Джерело

Розділ 75

«Ленґдон зламав мені ребра».

Адмірал Авіла відчував гострий біль із кожним вдихом, здригався від болю, а його груди здіймалися, відчайдушно надолужуючи втрачений кисень. Роберт Ленґдон, присівши на сходах, невпевнено цілився в груди Авіли.

Авіла одразу згадав, чого його вчили свого часу, і почав оцінювати ситуацію. Мінус: у ворога є і зброя, і вигідне розташування. Плюс: судячи з того, як незвично професор тримає зброю, він мало з нею знайомий.

«Наміру вбивати мене він не має, — розважив Авіла. — Він триматиме мене тут і чекатиме на охорону». Судячи з галасу, було зрозуміло: охоронці Сагради Фамілії почули ­постріли й тепер біжать усередину.

«Діяти треба швидко».

Піднявши руки, Авіла поволі став на коліна, показуючи, що здається.

«Треба створити в Ленґдона враження, що він контролює ситуацію».

Хоча він і падав зі сходів, але відчув у себе за поясом той-таки керамічний пістолет, яким у музеї застрелив Кірша. Перед входом до храму він зарядив останню кулю й не витратив її на гвардійців: з одним узагалі впорався без зброї, а другого застрелив зі значно зручнішого пістолета, який, на жаль, тепер Ленґдон наставив на нього. Авіла пошкодував, що не поставив зброю на запобіжник, адже Ленґдон, мабуть, не вміє ним користуватися.

Авіла замислився, чи варто зараз хапати свій керамічний і стріляти в Ленґдона. Але навіть якщо він влучить, свої шанси вижити адмірал оцінював як п’ятдесят на п’ятдесят. Із недосвідченими стрільцями складність полягає в тому, що вони можуть вистрілити випадково.

«Якщо я зроблю занадто швидкий рух…»

Галас охоронців наближався, й Авіла зрозумів, що в разі, якщо його візьмуть під варту, татуювання «victor» дасть йому­ квиток на волю — принаймні так його запевняв Регент. Але в ту мить, убивши двох гвардійців королівської охорони, Авіла вже не був так певен, що вплив Регента ­його порятує.

«Я тут на завданні, — нагадав собі Авіла. — І треба його виконати. Знищити Роберта Ленґдона й Амбру Відаль».

Регент сказав Авілі зайти до храму східним службовим входом, однак Авіла натомість перемахнув огорожу. «Біля східного входу була засідка поліції… тож я зімпро­візував».

Ленґдон говорив із притиском, цілячись в Авілу:

— Ти сказав, що ­Едмонд Кірш убив твою сім’ю. Це неправда. ­Едмонд не вбивця!

«Це точно, — подумав Авіла. — Він був гірший».

Чорну правду про Кірша Авіла дізнався лише тиждень тому від Регента, який йому телефонував:

— Наш папа просить вас усунути відомого футуролога ­Едмонда Кірша. Причин на це у його святості багато, але він хотів би, щоб цим зайнялися саме ви.

— Чому я? — спитав Авіла.

— Адмірале, — прошепотів Регент. — Мені сумно казати вам це, але ­Едмонд Кірш є відповідальним за вибух у соборі, який знищив вашу сім’ю.

Спочатку Авіла не повірив власним вухам. Він не бачив причини, навіщо всесвітньовідомому вченому-комп’ютер­нику закладати бомбу в церкві.

— Ну ви ж військовий, адмірале, — пояснював Регент, — тож кому, як не вам, знати: молодий солдат, який у бою тисне на гачок, — це не головний винуватець убивства. Він пішак у руках більш могутніх — урядів, генералів, релігійних очільників — тих, хто або заплатив, або переконав його, що справа варта будь-якого заходу.

Авіла справді був добре знайомий із такою ситуацією.

— Те саме і з тероризмом, — продовжив Регент. — Найстрашніші не ті терористи, які встановлюють бомбу, а впливові лідери — ті, хто поширює ненависть серед людей, які втратили надію, надихає своїх пішаків на насильство. Тільки потужна і чорна душа може посіяти у світі зерна руйнації, схиляючи слабкодухих і довірливих до духовної нетерпимості, націоналізму чи ненависті.

Авіла не міг не погодитися.

— Теракти проти християн, — вів далі Регент, — ширяться по світу. Нові напади — це вже не стратегічно сплановані дії, а просто спонтанні злочини самотніх вовків, які відповідають на заклик до зброї, котрий чують від ворогів Христа. — Регент помовчав. — А до таких переконливих і могутніх ворогів я зараховую й атеїста ­Едмонда Кірша.

Тепер уже Авіла не дуже повірив Регентові. Попри огидні виступи проти християнства в Іспанії, учений ніколи й нікого не закликав до вбивства християн.

— Перш ніж сперечатися, — стомлено сказав голос по теле­фону, — дозвольте надати вам деяку інформацію. Про це ніхто не знає, адмірале, але той теракт, у якому загинула ваша сім’я… планувався як частина війни проти пальмаріанської церкви.

Авіла замислився: але все ж це було якось безглуздо, адже ­Севільський собор пальмаріанам не належить.

— Того ранку, коли було закладено вибухівку, — говорив Регент, — у соборі було четверо відомих діячів нашої церкви, які прийшли туди з метою залучити нових вірян. Саме на них спрямовувався удар. Одного з тих людей ви знаєте — це Марко. Реш­та троє загинули.

Думки Авіли закрутилися вихором, коли він уявив собі свого фізіотерапевта Марка, котрий втратив ногу.

— Наші вороги мають силу й мету, — продовжував голос. — Коли терористам не вдалося доступитися до нашого храму в Пальмар-де-Троя, вони пішли за нашими місіонерами в Севілью і зробили свою чорну справу там. Мені дуже шкода, адмірале. Зокрема й через цю трагедію пальмаріани вийшли на вас — ми почуваємось відповідальними за те, що у війні проти нас заги­нула ваша сім’я.

— Хто веде цю війну? — спитав Авіла, намагаючись спри­йняти неймовірну заяву.

— Перевірте пошту, — відказав Регент.

У своїх вхідних Авіла виявив шокову добірку приватних документів, у яких ішлося про понад десятилітню брутальну війну проти пальмаріанської церкви… частиною цієї війни, за цими даними, були судові процеси, погрози на межі шантажу й великі пожертви на антипальмаріанські «групи контролю» на зразок «Захистимо Пальмар-де-Троя» і «Діалог Ірландія».

Ще дивнішим видавалося, що ця жорстока війна проти пальмаріанської церкви відбувалася на кошти однієї-єдиної людини — а саме футуролога ­Едмонда Кірша.

Авілу ці новини приголомшили. Ну чому ­Едмондові Кіршу так важливо знищити саме пальмаріан?

Регент казав йому, що ніхто в церкві — навіть сам папа — не знає, за що Кірш так незлюбив пальмаріан. Відомо було одне: ­чоловік із числа найбагатших і найвпливовіших на планеті не ­матиме спокою, доки не здобуде остаточної перемоги над пальмаріанами.

Регент привернув увагу Авіли до останнього документа — копії друкованого листа до пальмаріан від чоловіка, який назвався тим самим терористом, що влаштував вибух у Севільському собо­рі. У першому рядку той назвався «учнем ­Едмонда Кірша». Авілі вже більше нічого не потрібно було знати — його кулаки стиснулися в нападі люті.

Регент пояснив, чому пальмаріани не оприлюднювали того листа: з огляду на ту негативну пропаганду, яку чи то організував, чи то спонсорував останнім часом Кірш, церкві геть не до речі було асоціювати себе з терактом.

«Через ­Едмонда Кірша загинула моя сім’я!»

І ось тепер на темних сходах Авіла дивився на Роберта Ленґдона й відчував, що цей чоловік геть нічого не знає про таємну війну Кірша з пальмаріанами, про те, що Кірш своєю діяльністю підштовхнув терориста закласти вибухівку, котра знищила сім’ю Авіли.

«Неважливо, чи Ленґдон щось знає, — подумав Авіла. — Він такий самий солдат, як і я. Ми разом у цю яму впали, але вилізе з неї лише один. Я маю свій наказ».

Ленґдон розташувався на кілька сходинок вище й цілився по-аматорському — двома руками. «Невдалий вибір», — відзначив Авіла, обережно відставляючи ногу на сходинку позаду й дивлячись просто в очі Ленґдонові.

— Я розумію, що в це важко повірити, — заявив Авіла, — а проте ­Едмонд Кірш знищив мою сім’ю. Ось доказ!

Авіла показав Ленґдонові своє татуювання на долоні, і сталося те, чого адмірал і очікував, — Ленґдон подивився.

Навіть однієї миті відверненої уваги професора вистачило Авілі, щоб метнутися вгору й ліворуч понад вигином стіни і відтак опинитися поза прицілом. Як він і передчував, Ленґдон інстинктивно натиснув на гачок, не встигнувши перевести дуло за рухомою ціллю. Постріл прогримів у вузькому гвинтовому просторі, куля чиркнула Авілу по плечу, а тоді відрикошетила вниз у сходовий колодязь.

Ленґдон знову цілився, але Авіла зробив стрибок із перево­ротом і, падаючи, з розмаху вдарив обома кулаками по за­п’ястях Ленґдона — пістолет випав з рук і покотився сходами.­

Біль пронизав груди й плече Авіли, коли він приземлився на ноги біля Ленґдона, але приплив адреналіну лише надав йому сил. Сунувши руку за спину, адмірал вихопив керамічну­ зброю. Порівняно з пістолетом вона була майже невагома.

Авіла наставив дуло на груди Ленґдона і, не вагаючись, натис на гачок.

Зброя загриміла, тільки звук був якийсь дивний, тріскучий, Авілі обпекло руку — і тут він зрозумів, що ствол розірвало. Ця таємна безметалева зброя, невидима для детекторів, була розрахована лише на один-два постріли. Авіла не розумів, куди пішла куля, але, побачивши, що Ленґдон підводиться на ноги, облишив зброю й кинувся до нього, і обоє зчепилися біля небезпечно низького внутрішнього бортика.

У цю мить Авіла розумів, що переміг.

«Озброєні ми однаково, — подумав він. — Але я маю вигідну позицію».

Авіла вже мав доступ до колодязя, падіння в який було певною смертю. Тепер він намагався підштовхнути Ленґдона туди: Авіла впирався ногою, як потужним важелем, у зов­нішню стіну. Ривком він штурхнув Ленґдона до колодязя.

Ленґдон відчайдушно опирався, але позиція Авіли давала багато переваг, і відчайдушний погляд професора свідчив: він розуміє, що буде далі.

—————

Роберт Ленґдон чув колись, що найважливіші рішення — у питаннях життя і смерті — зазвичай приймаються протягом частки секунди.

Адмірал щосили штовхав професора до краю. Ленґдон вигинав спину над тридцятиметровим проваллям, і його зріст метр вісімдесят і центр ваги просто не залишали шансів. Він розумів, що проти Авіли в такій позиції нічого не вдіє.

Ленґдон відчайдушно глянув через плече в прірву. Колодязь був вузький — із метр завширшки, але його тіло туди може легко провалитись… і полетіти, перерахувавши всі яруси.

«Падіння я не переживу».

Авіла гортанно заревів і поновив хватку. І тут Ленґдон зрозумів, що має лиш один вибір.

З ним треба не боротися, йому треба допомогти.

Коли Авіла смикнув його вгору, Ленґдон згрупувався, міцно впершись ногами в сходи.

На мить він знову став двадцятирічним студентом у принстонському басейні… перед змаганням із плавання на спині… ноги зігнуті… прес напружений… чекає на сигнальний постріл.

«Час — це все!»

Цього разу Ленґдон уже не чув сигналу на старт. Він відірвався від підлоги, вигнувши в стрибку спину назад. Стрибаючи за край, він відчув, що Авіла, який зібрався протистояти опору дев’яностокілограмового тіла, різко втратив рівновагу.

Авіла притьмом відпустив професора, та Ленґдон відчував: адмірал дуже сильно похитнувся. У стрибку Ленґдон шалено сподівався перетнути колодязь, перенестися на ­інший бік, на глибину свого зросту… але, схоже, йому не вдавалось. У повітрі професор інстинктивно згрупувався — і вдарився об вертикальну кам’яну стіну.

«Усе, не вийшло.

Я покійник».

Не сумніваючись, що налетів на другий край колодязя, Ленґдон зібрав усю мужність і приготувався летіти до самого дна.

Тільки падіння тривало лише мить.

Ленґдон майже одразу вдарився головою об щось тверде й кутасте. Він ледь не знепритомнів, але зрозумів: так, йому вдалося перескочити колодязь — і тепер, врізавшись у протилежну стіну, він упав на сходи трохи нижче.

«Пістолет!» — подумав Ленґдон, щосили намагаючись не знепритомніти, адже якщо він не знайде зброю, то чим відповість Авілі, який зараз знову на нього кинеться?

Однак уже було запізно.

Мозок вимикався.

В очах у професора темніло, але крізь цю темінь Ленґдон розчув химерний звук… якісь мірні удари внизу, які даленіли, за­тихали…

Немовби великий мішок падає в сміттєпровід…