вам потрібний!

— Це політична ситуація, — твердо відказав Ґарса, — а не релігійна.

Вальдеспіно пирхнув:

— Подібні заяви якраз і свідчать, що я вельми переоці­нював ваше політичне чуття. Якщо вам потрібна моя думка, то на цю кризу можлива лише одна відповідна реакція: ми маємо негайно запевнити народ, що принц ­Хуліан — людина­ глибокої віри, що майбутній король Іспанії — відданий католик.

— Згодний… і ми додамо згадку про віру дона Хуліана до тієї заяви, яку він зробить.

— А коли принц Хуліан з’явиться перед журналістами, поряд маю стояти я, поклавши руку йому на плече, — ­потужний символ міцності його зв’язку із Церквою. Самé лиш це видовище зробить більше для заспокоєння народу, ніж будь-які слова, що ви можете написати.

Ґарсу це роздратувало.

— Світ щойно побачив брутальне вбивство на іспанській землі! — проголосив Вальдеспіно. — У часи насильства ніщо так не заспокоює, як рука Божа.