Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Свiдчення Рендольфа Картера

Я повторюю вам, панове, що ваше судовище позбавлене сенсу. Якщо хочете, тримайте мене тут хоч вічно; ув’язніть чи засудіть до страти, якщо вам потрібна жертва для того, щоб живити фантом, який ви називаєте правосуддям, але я не зможу сказати більше, ніж уже сказав. Усе, що я зміг згадати, я вже розповів вам, як на сповіді. Нічого не перекрутив і не приховав, а якщо дещо і залишилось неясним, то причиною цьому лише темна хмара, що огорнула мій мозок, — хмара жахів незрозумілої природи які оповили мене.

Укотре повторюю — я не знаю, що трапилося з Гарлі Ворреном; утім, гадаю — власне, сподіваюся, — що його спіткало умиротворене забуття, якщо де-небудь існує така благословенна річ. Так, це правда, що впродовж останніх п’яти років я був його щирим другом, а ще партнером і безпосереднім учасником його дослідів у галузі непізнаного. Я не заперечую, хоч пам’ять моя зараз уже слабка і на неї не можна покладатися, що отой ваш свідок міг бачити нас разом, за його словами, на вершині Ґейнезвіл, звідки ми тієї жахливої ночі о пів на дванадцяту прямували до Великого Кипарисового Болота. Ми несли електричні ліхтарі, лопати і змотану котушку дроту з прикріпленим приладдям, це правда, я можу навіть додати, що у єдиній страхітливій сцені, яка навіки закарбувалась у моїй пам’яті, всі ці речі відіграли свою роль. Але про те, що трапилось опісля, і про те, чому наступного ранку мене знайшли на краю болота самого і приголомшеного, я (повторюю ще раз) не знаю нічого, окрім того, про що вже не раз вам розповідав. Ви кажете, що на болоті чи біля нього немає нічого, що могло б хоча б якось пояснити той страхітливий випадок. Я повторюю, що не знаю нічого, окрім того, що бачив на власні очі. Хай би то було видиво чи страшний сон — а я сподіваюся, що то було видиво чи страшний сон, — усе ж мій мозок приховує спогади про те, що відбулося у ті жахливі години, коли ми зникли з поля зору інших людей. І те, чому Гарлі Воррен не повернувся — сам чи у подобі примари, чи чогось безіменного, описати що я негоден, — лише він сам і міг би пояснити.

Як я вже розповідав раніше, я був знайомий з дивними студіями Гарлі Воррена, і до певної міри теж ними займався. З його розлогої колекції дивних рідкісних книг про заборонені речі я прочитав усі, що були написані добре знаними мені мовами; але це мізер порівняно з тими книжками, які були написані незрозумілими мені мовами. Більшість, здається, були арабською, але та дияволонатхненна книга, що привела нас до кінця, — книга, яку він забрав геть із цього світу у своїй кишені, — була написана літерами, подібних яким я ще ніколи й ніде не бачив. Воррен нізащо не погоджувався розповісти мені, про що ця книга. Стосовно природи наших дослідів — чи маю я знову повторювати, що я далекий від повного розуміння? Ця моя нетямущість зараз видається мені милосердям, бо його наукові досліди були жахливі, і я віддавався їм радше з удаваним ентузіазмом, аніж з непідробною цікавістю. Воррен завжди гнітив мене, а іноді я його боявся. Пригадую, як я здригнувся від виразу його обличчя у ніч перед тим жахливим випадком, коли ми без угаву обговорювали його теорію: чому деякі трупи ніколи не розкладаються, а тисячоліттями лежать у своїх могилах, непідвладні тліну. Але зараз я його не боюся, бо, підозрюю, він спізнав жахи за межами мого розуміння. Тепер я боюся за нього.

Ще раз повторю, що я не маю цілковитого уявлення про нашу мету тієї ночі. Звісно, вона була якось пов’язана з тією давньою книжкою, яку Воррен приніс із собою, — тією давньою книжкою, написаною незрозумілими літерами, яку він за місяць перед тим отримав з Індії, — але я присягаюся, що й гадки не маю, що ми того вечора збиралися знайти. Ваш свідок каже, що бачив, як ми о пів на дванадцяту з вершини Ґейнезвіл прямували до Великого Кипарисового Болота. Це, либонь, правда, але про це у мене не збереглося чітких спогадів. Картина, що запала в мою душу, стосується єдиного епізоду, а тоді уже мало б бути далеко за північ, бо серпик старого місяця високо завис у захмареному небі.

Те місце було цвинтарем, настільки давнім, що я тремтів від розмаїтих знаків незліченних років. То був глибокий сирий видолинок, порослий високою травою, мохом і дивними повзучими рослинами, сповнений якогось смороду, що його моя дивна уява абсурдно порівняла з гнилим камінням. Скрізь виднілися ознаки занепаду і пустки, і мені не давала спокою думка, що ми з Ворреном є першими живими істотами, які вторглися у смертельне мовчання століть. Над краєм долини потьмарений серпик старого місяця прозирав крізь ядучі випари, які, здавалося, зринали із незнаних катакомб, і в його слабкому сяйві я розгледів зловісні обриси стародавніх плит, урн, кенотафів[31] і мавзолейних фасадів; пощерблених, порослих мохом, поплямованих вільгістю, частково прихованих у буйному розмаїтті хворобливої рослинності. Моє перше враження від власної присутності в цьому некрополі склалося тоді, коли ми з Ворреном, кинувши на землю речі, які ми, здається, несли, зупинилися перед якоюсь напівзруйнованою гробницею. Я оце пригадав, що у мене був із собою електричний ліхтар і дві лопати, а мій супутник ніс такий самий ліхтар і портативний телефонний апарат. Ми не перемовилися жодним словом, бо, здавалося, і місце, і завдання були нам знайомі; не гаючи часу, ми схопили лопати і почали зчищати з плаского стародавнього надгробка траву, плющ і нанесену землю. Розчистивши усе поховання, яке складалося з трьох величезних гранітних плит, ми трохи відійшли назад, щоб побачити увесь мавзолей; Воррен же, здавалося, подумки щось підраховував. Тоді він повернувся до гробниці і замість важеля послуговуючись лопатою, спробував трохи підняти плиту, яка лежала найближче до кам’яної руїни, що свого часу була пам’ятником. Йому це не вдалося, тож він попросив мене допомогти. Нарешті спільними зусиллями ми зрушили камінь, підняли його і перевернули набік.

Під плитою відкрився чорний отвір, з якого на нас вдарило таким нудотним духом міазмів, що ми, нажахані, відсахнулися. Втім, через деякий час ми знову наблизилися до ями і виявили, що випари уже не такі нестерпні. Наші ліхтарі розсіяли темряву над горішніми кам’яними східцями, які ніби сочилися гидотним гноєм земних глибин, і освітили вологі стіни, на яких проступала селітра. І лише тут мені пригадуються перші слова, коли Воррен після тривалої мовчанки заговорив до мене своїм м’яким тенором, голосом навдивовижу спокійним, як для цього жахливого довкілля.

— Вибач, але мені доведеться попросити тебе зостатися на поверхні, — сказав він, — адже було б злочином дозволити будь-кому з такими слабкими нервами, як у тебе, спуститися вниз. Ти не можеш уявити, навіть з того, що ти прочитав і що я тобі розповів, тих речей, які мені доведеться побачити і здійснити. Це жахлива робота, Картере, і я сумніваюся, що, не маючи сталевих нервів, можна крізь це пройти, не втративши життя або глузду. Я не хочу тебе образити, і, Бог мені свідок, я був би радий, якби ти пішов зі мною; але відповідальність за це лежить цілком на мені, тож через твої слабкі нерви я не можу тебе взяти із собою, назустріч смерті чи божевіллю. Кажу тобі, ти навіть уявити не можеш, що там насправді! Але я обіцяю про кожен свій крок повідомляти тобі телефоном — ти ж бачиш, що тут досить дроту, щоб спуститися до центру Землі і повернутися назад!

У мене в голові все ще звучать ці спокійно сказані слова, і я й досі пам’ятаю, як протестував. Я відчайдушно прагнув супроводжувати свого друга у глибини гробниці, але він був затятим і непохитним. Він навіть пригрозив, що коли я й далі наполягатиму, то він полишить нашу експедицію, і ця погроза подіяла, бо тільки у нього був ключ до чогось. Це я ще можу пригадати, а от чим було це щось, яке ми шукали, уже не скажу. Зрештою, узявши з мене слово, що я вчиню так, як він просить, Воррен опустив дріт униз і відкалібрував прилади. На його прохання я взяв один з апаратів і всівся на старому вицвілому надгробку біля відкритого лазу. Він потиснув мою руку, закинув на плече котушку і зник у непроглядному мороці склепу. Якусь хвилину я ще бачив світло його ліхтаря і чув шурхіт дроту, який за ним стелився, але невдовзі світло раптово зникло, ніби його поглинув якийсь поворот на сходах, чи не швидше затихли і звуки. Я був сам, проте мав зв’язок із глибинами завдяки магічному дротові, обмотка якого зеленаво відсвічувала у променях надщербленого місяця.

У самотному мовчанні потворного і спустошеного міста мертвих мій мозок породжував найдикіші фантазії та ілюзії, а гротескні гробниці і камені, здавалося, набули відразливих, напівживих тіл. У найтемніших закутках порослої лозами улоговини нишпорили розпливчасті тіні і переплітались у якійсь блюзнірській процесії, що сунула повз портали склепів, які рядами гнили у схилі пагорба; тіні, які не міг висвітити цей блідий, пильний надщерблений місяць. Я постійно позирав на годинник, освітлюючи його циферблат електричним ліхтарем, і нетерпляче дослухався до приймача телефону, але не чув нічогісінько понад п’ятнадцять хвилин. Тоді з апарата почулося тихе клацання, і я упівголоса покликав свого друга. Хай яким збудженим я був, а все ж не сподівався почути слів, які долинули з того жахливого сховку, сказаних тоном набагато нервознішим і схвильованішим, аніж я будь-коли чув від Гарлі Воррена. Він, який нещодавно так спокійно залишив мене, зараз промовляв з-під землі тремтливим шепотом, промовистішим за найгучніший крик:

— Боже! Якби ж ти бачив те, що бачу я!

Я не міг відповісти. Безмовний, я міг лише чекати. Тоді знову залунав напівбожевільний голос:

— Картере, це жахливо — катастрофічно — неймовірно!

Цього разу голос мене не підвів, і я вигукнув у передавач цілий потік запитань, які мене переповнювали. Нажаханий, я продовжував повторювати:

— Воррене, що там? Що там?

Ще раз пробився голос мого друга, у ньому так само вчувався страх, але тепер із домішкою відчаю:

— Я не можу сказати, Картере! Це поза межами людської свідомості — я не наважуюсь тобі сказати — ніхто не може пізнати таке і вижити. Великий Боже! Я ніколи не уявляв ТАКОГО!

І знову тиша, у якій відлунювали тільки мої сповнені переляку й цікавості запитання. А тоді знову пронизаний диким переляком голос Воррена:

— Картере! Заради Бога, поклади назад плиту і тікай звідси, доки можеш! Швидко! Облиш усе і забирайся геть — це твій єдиний шанс! Роби, як я кажу, і не чекай пояснень!

Я чув його, але міг хіба що повторювати власні безглузді запитання. Довкола мене були лише могили, темрява і тіні; піді мною ж — неосяжна людською уявою небезпека. Але мій друг був у більшій небезпеці, аніж я, і, попри страх, я відчув обурення від того, що він вважає мене здатним покинути його за таких обставин. У слухавці клацнуло кілька разів, а після паузи — безпорадний крик Воррена:

— Змивайся! Заради Бога, поклади плиту на місце і вали звідси, Картере!

Щось у хлоп’ячому сленгові мого безперечно нажаханого компаньйона вивело мене зі стану розгубленості. Я прийняв рішення і закричав у відповідь: «Воррене, тримайся! Я спускаюся!» А у відповідь — крик безмежного відчаю:

— Не смій! Ти не розумієш! Уже надто пізно — і це моя вина. Поклади на місце плиту і тікай — ні ти, ні будь-хто інший зараз уже нічого не зможе зробити!

Тон знову змінився, цього разу він пом’якшав, ніби від безнадійного смирення. А все ж, сповнений тривоги за мене, він був вольовим.

— Швидко — поки ще не пізно!

Я намагався не зважати на нього; намагався струсити із себе заціпеніння, яке скувало мене, і дотримати обіцянки — прийти йому на поміч. Але наступні його слова, промовлені пошепки, застали мене у тому ж нерухомому стані, у кайданах крижаного жаху.

— Картере, поквапся! Це даремно — ти мусиш іти — краще один, аніж двоє! Плита!

Пауза, знову клацання, тоді безбарвний голос Воррена:

— Це майже кінець. Не будь упертюхом — завали плитою ті бісові сходи і рятуйся, тікай! Ти марнуєш час. Прощавай, Картере — ми більше не побачимось.

Тут Ворренів шепіт зірвався на крик; крик, що поступово переріс у вереск, сповнений жахом усіх епох:

— Прокляття на цих пекельних виплодків — легіони — Боже мій! Звалюй! Звалюй! Звалюй!

Після цього запала тиша. Не знаю, скільки тисячоліть минуло, доки я сидів непорушно; шепочучи, бурмочучи, гукаючи, викрикуючи у той телефон. Знову і знову впродовж тих тисячоліть я шепотів і бурмотів, закликав, кричав і репетував:

— Воррене! Воррене! Відповідай — ти там?

А тоді на мене навалився увесь жах цієї ночі — неймовірний, несамовитий, невимовний жах. Я казав, що, здавалося, тисячоліття минули, відколи Воррен прокричав своє останнє відчайдушне застереження, і лише моє волання тоді порушило справді страхітливу тишу. Але за деякий час у приймачі знову заклацало, і я, дослухаючись, нашорошив вуха. Я знову вигукнув: «Воррене, ти там?», але у відповідь почув щось, що й потьмарило мій розум. Я не намагаюся, панове, осмислити те щось — той голос, ані не можу навіть спробувати описати його, бо після перших же слів я знепритомнів, і в моїй пам’яті утворився провал, який сягає моменту мого пробудження у лікарні. Можу лише сказати, що той голос був глибокий, безживний, драглистий, віддалений, неземний, нелюдський, бездушний. Що мені ще сказати? То був кінець мого тамтешнього досвіду, а це кінець моєї історії. Я почув його, і більше нічого не знаю. Я почув його, сидячи заціпеніло на тому невідомому цвинтарі у видолинку, поміж вищерблених каменів, напівзруйнованих могил, буйної рослинності і густих міазмів. Я добре чув його із найпотаємніших глибин тієї відкритої гробниці, споглядаючи розпливчасті, спраглі до тліну тіні, що танцювали під проклятим надщербленим місяцем. От що він сказав:

— ДУРНЮ, ВОРРЕН МЕРТВИЙ!