Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Інші боги

На вершині найвищої гори на землі мешкають земні боги, і жоден смертний ще не бачив їх на власні очі. Колись боги населяли нижчі гори, але люди рівнин підкорювали все більше скелястих і засніжених схилів, відтісняючи богів у все вищі і вищі гори, аж доки їм не зосталася одна, остання. Коли вони покидали свої оселі, то забрали із собою всі сліди свого перебування, окрім, кажуть, єдиного — висіченого в камені обличчя на горі Нґранек.

Зараз же вони облаштувалися на незнаному Кадаті, у холодній пустці, де не буває людей, і боги стали жорстокіші, бо вже немає для них вищої гори, на яку можна втекти у разі приходу людей. Боги стали жорстокіші, і якщо раніше вони терпіли, коли люди займали їхні помешкання, то тепер заборонили людям приходити, а той, хто приходив, уже не міг повернутися. Добре, що люди не знають про Кадат посеред холодної пустки, інакше вони нерозсудливо шукали б і його, щоб підкорити.

Іноді, коли земні боги сумують за домом, у нічній тиші вони навідують вершини, на яких колись мешкали, і тихо плачуть, пригадуючи ігри давно минулих часів на пам’ятних їм схилах. Люди бачать сльози, пролиті богами на білосніжній вершині Тураї, але вважають їх дощем; і чують зітхання богів у вітрах, які віють у долину із Леріона. Боги подорожують на хмарних кораблях, а мудрі діди пам’ятають легенди, які застерігають підніматися на деякі вершини хмарними ночами, бо зараз боги вже не такі поблажливі, як колись.

В Ултарі, що за річкою Скай, колись мешкав старий, який понад усе хотів побачити земних богів; то був чоловік глибоко обізнаний у сімох сокровенних земних книгах, знайомий з Пнакотикськими Рукописами, написаними у далекому і холодному Ломарі. Його ім’я було Барзай Мудрий, і досі ще селяни оповідають, як він зійшов на вершину гори у ніч незвичайного затемнення.

Барзай знав про богів так багато, що міг передбачити, коли вони прийдуть і підуть, він розгадав стільки їхніх таємниць, що його й самого вважали напівбогом. То саме він порадив бургомістрату Ултара прийняти достопам’ятний закон про заборону на вбивство котів, і то він повідав молодому жерцю Аталу, куди зникають чорні коти напередодні дня Святого Івана. Барзай пізнав таємну мудрість земних богів, а дізнавшись, запалився бажанням побачити їхні обличчя. Він вірив, що знання божественних таємниць убереже його від божого гніву, тож вирішив піднятися на вершину високої і скелястої гори Гатеґ-Кла у ніч, коли, він знав, що там будуть боги.

Гатеґ-Кла стоїть у осерді кам’янистої пустелі, що за Гатлеґом, на честь якого й названа, і здіймається, як кам’яна статуя у безмовному храмі. Довкола вершини завжди похмуро клубочиться туман, бо тумани — пам’ять богів, а боги ще віддавна любили Гатеґ-Кла, відколи там мешкали. Земні боги часто навідують Гатеґ-Кла на своїх хмарних кораблях, оповиваючи схили блідою імлою, доки самі, поринувши у спогади, танцюють на вершині під ясним місяцем. Мешканці Гатеґа кажуть, що будь-коли недобре підніматися на Гатеґ-Кла, але смертельною небезпекою загрожує підйом на неї вночі, коли вершина і місяць огорнені блідою імлою; однак Барзай не дослухався до них, коли прийшов із сусіднього Ултара зі своїм послідовником, молодим жерцем Аталом. Атал був простим сином корчмаря, і час від часу йому було страшно, а батько Барзая був лендлордом і мешкав у давньому замку, тож у крові Барзая не було забобонного страху, і він тільки сміявся з переляканих селюків.

Зневаживши умовляння селян, Барзай і Атал вирушили із Гатеґа у кам’янисту пустелю, а вночі біля вогнища говорили про земних богів. Вони подорожували багато днів і здалека вже бачили високу гору Гатеґ-Кла, оповиту серпанком похмурого туману. Тринадцятого дня вони сягнули підніжжя самотньої гори, де Атал зізнався про свої страхи. Але Барзай був старий, освічений і не знав страху, він першим пішов угору схилом, яким ще не піднімалася жодна людина від часів Сансу, про якого зі страхом оповідають зотлілі Пнакотикські Рукописи.

Шлях був кам’янистий та небезпечний через розколини, скелі і каменепади. Пізніше стало холодно і засніжило, а Барзай і Атал часто ковзались і падали, пробиваючись і спинаючись нагору за допомогою палиць і сокир. Зрештою, повітря порідшало, а небо змінило колір, ставало все важче дихати, але вони все одно здиралися вище і вище, дивуючись із незвичності краєвиду і здригаючись від передчуття того, що трапиться на вершині, коли зникне місяць і все довкола огорне біла імла. Три дні вони лізли все вище і вище, до даху світу, тоді отаборилися і стали чекати, доки тумани приховають місяць.

Чотири ночі були безхмарні, а місяць холодно осявав землю крізь тоненький траурний серпанок навколо безмовної верховини. На п’яту ніч, коли небо освітилося повнею, Барзай розгледів кілька густих хмарин далеко на півночі, і вони з Аталом чатували, очікуючи їхнього наближення. Могутні і величні хмари підпливали повільно, ніби знаючи мету свого руху, заклубочуючись навколо вершини високо над головами спостерігачів, ховаючи місяць і саму верховину від чужих поглядів. Вони довго дивилися, як закручуються в спіраль пасма туману, як полотно хмар товстішає і стає непроникним. Барзай був мудрий мудрістю земних богів, він уважно дослухався до звуків, але Атала діймали холод туманів і жах ночі, і він відчував лише страх. А коли Барзай почав дертися вище і кликати за собою, Атал вирушив слідом далеко не відразу.

Туман настільки загус, що важко було знаходити шлях, і хоч Атал нарешті вирушив услід за Барзаєм, він заледве розрізняв його сіру постать на похмурому схилі у світлі захмареного місяця. Барзай ішов далеко попереду, і здавалося, що, незважаючи на вік, сходження йому дається легше, ніж Аталові, бо ж він не відступав перед урвищами настільки крутими, що вони могли бути до снаги лише дуже сильній і безстрашній людині, не спинявся він і перед широкими чорними прірвами, через які Атал заледве перестрибував. Отак вони невпинно пробиралися через скелі і провалля, сковзаючись і спотикаючись, і лише іноді зупинялися в заціпенінні перед безмежжям і жахливим мовчанням холодних крижаних піків і безмовних гранітних скель.

Раптом Барзай зник з-перед очей Атала, видряпавшись на величезну скелю, яка, відколовшись, перегороджувала дорогу будь-якому, не натхненному земними богами, верхолазу. Атал залишився далеко внизу, роздумуючи, що йому робити, коли він досягне неприступної скелі, коли раптом з цікавістю зауважив, що світло на вершині посилилось, ніби безхмарна верховина і осяяне місяцем місце зібрання богів раптом виявилися дуже близько. І він поповз уперед, у напрямку скелі і освітлених небес, відчувши при цьому страх, сильніший за все, що йому довелося зазнати раніше. Тоді, крізь туман нагорі, він почув голос Барзая, що, радіючи, несамовито горлав:

— Я чую богів. Я чую, як земні боги співають, бенкетуючи на Гатеґ-Кла! Тепер Барзаю-Пророку, відомі голоси земних богів! Тумани прозорі, а місяць ясний, і я побачу, як боги, забувши про все, танцюють на Гатеґ-Кла, яку вони так любили в молодості. Мудрість Барзая зробила його могутнішим за земних богів, бо супроти нього їхні закляття і перепони — це ніщо; Барзай споглядатиме богів, гордих богів, потаємних богів, богів землі, що цуралися людського погляду!

Атал не чув тих голосів, які чув Барзай, але він уже наблизився до величезної скелі й оглядав її, шукаючи приступки для ніг. Тоді він знову почув голос Барзая, ще гучніший і пронизливіший:

— Туман розвіявся, і місяць відкидає тіні на схил гори, голоси земних богів високі і несамовиті, вони бояться приходу Барзая Мудрого, що став могутнішим, ніж вони… Світло місяця миготить, бо супроти нього танцюють земні боги, я зараз побачу богів, що у танці стрибають і завивають під світлом місяця… Світло пригасає, боги бояться…

Доки Барзай це вигукував, Атал відчув разючі зміни навколо, ніби закони природи землі поступились вищим законам, бо хоч шлях був навіть крутіший, аніж раніше, стежка нагору раптом стала на диво легкою для сходження, сама скеля тепер заледве чи здавалась перешкодою, тож він легко піднявся вгору її гладенькою поверхнею. Світло місяця таємниче зникло, але що вище Атал здіймався угору крізь тумани, то чіткіше йому чувся голос Барзая, що долинав із тіні:

— Місяць темний і боги танцюють вночі, небо сповнене жаху, бо це зникнення місяця і його затемнення не провіщене в жодній книзі людей чи земних богів… Тут, на Гатеґ-Кла, якась незнана магія, бо крики зляканих богів обернулися на сміх, а крижані схили безкінечно підносяться до чорних небес, я ж підношуся з ними… Гей! Гей! Нарешті! У тьмяному світлі я бачу земних богів!

Цієї миті, заледве тримаючись на карколомному крутосхилі, Атал почув у темряві огидний сміх, навпереміш із криком, що його ще не чула жодна людина, окрім хіба як у невимовних нічних жахіттях; крик, у якому всі жахи, муки і страждання усього життя стиснулися до єдиної нестерпної миті:

— Інші боги! Інші боги! Боги пекельних світів, які оберігають ослаблих богів землі!… Стережися… Тікай… Не дивися! Не дивися! Помста безмежних безодень… Проклята, осквернена прірва… Милосердні земні боги, я падаю в небеса!

Саме коли Атал, заплющивши очі і затуливши вуха, стрімголов кинувся геть від зловісної мани, з невідомих висот над Гатеґ-Кла гримнула гроза, від якої прокинулися мирні селяни рівнин і чесні громадяни Гатеґа, Ніра та Ултара і крізь товщу хмар побачили те дивне місячне затемнення, якого не провіщала жодна книжка. А коли місяць знову засяяв на небі, Атал, живий і здоровий, отямився у снігу біля підніжжя гори, так і не побачивши богів — ані земних, ані тих, інших.

У напівзотлілих Пнакотикських Рукописах сказано, що Сансу, коли піднявся на Гатеґ-Кла у добу молодості світу, не знайшов нічого, крім безмовних снігів і скель. Коли ж мешканці Ултара, Ніра і Гатеґа, здолавши страх, при світлі дня дісталися проклятої вершини у пошуках Барзая Мудрого, то побачили тільки висічений на голому камені верховини дивний, циклопічний символ, шириною ліктів зо п’ятдесят, ніби скелю довбали якимось титанічним різцем. Символ був схожим на той, який освічені люди можуть побачити у тих жахливих частинах Пнакотикських Рукописів, які уже надто стародавні, щоб їх читати. Ось що вони побачили.

Барзая Мудрого так і не знайшли, а блаженного Атала так ніхто ніколи й не переконав помолитися за упокій його душі. Ба більше, ще й донині мешканці Ултара, Ніра і Гатеґа бояться затемнень і моляться ночами, коли білий туман ховає вершину гори і місяць. А понад туманами, на Гатеґ-Кла, земні боги і донині, згадуючи минувшину, танцюють, знаючи, що вони в безпеці, і люблять припливати з незнаного Кадата на хмарних кораблях і забавлятися, як колись, у часи, коли земля була молода і люди ще не прагнули долати неприступні вершини.