Зачаєний жах




I. Тінь на димарі

Тієї ночі, коли я вирушив до занедбаної садиби на вершині Буремної Гори, щоб знайти там зачаєний жах, повітря здригалося від гуркоту грому. Я був не сам, бо тоді нерозважливість ще не супроводжувала мою любов до гротескного і жахливого, яка перетворила моє життя на невпинний пошук непояснених жахів у літературі та житті. Зі мною були двоє відданих мені кремезних чоловіків, яких я залучив до справи, коли для цього настав час; вони вже давно допомагали у моїх жахливих дослідженнях і чудово справлялися зі своїми обов’язками.

Ми тихенько вийшли із найближчого села, щоб не потрапити на очі журналістам, які блукали околицями ще з часів страшної паніки, яка місяць тому охопила цю місцину — після того, як сюди прокралася жахлива смерть. Пізніше мені здавалося, що вони могли б стати у пригоді, але тоді їхня присутність видавалась небажаною. Якби ж то Бог напоумив мене взяти їх із собою, можливо, мені б не довелось так довго самому зберігати цю таємницю — через страх, що світ або вважатиме мене божевільним, або, долучившись до цих диявольських речей, збожеволіє сам. Зараз же я все одно розповідаю про них, щоб тягар цього знання не зробив мене маніяком, і я не хочу нічого приховувати! Бо я, тільки я знаю природу жаху, що зачаївся на тій примарній і самотній горі.

У маленькій автівці ми подолали милі старого лісу і узгір’їв, аж доки на схилі одного лісистого пагорба змінився краєвид. У мороці ночі без звичних юрб дослідників і витріщак навколо місцина здавалася ще моторошнішою, тож у нас не раз виникала спокуса увімкнути ацетиленовий прожектор, незважаючи на те, що він міг привернути небажану увагу. На світанку краєвид довкола також не милував ока, і навіть якби я не знав про жах, що зачаївся на цих землях, то все одно зауважив би його зловісну хворобливість. Поблизу не було диких звірів — вони стають мудрими, коли поруч скрадається смерть. Давні, пошрамовані блискавицями дерева здавалися неприродно великими і покорченими, решта ж рослин — хворими, ніби враженими пропасницею, а дивні пагорби і узвишшя у порослій бур’янами, поораній скелями землі нагадували клубки змій чи збільшені до гігантських розмірів черепи.

Уже понад століття на Буремній Горі чаївся Жах. Це я свого часу дізнався із газетних дописів, які описували катастрофу, що, власне, і привернула увагу світової спільноти до того регіону. Це була віддалена, самотня височина у тій частині Кетскільських гір, в які колись несміливо і швидкоплинно проникла голландська цивілізація, залишивши після себе хіба що кілька занедбаних садиб і дегенеративну популяцію скватерів, що населяли жалюгідні халупи на крутосхилах. Звичайні люди рідко навідували цю місцевість, аж доки не сформували поліцію штату, та й навіть тоді туди зазирав хіба заблукалий патруль. Жах, проте, міцно вкорінився у сусідніх селищах, бо він був головною темою нехитрих бесід бідаків-напівкровок, які іноді вибиралися зі своїх закутків, щоб уторгувати за плетені кошики якусь копійчину і купити найпростіші речі, які вони не могли вполювати, виростити або ж виготовити.

Зачаєний жах мешкав у покинутій садибі Мартенза, яку всі обходили десятою дорогою і яка вінчала високу, але пологу вершину — її нагородили титулом Буремної Гори за схильність притягувати грозові бурі. Понад сотню років про цей стародавній, оточений лісом кам’яний будинок розповідали напрочуд дикі і зловісні історії; історії про мовчазну, всеосяжну, підступну смерть, яка влітку нишпорить околицями. Із дитячою впертістю скватери розповідали байки про демона, який у сутінках хапав самотніх подорожніх і забирав їх геть або ж лишав жахливо пошматованими; іноді вони шепотіли про криваві сліди, що тяглися до усамітненої садиби. Дехто казав, що то грім прикликає зачаєний жах із його помешкання, інші казали, що грім — то його голос.

Ніхто за межами тієї глухомані не вірив у ці розбіжні та суперечливі історії, з їхніми нечіткими, екстравагантними описами демона того маєтку; проте жоден фермер чи селянин ні на мить не сумнівався, що в будинку Мартенза оселилася нечиста сила. Місцева історія не допускала найменших сумнівів у цьому, хоча жоден із дослідників, які навідувались до маєтку щоразу після особливо чудернацької оповідки скватерів, так і не знайшов жодних доказів існування потойбічних сил. Бабусі оповідали дивні легенди про привид Мартенза, що стосувалися власне самої родини Мартенза, їхньої дивної спадкової гетерохромії[69], дивовижно довгої генеалогії і вбивства, яке стало їхнім родовим прокляттям.

Жах, який привів мене у це місце, був несподіваним і жорстоким підтвердженням найнеймовірніших легенд цих горян. Однієї літньої ночі, після небувало сильної грози, вся околиця збурилася через панічну втечу скватерів, яку годі було пояснити простим випадком. Жалюгідні юрби місцевих мешканців кричали і завивали від невимовного жаху, що охопив їх, і в їхній щирості не доводилося сумніватися. Вони нічого не бачили, але чули такі несамовиті крики з одного зі своїх хуторів, що зрозуміли — то, підкравшись, прийшла смерть.

Вранці прості громадяни і патрульні поліції штату вирушили слідом за горянами, які все ще тремтіли від страху, на те місце, куди, за словами останніх, прийшла смерть. Там і справді панувала смерть. Від удару блискавиці земля буквально провалилася під одним із селищ скватерів, знищивши кілька смердючих халуп; але руйнування не були такими вражаючими, як побоїще всього живого, перед яким усе інше просто тьмяніло. Не залишилося жодної живої душі з-понад сімдесяти п’яти людей, які, за деякими свідченнями, населяли цю місцину. Вивернута земля була залита кров’ю і всіяна людськими останками із очевидними слідами зубів і пазурів демона, але від бійні не вів жоден видимий слід. Усі квапливо зійшлись на тому, що цей жах спричинив якийсь кровожерний звір, жоден язик не повернувся сказати, що жахлива смерть цих людей легко може виявитись груповим убивством, звичним для соціуму на стадії занепаду. Ця підозра посилилась, коли знайшли вцілілими двадцять п’ять чоловік із того поселення, але й тоді важко було пояснити убивство п’ятдесятьох удвічі меншою кількістю люду. А факт залишався фактом: літньої ночі з небес ударила громовиця, залишивши по собі мертве село і жахливо понівечені тіла зі слідами іклів та пазурів.

Вражені мешканці околиць негайно пов’язали ці жахи із проклятою садибою Мартенза, хоча ці два місця і розділяло понад три милі. Патрульні були налаштовані скептичніше, в ході свого розслідування вони лише побіжно оглянули садибу, а коли виявили, що вона порожня, — геть забули про неї. Селяни ж і хуторяни, навпаки, обшукали її до останнього цвяха, перекинули в будинку все догори дриґом, обстежили ставки і потічки, вирубали чагарник і прочесали всі довколишні ліси. Все було марно: смерть пішла, як і прийшла, не зоставивши жодних слідів, окрім самої руйнації.

До другого дня пошуків цю подію вже зусібіч встигли обсмоктати газети, репортери яких наводнили Буремну Гору. Вони у всіх подробицях розписали події, брали численні інтерв’ю, щоб роз’яснити історію жаху саме так, як її розуміли місцеві бабусі. Спершу я з гумором ставився до цих статей, я бо знався на жахах; але за якийсь тиждень виявив, що мене дивним чином захопила вся ця атмосфера, так що 5 серпня 1921 року я вже й сам був серед репортерів, від яких тріщали готелі у Леффертс Корнерз, найближчому від Буремної Гори селі, відомому також як штаб-квартира пошуків. Ще три тижні — і всі спраглі новин репортери щезли, розв’язавши мені руки для власного розслідування, базованого на ретельному обстеженні і дослідженні місцевості, яке я доти провадив самотужки.

Отож літньої ночі, коли прогриміла далека гроза, я залишив свою автівку і з двома озброєними супутниками вирушив угору останнім горбистим переходом на Буремну Гору, освітлюючи промінням електричного ліхтаря примарні сірі стіни, які виднілися попереду, бовваніючи за велетенськими дубами. Тієї паскудної ночі слабка і самотня пляма світла вихоплювала велетенську коробчасту споруду, проявляючи в ній невидимі за дня затемнені штрихи жаху; все ж я не вагався, бо прийшов сюди, сповнений рішучості перевірити свою гіпотезу. Я вважав, що грім викликає демона смерті з якогось жахливого потаємного місця, і хай би чим був той демон — твердою сутністю чи газоподібною пошестю, я збирався його побачити.

Я ще раніше ретельно обшукав руїни, тож мав змогу все старанно спланувати: місцем моїх нічних чатувань буде колишня кімната Яна Мартенза, вбивство якого стало основою для сільських легенд. Я інтуїтивно відчував, що покої цієї давньої жертви насилля якнайкраще відповідатимуть моїй меті. У кімнаті площею близько двадцяти квадратних метрів, як і скрізь, валявся різний непотріб, що колись був меблями. Спальня розташовувалася на другому поверсі південно-східного крила будинку, в ній було велетенське вікно, що виходило на схід, і вузеньке — на південь, на обох не було ані віконниць, ані штор. Навпроти великого вікна стояла здоровенна голландська піч, обличкована кахлями з малюнками на сюжет оповіді про блудного сина, навпроти ж вузенького вікна у стінній ніші стояло широке ліжко.

Приглушений деревами грім поступово гучнішав, я ж тим часом залагоджував деталі мого плану. Спершу ми прикріпили до підвіконня великого вікна одну біля одної три мотузяні драбини, які принесли із собою. Я особисто перевірив, щоб вони назовні сягали землі саме там, де потрібно. Тоді ми утрьох притягли з іншої кімнати каркас широкого ліжка з чотирма стовпцями для запинала і встановили його навпроти вікна. Накидавши на нього ялинового гілля, ми лягли відпочити з автоматичними пістолетами напоготові: поки один чатував, двоє спочивали. Хоч би звідки з’явився демон, ми забезпечили собі можливий шлях для втечі. Якби він прийшов ізсередини дому, ми б скористалися вікном і драбинами; якщо ззовні — у нас були двері і сходи. Пам’ятаючи останній випадок, ми не думали, що він нас переслідуватиме, навіть якщо все обернеться найгіршим чином.

Я чатував від опівночі до першої ночі, а потім, незважаючи на зловісність похмурого будинку, незахищене вікно і наближення грому з блискавкою, відчув незвичну сонливість. Я розташувався поміж двох своїх напарників, Джордж Беннет лежав біля вікна, а Вільям Тобі — біля печі. Беннет спав, мабуть, зморений тією самою втомою, що зборювала і мене, тож для наступної варти я розбудив Тобі, хоча він теж куняв. Невідь чому я дуже уважно вдивлявся у голландську піч.

Либонь, то все гучніший грім наповнював мої сни, бо у коротку хвилю дрімоти мені негайно явилися апокаліптичні видива. Одного разу я майже прокинувся, можливо тому, що Беннет безтурботно випростав свою руку на мої груди. Я ніяк не міг прочуматися, щоб побачити, чи виконує Тобі свої обов’язки вартового, хоч і непокоївся через це. Ніколи раніше мене так нездоланно не гнітила присутність зла. Потім я, мабуть, знову заснув, бо мій розум глибоко пірнув у хаос фантазмів, коли ніч вибухнула криками, які долинали з-за меж мого попереднього досвіду чи уяви.

У цих криках глибини людського страху і агонії душі безнадійно і несамовито дряпались у кістяну браму забуття. Я прокинувся і зіткнувся з червоним божевіллям і диявольською насмішкою довкілля, а навколо все далі і далі у немислимі простори відступало і відлунювало те страхітливе, кришталево чисте страждання. Було темно, але порожнє місце праворуч від мене свідчило, що Тобі зник, і тільки Богу відомо куди. На моїх грудях так само лежала важка рука того, хто спав ліворуч.

Тоді стався страхітливий удар блискавиці, який струснув цілу гору, осяяв найдальші закапелки старезного лісу і розколов навпіл патріарха тих покорчених дерев. У диявольському спалаху велетенської вогняної кулі я побачив, як другий мій супутник раптово схопився, і заграва, що сяяла крізь вікно, відкинула його тінь на димар над піччю, від якої я все не міг відвести погляду. Те, що я досі живий і при здоровому глузді — диво, яке перебуває за межею мого розуміння. Оскільки тінь на димарі не належала ні Джорджу Беннету, ані жодному іншому людському створінню, а була тінню богохульної потвори з найглибших проваль пекла, безіменного, безформного виродка, суть якого не може осягнути жоден розум і жодному перу не дано бодай частково його описати. Наступної миті я залишився на самоті у проклятій садибі, здригаючись і щось бурмочучи собі під ніс. Джордж Беннет і Вільям Тобі зникли безслідно, без жодних ознак боротьби. Більше про них ніколи не чули.



II. Заскочений бурею

Ще довго після жахливих подій у загубленому серед лісів маєтку я лежав геть виснажений у своєму готельному номері у Леффетз-Корнерз. Не пам’ятаю достеменно, як я дістався до автівки, завів двигун і, непомічений, прослизнув назад у село; у мене не залишилося жодних чітких спогадів, окрім незворушних титанів-дерев, диявольського бурмотіння грому і потойбічних тіней, що навскоси падали на невисокі пагорби, якими була всіяна околиця.

Тремтячи у пропасниці і розмірковуючи про з’яву тієї немислимої тіні, я знав, що прикликав один із найбільших земних жахів із тих безіменних глибин потойбіччя, з яких нам іноді вчувається слабке шарудіння демонів на овиді знаного космосу, але від бачення яких нас милосердно оберігає наша власна короткозорість. Я не наважуся ані аналізувати ту тінь, ані визначати її належність. Тієї ночі щось пролягло між мною і вікном, але, щойно я починав роздумувати над тим, що то могло бути, як мене щоразу кидало у дрож. Якби ж воно хоча б гарчало, завивало чи знущально реготало, — навіть цього виявилося б достатньо, аби якось послабити увесь безкінечний жах. Але воно мовчало. Лише поклало важку руку чи ногу мені на груди…

Очевидно, це було матеріальне тіло, чи принаймні колись було матеріальним… Ян Мартенз, у кімнату якого я вторгся, був похований на цвинтарі біля садиби… Я мушу знайти Беннета і Тобі, якщо вони живі… чому воно забрало їх, залишивши мене наостанок?.. Сонливість така непереборна, а сни такі жахливі…

Невдовзі я зрозумів, що мушу комусь розповісти цю історію, — інакше я просто зламаюся. Я вже поклав собі не припиняти пошуків зачаєного жаху, бо у своєму невіданні щиро вірив, що непевність гірша за просвітлення, хай би яким жахливим воно зрештою виявилось. Отож я продовжував розмірковувати над оптимальним способом пошуків: кому довірити свої таємниці, як вистежити ту тварюку, яка забрала двох людей і наостанок відкинула на димар свою жаску тінь.

У Леффетз-Корнерз я був знайомий переважно із товариськими репортерами, і деякі з них ще не поїхали, дозбируючи останні відголоски про трагедію. Саме від них я запозичив ідею розпочати мої пошуки з коледжа, і що більше я про це думав, то більше схилявся до кандидатури такого собі Артура Монро, темноволосого худорлявого чоловіка років тридцяти п’яти, чиї освіта, смак, інтелект і характер свідчили про те, що над ним не надто тяжіють традиційні ідеї та погляди.

І ось одного ранку на початку вересня я розповів Артурові Монро свою історію. Від самого початку я бачив, що він слухає із цікавістю і співчуттям, а коли я закінчив — він проаналізував усе сказане мною і обговорив цю справу з усією можливою ретельністю та неупередженістю. Ба більше, його порада була дуже слушною: він запропонував відкласти будь-які дії у маєтку Мартенза, аж доки ми не озброїмось якомога точнішими історичними і географічними даними. Саме за його ініціативою ми прочесали навколишню місцевість у пошуках інформації стосовно жахливої родини Мартензів і виявили чоловіка, який володів неймовірно цінним для нас щоденником, що дістався йому у спадок і багато що пояснював. Ми чимало говорили з тими покручами-горянами, які не втекли від жаху і безладу на далекі схили, до того ж зайнялися підготовчими роботами до основного завдання — виснажливим і скрупульозним обстеженням садиби з огляду на її докладну історію, а також не менш виснажливим і скрупульозним обстеженням усіх місцин, яких стосувалися різноманітні трагедії з легенд скватерів.

Результати наших досліджень спершу пролили небагато світла на проблему, хоча структурований підхід дозволив виявити вельми цікаву закономірність: ті жахливі події, про які було відомо, у переважній більшості траплялися або порівняно близько від славнозвісного будинку, або ж на тих ділянках, де надзвичайно густий ліс підступав упритул до нього. Щоправда, були і винятки: власне, та трагедія, яка привернула увагу світової спільноти, сталась на рівнинній місцевості, рівновіддаленій як від садиби, так і від будь-яких лісів.

Що ж до природи і вигляду зачаєного жаху, то нам не вдалося нічого витягнути із заляканих і безмозких обірванців. У тій самій розповіді вони називали його змією і велетом, демоном грому і кажаном, стерв’ятником і бродячим деревом. Ми ж вирішили обмежитися судженням про те, що доведеться зіткнутися з живим організмом, надчутливим до електричних збурень, і хоч деякі розповіді приписували йому крила, ми вирішили, що його нелюбов до відкритих просторів вірогідніше свідчить про виключно наземне пересування. Єдиною обставиною, яка ніяк не в’язалася з останнім припущенням, була швидкість, з якою ця тварюка мала б пересуватися, щоб устигати коїти все те, що їй приписували.

Коли ми краще познайомились зі скватерами, то неочікувано почали відчувати до них певну симпатію. Вони були всього лише тваринами, які через нещасливу спадковість і глуху ізоляцію повільно спускалися вниз драбиною еволюції. Вони боялися чужинців, однак до нас невдовзі звикли, навіть неабияк допомогли нам, коли ми у пошуках зачаєного жаху вже хотіли було відмовитися від ідеї прочісувати чагарі і всі без винятку частини і прибудови садиби. Проте вони дуже хворобливо сприйняли наше прохання про допомогу у пошуках Беннета і Тобі, бо, незважаючи на бажання допомогти, вони знали, що цих нещасних уже немає на світі, як і їхніх зниклих одноплеменців. Нам було добре відомо, що багато хто з них теж загинув або просто зник, — їх винищували так, як колись диких тварин, — тож ми з тривогою чекали, коли розіграється наступна трагедія.

До середини жовтня ми вже й самі не могли собі пояснити, чому немає жодного поступу у наших дослідженнях. Через незмінно ясні ночі більше не відбувалося жодних нападів, а те, що наші марні обшуки будинку і його околиць наближалися до кінця, змушувало нас вважати зачаєний жах нематеріальною субстанцією. Ми побоювалися, що раптові холоди покладуть край нашим пошукам, бо всі погоджувалися, що взимку демон переважно спокійний. Наші останні дні досліджень були позначені поспіхом і відчаєм; ми їх провели на цілковито спорожнілому тепер хуторі — на хуторі, де побував жах.

Той злощасний скватерський хутірець не мав жодної назви, але вже довгі роки стояв у ізольованій, проте безлісій ущелині між двома узвишшями, які місцеві з повагою називали Круглою Горою і Кленовим Пагорбом. Він був розташований ближче до Кленового Пагорба, деякі з тих обдертих халуп насправді були землянками, викопаними у його схилі. Географічно він був приблизно за дві милі на північний захід від основи Буремної Гори і за три милі від оточеної дубовим лісом садиби. Між хутором і садибою пролягали дві з чвертю милі абсолютно рівного і відкритого простору, за винятком хіба невисоких змієподібних насипів, та ще де‑не-де росла трава і покручені чагарники. З огляду на цю топографію ми зробили висновок, що демон, мабуть, приходить з Круглої Гори, лісистий південний схил якої спускався ген до найзахіднішого узвишшя Буремної Гори. Ми ретельно дослідили смугу здибленої землі аж до місця зсуву на Кленовому Пагорбі — до самотнього високого розчахнутого дерева, на стовбурі якого зостався виразний слід від удару блискавиці — мітка Нечистого.

Коли ми з Артуром уже, мабуть, удвадцяте прочісували кожен дюйм занапащеного села, нас раптово опосіло страшне розчарування вкупі з неясними, невідомими раніше страхами. До звичних для цієї місцевості тривоги і страху також додавалося занепокоєння, що ми не знайдемо жодних слідів на місці, де розігралися такі жахливі події, тож ми блукали під усе темнішим свинцевим небом з тим трагічним і безцільним фанатизмом, який зазвичай іде поруч із безпорадністю і необхідністю діяти. А проте ми ретельно працювали: ще раз обійшли кожен будинок, знову перекопали усі схили у пошуках тіл, обстежили кожен порослий чагарями схил, шукаючи заглибини чи печери, але безрезультатно. А водночас, як я вже казав, над нами клубочились нові непевні страхи, ніби на гірських вершинах незримо сиділи величезні перетинчастокрилі грифони і насмішкувато дивилися на нас своїми очима Абаддона, які ще бачили міжкосмічні безодні.

З наближенням полудня ставало темніше; ми чули перегуки грому, що розлягалися над Буремною Горою. Природно, що нас стривожив цей звук у такому місці, хоча й не так сильно, якби це трапилося поночі. Почувши грім, ми дуже сподівалися, що буря триватиме і після того, як западе темрява; з цією надією ми облишили марні пошуки на схилі пагорба і вирушили до найближчого заселеного хутора, щоб зібрати групу скватерів, які б допомогли нам у розслідуванні. Хай би якими боязкими вони були, а все ж кілька молодих хлопців достатньо надихнулися нашим захистом і провідництвом, щоб пообіцяти свою допомогу.

Однак через небувалу зливу, що накрила нас суцільною стіною дощу, нам довелося змінити свої плани і шукати прихисток. Ми раз у раз зашпортувалися через густу, майже нічну темряву, але завдяки частим спалахам блискавиць і нашим побіжним знанням топографії селища, невдовзі добулися найменш поруйнованої з-поміж усіх хижки, збитої з різних колод і дощок; вцілілі двері і єдине крихітне віконечко виходили на Кленовий Пагорб. Зачинивши за собою двері, щоб убезпечитися від шаленства вітру і дощу, ми поставили на місце розстріскану віконницю, яку було неважко знайти, бо ж ми уже відвідували схожі халупки. Було нестерпно сидіти тут, на хистких коробках у непроглядній темряві, тож ми курили люльки і час від часу присвічували довкола нашими кишеньковими ліхтариками. Крізь щілини у стінах миготіли блискавки; вечір був настільки непроникно темним, що кожен спалах здавався надзвичайно яскравим.

Несамовитість бурі моторошно нагадувала мені примарну ніч на Буремній Горі. Мій розум ще раз повернувся до того дивного питання, яке знову і знову навідувало мене ще з часів минулих жахіть; я знову розмірковував про те, чому, наблизившись до трьох вартових чи то з боку вікна, а чи зсередини, демон почав із тих, хто був обабіч, і залишив того, хто був посередині, наостанок, перш ніж його злякала величезна вогняна куля. Чому, хай би звідки він прийшов, він не забрав своїх жертв у природному порядку, тобто другим мене? Якими далекосяжними щупальцями він полює на свою жертву? Чи він знав, що я був головним, і приготував мені ще гіршу долю, аніж обом моїм супутникам?

Поки я отак роздумував, немов намагаючись надати драматичності моїм спогадам, поруч ударила жахлива блискавка, а потім почувся шум зсуву землі. Водночас протяжний вітер переріс у диявольське крещендо завивань. Ми були впевнені, що блискавиця знову влучила в одне з дерев на Кленовому Пагорбі, тож, щоб перевірити це, Монро підвівся зі свого місця і підійшов до маленького віконечка. Щойно він відхилив віконницю, досередини з несамовитим ревом увірвались вітер і дощ, тож я не міг почути, що він сказав; я сидів і чекав, а Монро висунувся з вікна, оцінюючи масштаби завданого природою руйнування.

Поступово вітер ущух, неприродна темрява почала розсіюватися — судячи з усього, буря минала. Я було сподівався, що вона триватиме всю ніч і допоможе нашим пошукам, але яскравий сонячний промінь, що сяйнув крізь дірку від сучка у дошці за моєю спиною, поклав край усім моїм сподіванням. Сказавши Монро, що нам варто впустити у хижку трохи світла, хай навіть разом із дощем, я відчинив навстіж старезні двері. Ззовні було суцільне місиво — багнюка і калюжі, а ще свіжі купи землі після недавнього зсуву; втім, я не помітив нічого такого, що б могло аж настільки прикувати увагу мого друга, який продовжував мовчки визирати з вікна. Підійшовши до нього, я торкнувся його плеча, однак він не поворухнувся. Тоді я жартома струснув його, повертаючи до себе обличчям, і відчув задушливі лабети всепроникного жаху, коріння якого сягало далекої минувшини і неосяжних безодень ночі, які клубочились поза часом.

Бо Артур Монро був мертвий. А те, що зосталося на його погризеній, понівеченій голові, більше не можна було назвати обличчям.




III. Що означала червона заграва

Тієї несамовитої буремної ночі, 8 листопада 1921 року, озброєний ліхтарем, що відкидав зловісні тіні, я самотньо й нерозважливо розкопував могилу Яна Мартенза. Я почав копати ще засвітла, бо збиралося на бурю, а зараз навіть сам радів через те, що довкола стемніло і громовиця знавісніло терзала небеса наді мною.

Гадаю, мій розум дещо потьмарився внаслідок подій, які трапилися з 5 серпня: демонічна тінь на димарі у садибі, загальна напруга і розчарування, а ще те, що сталося на хуторі під час жовтневої бурі. Після цієї події мені довелося поховати людину, чия смерть так і залишилася для мене незбагненною. Я знав, що інші теж цього не зрозуміють, тож залишив їх при думці, що Артур Монро просто кудись поїхав. Вони шукали, але нічого не знайшли. Можливо, скватери про щось здогадувалися, але я не наважився їх ще більше лякати. А сам я на диво зачерствів. Пережите у маєтку потрясіння позначилося на моїй свідомості, тож я міг думати лише про пошуки жаху, який тепер у моїй уяві розрісся до масштабів катастрофи; пошуки, які через лиху долю Артура Монро я заприсягся собі провадити самотньо і мовчки.

Картина розкопок сама по собі здатна була будь-кого вивести з рівноваги. Колонадами якогось диявольського храму друїдів наді мною здіймалися похмурі дерева — прадавні, здоровенні і потворні; вони поглинали грім, вгамовували пронизливий вітер і пропускали тільки поодинокі краплі дощу. На тлі покорчених стовбурів, освітлені блідими відсвітами затьмарених деревами блискавиць, здіймалися вологі, оповиті плющем кам’яні стіни покинутого маєтку, а трішки ближче до мене розташовувався занедбаний голландський садок, хідники і клумби якого були вкриті якоюсь білою грибоподібною гидкою порослю, яка ніколи не знала денного світла. Зовсім поряд був цвинтар, на якому покручені дерева широко розкидали свої химерні гілки і вивертали корінням неосвячені плити, висмоктуючи трутизну з останків під ними. Тут і там попід брунатним покривалом листя, яке гнило у прадавній темряві лісу, вгадувались зловісні обриси невисоких пагорбів, які вказували на місця, що притягують блискавиці.

Історія таки привела мене до цієї могили. Після того як все інше виявилось сатанинською насмішкою долі, у мене, власне, не залишилося нічого, окрім історії. Тепер я вірив, що зачаєний жах був не матеріальною сутністю, а примарою з вовчими іклами, яка сідлала опівнічні блискавиці. І завдяки численним місцевих легендам, які ми з Артуром Монро вивчали під час наших досліджень, я вірив, що то був привид Яна Мартенза, який помер 1762 року. Саме тому я вперто і бездумно розкопував його могилу.

Маєток Мартензів було збудовано у 1670 році Ґеррітом Мартензом, заможним торговцем із Нью-Амстердама[70], якому не подобались нові порядки під британським протекторатом, тож він і звів цей гідний захвату будинок на далекій лісистій вершині, яка вразила його своєю незайманою самотністю і незвичною мальовничістю. Єдиним значним недоліком такого вибору була величезна кількість нищівних літніх гроз. Обираючи пагорб і зводячи маєток, мінгер[71] Мартенз списував ці природні катаклізми на невдалий рік, але з часом виявив, що ця місцина ніби притягує громовиці. Згодом, з’ясувавши, що від постійних гроз у нього болить голова, він обладнав підвал, у якому міг перечікувати їхні найшаленіші напади.

Про спадкоємців Ґерріта Мартенза відомо менше, аніж про нього самого, оскільки всі вони виховувались у ненависті до англійської цивілізації і були навчені цуратися тих колоністів, які її приймали. Вони жили вкрай усамітнено, а люди стверджували, що через таку ізоляцію з ними важко було розмовляти чи бодай порозумітися. Що стосується зовнішності, то всі вони були дивним чином позначені спадковою гетерохромією; одне око зазвичай було синє, а інше — каре. Їхні соціальні зв’язки усе слабшали, аж доки вони не почали одружуватися зі слугами, що мешкали в садибі. Багато членів цієї родини виродились, переселилися на протилежний бік долини і змішалися з напівкровками, перетворившись із часом на жалюгідних скватерів. Інші ж у похмурому відособленні скніли у прадідівській садибі, стаючи все більше замкнутими і мовчазними, водночас усе більше поринаючи в якусь психічну залежність від періодичних бур.

Більшість цієї інформації стала відомою загалу завдяки молодому Яну Мартензу, який через свою непосидючість вступив до колоніальної армії, коли Буремної Гори досягли новини про конгрес в Олбані[72]. Ян був першим з нащадків Ґерріта, який побачив широкий світ, а коли у 1760 році він повернувся після шести років війни, то став чужим для свого батька, дядьків і братів, попри типовий для Мартензів колір очей. Він більше не поділяв дивацтв і забобонів Мартензів, а гірські грози вже не впливали на нього так, як раніше. Навпаки, його почало гнітити родинне середовище, і він часто писав своєму другові в Олбані, що планує покинути батьківський дім.

Навесні 1763 року Джонатан Ґіффорд, друг Яна Мартенза із Олбані, почав хвилюватися через мовчання свого адресата, особливо з огляду на ситуацію і постійні сварки у садибі Мартензів. Вирішивши особисто навідати Яна, він верхи вирушив у гори. За свідченнями його щоденника, 20 вересня він дістався Буремної Гори, виявивши, що садиба перебуває у цілковитому запустінні. Похмурі різноокі Мертензи, брудний тваринний вигляд яких вразив Джонатана, ламаною гортанною говіркою сказали, що Ян помер. Вони запевняли, що минулої осені його вразила блискавиця і що він похований у долині позаду занедбаного підтопленого садка. Вони показали гостю його могилу — голу, без жодного напису. Щось у поведінці Мартензів викликало у Ґіффорда почуття відрази і водночас підозри, тож через тиждень він повернувся з лопатою і кайлом, щоб обстежити поховання. Він знайшов там саме те, що й очікував — безжально розтрощений жорстокими ударами череп, отож, повернувшись у Олбані, він відкрито звинуватив Мартензів у вбивстві свого родича.

Реальних доказів бракувало, але історія швидко поширилася довколишніми селами; відтоді Мартензи для решти світу стали вигнанцями. Ніхто не хотів мати з ними справи, а їхнього віддаленого маєтку уникали, вважаючи його проклятим місцем. Однак Мартензи якось спромоглися цілком незалежно виживати на власній продукції — вогні, що час від часу зблискували на далеких пагорбах, виказували їхню присутність. Ці вогні бачили аж до 1810 року, але з часом вони з’являлися все рідше і рідше.

Тим часом маєток і гора, на якій він стояв, поволі обростали цілим клубком неймовірних чуток і легенд. Того місця уникали ще ретельніше, а щороку до старих переказів додавалося все більше і більше нових. Ніхто не навідував садибу аж до 1816 року, коли скватери таки зауважили, що уже давно не видно вогнів. Група, що тоді вирушила на розвідку, виявила будинок спорожнілим і частково зруйнованим.

Там не знайшли нічиїх останків, тож причиною зникнення Мартензів вважали радше від’їзд, аніж смерть. Скидалося, що увесь клан виїхав ще кілька років тому, а численні надбудови свідчили, наскільки він став великим напередодні переселення. Їхній культурний рівень надзвичайно понизився, про що свідчили трухляві меблі і розкидане довкола столове срібло, яким, очевидно, перестали користуватися задовго до того, як покинути обійстя. Але, незважаючи на зникнення жахливих Мартензів, страх перед будинком з привидами зберігся і навіть посилився, коли серед тих гірських покручів поповзли нові дивовижні чутки. Так і стояв цей будинок — покинутий, грізний, пов’язаний кров’ю із мстивим духом Яна Мартенза. Так само він стояв і тієї ночі, коли я розкопував могилу Яна Мартенза.

Я вже називав свої розкопки по-дурному нерозважливими, і так воно й було, з огляду на об’єкт і метод цих пошуків. Я швидко відкопав домовину — тепер там були тільки прах і селітра, але в одержимому бажанні добутися привида, я продовжував незграбно і безглуздо копати далі, вглиб того місця, де він спочивав. Один Бог знає, що я сподівався там знайти, — я лише відчував, що закопуюся в могилу людини, привид якої блукає тут ночами.

Важко сказати, яких неймовірних глибин я сягнув, коли раптом моя лопата, а за нею і ноги провалились у землю. З огляду на обставини, це було неймовірно; існування тут підземних приміщень надавало моїм божевільним теоріям жахливого підтвердження. Через моє падіння я пошкодив ліхтар, але одразу ж дістав кишеньковий ліхтарик і в його світлі оглянув невеликий горизонтальний тунель, який невідомо куди вів у обох напрямках. Він був достатньо широким, щоб ним міг проповзти дорослий чоловік; і хоча жодна людина при здоровому глузді не стала б цього робити, я геть забув про небезпеку, розсудливість і бруд, охоплений єдиним гарячковим прагненням віднайти зачаєний жах. Наосліп, швидко звиваючись і лише зрідка світячи перед собою ліхтариком, я сміливо поліз вузьким проходом у напрямку будинку.

Важко описати стан людини, загубленої на невідомій глибині під землею; як вона пробирається, звивається, важко дихає, несамовито просуваючись уперед крізь лабіринти споконвічної пітьми, не маючи жодного уявлення про час, небезпеку, напрямок чи навіть чітку мету. Це було просто жахливо, але саме це я зробив. Я повз так довго, що життя в мені зіщулилося до нечіткого спогаду, а сам я немов перетворився на одного із кротів чи личинку у чорних глибинах. І лише випадково після безкінечного плазування тунелями я згадав про електричний ліхтарик, і він перелякано освітив увесь прохід у пласті глини, що різко повертав десь попереду.

Я ще деякий час отак повз, аж доки майже повністю посадив батарейку ліхтарика, коли це прохід раптово і різко пішов угору, значно сповільнивши мій рух. Але щойно я підвів погляд, як неочікувано побачив удалині два демонічні відблиски від світла мого ліхтаря; два відображення, які, пробуджуючи божевільні напівстерті спогади, сяяли згубним і до болю знайомим сяйвом. Я мимохіть зупинився, але не здогадався відступити. Очі наближалися, однак крім них я міг розгледіти лише пазуристу лапу. Але що то була за лапа! Тоді далеко вгорі я почув відгомін знайомого гуркоту. То був шалений грім над горою, гнів якого зріс до істеричної люті. Мабуть, я досить далеко проповз угору, якщо поверхня опинилася настільки близько. А поки гуркотів цей приглушений грім, очі дивилися на мене з незрозумілою злостивістю.

Дякувати Богові, я тоді не знав, що це було, інакше б я помер. Мене врятував той самий грім, що прикликав цю тварюку, бо після страхітливого затишшя спалахнули невидимі мені небеса і вдарила одна із тих частих гірських блискавиць, сліди яких я нерідко помічав після гроз на схилі пагорба — розверзнута земля та різноманітні вирви. Із неймовірною люттю вона пробилась крізь шари ґрунту над тією проклятою ямою, осліпивши і оглушивши мене, але не увігнавши у стан цілковитого заціпеніння. Я безпорадно звивався і борсався посеред ґрунту, що осипався, аж доки дощ над головою не привів мене до тями і я не побачив, що видерся на поверхню у знайомому місці — на галявині південно-західного схилу гори. Безперервні спалахи блискавок освітлювали поорану землю і залишки дивного невисокого насипу, який тягнувся вниз із порослого лісом крутосхилу, але в цьому хаосі годі було знайти те місце, в якому я виліз із погибельних катакомб. У моїй голові панував такий самий хаос, як і довкола, тож коли далека червона заграва десь на півдні осяяла краєвид, я навряд чи усвідомлював увесь той жах, крізь який мені довелося пройти.

Але коли через два дні скватери оповіли мені про значення тієї червоної заграви, я перелякався навіть дужче, ніж у підземному лазі, коли зіткнувся із пазуристою лапою і очима, — причиною приголомшливого жаху стали неймовірні припущення. За двадцять миль звідти разом із тією блискавкою, яка вивела мене знову на землю, хутір затопила нова хвиля жаху — якась невідома істота з дерева, що росло поблизу, стрибнула на вутлий дах хижі. Вона вже встигла накоїти там лиха, але скватери похапцем підпалили хижку, перш ніж та істота змогла втекти. Це сталося тієї самої миті, коли земля проковтнула ту істоту з її лапою і очима.


IV. Жах в очах

Навряд чи може бути сповна розуму той, хто, знаючи те, що я знав про страхіття Буремної Гори, вирушив би сам-один на пошуки зачаєного там жаху. Те, що принаймні дві еманації жаху були знищені, давало слабеньку гарантію розумової і фізичної безпеки у цьому Ахероні [73]різноманітної диявольщини; а все ж, що страхітливішими були події і відкриття, то завзятішими ставали мої пошуки. Коли через два дні після моєї жахливої подорожі підземеллям, де я бачив очі і лапу тієї потвори, я дізнався, що тієї самої миті, коли її очі загрозливо поблискували переді мною, вона лиховісно з’явилася за двадцять миль звідти, я відчув найбільший у своєму житті напад страху. Але цей страх був настільки переплетений зі здивуванням від неймовірності всього, що сталося, що він був майже приємним. Іноді на порозі нічного жахіття, коли незримі сили несуть тебе над дахами дивних мертвих міст до оскалених проваль Нюкс[74], це справжнє полегшення, навіть насолода — несамовито закричавши, самохіть кинутись у страхітливі чорториї сну-фатуму, хай би яка бездонна прірва там зяяла. Отак подіяли на мене і жахи Буремної Гори; відкриття того, що в цьому місці засіли два чудовиська, пробудило в мені божевільне прагнення вгризтися в землю проклятої місцини і голіруч відкопати смерть, що зачаїлась в отруйному ґрунті.

Як тільки випала можливість, я навідав могилу Яна Мартенза і знову марно копав там, де вже колись це робив. Потужний обвал ґрунту засипав усі сліди підземного лазу, а дощ змив стільки землі у яму, що я вже й не міг сказати, наскільки глибоко прокопав кілька днів тому. Крім цього, я також здійснив доволі важку подорож на віддалений хутір, на якому спалили те смертоносне створіння, і отримав невеличку винагороду за свій клопіт. На попелищі тієї фатальної халупи я знайшов кілька кісток, але, очевидно, жодна з них не належала чудовиську. Скватери запевнили, що тієї ночі потворі дісталася лише одна жертва, але я не довіряв їхнім словам, оскільки крім цілого людського черепа я знайшов там іще один фрагмент кістки, яка свого часу теж, мабуть, була частиною людського черепа. Хоча багато хто бачив стрімкий стрибок чудовиська, ніхто не міг достеменно сказати, як виглядало те створіння; всі називали його просто дияволом. Обстеживши велике дерево, на якому воно чаїлося, я не знайшов жодних характерних відмітин. Я намагався знайти його сліди у чорному лісі, але цього разу не зміг витримати ані вигляду неприродно великих стовбурів, ані їх товстих змієподібних коренів, які хворобливо звивалися, перш ніж пірнути під землю.

Моїм наступним кроком було ретельне обстеження покинутого хутора, де смерть зібрала такий щедрий ужинок і де Артур Монро бачив щось, про що вже не встиг розповісти. Хоча мої попередні пошуки, які проводились якнайретельніше, виявились безрезультатними, зараз у мене з’явилися нові дані, які я хотів перевірити; та жахлива замогильна лапа у тунелі переконала мене, що принаймні одна з форм того жаху була підземною тварюкою. Цього разу, 14 листопада, я провадив свої пошуки переважно на тих схилах Круглої Вершини і Кленового Пагорба, які виходили на злощасний хутір, особливу ж увагу я звертав на розпушену землю на місцях останніх зсувів.

Того дня мої пошуки так нічого й не прояснили, і коли запала темрява, я все ще стояв на Кленовому Пагорбі, дивлячись униз на хутір і через всю долину — на Буремну Гору та милуючись просто розкішним заходом сонця. А зараз уже сходив місяць, майже повня, заливаючи срібним паводком рівнину, далекий схил гори і дивні пагорки, які здіймалися тут і там. Цілком мирний ідилічний краєвид, але знаючи, що він приховує, я його ненавидів. Я ненавидів насмішкуватий місяць, лицемірну долину, набряклий чиряк гори і ті зловісні пагорки. Все здавалося мені враженим якоюсь огидною недугою, що виникла в результаті отруйного союзу відразливих і таємних сил.

Роззираючись залитим місяцем краєвидом, я мимохіть звернув увагу на певну своєрідність ландшафту, повторення того самого топографічного елемента. Не маючи ґрунтовних знань з геології, я спершу просто зацікавився дивними пагорками і насипами у цьому регіоні. Я помітив, що їх досить багато розкидано навколо Буремної Гори і що у долині їх менше, аніж біля самої вершини, де доісторичні льодовики, вірогідно, зустрічали менший опір своєму дивовижному просуванню донизу.

Зараз, у світлі місяця, що нависав над обрієм, відкидаючи довгі химерні тіні, мені раптом сяйнуло: окремі точки і лінії цієї системи пагорбів дивним чином пов’язані із вершиною Буремної Гори. Безсумнівно, вершина була центром, з якого у довільному порядку навколо розбігалися лінії рядів і точок, ніби той проклятий маєток Мартензів випустив видимі щупальця жаху. Сама думка про них невідь-чому змушувала мене тремтіти, аж я зупинився, щоб проаналізувати причини, через які вважав, що ці пагорки мають льодовикове походження.

Що більше я міркував, то менше вірив у свою попередню теорію, тож тепер мій розум, немов отримавши просвітлення, почав вловлювати химерні і страхітливі аналогії між тим, що сталося на поверхні, і тим, що я бачив у підземеллі. Ще не осягнувши всього повністю, я вже почав гарячково бурмотіти обривки фраз: «Господи!.. Кротовини… прокляте місце усе перекопане… скільки ж… та ніч у садибі… вони спершу взяли Беннета і Тобі… обабіч нас»… Я став несамовито розкопувати найближчий від мене пагорб; копав відчайдушно, руки тремтіли, мене охопило радісне збудження; копаючи, я нарешті наштовхнувся на тунель чи то лаз, такий самий, як той, яким я повз тієї диявольської ночі, і з моїх грудей вирвався крик.

Я пригадую, як потім мчав з лопатою в руках; це був скажений біг через залиті місячним світлом, вкриті насипами луги, через хворі, густі безодні примарних лісів на схилах; волаючи і задихаючись, я підстрибом мчав до жахливої садиби Мартензів. Пам’ятаю, як копав землю у зарослому вересом підвалі; копав, щоб дістатися ядра і центру цього злоякісного світу кроториїв. А тоді пригадую, як реготав, коли нарешті наткнувся на прохід — діру в основі старого димаря, порослого густими бур’янами, що відкидали дивні тіні у світлі самотньої свічки, яку я мав із собою. Я не знав, що за істоти і досі залишалися в цьому пекельному вулику, зачаєно очікуючи, доки їх пробудить грім. Двоє з них загинули; можливо, їх більше і не було. Але все ж я був сповнений рішучості проникнути у найглибші таємниці жаху, який я остаточно почав вважати означеним, матеріальним і органічним.

Мої вагання і роздуми про те, чи варто досліджувати прохід самотужки і негайно, озброївшись кишеньковим ліхтариком, а чи спробувати долучити до цього ще групу скватерів, через деякий час урвав раптовий порив вітру знадвору; він задув свічку і залишив мене у непроникній темряві. Місяць більше не просвічував крізь отвори і тріщини над моєю головою, і з відчуттям приреченості я почув зловісні перегуки близького грому. Мене охопило сум’яття думок і почуттів, змусивши позадкувати у найдальший куток підвалу. Втім, я жодного разу не відвернув погляду від жахливого отвору у підмурках димаря, і коли бліді спалахи блискавки проникали крізь зарості довкола підвалу і осявали тріщини у стіні наді мною, я розрізняв покришену цеглу і хворобливу рослинність цього димаря. Кожна секунда сповнювала мене страхом упереміш із цікавістю. Що прикличе сюди ця нова буря — чи залишилося ще щось, що вона може прикликати? У яскравому світлі блискавиці я знайшов собі сховок у густих чагарях, крізь які міг непомітно спостерігати за входом.

Якщо небеса зглянуться наді мною, колись вони зітруть з моєї пам’яті те видиво, яке постало там перед моїми очима, і дозволять мені мирно дожити віку. Я більше не можу ночами спати і мушу приймати опій під час грози. Це сталося раптово і несподівано: демон вишмигнув із глибоких незвіданих нір, немов пацюк; він важко сопів, ніби щось винюхуючи, а потім із отвору під димарем у всій своїй многості вихлюпнулося життя — огидний, ніби пожертий проказою, породжений ніччю потік всього найгидкішого, що є у живих істотах, ці тварюки були огидніші і жахливіші, ніж найчорніші виплодки безумств і хвороб смертного людства. Киплячи, нуртуючи, пульсуючи, клекочучи, ніби зміїне кубло, вони викочувалися, розтікалися із тієї зяючої діри, ніби гній із виразки, крізь щілини і дірки розливаючись з підвалу, щоб розсипатися проклятими опівнічними лісами, розносячи жах, божевілля і смерть.

Лише Богові відомо, скільки їх там було — мабуть, тисячі. Видовище цього потоку у блідих, мерехтливих спалахах блискавки було просто жахливим. Коли потік порідшав настільки, щоб можна було розрізнити окремих істот, я побачив, що то були низькорослі, спотворені, волохаті мавпоподібні почвари, диявольська карикатура на усе мавпяче плем’я. Їхня німота була жахливою; лише раз почувся слабкий писк, коли одна з останніх потвор очевидно звичним рухом повернулася, щоб схопити слабшого супутника. Інші теж накинулися на останки і, захлинаючись слиною, пожерли їх. Саме тоді, попри моє заціпеніння від страху і огиди, хвороблива цікавість переважила, і коли остання потвора видобулася із потойбіччя незнаних жахів, я дістав свій автоматичний пістолет і застрелив її, маскуючи звук пострілу в гуркоті грому.

Верески, шамотіння, стрімкі тіні несамовитого червоного божевілля, що наздоганяють одна одну крізь безкінечні амфілади багряного, розітнутого блискавицями неба… безформні фантазми і калейдоскопічні зміни смертоносної сцени, що врізалася в пам’ять; ліси величезних, перегодованих дубів зі зміїстим корінням, яке звивається і висмоктує незнані соки землі, яка кишить мільйонами людожерних дияволів; горбики-поліпи, що щупальцями простягаються з підземних осердь протиприродного збочення… божевільна блискавиця над понурими, повитими плющем стінами і демонічними аркадами, обплетеними грибоподібною рослинністю… Я вдячний небесам за чуття, що довело мене, напівпритомного, до людних місць, до мирного селища, яке спало під ясними зоряними небесами, на яких уже розступалися хмари.

Через тиждень я достатньо одужав, щоб викликати з Олбані бригаду, яка мала динамітом підірвати садибу Мартензів і всю вершину Буремної Гори, замурувати усі знайдені горбки-лази і знищити деякі надміру великі дерева, сам факт існування яких здавався образою здорового глузду. Нарешті, після того, як усе це було зроблено, я зміг хоч трохи поспати, але мені не знати справжнього спочинку доти, доки жива пам’ять про таємницю зачаєного жаху. Це знання буде мене переслідувати, бо хто зможе впевнено сказати, що цих почвар повністю знищено, що більше ніде на світі немає їм подібних? Хто, знаючи те, що знаю я, зможе думати про незнані закутки землі без мертвотного жаху перед можливими напастями? Я не можу без тремтіння дивитися на колодязь чи вхід у метро… Чому лікарі не можуть дати мені щось, від чого б я заснув, чи щось, що б справді заспокоїло мій розум перед грозою?

Те, що я побачив у відсвіті пострілу, було настільки простим, що я ще добру хвилину зберігав спокій, перш ніж усе збагнув і знепритомнів. Те створіння було гидомирне; мерзенна білувата горилоподібна істота з гострими жовтими іклами і скуйовдженою шерстю — доконаний результат дегенерації ссавця; жахливий виплодок кровоблуду і постійного канібалізму, що відбувався над землею і під нею; втілення жорстокого хаосу і вищиреного жаху, що таївся за межами життя. Вмираючи, воно подивилось на мене, і його очі мали ту саму дивну особливість, якою були позначені ті, інші очі, що вирячилися на мене під землею і викликали ті самі неясні спогади. Одне око було блакитне, а інше — каре. То були гетерохромні очі Мартензів з давніх легенд, і у незмірному катаклізмі безмовного жаху я зрозумів, що сталося зі зниклим родом — з жахливим, охопленим страхом перед грозою родом Мартензів.


Загрузка...