Джерело

Розділ 84

— Вільям Блейк, — сказав Ленґдон. — «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон».

Вінстон лише мить помовчав.

— Завершальний рядок «Чотирьох Зоа». Маю зазна­чити, чудо­вий вибір!.. Однак з огляду на вимогу сорока ­семи літер…

— Там амперсанд… — почав Ленґдон і швидко пояснив суть фокусу Кірша: лігатура, розшифрована як «ет».

— Квінтесенція ­Едмонда! — розсміявся синтетичний голос у свій химерний спосіб.

— Тож, Вінстоне, — звернулася до нього Амбра, — тепер ви знаєте пароль ­Едмонда. Чи можете ви запустити пре­зентацію?

— Звичайно, можу, — без зайвих слів відказав Вінстон. — Мені тільки потрібно, щоб ви ввели пароль вручну. ­Едмонд наставив брандмауерів навколо цього проєкту, і в мене немає прямо­го доступу, але я можу провести вас у його лабораторію й показати, куди вводити інформацію. Можемо запустити програму за менш ніж десять хвилин.

Ленґдон з Амброю перезирнулися — вони й не очікували, що Вінстон просто й буденно одразу дасть їм змогу діяти. Після всіх сьогоднішніх пригод ця мить остаточної перемоги підкралася якось геть непомітно.

— Роберте, — прошепотіла Амбра, поклавши руку йому на плече. — Ти зміг! Дякую!

— Це була командна праця, — усміхнувся професор.

— Чи можу я вам одразу запропонувати пройти в лабораторію ­Едмонда? Вас тут у вестибюлі добре видно, а я тим часом помітив деякі новини щодо подій навколо.

Ленґдона це не здивувало: військовий гелікоптер посеред міського парку не міг не привернути увагу.

— Кажіть, куди нам іти, — мовила Амбра.

— Між колонами, — відказав Вінстон. — Ідіть на мій голос.­

Спів у коридорі раптово змовк, плазмовий екран згас, а на головній брамі заклацали, замикаючись, автоматичні замки.

«Мабуть, ­Едмонд перетворив цю будівлю на фортецю», — зрозумів Ленґдон, кинувши швидкий погляд крізь товсті ­вікна й побачивши, що між дерев біля церкви нікого не вид­но. «Принаймні поки що не видно…»

Він знову поглянув на Амбру, побачив, як на другому боці вестибюля освітлюється вхід між двома колонами. Обоє зайшли туди; далі був довгий коридор. На другому його кінці заблимали лампочки, вказуючи їм дорогу.

Ленґдон з Амброю рушили туди, а Вінстон сказав їм:

— Гадаю, для того щоб досягти максимального розголосу, треба поширити глобальний пресреліз, де йтиметься про те, що презентацію покійного ­Едмонда Кірша зараз буде оприлюднено. Якщо ми дамо засобам масової інформації час, щоб усі могли дізнатися про подію, то кількість глядачів знач­но збільшиться.

— Цікава ідея, — мовила Амбра, наддавши ходу. — А скільки, на вашу думку, ми можемо чекати? Я б не хотіла ризикувати.

— Сімнадцять хвилин, — відповів Вінстон. — Тоді ця інфор­мація вийде саме на початку години: о третій тут, а в Америці саме в прайм-тайм.

— Чудово, — відповіла вона.

— Гаразд, — відгукнувся Вінстон. — Реліз даємо зараз, презентацію запустимо за сімнадцять хвилин.

Ленґдон намагався не відставати від блискавичного ходу думок Вінстона.

Амбра йшла далі коридором.

— А скільки сьогодні тут працівників?

— Жодного, — відказав Вінстон. — ­Едмонд був фанатом безпеки. Тут практично немає працівників. Я керую всіма комп’ю­терними мережами, освітленням, кондиціонуванням, безпекою. ­Едмонд жартував, що в еру «розумних будинків» тільки він може похвалитися «розумною церквою».

Ленґдон слухав лише краєм вуха, він гарячково обмірковував план дій.

— Вінстоне, а ви певні, що саме зараз потрібно оприлюднювати презентацію ­Едмонда?

Амбра різко зупинилась і пильно подивилася на нього.

— Роберте, ну звичайно ж! Ми ж для того сюди й прийшли! Цілий світ дивиться і чекає, що буде! Та й ми не знаємо — а може, хтось прийде й намагатиметься нам перешкодити — потрібно зараз, доки ще не пізно!

— Я згоден, — мовив Вінстон. — Із суто статистичного погляду, ця новина наближається до точки насиченості. ­Якщо вимі­рювати в терабайтах медіаданих, відкриття Едмон­да Кірша зараз є найбільшою новиною десятиліття — не дивно, з огляду на те що кількість інтернет-користувачів експо­ненційно зросла за останні десять років.

— Роберте! — Амбра зазирала в очі професорові. — Що тебе хвилює?

Ленґдон повагався, намагаючись чітко окреслити причину своєї раптової невпевненості.

— Певне, я просто непокоюся щодо всіх цих сьогоднішніх історій навколо ­Едмонда: убивство, викрадення, палацові інтриги… Мені не хотілося б, щоб вони затьмарили наукове відкриття.

— Це слушна думка, професоре, — зауважив Вінстон. — Хоча я й вважаю, що тут не береться до уваги важливий факт: саме через ці всі теорії змови так багато користувачів зараз у мережі. Увечері під час онлайн-трансляції ­Едмонда було 3,8 мільйона глядачів; але зараз, з огляду на драматичні події останніх годин, за моїми оцінками, приблизно дві­сті мільйонів людей стежать за подіями через новини, соц­мережі, телебачення і радіо.

Ленґдона ця цифра просто вразила, хоча він і пам’ятав, що фінал чемпіонату світу з футболу дивилося понад дві­сті мільйонів, а п’ятсот мільйонів дивилися першу посадку космічного апарата на Місяць пів століття тому, коли інтернету ще не існувало, а телебачення було значно менш ­поширене.

— Може, ви в університетському середовищі цього й не бачите, професоре, — мовив Вінстон, — але решта світу перетворилася на телевізійне реаліті-шоу. Вийшло так, що ті, хто хотів змусити ­Едмонда замовкнути сьогодні ввечері, зробили діаметрально протилежну річ; у відкриття ­Едмонда тепер найширша за всю історію людства ауди­торія. Це мені нагадує те, як Ватикан засудив вашу книжку «Християнство і священна жіночність», яка після того швидко стала бестселером.

«Майже бестселером», — подумав Ленґдон, але зрозумів, що має на увазі Вінстон.

— Звернутися до максимальної кількості глядачів цього вечора — це була одна з головних цілей ­Едмонда, — сказав Вінстон.

— Він має рацію, — сказала Амбра, дивлячись на Ленґдона. — Коли ми з ­Едмондом планували подію в музеї, він був одержимий залученням аудиторії та приверненням уваги якомога більшої кількості людей.

— Як я вже говорив, — наголосив Вінстон, — ми досягаємо точки насиченості медіа; кращого часу для презентації його відкриття годі чекати.

— Зрозуміло, — мовив Ленґдон. — Просто скажіть, що робити.

Рухаючись коридором, Ленґдон і Амбра зустріли несподівану перешкоду — драбину, яку абияк прихилили до стіни, неначе для малярських робіт; пройти можна було тільки під нею або зсу­нувши її з дороги.

— Тут драбина, — зауважив Ленґдон. — Мені її прибрати?

— Ні, — мовив Вінстон. — ­Едмонд спеціально поставив її тут уже давно.

— Навіщо? — здивувалася Амбра.

— Як вам, мабуть, відомо, ­Едмонд ненавидів усі забобони. Він завів за правило дорогою на роботу щоразу проходити під драбиною — ніби дражнити богів. Понад те, якщо гість чи працівник відмовлявся проходити під драбиною, ­Едмонд звільняв його.

«Резонно, як завжди», — всміхнувся Ленґдон, згадавши, як ­Едмонд колись прилюдно ганьбив його за стукання по дереву на удачу: «Роберте, якщо ти не таємний друїд, який досі стукає по деревах, аби розбудити їх, прошу, лиши ці дурні забобони в минулому, де їм і місце!»

Амбра пішла далі: нахилилася й пройшла під драбиною. З, треба зазначити, ірраціональним внутрішнім здриганням Ленґдон подався за нею.

На другому боці Вінстон провів їх за ріг до великих дверей із двома камерами й біометричним сканером.

Над дверми висів намальований вручну знак «Кімната 13».

Ленґдон подивився на зловісний номер: «Знову ­Едмонд до богів задирається».

— Це вхід до його лабораторії, — сказав Вінстон. — Крім кількох найманих працівників, які допомагали ­Едмондові її будувати, мало кому було дозволено сюди заходити.

За цими словами двері голосно загули, і Амбра, не гаючи часу, схопилася за ручку й відчинила їх. Вона переступила поріг, аж тут зупинилася й ахнула, затуливши рот рукою. Коли Ленґдон поглянув із-за її плеча у святилище церкви, то зрозумів реакцію.

У чималій залі каплиці одразу впадала в око велика скляна коробка — більшої Ленґдон не бачив ніколи в житті. Прозоре приміщення займало всю підлогу й здіймалося до стелі.

Коробка мала два поверхи.

На першому Ленґдон бачив сотні металевих шаф, схожих на холодильники, які стояли рядами, як лави в церкві, обернені до вівтаря. У шаф не було дверей, і їхні нутрощі можна було добре роздивитися. Складні, заплутані матриці з яскравими червоними дротами звисали з густої сітки контрольних пунктів, вигиналися до підлоги, де сходилися в товсті, мов канати, ремені, які тяглися поміж машинами, утворюючи щось ніби кровоносну систему.

«Упорядкований хаос!» — подумав Ленґдон.

— На першому поверсі, — мовив Вінстон, — ви бачите відо­мий суперкомп’ютер MareNostrum: сорок вісім тисяч вісім­сот дев’яносто шість ядер Intel, з’єднані в мережу InfiniBand FDR10, — одна з найшвидших машин у світі. MareNostrum стояв у цьому місці, коли ­Едмонд почав тут працювати, і він замість того, щоб прибрати, вирішив доповнити його, тож просто розширив… угору.

Тепер Ленґдон побачив, що всі дроти MareNostrum схо­дяться в центрі зали, утворюючи такий собі стовбур, який, по­дібно до велетенської лози, тягнувся вертикально до стелі дру­гого поверху.

Ленґдон подивився на другий поверх потужного скляного прямокутника — і побачив дещо зовсім інше. Тут, посередині поверху, на підвищенні, стояв масивний металевий синьо-сірий куб — ні дротів, ні мерехтіння лампочок, ніяко­го натяку на те, що він являє собою останнє слово техніки, яке Вінстон описував малозрозумілими термінами:

— …квантові біти приходять на місце двійкових цифр… суперпозиція станів… квантові алгоритми… сплетіння й тунелювання…

Тепер Ленґдон розумів, чому ­Едмонд більше говорив про мистецтво, ніж про комп’ютери.

— …що уможливлює квадрильйони обчислень із плаваючою комою на секунду, — зробив висновок Вінстон. — Отже, об’єднання цих двох дуже різних машин утворює найпотужніший у світі комп’ютер.

— Боже мій!.. — прошепотіла Амбра.

— Точніше, — поправив Вінстон, — Боже ­Едмонда.