Джерело

Розділ 24

За приблизно двісті метрів від королівського палацу, в соборі Альмудена, єпископ Вальдеспіно затамував дух. Він і досі сидів у ризах в кабінеті перед ноутбуком: погляд його був прикутий до трансляції з Більбао.

«Це буде серйозна новина».

Як бачив єпископ, усесвітні мас-медіа вже шаленіли. Останні новини були пересипані коментарями провідних науковців і представників духовенства щодо презентації Кірша; кожен висував свою гіпотезу, хто і чому вбив дослідника. Усі сходилися на тому, що, вочевидь, комусь було надзвичайно важливо зробити так, аби відкриття Кірша ніколи не побачило світу.

Після довгих роздумів Вальдеспіно взяв мобільний те­лефон…

Рабі Кьовеш відповів після першого ж гудка.

— Який жах! — вигукнув рабин. — Я дивився по телевізору!.. Нам треба просто зараз піти до представників влади й розповісти те, що нам відомо!

— Рабі, — зважено відказав Вальдеспіно, — я згоден: це жахливий поворот подій. Але перш ніж діяти, нам треба по­думати.

— Немає про що й думати! — кричав Кьовеш. — З усього видно: хтось ні перед чим не зупиниться, аби лише приховати відкриття Кірша, — і за цим стоять убивці! Я не сумніваюся, що Саєда вбили теж вони. Вони, напевне, знають про нас — і далі за нас і візьмуться! Наш із вами моральний обов’язок — піти й розповісти про те, що нам показав Кірш.

— Моральний обов’язок? — перепитав Вальдеспіно. — Схоже, ви радше хочете оприлюднити цю інформацію, щоб ні в кого не було мотивів змушувати вас чи мене за­мовкнути.

— Звичайно, наша безпека важлива, — відказав рабі, — але ж ми маємо й моральний обов’язок перед світом. Я розумію, що це відкриття похитне певні основи релігійної віри, але за своє довге життя я зрозумів: віра не гине, навіть перед лицем великих труднощів і бід. Я переконаний: віра і це переживе — навіть якщо ми розповімо про відкриття Кірша.

— Я чую вас, друже, — врешті мовив єпископ якомога спокійніше. — Чую рішучість у вашому голосі, поважаю вашу думку. Хочу, щоб ви знали: я готовий до обговорення, навіть до того, щоб мої переконання змінились. Проте, благаю вас, якщо ми вже розповімо про це світові — то зробімо це разом. При світлі дня. Поважно. А не похапцем, не у відчаї після цього жахливого вбивства. Заплануємо, підготуємося, правильно офор­мимо новину…

Кьовеш нічого не відповів, але Вальдеспіно чув його дихання.

— Рабі, — продовжив єпископ, — зараз найбільше важить наша особиста безпека. Ми маємо справу з убивцями, і якщо ви опинитеся занадто на видноті — наприклад, кудись звернетеся, підете на телебачення, — то можете погано скінчити. Я особливо боюся за вас: я в безпеці на території палацового комплексу, а ви… сам-один у Будапешті! Очевидно, відкриття Кірша — це питання життя і смерті. Будь ласка, дозвольте мені організувати захист для вас, Єгудо!

Кьовеш відповів не одразу.

— З Мадрида? Як же ви зможете…

— У моєму розпорядженні — силові ресурси королівської ­родини. Залишайтеся вдома, замкніть усі двері. Я подам запит, щоб по вас вислали двох агентів Королівської гвардії, які доправлять вас до Мадрида, де ви зможете безпечно відсидітися в палацовому комплексі, а ми могли б сісти й особисто обговорити подальші дії.

— Якщо я приїду в Мадрид, — обережно почав рабин, — а ми з вами не домовимося?

— Ми домовимося, — запевнив його єпископ. — Розумію, що я людина консервативна, але я й реаліст — як і ви. Разом ми знайдемо найкращий спосіб діяти. Я в це вірю.

— А якщо все ж ваші сподівання не справдяться? — не заспокоювався Кьовеш.

Вальдеспіно відчув напругу в животі, але зупинився, видихнув і якомога спокійніше відповів:

— Єгудо, якщо ми з вами все-таки не дійдемо згоди, то розпрощаємося як друзі й кожен зробить те, що вважає за потрібне. Довіртеся мені.

— Дякую, — відповів Кьовеш. — Коли скажете, я вирушу до Мадрида.

— Добре. А поки що замкніться й ні з ким не розмовляйте. Зберіть речі, і я вам зателефоную і розповім, що робити, коли знатиму. — Вальдеспіно трохи помовчав. — І я вірю: дуже скоро ми побачимося.

Вальдеспіно поклав слухавку з жахом у серці: в нього було серйозне передчуття, що Кьовеша контролювати можливо, вдаючись до речей серйозніших, ніж просто ввічливість і заклик до здоро­вого глузду.

«Кьовеш у паніці… як і Саєд.

Обидва, схоже, не бачать за деревами лісу».

Вальдеспіно закрив свій ноутбук, узяв його під пахву й тихо пішов темними коридорами храму. Залишаючись у своїх ризах, він вийшов із собору в прохолоду пізнього вечора і рушив через площу до осяйного фасаду королівсь­кого палацу.

Над головним входом Вальдеспіно бачив іспанський герб: щит, обабіч якого — Геркулесові стовпи й давнє гасло plus ultra — «далі за межі». Дехто вважав, що ці слова стосувалися наполегливої боротьби за розширення кордонів імперії в її золоту добу. Інші — що це гасло відображує давню віру іспанців у райське життя за межами земного.

Хай там як, а Вальдеспіно відчував, що гасло застаріває з кожним днем. Він подивився на іспанський прапор, який майорів над палацом, і печально зітхнув, полинувши думками до хворого короля.

«Коли він відійде, я дуже за ним сумуватиму.

Я так йому зобов’язаний…»

Ось уже кілька місяців єпископ щодня навідував любого друга, який був прикутий до ліжка в палаці Сарсуела за містом. Кілька днів тому король покликав Вальдеспіно до себе. Його величність був дуже стривожений.

— Антоніо, — прошепотів король, — боюся, заручини мого сина були… занадто квапливими…

«Точніше було б сказати — божевільними», — подумав Вальдеспіно.

За два місяці до того, коли принц конфіденційно розповів Вальдеспіно, що хоче зробити пропозицію Амбрі Відаль після дуже нетривалого знайомства, приголомшений єпископ благав ­Хуліана бути поміркованішим. Принц на це за­уважив, що закохався і що батько-король заслуговує на те, щоб побачити весілля єдиного сина. Понад те, додав він, якщо вони з Амброю збираються народжувати дітей, то в її віці не можна занадто довго з цим чекати.

Вальдеспіно лагідно всміхнувся до короля:

— Так, дійсно. Пропозиція дона Хуліана захопила нас зненацька. Але він хотів тебе порадувати.

— Його обов’язок перед країною, — з притиском промовив король, — а не перед батьком. І хоча сеньйорита Відаль дуже гарна, ми її не знаємо, вона з-поза нашого кола. У мене є питання щодо намірів, з якими вона прийняла пропозицію дона Хуліана. Він дуже поспішив, і пристойна жінка йому відмовила б.

— Ти маєш рацію, — відказав Вальдеспіно, хоча на захист Амбри можна було сказати, що дон Хуліан практично не залишив їй вибору.

Король ніжно простягнув руку і взявся за кістляву правицю єпископа.

— Любий друже, я не знаю, куди сплив увесь час… Ми з тобою постаріли. Я хочу тобі подякувати. Ти давав мені мудрі пора­ди стільки років, після втрати моєї дружини, під час усіх цих змін у країні, і сила твого переконання не раз підтримувала мене.

— Наша дружба — то скарб, який я берегтиму вічно!

Король кволо всміхнувся.

— Антоніо, я знаю, що ти багато чим пожертвував заради нашої дружби. Наприклад, Римом…

Вальдеспіно знизав плечима.

— Якби я став кардиналом, то ближче до Бога б не опинився. Моє місце завжди було тут, біля тебе.

— Твоя вірність для мене — незрівнянне щастя! І я ніколи не забуду твого співчуття до мене протягом усіх цих років.

Король заплющив очі й міцно стис руку єпископа.

— Антоніо… Я в тривозі. Мій син скоро опиниться за стерном великого корабля, керувати яким він не готовий. Благаю, допомагай йому. Стань його путівною зорею. Поклади свою тверду руку поверх його руки на штурвал, особ­ливо в буремну пору. А над усе, якщо він десь збочить із ­вірного шляху, молю: допо­можи йому знайти шлях назад… назад до чистоти і святості…

— Амінь, — прошепотів єпископ. — Даю слово честі.

І тепер, ідучи в нічній прохолоді, Вальдеспіно здійняв очі до небес. «Мій королю, будь ласка, знай: я роблю все, щоб твоя остання воля здійснилася!»

Вальдеспіно заспокоювало те, що король через свою слабкість не міг навіть дивитися телевізор. «Коли б він побачив трансляцію з Більбао, то, певне, помер би на місці через те, до чого ­дійшла його люба вітчизна!»

Праворуч від Вальдеспіно, за кованою брамою по всій вули­ці Калле де Байлен, стояли фургони з різних телекомпаній, наставивши супутникові антени.

«Стерв’ятники!» — подумав Вальдеспіно. Вечірній вітер розмаював його одежу.