Джерело

Розділ 42

Поки Gulfstream G550 набирав висоту, Роберт Ленґдон відсторонено дивився в овальний ілюмінатор і намагався зібрати думки докупи. Останні дві години він перебував у вирі емоцій — від захоплення презентацією ­Едмонда до нудотного жаху, коли друга було вбито просто на його очах. І що більше Ленґдон думав, то загадковішою йому ставала незакінчена презентація ­Едмонда.

«Яку таємницю розкрив ­Едмонд?

Звідки ми? Куди ми прямуємо?»

Слова, які ­Едмонд сказав йому посеред металевої спіралі, знову прозвучали в голові Ленґдона: «Роберте, моє відкриття… дає чітку відповідь на обидва питання».

­Едмонд стверджував, що розкрив дві найбільші таємниці життя, проте Ленґдон не міг зрозуміти, як могло те, що ­Едмонд дізнався, бути настільки руйнівним, що хтось убив його, аби змусити замовкнути.

Професор достеменно знав одне: відкриття ­Едмонда стосувалося походження людства і його долі.

«Що ж за неймовірне джерело відкрив ­Едмонд?

Яку загадкову долю?»

­Едмонд почувався дуже бадьоро й сприймав майбутнє з оптимізмом — тож малоймовірно, що він передбачив якийсь апокаліпсис. «Що ж такого міг відкрити ­Едмонд, щоб воно викликало справжнє занепокоєння в духовних осіб?»

— Роберте! — раптом поряд виникла Амбра з чашечкою кави. — Ти просив чорну?

— Чудово, дякую. — Ленґдон радо взяв з її рук напій, спо­діваючись, що дрібка кофеїну допоможе дати раду заплутаним думкам.

Амбра сіла навпроти й налила собі червоного вина з вишуканої рельєфної пляшки.

— В ­Едмонда завжди з собою в літаку «шато монроз». Не пропадати ж добру.

Ленґдон куштував «монроз» лише раз у житті, у дав­ньому таємному погребі під Трініті-коледжем у Дубліні, де досліджував ілюстрований рукопис, відомий під назвою «Келльська книга».

Амбра ніжно тримала келих у руках, а піднісши його до губ, кинула кокетливий погляд на Ленґдона. І знову він відчув себе химерно обеззброєним природною витонченістю жінки.

— Я зараз думала… — промовила вона. — Ти казав, що ­Едмонд літав у Бостон і розпитував тебе про різні версії ­міфу про створення світу?

— Так, приблизно рік тому. Йому було цікаво, як по-різному основні релігії людства відповідають на питання «Звідки ми?».

— То, може, з цього й варто розпочати? — сказала вона. — Може, ми звідти зможемо поступово з’ясувати, над чим він працював?

— Я обома руками за те, щоб починати з початку, — відказав Ленґдон, — тільки не певен, що саме ми шукаємо. Є тільки дві форми уявлення про те, звідки ми взялися: релі­гійна — що Бог повністю створив людей як вони є — і модель Дарвіна, за якою ми виповзли з первісного бульйону й еволюціонували в людей.

— А якщо ­Едмонд відкрив щось третє? — зблиснула карими очима Амбра. — Якщо це і є частиною його відкриття? Якщо він довів, що людський рід походить і не від Адама з Євою, і не з еволюції Дарвіна?

Ленґдон мав зазначити, що таке відкриття — альтернативна історія походження людини — струснуло б світ, але просто не міг уявити, що б це могло бути.

— Теорія еволюції Дарвіна надзвичайно добре обґрун­тована, — сказав він, — тому що базується на науково спостережуваному факті, вона чітко показує, як організми ­змінюються й пристосовуються до середовища з часом. ­Теорія еволюції є загальноприйнятою серед найбільших ­розумів у науці.

— Правда? А я бачила книжки, які обстоюють, що Дарвін помилявся.

— Вона має рацію, — відгукнувся Вінстон з телефона, котрий заряджався на столику посередині. — Лише за останні двадцять років на цю тему було опубліковано понад п’ятдесят книжок.

Ленґдон забув, що Вінстон залишається на зв’язку.

— Деякі з них стали бестселерами, — додав Вінстон. — «Що Дарвін зрозумів неправильно», «Спростування дарвінізму», «Чорна скринька Дарвіна», «Суд над Дарвіном», «Темний бік Чарльза Дар…»52

— Так, — перебив його Ленґдон, цілком розуміючи, на­скільки багато книжок, автори яких справді намагаються спростувати Дарвіна. — Я, власне, нещодавно дві з них читав.

— І що ж? — поцікавилася Амбра.

Ленґдон ввічливо всміхнувся.

— Ну, за всі не скажу, але ті дві написані з фундаментально християнської точки зору. Автор однієї з них зайшов так далеко, що припустив, ніби скам’янілості заховані Богом для перевірки нашої віри.

Амбра насупила брови:

— Бачу, вони твого уявлення про світ не похитнули.

— Ні, але мені стало цікаво, тож я спитав одного гарвардського професора, що він думає про ці книжки. — Ленґдон усміхнувся. — До речі, цей професор виявився покійним Стівеном Дж. Ґулдом.

— Де я могла чути це прізвище? — здивувалася Амбра.

— Стівен Дж. Ґулд, — одразу сказав Вінстон, — це відомий ­біолог-еволюціоніст і палеонтолог. Його теорія переривчастої рівно­ваги пояснює деякі «білі плями» в дослідженнях викопних решток і підтримує Дарвінову модель еволюції.

— Ґулд тільки посміявся, — сказав Ленґдон, — і розповів мені, що більшість антидарвінівських книжок публікують установи на кшталт Інституту дослідження створення світу — організації, яка, судячи з її власних інформаційних матеріалів, сприймає Біб­лію як непогрішне письмове свідчення історичних і наукових фактів.

— А отже, — мовив Вінстон, — вони вважають, що палаючий кущ може говорити, Ной помістив в одне-єдине судно всі види істот, а люди можуть перетворюватися на соляні стовпи. Не надто міцний теоретичний фундамент для до­сліджень.

— Дійсно, — сказав Ленґдон, — проте існують і нерелігійні книжки, де Дарвіна дискредитують з історичного погляду — звинувачують у тому, що він украв свою теорію у французького натураліста Жана-Батіста Ламарка, який перший припустив, що організми змінюються, реагуючи на умови середовища.

— Це не стосується справи, професоре, — відгукнувся Вінстон. — Те, чи винний Дарвін у плагіаті, не впливає на правдивість еволюційної теорії.

— Із цим не посперечаєшся, — сказала Амбра. — А якби ти, Роберте, запитав професора Ґулда: «Звідки ми?» — то він, без сумніву, відказав би, що ми походимо від мавп.

Ленґдон кивнув.

— Дещо перефразую його слова, але Ґулд, по суті, запев­нив ­мене, що для справжніх науковців питання про те, чи відбувається еволюція, не стоїть. Емпірично ми можемо спостерігати це. На його думку, краще було б запитати: «Чому відбувається еволюція? Як усе почалося?»

— Чи дав він якусь відповідь? — запитала Амбра.

— Зрозумілої мені не дав, але проілюстрував свою точку зору уявним експериментом. Він називається «нескінченний коридор».

Ленґдон зробив ковток зі своєї чашки.

— Так, це доступний приклад, — втрутився Вінстон. — Експеримент такий: уявіть, що ви йдете довгим коридором — так що не видно ні того місця, звідки ви вийшли, ні того, куди прямуєте.

Ленґдон кивнув, вражений широтою знань Вінстона.

— І ось десь позаду, — продовжив Вінстон, — ви чуєте, як скаче м’яч. Звичайно, озирнувшись, ви побачите той м’яч, який скаче до вас. Він наближається, наближається, потім прострибує повз вас і поволі зникає вдалині.

— Точно, — мовив Ленґдон. — Тож питання не в тому, чи м’яч скаче. Адже це очевидно — скаче. Ми можемо це спостерігати. Питання полягає в тому, чому він це робить. Як він почав стрибати? Чи його хтось кинув? Чи це такий особ­ливий м’яч, якому просто подобається стрибати? Чи то закони фізики передбачають, що в такому коридорі такий м’яч неодмінно починає скакати й не спиняється?

— З точки зору Ґулда, — завершив Вінстон, — з еволюцією ситуація точно така сама: ми не можемо зазирнути в минуле настільки далеко, щоб зрозуміти, як усе почалося.

— Саме так, — сказав Ленґдон. — Ми тільки можемо бачити, що це відбувається.

— Це так само, — мовив Вінстон, — як непросто зрозуміти Великий вибух. Космологи вивели красиві формули для опису розширення всесвіту за даний час T — у мину­лому і майбутньому. Однак коли намагаються озирнутися на той момент, коли стався Великий вибух — коли T дорівнює нулю, — математика божеволіє, описуючи те, що видається містичного точкою нескінченного жару й нескінченної густини.

Ленґдон з Амброю вражено перезирнулися.

— І це теж правильно, — сказав Ленґдон. — А оскільки людський розум не дуже пристосований для роботи з нескінченністю, то більшість науковців ведуть мову про все­світ лише з точки зору моментів після Великого вибуху — коли T більше за нуль — і, відповідно, математичне не перетворюється на містичне.

Один із гарвардських колег Ленґдона — поважний професор-фізик — так втомився від студентів-філософів, які ходили на його семінар про першопочатки всесвіту, що вреш­ті повісив на дверях своєї аудиторії оголошення:

У цій аудиторії T > 0.

З усіма запитаннями, в яких T = 0,

звертайтеся на богословський факультет

— А панспермія? — спитав Вінстон. — Уявлення, що життя на Землю занесено з іншої планети з метеором чи космічним пилом? Панспермія вважається науково можливим варіантом пояснення того, як зародилося життя на Землі.

— Навіть коли й так, — зазначив Ленґдон, — ця гіпотеза не відповідає на питання, як життя у всесвіті почалося. Ми й далі буцаємо ногою бляшанку на дорозі, але ігноруємо стрибки м’яча й відкладаємо на потім суттєве питання: звідки взялося життя?

Вінстон замовк.

Амбра попивала вино і всміхалася: ця бесіда її помітно розважила й заспокоїла.

Коли Gulfstream G550 набрав висоту й вирівнявся, Ленґдон спіймав себе на думці, що б могло статись у світі, якби ­Едмонд дійсно знайшов відповідь на питання, звідки ми взялися.

Однак, за словами ­Едмонда, ця відповідь являла собою лише частину таємниці.

Хай яка була та сама загадкова істина, а ­Едмонд захистив своє відкриття потужним сорокасемизначним паролем — одним рядком з вірша. Якщо все йтиме за планом, то Ленґдон з Амброю незабаром знайдуть його в домівці ­Едмонда в Барселоні.

52 Вінстон називає книжки, які дійсно виходили англійською мовою з початку 1990-х.