Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

З позамежжя

Зміни, які спіткали мого найкращого друга, Кровфорда Тіллінґаста, були неймовірно жахливими. Я не бачив його ще з того дня, коли два з половиною місяці тому він розповів мені, яку мету мають його фізичні і метафізичні дослідження; у відповідь на мої налякані, практично сповнені жаху протести він у спалаху фанатичної люті вигнав мене з лабораторії і свого будинку. Я знаю, що зараз він переважно сидить, зачинившись у своїй лабораторії з тією проклятою електричною машиною, майже без їжі, не впускаючи навіть слуг, але я б ніколи не міг подумати, що такий короткий строк — всього лише десять тижнів — може настільки змінити і спотворити людину. Неприємно спостерігати, як міцний молодий чоловік раптово марніє, і ще гірше бачити, як жовкне або сіріє й без того обвисла шкіра, западають очі, під ними з’являються темні кола, постійно блищать зіниці, на чолі випинаються вени і проступають зморшки, а руки нервово посмикуються. Якщо ж до цього додати відразливу неохайність, страшенну розхристаність в одязі, розкудланість темного, посивілого біля коренів волосся і геть запущену білу бороду на обличчі, яке я раніше пам’ятав виключно гладенько поголеним, то загальний ефект ще більше шокував. Але саме так тієї ночі виглядав Кровфорд Тіллінґаст, коли після цих тижнів вигнання його сумбурний лист знову привів мене на його поріг. Саме такий тремтячий привид постав переді мною, тримаючи в руках свічку і боязко озираючись через плече, ніби у страху перед чимось незримим у давньому, самотньому будинку на задвірках вулиці Бенеловент.

Було помилкою те, що Кровфорд Тіллінґаст взагалі почав займатися природничими науками і філософією. Ці речі варто залишити неупередженим і відстороненим дослідникам, оскільки людям почуття і дії вони пропонують однаково трагічні альтернативи: у випадку невдачі — відчай і невимовний, позамежний жах в разі успіху. Тіллінґаст уже зазнавав невдачі, самотності і меланхолії; але зараз, відчуваючи нудотний жах, я розумію, що тоді він був жертвою успіху. Я вже попереджав його ще десять тижнів тому, коли він захлинаючись оповідав про те, що, здавалося, от‑от відкриє. Він був тоді збуджений, немов у гарячці, і говорив неприродно високим, хоча, як і завжди, педантичним голосом.

— Що ми взагалі знаємо, — казав він, — про світ і всесвіт довкола нас? У нас сміховинно мало засобів сприйняття, а наші уявлення про навколишні речі безмежно малі. Ми бачимо речі лише таким чином, як дозволяє нам наша природа, і не можемо осягнути їхньої абсолютної сутності. Озброєні всього п’ятьма простими чуттями, ми вдаємо, що здатні осмислити безкінечно складний космос, хоча інші істоти з ширшим, сильнішим чи й зовсім іншим набором чуттів можуть не лише бачити речі зовсім інакше, ніж їх бачимо ми, але й можуть бачити і усвідомлювати цілі світи матерії, енергії і життя, які від нас перебувають на відстані простягнутої руки, — і все ж ніколи не можуть бути виявлені тими чуттями, якими ми володіємо. Я завжди вірив, що ці дивні, недосяжні світи існують просто перед нашим носом, а зараз, я певен, я знайшов спосіб зруйнувати межу, яка нас від них відділяє. І я не жартую. Ця машина біля столу упродовж доби генеруватиме хвилі, які впливатимуть на непізнані органи чуттів людини, котрі залишилися у нас лише в атрофованому чи рудиментарному вигляді. Ці хвилі відкриють нам неймовірні, незнані людині виміри, а деякі з них навіть незнані форми того, що ми називаємо органічним життям. Ми побачимо те, на що серед ночі виють пси, і в бік чого коти нашорошують вуха після опівночі. Ми побачимо все це, а також інші речі, котрі раніше не бачила жодна істота, що дихає. Ми перескочимо час, простір, виміри і, не поворухнувши й пальцем, пірнемо аж до дна творення.

Коли Тіллінґаст розповів мені про це, я запротестував — бо ж знав його досить добре, щоб радше налякатися, аніж зрадіти, але він говорив як одержимий і вигнав мене зі свого дому. Зараз він був не менш одержимий, але його бажання говорити подолало обурення, і почерком, який я ледве розібрав, він написав мені листа у доволі наказовій формі. Коли я увійшов до помешкання мого друга, який так раптово перетворився на тремтливу горгулью, мене вразив страх, що, здавалося, ховався тут у кожній тіні. Висловлені десять тижнів тому слова і переконання, здавалося, втілилися у темряву за межами маленького осяяного свічкою кола, і мені стало зле від порожнього, непізнаваного голосу господаря. Я би хотів, щоб десь поблизу були слуги, і мені геть не покращало від звістки, що три дні тому вони всі поїхали геть. Принаймні було вельми дивно, що старий Джордж покинув свого пана, і словом не прохопившись про це такому близькому другу сім’ї, як я. Бо саме він повідомляв мені усі новини про Тіллінґаста після того, як останній вигнав мене у нападі люті.

Утім, невдовзі я опанував свої страхи, які поступилися місцем цікавості та захвату. Звісно, я міг лише здогадуватися, що тепер хоче від мене Кровфорд Тіллінґаст, але я не сумнівався у тому, що він приберіг якийсь важливий секрет або відкриття, яким хотів поділитися. Раніше я виступав проти його дивних спроб зазирнути у немислиме; зараз же, коли, вочевидь, йому це до певної міри вдалося, я майже розділяв його рішучість, хоч перемога і далась дорогою ціною. Крізь темну порожнечу будинку я слідував угору за сполохами свічки у руці цієї охопленої лихоманкою пародії на людину. Здавалося, електрика була вимкнена, а коли я поцікавився цим у мого провідника, той відповів, що на це є певна причина.

«Це було б занадто… я б не наважився», — все бурмотів він. Мені дуже впала у вічі його нова звичка мимрити щось собі під ніс, бо раніше я за ним не помічав схильності до бесід із собою. Ми увійшли до лабораторії у дворику, і я побачив ту ненависну електричну машину, що сяяла хворобливим нездоровим, фіалковим маревом. Вона була під’єднана до потужної хімічної батареї, але, здавалося, не споживала струму, бо я згадав, що на ранніх стадіях експерименту, коли вона була увімкнена, то потріскувала і шуміла. У відповідь на моє запитання Тіллінґаст пробурмотів, що це стабільне світіння не є електричним у тому сенсі, в якому я можу це зрозуміти.

Тоді він посадив мене біля машини, так що сам опинився праворуч від мене, і десь під гроном скляних ламп повернув перемикач. Залунало звичне дзижчання, котре змінилося виттям і під кінець притишилось до такої м’якої вібрації, що, здавалося, ось-ось знову запанує тиша. Водночас світіння стало ще яскравішим, потім знову потьмяніло, зрештою, набуло блідого, незвичного кольору, чи то суміші кольорів, яких я не міг розпізнати і, тим паче, описати. Тіллінґаст поглянув на мене і помітив вираз здивування на моєму обличчі.

— Ти знаєш, що це таке? — прошепотів він. — Це ультрафіолет. — Він дивно вищирився у відповідь на моє здивування. — Ти думав, що ультрафіолет невидимий, — і так воно і є, — але зараз ти можеш бачити і його, і багато інших невидимих речей.

— Послухай! Хвилі з цієї штуки пробуджують в нас тисячі приспаних чуттів, чуттів, які ми успадкували за міріади років еволюції від стану роз’єднаних електронів до стану живих людей. Я бачив істину, і я прагну показати її тобі. Тобі цікаво, в чому вона полягає? Я розповім. — На цих словах Тіллінґаст, задувши свічку, сів навпроти і втупив у мене доволі моторошний погляд. — Ті твої органи чуття, що існують, — передовсім вуха, гадаю, — сприймають дуже і дуже багато відчуттів, бо вони тісно пов’язані з тими органами, які перебувають у сплячці. Є ще й інші. Ти чув коли-небудь про шишкоподібну залозу? Мені смішні наші обмежені ендокринологи, ці ошукані фройдизмом вискочки. Ця залоза є найважливішим органом чуття з-поміж усіх інших органів — я це відкрив. Вона — ніби наше внутрішнє око, вона передає візуальні зображення в мозок. І в нормальному стані ти саме так і отримуєш інформацію… я маю на увазі інформацію з іншого світу.

Я блукав поглядом величезною внутрішньою кімнатою з похилою південною стіною, тьмяно освітленою променями, які не можна вловити буденним оком. У дальніх кутках чаїлися тіні, а над усім приміщенням висіла поволока нереальності, яка затьмарювала його справжню природу і запрошувала уяву до світу символів і фантазмів. Поки Тіллінґаст мовчав, я все уявляв себе у величезному, неймовірному храмі давно мертвих богів, у якійсь абстрактній споруді з незліченними колонами з чорного каменя, які здіймалися від вологих плит підлоги до захмарної висоти за межами мого зору. Якийсь час картина була дуже чіткою, але мало-помалу поступилась місцем значно жахливішому відчуттю: відчуттю всеохопної, абсолютної самотності у безкінечному, незримому, беззвучному просторі. Здавалося, там лише порожнеча, нічого більше, і я відчув дитячий переляк, який і спонукав мене дістати із передньої кишені револьвер, який я завжди носив після заходу сонця ще звідтоді, як мене пограбували у Східному Провіденсі. Тоді з найвіддаленіших куточків далечіні звук м’яко злинув до чутних регістрів. Він був безмежно слабкий, трохи вібрував і, безперечно, був музикальним, але містив у собі нотку піднесеної дикості, яка перетворювала його вплив на ніжну муку, що охопила все моє тіло. У мене було таке відчуття, ніби хтось поруч дряпав скло піском. Заразом з’явилося щось, схоже на холодний протяг, який, вочевидь, линув з того ж напрямку, що й віддалений звук. А доки я незрушно чекав, відчув, що і звук і вітер лише наростають, і, як наслідок, я почав цілком дивним чином відчувати себе ніби прив’язаним до рейок на шляху гігантського локомотива, що все наближається. Я заговорив до Тіллінґаста, але варто мені було це зробити, як усі ці дивні враження негайно пощезли. Я бачив лише людину, сяйливу машину і тьмяне приміщення. Тіллінґаст гидотно вищирився на револьвер, який я майже несвідомо впустив, але з виразу його обличчя я був певен, що він бачив і чув те саме, що і я, якщо не значно більше. Я шепотів, що саме я пережив, а він, схилившись до мене, попросив поводитися якнайтихіше і налаштуватися на сприйняття.

— Не рухайся, — застеріг він, — бо у світлі цих променів, окрім того, що ми самі зможемо бачити, нас також буде видно. Я сказав тобі, що всі слуги пішли, але не розповів як. Усе через оту тупоголову покоївку — вона повмикала світло унизу, хоч я й застерігав її не робити цього, і між дротами виникла певна взаємна вібрація. Мабуть, це було страшно — навіть тут, нагорі, я чув її вереск, попри те, що я одночасно чув і бачив речі з інших вимірів, а потім було доволі неприємно по всьому будинку знаходити всі ті порожні купи одягу. Одяг пані Апдайк лежав неподалік від вимикача у вітальні — тим-то я й знаю, що це вона зробила. Воно їх усіх забрало. Але доки ми не рухаємося, ми з тобою у відносній безпеці. Пам’ятай, що ми маємо справу зі страхітливим світом, у якому ми з тобою практично безсилі і… Сиди спокійно!

Шок від одкровення і раптового наказу ввігнав мене у своєрідний ступор, і, нажаханий, мій розум знову відкрився для вражень, що надходили з того місця, яке Тіллінґаст називав «іншим світом». Я перебував у круговерті звуків і руху, перед очима у мене мерехтіла мішанина образів. Я бачив розмиті контури кімнати, але з якоїсь точки у просторі в неї, здавалося, проникала димна колона неясних форм, чи то хмар, просочуючись крізь суцільний дах просто у мене над головою праворуч. Потім знову постав ефект, що надавав кімнаті вигляд храму, але цього разу колони стриміли у безмежний океан світла, з якого зринав єдиний сліпучий промінь і ковзав уздовж хмарної колони, яку я бачив раніше. Після цього видиво стало геть калейдоскопічним, і в суміші образів, звуків і неназваних чуттєвих вражень я відчув, що ось-ось розчинюсь або іншим чином втрачу тілесну форму. Я завжди пам’ятатиму один яскравий спалах. Якусь мить здавалося, що я спостерігаю клаптик дивного нічного неба, сповненого сяйливих сфер, що оберталися, і коли воно віддалилося, я побачив, що ті палаючі сонця сформували туманність чи галактику певної форми; вона мала вигляд спотвореного обличчя Кровфорда Тіллінґаста. Іншого разу я відчув, як величезні живі відразливі об’єкти мчать повз мене, водночас проходячи, чи то прослизаючи крізь моє, очевидно, тверде тіло, і, здається, я помітив, як Тіллінґаст дивився на них — бо ж його добре треновані органи чуття уже могли їх візуально сприймати. Я пригадував, що він там казав про шишкоподібну залозу, і все запитував себе, що ж він там бачить своїм надприродним оком.

Раптово я й сам відчув, що у мене з’явилося щось на кшталт додаткового зору. З усіх боків світного і водночас тінистого хаосу постала картина, яка, попри невиразність, була узгодженою і сталою. Без сумніву, то було щось знайоме, бо незвична її частина накладалася на буденний земний вигляд так, як кінозображення можна спроектувати на розфарбовану театральну завісу. Я бачив лабораторію у внутрішньому дворику, електричну машину і спотворений образ Тіллінґаста навпроти, але поруч зі знайомими фізичними об’єктами у просторі не було жодного вільного клаптика. У гидотному сум’ятті змішувалися неймовірні живі і неживі образи, а поруч кожної знайомої речі існували цілі світи чужих, незнаних сутностей, і водночас здавалося, що всі відомі предмети лягають у скомпоновану картину інших, незнаних речей, і навпаки. На передньому плані серед живих об’єктів були величезні, чорнильного кольору медузоподібні потвори, які мляво звивалися в унісон із вібраціями машини. Їх було страшенно багато, і я із жахом побачив, як вони перетікали, ніби були напіврідкими, здатними проходити одна крізь одну і крізь те, що ми вважаємо твердими тілами. Вони не знали спокою, але, здавалося, їх постійний рух був підпорядкований якійсь жаскій меті. Іноді виглядало на те, що вони пожирають одна одну, нападник кидався на жертву і миттєво стирав її з поля зору. Здригнувшись, я зрозумів, що стерло нещасних слуг, і все не міг викинути це з голови, намагаючись розгледіти інші риси видимого тепер світу, що незримо нас оточував. Але Тіллінґаст, що спостерігав за мною, тепер заговорив.

— Ти їх бачиш? Ти їх бачиш? Ти бачиш цих істот, які кожну мить твого життя юрмляться довкола тебе і плинуть крізь тебе? Ти бачиш створінь, з яких складається те, що люди називають чистим повітрям і синім небом? Хіба мені не вдалося зруйнувати межу, хіба я не показав тобі світи, яких не спостерігала ще жодна жива людина? — Я чув його крики крізь жахливий хаос, дивився на його несамовите обличчя, яке так загрозливо схилилося до мене. Його очі палали вогнем, і вони відсвічували тим, що, як я зараз розумію, було всепоглинаючою ненавистю. Машина нестерпно загуділа.

— Думаєш, оці плаваючі штуки забрали слуг? Дурню, вони не можуть заподіяти шкоди! Але слуги зникли, хіба ні? Ти намагався мене зупинити, ти відраджував мене, коли я потребував, щоб мене хоч трохи підбадьорили, ти боявся одвічної правди, ти — проклятий боягуз, але зараз ти у моїх руках! Що забрало слуг? Що змусило їх так гучно верещати?.. Не знаєш, га? Скоро дізнаєшся! Дивись на мене, слухай, що я кажу! Ти думаєш, що справді існують такі речі, як час і простір? Ти уявляєш, що є такі речі, як форма чи матерія? Кажу тобі, я сягнув глибин, яких твій нікчемний мозок навіть не може уявити! Я зазирнув за межі пут вічності і прикликав демонів із зірок… Я підкорив собі тіні, які мандрують між світами, сіючи смерть і безумство… Простір належить мені, чуєш? Ті істоти полюють на мене — ті, що поглинають і знищують, — але я знаю, як їх уникнути. Вони дістануть тебе, як уже дістали слуг. Ворушишся там, містере? Я ж казав тобі, що рухатись небезпечно. Ти досі живий, бо я наказав тобі сидіти спокійно, — живий, щоб побачити ці видива і вислухати мене. Якби ти заворушився, вони б уже давно заявилися по тебе. Не бійся, вони тобі не зроблять боляче. Вони й слугам не завдали болю — то вигляд цих демонів змусив їх кричати. Мої тваринки не надто гарні, бо вони приходять з місць, де естетичні стандарти, скажімо, геть інші. Розчинитися — це цілком безболісно, запевняю тебе, але я хочу, щоб ти їх бачив. Я майже побачив їх, але я знаю, як зупинитись. Тобі нецікаво? Я завжди знав, що ти не науковець! Тремтиш, га? Тремтиш від прагнення побачити тих досконалих істот, яких я відкрив? То чому ж не рухаєшся? Стомився? О, не турбуйся, друже, бо вони вже близько… Дивись! Дивись, чорт забирай, дивися!.. Просто над твоїм лівим плечем…

Решта історії дуже коротка і може бути відомого вам із газетних заміток. Поліція почула постріл у старому будинку Тіллінґаста і знайшла нас там — Тіллінґаста мертвого, а мене непритомного. Вони заарештували мене, бо в руці я стискав револьвер, але звільнили через три години, коли з’ясувалося, що Тіллінґаст помер від серцевого нападу, і побачили, що мій постріл був спрямований на смертоносну машину, яка, геть знищена, стояла на підлозі. Остерігаючись, що судмедексперт сприйме усе скептично, я небагато розповів з того, що бачив, але з ухильних відповідей лікар зробив висновок, що мене, безсумнівно, загіпнотизував мстивий і спраглий вбивства безумець.

Хотілося б вірити лікарю. Це допомогло б моїм розхитаним нервам, якби я міг уникнути своїх теперішніх думок про повітря довкола і небо наді мною. Я ніколи не почуваюся на самоті, ніколи не почуваюся затишно, а коли я втомлений, мене іноді непокоїть страхітливе відчуття, що мене переслідують. Один простий факт не дозволяє мені повірити словам лікаря — поліція так ніколи й не знайшла тіл тих слуг, убивцею яких визнали Кровфорда Тіллінґаста.