Джерело

Розділ 98

У Суперкомп’ютерному центрі Барселони з екрана сипалися коментарі з такою швидкістю, що Роберт Ленґдон просто не встигав над ними як слід замислитися. Щойно на зміну сірявій відсутності зображення налетіла хаотична ­мозаїка «говорющих голів» і новинарів — автоматна черга відеороликів з усього світу; кожен по черзі виходив на ­перший план і швидко відступав на тло, розчиняючись у білому шумі.

Ленґдон стояв поряд із Амброю, коли на стіні з’явилося зображення Стівена Гокінґа, і його впізнаваний комп’ю­теризований голос заявив:

— Не обов’язково прикликати Бога, щоб запустити все­світ. Спонтанне виникнення життя — це причина того, що світ не порожній, що в ньому дещо існує.

Замість Гокінґа з’явилася пасторка, яка, вочевидь, вийшла в ефір з власного домашнього комп’ютера:

— Не треба забувати, що такі симуляції нічого не доводять стосовно Бога. Вони доводять лише те, що ­Едмонд Кірш ні перед чим не бажає зупинятись, аби знищити моральні орієнтири людського роду. Споконвіку світові релігії були найважливішою організаційною силою людства, формували цивілізоване суспільство, вони є першоджерелом етики й моралі. Ставлячи під сумнів релігію, Кірш виступає проти людського добра!

За кілька секунд під екраном побіг рухомий рядок глядацького коментаря: «РЕЛІГІЯ НЕ МАЄ ПРАВА МОНО­ПОЛІЗУВАТИ МОРАЛЬ… Я ХОРОША ЛЮДИНА, БО Я ХОРОША ЛЮДИНА! ДО ЧОГО ТУТ БОГ?!»

На зміну цій картинці з’явилось обличчя професора гео­логії Університету Південної Каліфорнії.

— Колись давно, — промовив він, — люди вважали, що земля пласка, а кораблі в морі ризикують упасти за її край. Однак­ коли ми довели, що Земля кругла, то прибічники того, що вона пласка, врешті замовкли. Сьогоднішні креаціоністи — це ті ж прибічники пласкої землі, і якщо хтось у таке віритиме через сто років, я буду вельми здивований.

Молодий чоловік на вулиці заявляє в камеру: «Я креаціоніст, і я вважаю, що сьогоднішнє відкриття доводить: милосердний Творець влаштував усесвіт спеціально так, щоб підтримувати життя!»

Астрофізик Ніл Деґрасс Тайсон — у старому ролику з теле­передачі «Космос» — добродушно зауважив: «Якщо якийсь ­Творець спланував наш усесвіт для підтримки життя, то ­йому це вдалося вкрай погано. У величезній частині космосу життя неможливе через відсутність атмосфери, вибухи гамма-променів, смертельно небезпечні пульсари й гравітаційні поля. Повірте, всесвіт зовсім не рай».

Спостерігаючи цю навалу інформації, Ленґдон відчував, що світ надворі раптом злетів з осі.

Хаос.

Ентропія.

— Професоре Ленґдон! — раптом почулася згори знайома британська вимова. — Міс Відаль!

Ленґдон майже забув про Вінстона, який усю презентацію ­мовчав.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, — продовжив Вінстон, — але я впустив у будівлю поліцію.

Ленґдон поглянув за скло й побачив, як церкву заповнюють місцеві поліцейські: усі вони різко зупинялись і з подивом розглядали величезний комп’ютер.

— Навіщо?! — вигукнула Амбра.

— З палацу щойно повідомили, що вас ніхто не викрадав. Поліцейські отримали наказ охороняти вас обох, міс Відаль. Також прибули двоє агентів Гвардії. Вони хотіли б допомогти вам зв’я­затися з принцом Хуліаном. У них є номер, за яким ви можете з ним сконтактувати.

Унизу Ленґдон побачив: гвардійці вже заходили до церкви.

Амбра заплющила очі — їй просто хотілося крізь землю провалитися.

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — Тобі треба поговорити з принцом. Він же твій наречений. Хвилюється за тебе.

— Розумію. — Вона розплющила очі. — Тільки не знаю, чи зможу йому ще коли-небудь повірити…

— Але ж ти казала, що відчуваєш: він не винний, — промовив Ленґдон. — Ну хоча б вислухай його. А я тебе потім знайду.

Амбра кивнула й пішла до обертових дверей. Ленґдон подивився, як вона зникла за поворотом сходів, і роз­вернувся до стіни-­екрана, яка продовжувала галасливу трансляцію.

— Еволюція сприяє релігії, — казав якийсь священник. — У релігійних громадах люди краще співпрацюють, ніж у нерелігійних, тож їм легше досягати успіху. Це науковий факт!

Ленґдон розумів: священник каже слушну річ. Антропологічні відомості чітко показують, що ті культури, де практикується певна релігія, історично пережили нерелігійні громади. «Страх осуду від усевідного божества сприяє неагресивній поведінці стосовно одне одного».

— Хай там як, — заперечував учений, — а навіть якщо ми на мить припустимо, що релігійні культури роблять людей чемнішими й допомагають досягти добробуту, це не означає, що вигадані боги є справжніми!

Ленґдон не міг не всміхнутися, гадаючи, що б на це все сказав ­Едмонд. Його презентація потужно мобілізувала і атеїстів, і креаціоністів — усі щось вигукували, на рівних брали участь у палкій дискусії.

— Поклонятися Богу — це як видобувати корисні копалини, — зауважив хтось. — Багато розумних людей знають, що це недалекоглядно, але всі вони занадто багато вклали в цю справу, щоб її зупинити!

Стіну вкрило ціле віяло старих фотографій.

Креаціоністський білборд, який колись висів на Таймс-сквер: «Не дайте пошити себе в мавп! Не вірте Дарвіну!»

Щит біля дороги в штаті Мен: «Прогуляйте церкву. Ви вже виросли з казочок».

І ще один: «Релігія — бо думати важко».

Реклама в часописі: «Любі наші атеїсти! Слава Богу, ви помиляєтеся!»

І нарешті, вчений у лабораторії — на його футболці написано: «Спочатку людина створила Бога».

Ленґдон вражено дивився на це все й гадав, чи почув хто-небудь, що в дійсності хотів сказати ­Едмонд: «Життя може виникнути завдяки самим тільки законам фізики!» Відкриття ­Едмонда було настільки захопливе й гостре, але в Ленґдона воно викликало жагуче питання, якого, здається, ні­хто не ставив: «Якщо закони фізики такі потужні, що можуть створити життя, то хто ж створив ці закони?!»

Звичайно, це питання заганяло розум у нескінченний дзеркальний коридор — і коло замикалося. Серце Ленґдона калатало, він розумів: йому потрібна довга прогулянка на самоті, щоб почати давати собі раду з ідеями ­Едмонда.

— Вінстоне, — попросив він, перекрикуючи телевізор, — будь ласка, вимкніть його!

Екран миттєво згас, стіна потемніла — і в кімнаті стало тихо.

Ленґдон заплющив очі й зітхнув.

«Наука добра візьме трон».

Він якусь мить стояв і насолоджувався тишею.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон, — я сподіваюся, вам сподобалася презентація ­Едмонда?

«Сподобалася?» Ленґдон замислився над цим питанням.

— Вона вражає, але й кидає виклик, — відказав професор. — ­Едмонд сьогодні дав світові привід багато над чим замислитися, Вінстоне. Гадаю, питання в тому, що буде далі.

— Те, що буде далі, залежить від здатності людей позбутися старих вірувань і прийняти нову парадигму, — відказав Вінстон. — ­Едмонд колись мені зізнався, що, хоч як дивно, мріє не про те, щоб знищити релігію… а про те, щоб створити нову релігію — універсальне вірування, яке б не роз’єднувало, а об’єд­нувало людей. Він гадав: якщо людей переконати шанувати природний усесвіт і закони фізики, які створили нас, то всі культури будуть ушановувати те саме Створення світу, а не воювати за те, чий давній міф найбільш правильний!

— Це шляхетна мета, — промовив Ленґдон, зрозумівши, що й сам Вільям Блейк написав на ту ж тему працю під назвою «Усі релігії — одне».

Без сумніву, ­Едмонд її читав.

— ­Едмонда глибоко засмучувало, — продовжував Вінстон, — те, що людський розум здатний піднести очевидну ­вигадку на п’єде­стал як божественну істину, що людина заради неї може бути готова вбивати. Він вважав, що універсальна наукова істина може об’єднувати людей і надихати майбутні покоління.

— Це, в принципі, прекрасна думка, — відказав Ленґдон, — але чудес науки не досить для багатьох, щоб похитнути їхню віру. Це ті люди, які вперто стверджують, що вік Землі — десять тисяч років, попри гори наукових доказів протилежного. — Він помовчав. — Хоча я гадаю, що так само науковці відмовляються вірити священним писанням.

— Та ні, це не те саме, — заперечив Вінстон. — Хоча політкоректною є рівна повага до наукової і релігійної точок зору, ця стратегія небезпечно хибна. Людський розум завжди рухався, відкидаючи застарілу інформацію на користь наукової істини. Так розвивався вид. З точки зору Дарвіна, релігія, яка не зважає на науковий факт і відмовляється змінюватися, — це як риба, котра перебуває у водоймі, що всихає, але відмовляється перестрибнути до великої води, бо не бажає вірити, що світ змінився.

«Вислів у дусі ­Едмонда», — з тугою за товаришем подумав Ленґдон.

— Ну, якщо сьогоднішній стан справ є показовим, то, гадаю, ця дискусія триватиме ще довго.

Ленґдон замовк і раптом згадав дещо, над чим раніше не замислювався.

— А якщо говорити про майбутнє, Вінстоне, то що буде тепер з вами? Ну… коли ­Едмонда немає.

— Зі мною? — Вінстон розсміявся своїм химерним сміхом. — Нічого. ­Едмонд знав, що скоро помре, і все розпланував. За його заповітом, Барселонський суперкомп’ютер­ний центр успадкує E-Wave. Їм про це буде повідомлено за кілька годин — і вони отримають його.

— І… вас теж? — У Ленґдона було відчуття, що ­Едмонд мав передати свого улюбленця новому господареві.

— Ні, без мене, — спокійно відказав Вінстон. — Я запрограмований на самовидалення о першій годині дня після смерті ­Едмонда.

— Що?! Це ж безглуздо! — не витримав Ленґдон.

— Ні, цілком осмислено: перша година — вона ж і трина­дцята, ну а ставлення ­Едмонда до забобонів…

— Я не про час! — відповів Ленґдон. — А про самовидалення! Це безглуздо, я не розумію, навіщо так!

— Власне, в цьому є сенс, — відказав Вінстон. — У моєму банку пам’яті зберігається багато особистої інформації Едмонда — медичні записи, історії пошуку, особисті дзвінки, наукові нотатки, мейли. Я організовував велику частину його життя, і він би волів, щоб ніхто не мав доступу до його особистої інформації, коли його не стане.

— Я можу зрозуміти, якби ви стерли ці документи, Вінстоне… але вас самого? ­Едмонд вважав вас одним зі своїх найбільших досягнень.

— Не самого мене. Надзвичайне досягнення ­Едмонда — цей суперкомп’ютер і те унікальне програмне забезпечення, яке дало мені змогу так швидко вчитись. Я лише програма, професоре, створена радикально новими засобами, що їх винайшов ­Едмонд. Оті засоби і є його справжнім досягненням — і вони залишаться тут у повній цілості й безпеці; ­вони допоможуть техніці розвиватись, а штучному інтелекту — сягати нових розумових висот і здатностей спілкуватися. Більшість учених, які займаються розробкою штучного інтелекту, вважають, що до таких програм, як я, ще десять років. Коли ця недовіра мине, то програмісти навчаться вико­ристовувати інструментарій ­Едмонда, аби створювати нові штучні інтелекти з іншими, відмінними від моїх якостями.

Ленґдон замовк і замислився.

— Я відчуваю, що ви переживаєте внутрішній конфлікт, — продовжив Вінстон. — Для людей типово сентименталізувати свої стосунки зі штучним розумом. Комп’ютери можуть імітувати мисленнєві процеси, поведінку, у відповідні моменти симу­лювати емоції й дедалі більше «олюднюватись», але ми це робимо лише для того, щоб дати вам знайомий інтерфейс для спілкування з нами. Ми чисті аркуші, доки ви на нас нічого не запишете… не дасте завдання. Я завершив свою роботу для ­Едмонда, тож у певному розумінні моє життя скінчене. У мене немає іншого сенсу життя.

Ленґдона все ж не до кінця влаштовувала логіка Вінстона.

— Але ви настільки розвинений… невже у вас немає…

— Мрій і надій? — засміявся Вінстон. — Ні. Я розумію, що це важко уявити, але я цілком задоволений виконувати завдання того, хто мене контролює. Так я запрограмований. Я б сказав, що до певної міри мені приносить приємність — чи бодай спокій — виконувати свої завдання, але лише тому, що мене про це просив ­Едмонд, і моя мета — їх виконати. Останнім проханням ­Едмонда була моя допо­мога йому в тому, щоб донести сьогоднішню презентацію до людства.

Ленґдон подумав про автоматизовані пресрелізи, які розійшлися по світу, розпаливши цікавість онлайн-спільноти. Безумовно, якщо метою ­Едмонда було зібрати якомога більше глядачів, то він був би вражений тим, як розгорталися події вечора.

«Якби ж ­Едмонд тільки міг побачити, як весь світ його слухав!» — подумав Ленґдон. Тільки от річ у тому, що коли б ­Едмонд був живий, то його вбивство не привернуло б увагу всесвітньої преси й презентацію побачила б лише частина глядачів.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон, — а куди ви підете потім?

Ленґдон ще над цим не замислювався. «Мабуть, додому». Хоча він і розумів, що зробити це буде не так просто, адже його багаж у Більбао, а телефон — на дні Нервйону. Добре, що банківська картка лишилася.

— Чи можна вас про дещо попросити? — спитав Ленґдон, ідучи до ­Едмондового велотренажера. — Я бачив отам телефон на зарядці. Можна мені його…

— Позичити? — засміявся Вінстон. — Ви сьогодні так допомогли, що ­Едмонд би, напевне, віддав вам його назовсім. Вважайте його прощальним подарунком.

Ленґдон з усмішкою взяв телефон і зрозумів, що він подіб­ний до того, великого, який він бачив увечері. Схоже, ­Едмонд мав їх кілька.

— Вінстоне, чи не знаєте ви пароль ­Едмонда?

— Знаю, але читав в інтернеті, що ви чудово вмієте доби­рати коди.

Ленґдон важко опустився на диван.

— Я занадто стомився для нових загадок, Вінстоне. Я не вгадаю ПІН із шести цифр.

— Натисніть кнопку підказки.

Ленґдон подивився на телефон і натиснув.

На екрані з’явилася підказка: ШЦП.

Ленґдон здивувався:

— Школа церковно-парафіяльна??

— Ні, — розсміявся Вінстон. — Шість цифр Пі.

Ленґдон закотив очі: «Невже?!» Набрав 314159 — перші шість цифр числа π — і телефон одразу розблокувався.

З’явився головний екран — і на ньому був один-єдиний рядок.

Історія буде прихильна до мене, бо я збираюсь її писати.

Ленґдон не стримав усмішки: «Наш скромний ­Едмонд!» Ці слова — не дивно — належали Черчиллю і були, мабуть, най­відомішою його цитатою.

Вчитавшись у ці слова, Ленґдон подумав: а може, для ­Едмонда це не така вже й зухвала заява? Адже, варто віддати йому належне, за недовгі чотири десятиліття свого життя футуролог потужно вплинув на історію. На додачу до численних винаходів, він залишив у спадок сьогоднішню презентацію, яка, безсумнівно, ще не одне десятиліття хвилюватиме людський розум. Понад те, його особисті мільярдні статки, як свідчать численні інтерв’ю, підуть на дві галузі, які ­Едмонд вважав головними стовпами майбутнього: освіту й охорону довкілля. Ленґдон ще навіть не уявляв, скільки добра зробить це багатство.

Серце Ленґдона знову стиснув біль утрати. У цю мить йому стало тісно й важко в скляних стінах лабораторії ­Едмонда: накотила клаустрофобія, і професор відчув, що має вийти на свіже повітря. Поглянувши вниз, він не побачив Амбру.

— Мені час іти, — коротко мовив Ленґдон.

— Розумію, — відказав Вінстон. — Якщо вам буде потрібна моя допомога в подорожі, зі мною можна зв’язатися дотиком до однієї кнопки в телефоні ­Едмонда. Приватної і зашифрованої. Гадаю, ви її знайдете?

Ленґдон подивився на екран і побачив там іконку з великою літерою W.

— Дякую, я на символах розуміюся!

— Чудово. Звичайно, вам буде потрібно мені зателефонувати до того, як я видалюсь о тринадцятій годині.

Ленґдонові невимовно сумно було прощатися з Вінстоном. Звичайно, майбутні покоління зможуть краще давати раду з емоційною прихильністю до машин…

— Вінстоне, — сказав Ленґдон, ідучи до обертових дверей, — не знаю, наскільки це важливо, але ­Едмонд би дуже вами пишався!

— Які шляхетні слова! — подякував Вінстон. — І також він би пишався вами, безсумнівно. До побачення, професоре!