Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Вулиця

Є люди, які гадають, що речі і місця наділені душею, а є ті, які вважають це вигадками. Сам я не беруся про це судити, натомість розповім вам про одну Вулицю.

Цю Вулицю створили люди сильні і благородні: чудові, сміливі чоловіки нашої крові, які рушили в море, покинувши Благословенні Острови. Спершу то була просто вторована водоносами стежина, яка тяглася від лісового джерела до будиночків на березі моря. Пізніше, коли все більше людей приїздили на узбережжя і шукали місця, щоб осісти, вони будували хижки на північному боці Вулиці з міцних дубових колод і з кам’яною кладкою з боку лісу, бо чимало індіанців у хащах тільки й вичікували моменту, щоб випустити вогняну стрілу. А через кілька років забудували і південний бік Вулиці.

Угору і вниз Вулицею ходили суворі чоловіки у конічних капелюхах, з мушкетами і мисливськими рушницями в руках. Їх завжди супроводжували жінки в капелюшках і слухняні діти. Увечері ці чоловіки з дружинами і дітьми сиділи довкола величезних камінів, читали і балакали. Вони читали і балакали про дуже прості речі, але то були речі, які давали їм хоробрість і наснагу і допомагали з дня у день підкорювати ліси і обробляти поля. А діти слухали і осягали закони старовини, тієї дорогої Англії, якої вони ніколи не бачили, а якщо й бачили, то заледве могли пригадати.

Була війна, і після її закінчення індіанці більше не турбували Вулицю. Чоловіки, працюючи в поті чола, забезпечували процвітання своїх родин і були настільки щасливі, наскільки це було їм доступно. Діти виростали в достатку, і все більше сімей приїздило з Батьківщини, щоб оселитися на Вулиці. А тим часом підростали внуки піонерів і діти новоприбулих. Містечко стало містом, а хижки одна за одною перетворювалися на будинки — прості, але гарні будинки з дерева і цегли, з кам’яними сходами із залізними перилами і ліхтарем над дверима. Жоден із цих будинків не будували нашвидкуруч, бо ж вони мали служити багатьом поколінням. Усередині їх прикрашали різьблені каміни, ажурні сходи, вишукані елегантні меблі, порцеляна і срібло, привезені з Батьківщини.

Вулиця проникла у мрії молодого покоління і тішилася, коли її мешканці ставали ще заможніші і щасливіші. Де раніше були тільки честь і сила, зараз замешкали також смак і знання. До будинків увійшли книги, картини, музика, молодь вчилася в університеті, що здіймався над рівниною на півночі. Залишились у минулому конічні капелюхи і рапіри, мережива і білосніжні перуки; тепер бруківкою цокали копита породистих коней і гримотіли позолочені екіпажі, яких годі було полічити; на вимощених цеглою тротуарах стояли конов’язі.

Уздовж Вулиці росло багато дерев: величні в’язи, дуби і клени; так що влітку там тріпотіло ніжне зелене листя і чулися щебетливі пташині пісні. А позаду будинків пахтіли трояндові садки з доріжками і сонячними годинниками, які обіймав живопліт; уночі місяць і зорі чарівно осявали запашні квіти, які виблискували крапельками роси.

Тож після усіх воєн, лихоліть і нещасть Вулиця поринула у спокійний сон. Багато юнаків їхали геть, і деякі з них більше не поверталися. Замість старого прапора повісили новий, зоряно-смугастий. Але хоч люди й говорили про великі зміни, Вулиця їх не відчувала, бо її мешканці залишалися все такими ж, балакали про давні знайомі речі давніми знайомими словами. Дерева так само давали притулок співочим пташкам, а вночі місяць і зорі дивились на росяні квіти у трояндових огорнених живоплотом садках.

Час минав, і на Вулиці вже не видно було ні шабель, ні трикутних капелюхів, ні кучерявих перук. Дуже дивними тепер видавалися мешканці зі своїми прогулянковими тростинами, високими зачісками і короткими стрижками! Звіддалік чулися нові звуки — спершу клуби диму і скрегіт з річки за милю від міста, а тоді, за багато років, уже звідусіль долинали кіптява, гуркіт і брязкіт. Повітря було уже не тим, що раніше, але дух Вулиці не змінився. Вулицю створили кров і душі предків. Дух не змінився — ні коли люди розрили землю, щоб прокласти там дивні труби, ані коли наставили високих стовпів і натягли між ними дивні дроти. У Вулиці було стільки давнього знання, що минуле не можна було просто так відкинути.

Тоді настали лихі часи, коли багато тих, що колись знали Вулицю, перестали її впізнавати, а ті, хто знали її сучасну, не уявляли собі її минулого, і вони йшли геть; їхні голоси звучали грубо і різко, а вигляд і обличчя різали очі. Їхні думки теж протистояли мудрому, справедливому духові Вулиці, тож Вулиця мовчки занепадала, її будинків торкався тлін, дерева помирали одне за одним, а трояндові сади заростали лозами і бур’яном. Утім, одного дня вона знову відчула гордість, коли нею промарширували юнаки, хоч далеко не всі вони повернулися. Ті юнаки були зодягнені у блакитне.[32]

Минали роки, і Вулицю спіткала ще гірша доля. Усі її дерева зникли, а замість трояндових садків постали задні стіни дешевих потворних новобудов на паралельних вулицях. А все ж, незважаючи на руйнівну дію років, вітрів і шашелів, будинки зосталися, бо вони були зроблені, щоб служити багатьом поколінням. На Вулиці з’явилися нові обличчя — смагляві, злісні обличчя зі злодійкуватими очима і дивними рисами, вони говорили незрозумілою мовою і прилаштовували вивіски, написані знайомими і незнайомими літерами, на фасади вкритих цвіллю будинків. На узбіччях засновигали ручні возики. Над Вулицею запанував гидотний, незрозумілий сморід, і давній дух заснув.

Одного разу Вулицю охопив неспокій. Через моря линули війна і революція; падали династії, і їхні позначені печаттю виродження останні представники із сумнівними намірами вирушали до Західних земель. Чимало з них знайшли притулок у пошарпаних будинках, які ще пам’ятали співи птахів і пахощі троянд. Тоді й сама Західна земля прокинулась і доєдналася до Батьківщини у титанічній боротьбі за цивілізацію. Над містами знову замайоріли старі прапори, а біля них — нові, серед яких і простий, але славний триколор[33]. Однак над Вулицею, на якій тоді купчилися лише страх, ненависть і неосвіченість, тріпотіло небагато прапорів. Знову карбували крок юнаки, але не так, як у минулі літа. Чогось бракувало. Юнаки давнього часу, які марширували в одностроях кольору хакі, несли в душах правду своїх предків, а їхні сини, які прибули з далеких країв, уже не знали ні Вулиці, ні її давнього духу.

За морями прогриміла велика перемога, і більшість юнаків з тріумфом повернулися. Ті, кому раніше чогось бракувало, тепер не знали нужди, але все ж на Вулиці так само роїлися страх, ненависть і неосвіченість, бо багато хто залишився деінде, і в старих будинках оселилися чужинці з далеких земель. А навіть і юнаки, що повернулися, більше у них не жили. Смаглявими і моторошними були більшість чужинців, хоч і серед них можна було знайти кількох, схожих на тих людей, які звели цю Вулицю і сформували її дух. Схожих, але не цілком, бо в їхніх очах палахкотів дивний, нездоровий вогонь заздрощів, ґонору, мстивості й неправедних поривань. Тривога і зрада замешкали поміж невеликої групки людей, які планували завдати Західним землям смертельного удару, щоб запанувати на їхніх руїнах, і фанатики з’їжджалися у ту нещасну холодну країну, з якої більшість із них були родом. І серцем змови була Вулиця, обшарпані будинки якої кишіли чужоземними вірусами міжусобиць і відлунювали задумами та промовами тих, хто палко прагнув настання визначеного дня крові, вогню і смерті.

Закон багато знав про дивні збіговиська на Вулиці, але мало що міг довести. З неймовірною терплячістю деякі чоловіки, заховавши свої поліцейські значки, дослухаючись, просиджували у таких місцях, як пекарня Петровича, убога «Школа сучасної економіки» Ріфкіна, соціальний клуб «Коло» і кав’ярня «Ліберті». Там юрмилися моторошні чоловіки, та балачки вони завжди провадили обережно або ж послуговувалися незнайомою мовою. А старі будинки все так само стояли зі своїми спогадами про шляхетні минулі часи, про перших колоністів-землевласників і росяні трояндові сади у місячному сяйві. Іноді приходив самотній поет чи мандрівник, щоб побачити і змалювати їх у світлі колишньої, нині зниклої слави, але таких мандрівців і поетів було небагато.

Повсюдно ширилася чутка, що у тих будинках засіли лідери потужної терористичної організації, які у визначений день розпочнуть вакханалію жорстоких убивств, щоб знищити Америку і всі її чудові старі традиції, які так любила Вулиця. У гидких нетрях міста повсюдно на вітрі тріпотіли листівки і прокламації; листівки і прокламації, надруковані багатьма мовами, літерами багатьох абеток, а проте всі вони закликали до злочинів і бунтів. Ця писанина підбурювала людей повалити здавна шановані нашими батьками закони і чесноти, розтоптати душу старої Америки — душу, яку передавали у спадок упродовж півтори тисячі років англосаксонської свободи, справедливості і поміркованості. Казали, що темношкірі люди, які оселились на Вулиці і збиралися в її струхлявілих будівлях, були мозковим центром жахливого заколоту, що на перший їхній заклик з нетрів тисяч міст мільйони безмозких одурманених істот простягнуть свої гидотні пазурі, аби палити, мордувати і нищити, аж доки земля наших батьків не зникне. Таке казали і повторювали, і багато хто зі страхом чекав четвертого липня — дати, на яку не раз вказувалося у багатьох листівках; але до кубла заколоту не було знайдено жодних ниточок. Ніхто достоту не знав, чий арешт міг би допомогти викоренити цю прокляту змову. Поліцейські у синіх одностроях не раз приходили обшукувати ветхі будинки, аж доки одного разу їм набридло; їх‑бо теж втомили закон і порядок, тож вони пішли, залишивши місто напризволяще. Тоді прийшли люди в одностроях кольору хакі, з мушкетами в руках, і здавалося, що у своєму сумному заціпенінні Вулиці примарився сон про ті давні часи, коли чоловіки з мушкетами у конічних капелюхах ходили нею від лісового джерела до будиночків на березі моря. Але вже нічого не можна було зробити, щоб зупинити катастрофу, що насувалася, бо темношкірим моторошним людям не було рівних у хитрощах і брехні.

Тож Вулиця неспокійно спала, доки однієї ночі біля пекарні Петровича, «Школи сучасної економіки» Ріфкіна, соціального клубу «Коло» і кав’ярні «Ліберті», та і в інших місцях, зібралися великі юрби людей, очі яких палали очікуванням руйнівного тріумфу. Таємним телеграфом блукали дивні повідомлення, і багато говорили про чужинські сповіщення, які ще тільки мали передавати; але більшість із них так і залишилися невідомими аж до часів, коли Західні землі було вже врятовано від знищення. Чоловіки в одностроях кольору хакі не могли сказати, ні що відбувається, ані що належить робити, бо ж темношкірим моторошним людям не було рівних у віроломстві і змовах.

А все ж чоловіки в одностроях кольору хакі завжди пам’ятатимуть ту ніч і напевно розкажуть своїм онукам про неї і про Вулицю, багатьох-бо з них тоді послали удосвіта на завдання, якого ніхто з них не очікував. Усі знали, що це гніздо анархії уже старе, що будинки руйнувалися під впливом часу, штормів і шашелів, а все ж те, що трапилось тієї літньої ночі, вразило всіх своєю страхітливою невідворотністю. Це було насправді неймовірне явище, хоча, зрештою, цілком природне. Ні з того ні з сього в ранню передсвітанкову годину будинки, що руйнувалися під впливом років, штормів і шашелю, здригнулися у жахливій конвульсії і завалилися, а після обвалу на Вулиці не зосталося нічого, окрім двох старовинних димарів і фрагмента міцної кам’яної стіни. І ніхто з мешканців не зостався живим під тими руїнами. Поет і мандрівник, які прийшли з величезною юрбою, привабленою цим видовищем, оповідають дивні історії. Поет каже, що незадовго до обвалу, коли він опинився на Вулиці, йому привиділися нечіткі обриси огидних руїн, а крізь завали проступав інший краєвид, на якому він розгледів місячну доріжку, гарні будинки, величні в’язи, дуби і клени. А мандрівник запевнив, що замість звичного уже смороду на нього війнуло ніжними пахощами розквітлих троянд. Але ж загальновідомо, що мрії поетів і розповіді мандрівників — то, найпевніше, вигадки.

Є люди, які гадають, що речі і місця наділені душею, а є ті, які вважають це вигадками. Сам я не берусь судити про це, а просто розповів вам про Вулицю.