Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Невимовне

Якось восени у пообідній час ми сиділи на занедбаній гробниці сімнадцятого століття на старому кладовищі Аркхема, розмірковуючи про невимовне. Дивлячись на величезну вербу посередині цвинтаря, у стовбур якої майже вріс давній надгробок зі стертим написом, я дозволив собі зауваження стосовно тієї загробної, огидної поживи, яку це могутнє коріння, мабуть, висмоктує з пліснявої могильної землі; друг назвав мої розмисли безглуздими, мовляв, уже більше століття тут не було жодних нових поховань, а відтак не може бути нічого особливо незвичного, чим би могло живитися це дерево. Крім того, додав він, мої вічні балачки про «невимовні» та «незгадувані» речі були геть дитячими, цілком відповідними моїм нікчемним літературним досягненням. Надто вже я любив закінчувати свої історії видивами чи звуками, які паралізують волю моїх героїв, не залишаючи їм сміливості, слів чи спогадів, щоб поділитися пережитим з іншими. Ми пізнаємо речі, сказав мій приятель, лише за допомогою наших п’яти чуттів чи релігійної інтуїції; відтак не можна вести мову про жоден об’єкт чи видовище, яке не може бути чітко описане на підставі вірогідних фактів чи витлумачене конкретними доктринами теології — бажано, звісно, конгрегаціоналістськими[88], хай і з будь-якими змінами, привнесеними традицією чи сером Артуром Конан Дойлом[89].

Я часто напівжартома дискутував з моїм другом Джоелем Ментоном. Він був директором Східної старшої школи, народився та виріс у Бостоні і у своєму ставленні до витончених обертонів життя притримувався поглядів новоанглійської самовдоволеної обмеженості. На його думку, тільки наше звичне, повсякденне життя має реальну естетичну цінність, і, відповідно, обов’язком митця є не збуджувати сильні емоції описом вчинків, почуттів і пристрастей, а підтримувати спокійний інтерес і виховувати смак до точного, детального переказу щоденних подій. Особливо йому не подобалося моє захоплення містичними і непояснюваними речами; попри те, що він вірив у надприродне набагато більшою мірою, ніж я, він нізащо не бажав визнавати, що такі речі варто робити об’єктом літературної творчості. Для його чистого, практичного і логічного інтелекту було щось цілковито незбагненне у тому, що розум іноді знаходить найбільше задоволення у втечі від щоденної веремії, у незвичайних, драматичних перемішуваннях образів, що їх наші звички і лінощі зазвичай підганяють під затерті моделі справжнього існування. Для нього усі речі і почування мали визначені виміри, властивості, причини і наслідки; хоча він десь і допускав думку, що іноді мозок породжує зовсім не лінійні видіння і відчуття, які не вкладаються в межі наших класифікаційних понять чи виходять за межі досвіду, однак він щиро вірив у те, що можна провести умовну роздільну лінію і викинути за неї все, що не може пережити і зрозуміти пересічний громадянин. Окрім того, він не вірив, що щось і справді може бути «невимовним». Він не розумів значення цього слова.

Хоч я добре усвідомлював марність будь-яких умоглядних і метафізичних аргументів супроти самовдоволеності цього закостенілого небожителя, щось у нашій з ним сьогоднішній бесіді спонукало мене вийти за звичні межі. Пощерблені плити надгробків, дерева-патріархи, стародавні гостроверхі дахи уподобаного відьмами містечка, яке простягалось довкола, — все бадьорило мій дух і спонукало стати на захист моєї творчості, тож невдовзі я вже сміливо подався зі своїм законом просто до чужого ворожого монастиря. Було неважко розпочати контратаку, бо я знав, що Джоель Ментон дуже легко вірить у всілякі бабусині забобони, які давно вже переросли насправді освічені люди; наприклад, віра у те, що вмируща людина може з’являтися в інших місцях, що вона залишає відбитки свого обличчя на вікнах, крізь які часто дивилася ще за життя. Вірити у ці перешіптування сільських бабусь, наполягав я, нічим не краще, аніж прийняти думку про існування примарних субстанцій на самій землі, окремішньо від їхніх матеріальних відповідників. Інакше це б суперечило самій можливості вірити у феномени поза межами усталених переконань; бо якщо мрець може передавати свій видимий, а то й тактильний образ через половину світу, а то й узагалі крізь століття, хіба абсурдно буде водночас припустити, що покинуті занедбані будинки населені незрозумілими, але реально існуючими істотами, або що старі цвинтарі кишать жахливою, безтілесною свідомістю поколінь? І якщо вже дух, аби спричиняти усе те, що йому приписують, не обмежується жодними законами природи, чому настільки незвично уявляти фізично ожилі сутності мерців у формах — чи поза ними, — які для людського ока з вигляду будуть буквально «невимовними»? «Спільний знаменник» у відображенні таких речей, по-дружньому запевнив я свого співбесідника, навряд чи просто елементарна відсутність уяви та інтелектуальної гнучкості.

Западали сутінки, але ми і гадки не мали припиняти розмову. Ментон здавався байдужим до моїх аргументів, і він затято їх заперечував з тією впевненістю у власній правоті, яка, безсумнівно, зробила його успішним учителем; я у цій темі теж достатньо міцно стояв на ногах, щоб не боятися поразки. Темрява густішала, у деяких вікнах віддалік уже блідо замерехтіло світло, але ми все не рушали з місця. На гробниці було дуже зручно сидіти, і я знав, що мого прозаїчного друга не бентежили ні хрещата розколина у давній, поруйнованій корінням цегляній кладці за нашими спинами, ані цілковита темрява цього місця, яку зумовлював занедбаний і покинутий будинок сімнадцятого століття, що розташовувався між нами і найближчою освітленою вулицею. Там, у мороці, на вкритій тріщинами гробниці біля занедбаного будинку, ми й говорили про «невимовне», а коли мій друг нарешті втомився пускати свої шпильки, я розповів йому про жахливий випадок, що ліг в основу сюжету моєї оповідки, з якої він найбільше кепкував.

Оповідка, що мала назву «Вікно на горищі», вийшла друком у січні 1922 року в місячнику Поголоски. Багато де, особливо у південних штатах і на тихоокеанському узбережжі, ті часописи навіть забирали з полиць, потураючи скаргам тупих молокососів, але Нова Англія залишилась незворушною, і тут лише розводили руками у відповідь на мою екстравагантність. Та істота, яка, на думку критиків, з біологічного погляду просто не могла існувати, була іще одною божевільною сільською чуткою, яку Коттон Мезер лише через надзвичайну довірливість увіпхнув до своєї хаотичної Magnalia Christi Americana[90], достовірність же історії настільки сумнівна, що навіть автор не наважився вказати місце, де трапилося це жахіття. А те, що я розвинув і ускладнив голу канву старої містичної оповідки — це взагалі щось неможливе і свідчить про те, що я лише легковажний графоман! Мезер і справді писав щось про появу подібної істоти, але вочевидь ніхто, крім дешевого сенсуаліста[91], не став би описувати того, як ця істота виросла, як ночами зазирала у вікна людських осель, вдень ховаючись на горищі будинку в плоті і крові, аж доки хтось через декілька століть побачив її у вікні, а потім так і не зміг пояснити, чому у нього посивіло волосся. То була просто позбавлена смаку низькопробна писанина, і мій друг Ментон не забарився вказати на це. Тоді я розповів йому про те, що сам знайшов у старому щоденнику, датованому 1706–1723 роками, знайденому серед інших родинних паперів менш ніж за милю від місця, де ми оце сиділи; там, зокрема, згадувалося про шрами на спині і грудях одного з моїх предків, і це був достовірний факт. Я розповів йому також про забобони тих країв, про перекази, які передаються від покоління до покоління; і як геть не міфічне божевілля охопило хлопця, який у 1793 році увійшов до покинутого будинку, щоб віднайти сліди, які, вважалося, там мали бути.

То були жахливі речі — не дивно, що вразливі студенти здригаються, вивчаючи пуританську добу в Массачусетсі. Надто мало було відомо про те, що крилося за цією справою, — мало, але і цей мізер сприймається як примарний гній, що сочиться з абсцесу потойбічними відголосками тієї історії. Жахи відьомства є тим страхітливим променем, який кидає світло на те, що коїлось тоді у примітивній людській свідомості, але навіть і це дрібниця. Там не було краси, не було свободи — ми бачимо це з архітектурних залишків, а ще з отруйних проповідей темних богословів. А під цією гамівною сорочкою з іржавого заліза чаїлись незрозуміла мерзота, збочення і сатанізм. Оце вам направду апофеоз невимовного.

Пишучи свою анафему, Коттон Мезер не шкодував гострих слів у тому демонічному шостому томі, який я нікому не раджу читати після настання сутінків. Суворо, як старозавітний пророк, у тому лише йому притаманному холодному і лаконічному стилі, він оповів про звіра, який породив те, що уже не було звіром, але й людиною ще не стало — істоту з лихим оком, і про верески п’яного бідолахи, якого повісили тільки тому, що у нього було таке око. На цьому його розповідь обривається без жодного натяку на те, що було далі. Можливо, він і сам достоту не знав, а може знав, та не відважився сказати. Інші теж знали, але також чомусь не хотіли про це говорити — і досі невідомо, чому вони лише пошепки згадували про замкнені сходи на горище в будинку бездітного, злиденного, похмурого дідугана, що встановив безіменний, без жодного напису надгробок на могилі, яку всі оминали, хоча можна почути багато ухильних чуток, від яких холоне найпалкіша кров.

Про все це оповідалося у знайденому мною щоденнику, там були всі ці приховані натяки і таємниці історії про істот із лихим оком, яких серед ночі бачили у вікнах або на безлюдних узліссях. Щось же перестріло мого предка на темній рівнинній дорозі, щось же залишило відмітини від рогів на його грудях і схожих на мавпячі пазурів на спині; а коли на землі шукали сліди, то знайшли відбитки роздвоєних копит і лап, які дуже віддалено нагадували людські ноги. Один кінний поштар розповів, що якось бачив, як уже згаданий старий біг полем, гукаючи жахливу істоту, яка у світлі тьмяного передсвітанкового місяця вистрибом тікала геть через Медоу-Хілл, і багато хто вірив у цю історію. Також достеменно відомо про дивні розмови, які точилися однієї ночі у 1710 році, коли бездітного, злиденного діда поховали у склепі за його власним домом, біля того самого надгробка без написів. Двері на горище вирішили не відмикати, а просто залишили будинок у тому ж стані — страшним і порожнім. Коли звідти долинали голоси, люди здригалися і перешіптувались, покладаючи надії на міцність замка на дверях горища. Надії зникли, коли у парафіяльний дім прийшов жах, не залишивши там нікого живим чи неушкодженим. З роками легенди й самі потьмяніли, і підозрюю, якщо істота там колись і жила, то вже давно мала померти. Але страх і далі жив у пам’яті — ще більший через те, що все це трималось у великій таємниці.

Поки я оповідав, мій любий Ментон притих, і я побачив, що мої слова глибоко його вразили. Він не засміявся, коли я зупинився, щоб перевести подих, а доволі серйозно почав розпитувати про хлопчину, що збожеволів у 1793 році, ставши прототипом героя мого оповідання. Я розповів йому, чому хлопцю довелось піти у той покинутий будинок, який усі оминали, додавши, що це насправді може його зацікавити, оскільки він вірить, що на вікнах можуть лишатися відображення обличь тих, хто довго біля них перебував. Власне, через оповідки про істоту, яку бачили у вікнах, хлопець пішов поглянути зсередини на вікна того жахливого горища і з несамовитими криками вибіг із будинку.

Під час моєї розповіді Ментон сидів у задумі, але поступово повернувся до свого скептичного настрою. Для продовження дискусії він навіть припустив, що якесь надприродне чудовисько справді існувало, але нагадав, що навіть найзловісніша патологія природи не обов’язково є невимовною, тобто такою, яку не можна описати з погляду науки. Я оцінив його критичність і наполегливість, тож додав ще кілька переказів, почутих мною від літніх людей. Ці пізніші легенди про привидів, пояснив я, оповідають про з’яви набагато жахливіші, аніж будь-яка можлива органічна форма; з’яви велетенських звіроподібних потвор, іноді вловимих зором, а іноді — лише дотиком, які безмісячними ночами линули до старого будинку, до склепу за ним, до могили, де поруч із плитою без напису проросло молоде деревце. Я не знаю, чи правда те, що ці примари, як подейкують, душили і шматували людей, але загалом вони мали свій досить вражаючий вплив; їх до смерті боялися місцеві старожили, хоча два останні покоління уже призабули, про що, власне, йшлося. І нарешті, якщо вже поглянути на це питання з естетичного боку, згадавши, якого жахливого і гротескного вигляду набувають духовні еманації людей, то який логічний опис зможе нам передати настільки незвичну і безформну мерзоту, як примару жахливої, потворної перверсії, яка й сама є гидотним богохульством супроти природи? Породжена мертвим розумом химерного жаху, хіба вона не є втіленням бридкої і жахливої істинності насправді жахливого невимовного?

Було вже, мабуть, дуже пізно. Якийсь кажан безгучно промайнув повз мене і, гадаю, зачепив Ментона, бо, хоч я його й не бачив, усе ж відчув, як він замахнувся рукою. Ментон запитав:

— А той будинок з вікном на горищі — він і досі стоїть, так само покинутий?

— Авжеж, — відповів я. — Я його бачив.

— А ти там щось знайшов — на горищі чи ще десь?

— Там під карнизом лежали якісь кістки. Може, саме їх і побачив хлопець — якщо він був дуже вразливий, не треба було жодних відображень у шибках, аби його налякати. І якщо всі вони належали одній істоті, то це мало бути просто неймовірно потворне чудовисько. Для мене було блюзнірством залишити ці кістки на білому світі, тож я повернувся з мішком і переніс їх до гробниці за будинком. Там був отвір, у який я їх і вкинув. Тільки не дивися на мене як на ідіота — бачив би ти той череп! У нього були чотиридюймові роги, але обличчя і щелепи — ніби у нас з тобою.

І тут Ментон справді здригнувся — я це відчув з його поруху біля себе. Але він ще не задовольнив своєї цікавості.

— А що ж вікна?

— А вікон не було. В одному отворі бракувало цілої рами, а в інших не було жодного шматочка скла. Вони були такого типу, знаєш — старі ромбічні віконечка, які вийшли з моди ще до 1700 року. Думаю, у них скла не було вже років сто, якщо не більше — може, то хлопець їх повибивав, якщо зайшов аж так далеко; в легенді про це не згадується.

Ментон знову замислився.

— Картере, я б хотів побачити той будинок. Де він? Зі склом чи без, а я хочу трохи його дослідити. І ту гробницю, в яку ти висипав кістки, і ту іншу могилу, яка без напису — воно все має виглядати доволі страшно.

— А ти їх і бачив — аж доки не стемніло.

Та невинна театральність, з якою я вимовив останню фразу, подіяла на мого друга набагато сильніше, аніж я очікував: він різко відсахнувся від мене і закричав з якимось придихом, ніби в його горло оце щойно увірвалося повітря. То був несамовитий крик, тим жахливіший, що на нього відповіли. Ще не стихло відлуння, як я почув скрипучий звук у непроникній темряві, і зрозумів, що то прочиняється ромбічне вікно у проклятому старому будинку позаду нас. І оскільки інших рам там уже давно не було, я знав, що то страхітлива рама без шибки у диявольському вікні на горищі.

Тоді я вловив неприємний подув нудотного, застояного повітря з того самого зловісного боку і відразу ж почув пронизливий крик за моєю спиною, у тій спільній гробниці людини і монстра. Наступної миті з моєї жахливої лави мене збив диявольської сили удар, завданий істотою титанічного розміру і невідомого походження, і я простягся на поораній корінням стежці того лиховісного цвинтаря, з могили ж виривалися настільки шалений вереск, хрип, сичання, шипіння, що моя уява враз наповнила непроглядну темряву мільтонівськими [92]легіонами потворних і проклятих демонів. Здійнявся вихор мертвотного, крижаного вітру, тоді почулося шурхотіння розхитаної цегли і розкришеного тиньку, але, перш ніж я збагнув, що відбувається, мій розум милосердно огорнула темрява.

Ментон, дарма що дрібніший за мене, виявився стійкішим; ми розплющили очі майже одночасно, хоча він постраждав набагато більше, ніж я. Наші ліжка стояли побіч, і за кілька секунд ми зрозуміли, що лежимо у лікарні Святої Марії. Довкола, згораючи від цікавості, купками юрмився персонал; вони навперебій намагалися освіжити нашу пам’ять розповідями про те, як ми тут опинилися, і невдовзі ми почули про фермера, який опівдні знайшов нас посеред пустища біля Медоу-Хілл, за милю від старого кладовища, на тому самому місці, де, кажуть, колись була кривава бійня. У Ментона були два серйозні поранення грудної клітки і кілька дрібних колотих і різаних ран на спині. Я відбувся малою кров’ю, але був увесь покритий синцями і саднами, до того ж вкрай дивовижними, взяти хоча б синець, який формою нагадував слід роздвоєного копита. Ментон вочевидь знав більше за мене, але нічого не сказав збентеженим і зацікавленим лікарям, аж доки не дізнався про характер наших ушкоджень. Тоді він заявив, що ми стали жертвами розлюченого бика — хоч як важко було уявити таку тварину в тому місці.

Коли лікарі і медсестри пішли, я налякано прошепотів:

— Господи Боже, Ментоне, та що ж то було? Ці шрами — це було воно?

Я був занадто вражений, щоб відчувати задоволення, коли у відповідь він прошепотів те, про що я здогадувався:

— Ні — воно було зовсім інше. Воно було всюди… желатин… слиз… але у нього були форми, тисячі форм жаху, які не дано запам’ятати. Там були очі — і більмо на них. То була прірва… круговерть… абсолютна мерзота. Картере, воно було невимовним!