Джерело

Розділ 68

Популярність:  2747 %

ConspiracyNet.com

ОСТАННІ НОВИНИ

АНТИПАПИ… КРОВ НА ДОЛОНЯХ… ЗАШИТІ ПОВІКИ…

Дивні історії з пальмаріанської церкви.

Інформація, отримана з християнських онлайн-груп, підтверджує, що адмірал Луїс Авіла — вже кілька років активний парафіянин пальмаріанської церкви.

Виконуючи роль «знаменитості» серед проповідників цієї церкви, адмірал військово-морського флоту Луїс Авіла не­одноразово публічно висловлював вдячність пальмаріанському папі за те, що той «врятував йому життя» під час глибокої депресії, якої адмірал зазнав після того, як втратив свою сім’ю внаслідок антихристиянського теракту.

Оскільки, відповідно до своєї політики, ConspiracyNet ніколи не підтримує і не засуджує релігійні організації, то десятки посилань, з яких можна дізнатися більше про пальмаріанську церкву, ви знайдете тут.

Ми інформуємо. Ви вирішуєте.

Зверніть увагу, що в інтернеті існує чимало жахливих розповідей про пальмаріан, тож зараз ми просимо вас — наших читачів — відділити правду від облуди.

Наступні «факти» прийшли до нас від нашого блискучого інфор­матора monte@iglesia.org, який сьогодні відстежує події й ділиться з нами надзвичайною інсайдерською інформа­цією, що схиляє до довіри цим фактам; однак перш ніж ми їх

оприлюднимо, усе ж ви­словимо сподівання, що в деяких читачів знайдуться додаткові свідчення, які підтверджують чи спросто­вують ці відомості.

«ФАКТИ»

• Пальмаріанський папа Клементе втратив обидва очні яблука в автокатастрофі у 1976 році й продовжував ще десять років проповідувати з зашитими очима.

• У папи Клементе були активні стигмати на обох долонях, які кровоточили, коли він мав видіння.

• Деякі пальмаріанські папи були іспанськими військовими з потужними карлістськими переконаннями.

• Членам пальмаріанської церкви не дозволяється спілкуватися з родичами, і кілька членів общини на території їхнього комплексу загинули від недоїдання й жорсткого поводження.

• Пальмаріанам заборонено (1) читати книжки, написані не пальмаріанами, (2) ходити на весілля чи похорони своїх родичів, якщо ті не пальмаріани, (3) ходити в басейн, на пляжі, матчі з боксу, танці чи будь-куди, де стоїть різдвяна ялинка або зображення Санта-Клауса.

• Пальмаріани переконані, що Антихрист народився у 2000 році.

• Осередки пальмаріанства, які займаються пропа­гандою віри й залученням нових парафіян, існують у США, Канаді, Німеччині, Австрії та Ірландії.

Розділ 69

Ленґдон з Амброю підійшли за отцем Беньєю до колосальної брами Сагради Фамілії — і Ленґдон уже не вперше зачудувався незвичайним оформленням головного входу до храму.

«Ціла стіна кодів», — думав він, дивлячись на літери, що виразно виступали на монолітних брилах полірованого металу. На поверхні було понад вісім тисяч об’ємних літер, викуваних із бронзи. Літери розташовувалися горизонтальними рядками, створюючи величезне поле тексту майже без пробілів. Хоча Ленґдон знав, що це опис Страстей Христових каталонською мовою, скидалося це більше на шифровку Агенції нацбезпеки.

«Не дивно, що навколо цього храму снує стільки теорій змови».

Ленґдон поглянув вище, озираючи високий фасад Страстей, де впадали в око сухорляві, кутасті скульптури Жозепа Марії Субіракса — вони пильно дивилися на глядача, а над ними жахливо виснажений Ісус висів на хресті, сильно похиленому вперед, і від цього в глядача виникало моторошне відчуття, що розп’яття зараз упаде просто на нього.

Ліворуч від Ленґдона інша похмура скульптура зображувала зрадницький цілунок Юди. Дивно, але її обрамлювала різьблена сітка з числами — математичний «магічний квадрат». ­Едмонд колись розповідав Ленґдонові, що «магічна константа» тридцять три цього квадрата, власне, є прихованим пошануванням язичницького масонського культу Великого Архітектора Всесвіту — всеосяжного божества, чиї таємниці розкриваються тим, хто досяг у братстві три­дцять третього ступеня.

— Цікаво, — розміявся тоді Ленґдон, — тільки більш вірогідним поясненням є вік Христа на момент Страстей…

Наблизившись до входу, Ленґдон здригнувся, побачивши наймоторошнішу зі скульптур храму — колосальну статую Христа, прив’язаного до стовпа для бичування. Професор швидко відвернувся й побачив над дверима дві грецькі літери — альфу й омегу.

— Початок і кінець, — прошепотіла Амбра. — Цілком у дусі ­Едмонда.

Ленґдон кивнув, уловивши відгомін значення: «Звідки ми? ­Куди ми прямуємо?»

Отець Бенья відчинив маленький портал у стіні з бронзовими літерами, і всі, зокрема й гвардійці, ввійшли. Бенья зачинив за ними двері.

Тиша.

Тіні.

Там, у південно-східному кінці трансепта, отець Бенья розповів їм дивну історію про те, як до нього підійшов Кірш і запропонував велику пожертву на храм Саграда Фамілія, а адміністрація у відповідь має виставити на загальний огляд його ілюстрований рукопис Блейка в крипті біля могили Ґауді.

«Просто в серці храму!» — подумав украй заінтригований Ленґдон.

— А ­Едмонд не казав навіщо? — спитала Амбра.

Бенья кивнув.

— Він сказав, що перейняв захоплення мистецтвом Ґауді від матері, яка також дуже любила Вільяма Блейка. Сеньйор Кірш говорив, що в пам’ять про матір хотів би поставити книжку Блейка біля могили Ґауді. Мені здалося, що нічого поганого в тому немає.

«­Едмонд ніколи не казав, що його мати захоплювалася Ґауді», — замислився Ленґдон. Та й Палома Кірш померла в монастирі, і малоймовірно, щоб іспанська черниця любила неортодоксального британського поета. Уся ця історія здавалася вигадкою.

— Ну і… — продовжив Бенья, — у мене було стійке відчуття, що сеньйор Кірш переживав якусь духовну кризу… і, можливо, якусь недугу.

— На другому боці написано, — втрутився Ленґдон, пока­зуючи, — що книжку Блейка слід демонструвати в певний спосіб — розгорнутою на сторінці сто шістдесят три, правда?

— Саме так.

Ленґдон відчув, як серце б’ється швидше.

— А можна поцікавитися, який на тій сторінці вірш?

Бенья похитав головою:

— Там немає віршів.

— Як, не розумію?

— Це ж повне зібрання творчості Блейка — і малярства, і вір­шів. На сторінці сто шістдесят три — ілюстрація.

Ленґдон нервово подивився на Амбру.

«Нам потрібен рядок на сорок сім знаків, а не ілю­страція!»

— Отче, — звернулась Амбра до Беньї, — чи можна нам просто зараз на неї поглянути?

Священник якусь мить повагався, але, вочевидь, вирішив майбутній королеві не відмовляти.

— До крипти сюди, — сказав він і повів у бік центру храму. Гвардійці пішли теж.

— Маю зазначити, — мовив Бенья, — я вагався, чи прий­мати гроші від такого відомого атеїста, але демонстрація кар­тинки улюбленого його матір’ю Блейка мені здалась абсо­лютно безневинною річчю — особливо з огляду на те, що там зобра­жений Бог.

Ленґдон не повірив і перепитав:

— Я правильно зрозумів: ­Едмонд попросив вас демонструвати зображення Бога?

Бенья кивнув.

— У мене було відчуття, що він хворий і в такий спосіб намагається якось вибачитися перед божественною силою. — Старенький похитав головою. — Хоча я оце подивився сього­днішню презентацію, то вже не знаю, що й думати…

Ленґдон спробував уявити, яке ж із численних зображень Бога з доробку Блейка хотів усім показати ­Едмонд.

На головній наві Ленґдон почувався так, ніби вперше бачить усе довкола. Хоча він не раз уже ходив до Сагради Фамілії на різних стадіях будівництва, це завжди відбувалося за дня, коли крізь вітражі лилося щедре іспанське сонце, розсипаючи яскраві зблиски й спрямовуючи погляд відвідувача вище й вище, під мовби невагому сінь високого склепіння.

«А вночі цей світ важчий».

Сонячний ліс колон базиліки перетворився на опівнічні джунг­лі, повні тіней і темряви, — похмурі ряди жолобкуватих стов­бурів тяглись у зловісну порожнечу.

— Будьте обережні, — попередив священник. — Ми економимо як можемо.

Освітлення таких великих європейських храмів, розумів Ленґдон, справа дуже коштовна, але в мінімальному технічному освітленні шлях було видно ледь-ледь. «Ось вона — одна з проб­лем будівель площею п’ять з половиною тисяч квадратних метрів».

Дійшовши до центральної нави, вони повернули ліворуч, і Ленґдон подивився на вивищення попереду. Сам ­вівтар являв собою ультрасучасний мінімалістичний стіл, обрамлений двома блискучими рядами органних труб. За п’ять метрів над вівтарем висів дивовижний балдахін, або «почесний навіс», — символ ­шаноби, що походить від церемоніальної тканини, яку тримали над давніми царями, захищаючи їх від сонця.

Нині балдахіни в храмах є здебільшого вагомими архітектурними елементами, але в Саграді Фамілії перевагу надано тканині — навіс у формі парасольки, мовби невидима сила тримала в повітрі над вівтарем. Під балдахіном на тонких дротах, схожих на стропи парашута, висіло розп’яття.

Ленґдон чув, що його прозивають «Ісус-парашутист». Побачивши його знову, професор не здивувався, що ця деталь — одна з найбільш суперечливих у храмі.

Бенья вів їх у дедалі густішу темряву, і Ленґдонові практично нічого вже не було видно. Діас вийняв ручку-ліхтарик і світив на підлогу попереду. Наближаючись до входу в крипту, Ленґдон помітив угорі блідий циліндр, який тягнувся кудись у височінь понад стіною храму.

«Ті самі гвинтові сходи», — подумав він; Ленґдон ще жодного разу не наважувався піднятися ними.

Запаморочливі сходи Сагради Фамілії потрапили в рейтинг двадцяти найнебезпечніших сходів світу за версією часо­пису National Geographic — причому посіли третє місце, одразу після ковзких сходів храму Ангкор-Ват у Кам­боджі й порослого мохом каміння над водоспадом Казан Диявола в Еквадорі.

Ленґдон поглянув на підніжжя сходів, які штопором закручувалися вгору й зникали в чорноті.

— Вхід до крипти — просто перед нами, — сказав Бенья, показуючи попри сходи в темний простір ліворуч від вівтаря.

Ідучи, Ленґдон помітив слабке золотаве сяйво, яке йшло ніби з діри в підлозі.

Крипта.

Усі підійшли до елегантних сходів, які трохи завертали вбік.

— Шановні, — звернулася Амбра до охоронців, — почекайте, будь ласка, тут. Ми скоро повернемося.

Фонсека був помітно незадоволений, але нічого не сказав.

Потім Амбра, отець Бенья і Ленґдон почали спускатися до світла.

—————

Агент Діас мовчки порадів, що має кілька хвилин спокою, і провів поглядом три постаті, які сховалися за поворотом сходів. Напруга між Амброю Відаль і агентом Фонсекою зростала й нервувала Діаса.

«Агенти Гвардії не звикли до того, що їх погрожує звільнити особа, яку вони охороняють, — це може робити лише командор Ґарса».

Діас і досі не міг прийти до тями після арешту командора. Дивно, але Фонсека відмовився розповісти, хто саме дав наказ про арешт і вигадав історію з викраденням.

— Ситуація дуже складна, — казав Фонсека. — Заради твоєї­ власної безпеки я тобі не казатиму.

«І хто ж давав накази?» — гадав Діас. Принц? Видавалося неправдоподібним, що принц Хуліан став би ризику­вати життям Амбри, поширюючи брехливу історію про викрадення. Вальдеспіно? Діас не був певен, що єпископ має таке право.­

— Я скоро повернуся, — буркнув Фонсека й пішов геть, сказавши, що йому потрібно в туалет.

Фонсека зник у темряві, а Діас побачив, що він дістав теле­фон, когось набрав і почав тихо розмовляти.

Діас стояв сам у темній ущелині храму, і йому дедалі менше подобалася потайна поведінка Фонсеки.