Склеп

Sedibus ut saltem placidis in morte quiescam.

[1]

Верґілій



Зважаючи на обставини, які привели до мого перебування у божевільні, я розумію, що мої теперішнє становище викличе небезпідставні сумніви щодо достовірності моєї оповіді. Сумно, що внутрішній зір більшості людей занадто обмежений для того, щоб з увагою і розумінням ставитися до тих феноменів, які бачать і чують лише жменька людей, наділених надчутливістю, що лежить за межами звичного досвіду. Обдаровані глибокими знаннями люди розуміють, що не існує чіткого розмежування між реальним і нереальним; що всі речі надаються до сприйняття лише завдяки невловним індивідуальним фізичним і ментальним способам сприйняття, через які ми їх усвідомлюємо. Але прозаїчний матеріалізм більшості таврує безумством проблиски сприйняття надзвичайного, яке розриває рамки буденного досвіду.

Мене звати Джервас Дадлі, і ще з раннього дитинства я був мрійником і фантазером. Моє матеріальне становище було набагато вище за життєву необхідність, а сам я був геть далекий від звичних для мого оточення занять і розваг і завжди мешкав у вимірах за межами видимого світу. Мої дитинство і юність минули за читанням давніх і маловідомих книг і у блуканні полями і перелісками біля родового маєтку. Не думаю, що те, що я читав у тих книжках чи бачив у тих полях і перелісках, було абсолютно тим самим, що й для інших хлопців; а все ж мушу дещо сказати і про це, хоча розлога оповідь зможе хіба що підтвердити жорстокі наклепи на мій розум, які я іноді підслуховую з перешіптування мовчазних вартових, що мене оточують. Для мене важливо, не заглиблюючись у причини, розповісти про те, що сталося.

Я вже казав, що мешкав тоді десь далеко за межами видимого світу, але я не розповідав, що жив там самотою. На таке не здатна жодна людська істота, бо відсутність товариства живих неминуче приводить до товариства позбавлених життя речей або ж до товариства мертвих. Біля мого дому лежить самотній лісистий видолинок, у затінку якого я і проводив більшість часу: читаючи, думаючи, вигадуючи. На цих порослих мохом схилах я ще немовлям робив перші кроки, і довкола цих химерно викривлених дубів звивалися мої перші дитячі фантазії. Я добре знав дріад, що мешкали у тих деревах, і нерідко споглядав їхні дикі танці у тьмяному сяйві щербатого місяця, — але мені зараз не можна про це говорити. Я оповім лише про самотній склеп у найтемнішому чагарнику на схилі пагорба; про покинутий склеп роду Гайдів, старої і занепалої родини, останній з прямих нащадків якої вже покоївся у його темних глибинах за багато десятиліть до мого народження.

Той прихисток, про який я розповідаю, зроблений із давнього граніту, вимитого і знебарвленого віковими туманами і росами. Вкопана у схил споруда помітна тільки із входу. Важкою і непроникною кам’яною плитою висять на проржавілих залізних завісах двері, на диво неміцно скуті ланцюгами і навісними колодками, зробленими з несмаком, доволі типовим для стилю, якому нараховується півстоліття. Оселя роду, останки якого зараз тут спочивають, колись увінчувала пагорб, у який вкопано склеп, але її давно вже спопелив вогонь, що спалахнув від могутнього удару блискавки. Про ту опівнічну бурю, яка забрала із собою похмуру садибу, місцеві старожили іноді перемовлялися неголосним шепотом, упевнені, що то була кара небесна, і від того з роками лише посилилося моє зачарування від затіненої лісом усипальниці. Лише одна людина загинула у вогні. У цій обителі тіней і спокою упокоївся останній з Гайдів. Скорботна урна з його прахом прибула з далеких земель, куди перебралася родина після того, як згоріла садиба. Вже нікому класти квіти перед гранітним порталом, і мало хто насмілюється наближатися до похмурих тіней, що дивно згущуються над поточеним водою камінням.

Я ніколи не забуду той день, коли вперше надибав цю приховану від стороннього ока обитель смерті. Була саме середина літа, коли алхімія природи перетворює лісові ландшафти в одну широку і однорідну масу зелені; коли всі чуття вщерть захмелілі від схвильованих морів вологого листя і ледве вловимих запахів ґрунту та рясту. В такі миті розум затуманюється, час і простір перетворюються на малозначущі нереальні категорії, а відлуння забутого доісторичного минулого наполегливо пульсує у зачарованій свідомості. Увесь день я блукав у потаємних хащах видолинка, думаючи про речі, які не варто обговорювати, і міркуючи про речі, які не варто називати. Десятирічною дитиною я в ті часи бачив і чув багато див, незнаних загалу, і сам до певної міри почувався дорослим. Коли, продершись поміж двох кущів дикої шипшини, я раптово наштовхнувся на вхід до склепу, я ще не мав і гадки про те, що я знайшов. Темні брили граніту, так загадково прочинені двері, різьблені епітафії над аркою не здійняли в мені жодних скорботних чи похмурих відчуттів. Я багато думав і фантазував про могили і склепи, але завдяки особливостям характеру завжди тримався осторонь церков і цвинтарів.

Дивний кам’яний дім на лісистому схилі мене цікавив, але не більше того, а в його холодних, вологих нутрощах, куди я марно намагався проникнути через спокусливо прочинені двері, не було для мене жодного натяку на смерть чи тління. Але з цієї невідступної цікавості народилося шалене і безглузде прагнення, яке і привело мене до ув’язнення. Гнаний голосом, який, мабуть, промовляв із жаскої душі самого лісу, я вирішив ступити у принадний морок, незважаючи на важкі ланцюги, що перегороджували прохід. У в’янучому світлі дня я сіпав замки, сподіваючись прочинити ширше кам’яні двері, намагався протиснути своє худорляве тіло крізь ту щілину, яку вже вдалося зробити, але всі мої спроби були марними. Спершу просто зацікавлений, тепер я став одержимий; і коли у важких сутінках я повернувся додому, то заприсягнувся сотні богів того гаю, що одного дня за будь-яку ціну я таки змушу відчинитись прохід у чорні, холодні глибини, які, здавалося, кликали мене. Лікар із сивуватою бородою, який щодня приходив до моєї палати, якось сказав одному відвідувачу, що це рішення і стало початком моєї мономанії; втім, останнє я залишаю на судження моїх читачів, коли вони про все дізнаються.

Наступні місяці після мого відкриття минали у марних спробах відімкнути складний навісний замок на уже ледь прочинених дверях підземелля, а ще у моїх обережних розпитуваннях про походження та історію споруди. Я був від природи спостережливим, як і більшість маленьких хлопців, і тому чимало дізнався; хоча звичка до потаємності змушувала мене нікому не розповідати про те, що мені відомо, чи про мої наміри. Мабуть, варто згадати, що, дізнавшись про призначення підземелля, я взагалі ані здивувався, ані злякався. Мої доволі своєрідні міркування стосовно життя і смерті дозволяли мені асоціювати холодний прах із живим тілом; мені здавалося, що велична і моторошна родина зі спаленого обійстя якось переселилася у ті кам’яні покої, які я хотів дослідити.

Підслухані оповідки про дивні ритуали і безбожні гульбища минулих років у давній залі будили в мені нову, живу цікавість до склепу, перед дверима якого я тепер щодня просиджував годинами. Якось я поставив свічку побіля майже зачиненого входу, але не зміг нічого розгледіти, окрім прольоту вологих кам’яних східців, що вели донизу. Запах цього місця викликав у мене огиду, але й водночас зачаровував. Я відчув, що вже знав його раніше, у минулому, глибшому за всі спогади, навіть за спогади часів, коли я був іще хлоп’ям. Наступного року після того, як я вперше побачив склеп, на заваленому книжками горищі мого дому я натрапив на поточені червою переклади Плутархових «Життєписів»[2]. Читаючи про життя Тезея, я був вельми вражений частиною, яка оповідала про величезний камінь, під яким хлопчик, щойно він стане достатньо дорослим, щоб зрушити його неймовірну вагу, мав знайти знамення долі. Легенда трохи притамувала моє нестерпне прагнення потрапити у підземелля, бо я зрозумів, що мій час іще не настав. Пізніше, сказав я собі, коли я виросту сильним і розумним, то зможу легко відчинити важкі, завішані ланцюгами двері; але доти я краще буду слухатися того, що видається мені велінням Долі.

Відповідно, я став рідше чатувати перед провологлою брамою, а більшість часу проводив за іншими, не менш дивними заняттями. Іноді я дуже тихо вставав уночі, прокрадаючись, щоб погуляти тими цвинтарями і могильниками, на які мене не пускали батьки. Я не скажу, що я там робив, бо я і сам до кінця не певен у реальності тих речей; знаю лише, що після моїх нічних блукань вдень я часто вражав близьких своєю обізнаністю з темами, забутими уже багато поколінь. Після однієї такої ночі я здивував усіх незвичними подробицями похорону знаного у наших краях багатого і знаменитого сквайра Брюстера, якого поховали у 1711 році і чий сіруватий надгробок із різьбленим черепом і перехрещеними кістками поволі розсипався на порох. Охоплений дитячою уявою, я розповів не тільки про те, що грабар, Ґудмен Сімпсон, перед похованням поцупив у покійного черевики зі срібними пряжками, шовкові гетри і сатинові панталони, але й те, що сам сквайр, лежачи у летаргійному сні, наступного дня після похорону двічі повернувся у вже засипаній могилі.

І все ж думка про те, щоб увійти до склепу, ніколи мене не полишала; до того ж її підхльоснуло несподіване генеалогічне відкриття, що моя рідня по материнській лінії мала віддалений зв’язок із, як вважалося, вимерлим родом Гайдів. Останній в родині по батьківській лінії, я був так само останнім і в цьому більш давньому і таємничому роді. Нетерпляче чекаючи часу, коли зможу пройти крізь ті кам’яні двері і спуститися вниз слизьким каменем східців у темряву, я почав відчувати, що цей склеп — мій. У мене з’явилася звичка уважно вслухатися у глибини ледь прочиненої брами, обираючи для цього дивного заняття свій улюблений опівнічний час. До свого повноліття я вже встиг витоптати невеличку ділянку у моріжку перед запліснявілим фасадом на схилі пагорба, водночас дозволивши довколишнім рослинам оточити це місце і переплестися над ним, ніби утворюючи стіни і стелю лісової хижі. Ця хижа була моїм храмом, зачинені двері — святинею, і там я лежав, простягнувшись, на порослій мохом землі, плетучи дивні думки і марячи дивними снами.

Ніч мого першого одкровення видалась задушливою. Мабуть, я заснув від виснаження, бо коли почув голоси, у мене було чітке відчуття пробудження. Я не певен, чи варто розповідати про їхні відтінки і акцент; я говорити не буду про їхні особливості; можу тільки сказати, що вони дуже різнилися за словниковим запасом, вимовою і способом артикуляції. У тій притишеній розмові вчувалися всі відтінки новоанглійського діалекту — від незграбних складів пуританських колоністів до чіткої риторики п’ятдесятирічної давності, хоч я це помітив лише згодом. У той час, власне, мою увагу від цього відвернула інша цікава річ — настільки невловима, що я не візьмуся стверджувати напевне, чи було це насправді. Я не відразу усвідомив, що варто було мені прокинутись, як у підземній гробниці враз згасло світло. Не думаю, що я був вражений чи піддався паніці, але знаю, що та ніч змінила мене — всерйоз і назавжди. Повернувшись додому, я цілеспрямовано подався до трухлявої скрині на горищі, у якій знайшов ключ, і ним наступного дня легко відімкнув ту перепону, яку так довго і намарне штурмував. Коли я вперше увійшов до підземелля у занедбаному схилі, довкола розливалося м’яке світло пізнього пообіддя. Я був ніби зачарований, моє серце калатало від радощів, які я навряд чи можу описати. Щойно я причинив за собою двері і спустився слизькими сходами при світлі єдиної свічки, як зрозумів, що знаю дорогу; і хоч свічка потріскувала у затхлому повітрі цього місця, у пліснявій атмосфері гробниці я напрочуд почувався ніби вдома. Роззирнувшись, я побачив багато мармурових плит, на яких покоїлися труни або їхні рештки. Деякі з них були запечатані і неторкані, а деякі уже майже розсипались, залишивши по собі лише срібні ручки і таблички, розкидані серед купок блідого пороху. На одній з табличок я прочитав ім’я сера Джофрі Гайда, який приїхав із Сассекса у 1640 році і помер тут через кілька років. У добре помітному алькові була одна непогано збережена домовина, поки що порожня, підписана лише єдиним іменем, від якого я водночас усміхнувся і здригнувся. Якийсь дивний порив змусив мене залізти на широку плиту, загасити свічку і влягтись у порожню домовину.

У сірому світанковому світлі я виліз із підземелля і замкнув ланцюг на дверях. Я вже не був юнаком, хоча мене холодила лише двадцять одна зима. Селяни, які встали спозарання і бачили, як я повертаюся додому, дивно поглядали на мене і чудувалися зі слідів розгульного бенкету, які вони бачили на тому, кого знали як стриманого і усамітненого чоловіка. Я не з’являвся батькам на очі, аж доки не освіжився довгим сном.

Звідтоді я щоночі проникав до склепу; споглядаючи, чуючи і роблячи речі, про які я ніколи не розповідатиму. Моя мова, завжди чутлива до сторонніх впливів, першою зазнала змін; невдовзі помітили архаїку, що раптово з’явилася у моїй дикції. Згодом у моїх манерах проступила дивна сміливість і нерозсудливість, аж доки, попри моє природжене відлюдництво, я несвідомо став провадити світський спосіб життя.

Раніше мовчазний, я враз зробився красномовним, то вдаючись до легкої іронії Честерфілда[3], то до безбожницького цинізму Рочестера[4]. Я виявляв дивовижну ерудицію, геть відмінну від чернечої мудрості, якою я захоплювався в дитинстві; змережив усі форзаци своїх книжок дотепними експромтовими епіграмами в стилі Ґея, Пріора і своєрідної дотепності римувань Авґустина. Одного ранку за сніданком я наблизився упритул до катастрофи, продекламувавши у виразно хтивій манері потік вакхічних непристойностей вісімнадцятого сторіччя; дещицю георгіанської грайливості, яка ніколи не була занесена в книжки, щось на кшталт цього:


Гей, хлопці, несіть кілька елю барил, і вип’єм, бо завтра обернемся в пил;

Кидайте в полумиски різні м’ясива,

Бо пити і їсти — то все, що нам миле: наповнюйте чари, бо ми вже примари, і мертвий не п’є за дівча й господаря!

Анакреонт з носом синім нам радить:

Що отой ніс, як ти щасний і радий?

На Бога! Та краще синячити тут,

Ніж білим як сніг — і у вічную путь!

Дівча чарівне, цілуй-но мене;

Нема в корчмарів кращих дочок, бігме!

Он Гаррі, міцний, ніби той вітролом,

Та впала перука — і він під столом;

Бо чаші налити й по колу пускати —

Миліш під столом, ніж під ґрунтом лежати!

Балакайте, смійтеся, поки вам п’ється:

Шість футів під вами ніхто не сміється!

Я вже геть синій! Я ледве бреду,

Я навіть не тямлю вже, що я мелю!

Хазяїн, най Бетті забéре крісла;

Додому я йду, бо дружини нема!

Дай руку ж мені, бо все бачу в імлі,

Та радий, допоки лежу на поверхні землі!


Приблизно тоді ж я зауважив, що почав боятися вогню і грозових злив. Раніше мені було байдуже до таких речей, зараз же вони мене просто невимовно лякали; щоразу, як небеса вибухали електричними розрядами, я втікав у найглибші закапелки дому. Улюбленим моїм сховком за дня став зруйнований підвал згорілого маєтку, я полюбляв уявляти, якою була ця споруда на початку. Якось я випадково перелякав селянина, відвівши його у покинутий підвал, про існування якого я знав, незважаючи на те, що його не було видно і він був забутий вже не одне покоління.

Нарешті трапилось те, чого я давно боявся. Мої батьки, стривожені змінами поведінки і зовнішнього вигляду свого єдиного сина, вирішили відстежувати кожен мій крок, з добрими намірами шпигуючи за мною — і це загрожувало катастрофою. Я нікому й ніколи не розповідав про відвідини склепу, змалечку оберігаючи свою таємницю з майже релігійною затятістю; але зараз я був змушений посилити пильність, заплутуючи у видолинку свої сліди, щоб збити з пантелику можливих переслідувачів. Свій ключ від підземелля я завжди носив на шворці на шиї, про його існування знав тільки я. Я ніколи не виносив з гробниці нічого, що траплялось мені там на очі.

Одного ранку, коли я вилазив із вологого склепу і не надто міцною рукою закріпляв ланцюг на брамі, я побачив у прилеглих чагарях перелякане обличчя спостерігача. Мабуть, наближався кінець; мій притулок викрили, мету моїх нічних подорожей було розкрито. Чоловік не озвався до мене, тож я поквапився додому, щоб спробувати підслухати, про що він розповідатиме моєму турботливому татусеві. Чи дізнаються всі про мій притулок за завішаними ланцюгами дверима? Уявіть моє приємне здивування, коли шпигун довірливим шепотом розказав моєму батькові, що я провів ніч у прихистку біля склепу; перед моїм внутрішнім зором постала улоговина поблизу прочинених дверей із навісним замком! Яким дивом він міг так помилитися?

Тепер я впевнився, що мене береже якась надприродна сила. Ставши сміливішим завдяки цьому подарунку небес, я знову почав цілком відкрито відвідувати підземелля, впевнений, що ніхто не помітить, як я заходжу досередини. Цілий тиждень я щасливо насолоджувався своїм могильним товариством, яке мені не можна описувати, а тоді трапилось те, через що я опинився у цій проклятій обителі скорботи і одноманітності.

Не варто було мені йти тієї ночі; у хмарах ширяло передчуття грози, з болота на дні улоговини здіймалося пекельне фосфоричне сяйво. Поклик мерців також змінився. Він звучав не зі склепу у схилі, а з обгорілого підвалу на вершині пагорба, його демон затягував мене у свої незримі пазурі. І коли я підходив до гайка на рівнині перед руїною, то спостеріг у затуманеному світлі місяця те, що завжди підозрював.

Уже сто років як зруйнована садиба знову здіймалася у своїй статечній красі перед моїм враженим поглядом; кожне вікно розливалось сяйвом багатьох свічок. Довгою під’їзною доріжкою котилися екіпажі бостонської дрібної аристократії, пішки ішли численні гурти напудрених франтів із сусідніх маєтків. Я змішався з юрбою, хоч і знав, що моє місце — серед господарів, а не серед гостей. У залі лунали музика і сміх, ріками лилося вино. Кілька облич були мені знайомі; хоча я б їх легше впізнав, якби їхні лиця не були такими висхлими або ж остаточно пожерті смертю та тліном. Посеред дикої несамовитої юрби я був найдикіший і найнестримніший. Веселі блюзнірства потоками зривалися з моїх вуст, і у своїх жахливих репліках я відкидав усі закони Бога, Людини чи Природи.

Раптом чутний навіть над цим притулком тваринних радощів гуркіт грому розколов дах і нагнав тінь переляку на шалене товариство. Дім охопили червоні язики полум’я і палючі вихори жару; нажахані близькістю катастрофи, що, здавалося, навіть виходила за будь-які природні межі, гуляки з вереском вибігли в ніч. Я залишився сам, скутий на місці страхом, якого не знав раніше. А тоді мою душу огорнув інший жах. Заживо спалене і перетворене на попіл, розвіяний на всі боки вітрами, моє тіло ніколи не спочине у склепі Гайдів! Хіба не мені готували оту домовину? Хіба я не маю права на вічний спочинок серед нащадків сера Джофрі Гайда? Так! Я претендую на свій спадок смерті, хай навіть моя душа полине крізь віки шукати спасіння в іншому тілесному притулку, щоб покласти його до порожнього гробу в алькові підземелля. Джервас Гайд ніколи не розділить сумну долю Палінура[5]!

Коли видиво охопленого вогнем будинку зблідло, я виявив, що несамовито верещу і звиваюся в руках двох чоловіків, одним з яких був той шпигун, що простежив за мною до склепу. Дощ лив мов із відра, а над обрієм на півдні палахкотіла блискавка, яка нещодавно блимнула просто над нашими головами. Поки я вимагав, щоб мене поховали у склепі, поруч стояв мій батько з поораним скорботними зморшками обличчям; він постійно нагадував тим, що мене тримали, щоб зі мною поводилися якомога делікатніше. Зчорніле коло на підлозі зруйнованого підвалу свідчило про жахливий удар з небес; біля нього купка цікавих селян з ліхтарями шукали маленьку антикварну скриньку, яку була освітила блискавка.

Усвідомивши, що відбиватися марно, я спостерігав за селянами, які дивилися на маленьку знайдену скарбничку, і мені дозволили розділити їхнє відкриття. У скриньці, замок якої зламав той самий удар блискавки, який і вивів її на світ божий, було багато паперів і коштовностей; я ж дивився на одну-єдину річ. Це була порцелянова мініатюра молодика у гарно закучерявленій перуці, знизу були його ініціали — Дж. Г. І. Я дивився на його обличчя, але з таким самим успіхом я міг би дивитися у дзеркало.

Наступного дня мене привели в цю кімнату із заґратованими вікнами, але про деякі речі мені все ж повідомляв старий простодушний доглядач, який співчутливо ставився до мене через мій вік і який, як і я, любив цвинтарі. Те, що я наважився йому розповісти про пережите мною у тому підземеллі, викликало в нього лише жалісливу усмішку. Мій батько, а він часто мене навідує, каже, що я ніколи не заходив у ті замкнені ланцюгами двері, і божиться, що він оглянув іржавий замок і що його вже років п’ятдесят ніхто не чіпав. Він навіть казав, що про мої походеньки до склепу знало все село, і коли я спав у тому гніздечку біля понурого фасаду, за мною часто спостерігали, а мої напіврозплющені очі завжди були сфокусовані на щілині, яка вела досередини. У мене не було жодних доказів проти цих тверджень, бо ключ від замка зник з моєї шиї під час боротьби тієї жахливої ночі. Він ігнорує дивовижні знання про минуле, набуті мною під час нічних зустрічей з мерцями, і вважає їх результатом мого безперестанного і захланного читання старовинних книг родинної бібліотеки. Якби не мій старий служка Гайрем, я б досі вже повірив у власне божевілля. Але відданий до останнього Гайрем вірить мені і зробив те, що спонукало мене винести на люди хоча б частину цієї історії. Тиждень тому він зламав замок, який утримував двері склепу навічно прочиненими, і спустився з ліхтарем у темні глибини. На плиті в алькові він знайшов стару порожню труну, на побляклій табличці якої було єдине слово — «Джервас». Вони мені пообіцяли, що коли я помру, мене поховають у цій домовині, у цьому самому склепі.



Загрузка...