Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

У склепі

На мою думку, немає нічого абсурднішого, ніж поширене ототожнення домашнього затишку і душевного спокою, хоч ця думка і переважає у психології більшості. От скажу я вам про сільську північноамериканську місцину, про недбалого і безсердечного сільського грабаря і про спричинене його недбальством нещастя у гробниці, і вже ніхто із пересічних читачів не очікуватиме більшого, ніж непоганої, хоча і гротескної комедійки. Але Бог свідок, що буденна історія, яку тепер, після смерті Джорджа Бірча, я можу розповісти, містить багато такого, що затьмарює найчорніші наші трагедії.

Бірч став калікою і змінив професію у 1881 році, однак, коли мав можливість промовчати, ніколи не розповідав про той випадок. Мовчав і його старий лікар, доктор Девіс, який давно уже помер. Вважалося, що каліцтво і шок були наслідками невдалої спроби Бірча вибратися зі склепу на цвинтарі Пек-Веллей після того, як він випадково замкнув себе там і просидів дев’ять годин, неймовірними зусиллями проторувавши вихід назовні; хоч це і мали за безсумнівну правду, однак у цій історії були й інші, темніші обставини, про які він пошепки розповідав мені у п’яних мареннях, в одному з яких згодом і помер. Бірч мені звірився, бо я був його лікарем, а ще, мабуть, тому, що після смерті Девіса йому потрібно було комусь про все розповісти. Він був неодружений і не мав жодної рідні.

До 1881 року Бірч був сільським грабарем у Пек-Веллей і видавався грубим і примітивним навіть на тлі решти селян. Сьогодні просто неможливо повірити у ті вчинки, які йому тоді приписували, принаймні, у місті; навіть Пек-Веллей здригнулося б, якби там дізналися про відносну мораль свого майстра ритуальних послуг у таких делікатних питаннях, як право власності на дорогу оздобу, уже сховану під віком труни. Він також не завжди виявляв достатньо старанності у розміщенні новоприбулих поселенців у їхніх домовинах, які, знову ж таки, не завжди були ретельно дібрані за розміром. Відверто кажучи, Бірч був недбалий, бездушний і професійно непридатний; і все ж, я думаю, він не був злий. Він був просто знаряддям праці — бездумним, бездарним і питущим, що й доводить цей випадок, якого легко можна було уникнути, а ще йому бракувало навіть тих крихт уяви, які утримують пересічних громадян у певних рамках.

Мені важко вирішити, звідки починати історію Бірча, бо з мене не надто досвідчений оповідач. Гадаю, варто почати з холодного грудня 1880 року, коли земля промерзла і копачі виявили, що в ній аж до весни не вдасться викопати жодної могили. На щастя, селище було маленьке і люди нечасто вмирали, тож усім клієнтам Бірча можна було надати тимчасовий притулок у спеціально пристосованому для цього склепі. Грабар же в таку погоду впав у ще глибшу апатію, ніж зазвичай, і перевершив недбальством навіть самого себе. Він ще ніколи не майстрував таких потворних домовин і настільки не байдужів до змащування іржавого замка на дверях склепу, які він зачиняв і відчиняв украй недбало.

Нарешті настала весняна відлига і були старанно підготовані могили для дев’яти жертв похмурого женця, які чекали свого часу у склепі. Бірч, хоча й не терпів усі ці перенесення і закопування, одного похмурого квітневого ранку все-таки взявся до роботи, але, перевізши на місце вічного спочинку тільки одну домовину, ще до полудня облишив це діло, оскільки його кінь дратувався на сильній зливі. У цій домовині Даріус Пек, дев’яностолітній старий, могила якого була недалеко від склепу. Бірч вирішив, що наступного дня він почне зі старого Метью Феннера, оскільки його могила теж була поблизу; насправді ж він відклав роботу аж на три дні, повернувшись до своїх обов’язків лише 15 числа, у Страсну п’ятницю. Байдужий до забобонів, він зовсім не зважав на дату, хоча звідтоді відмовлявся братися за будь-що важливе у той доленосний шостий день тижня. Безсумнівно, події того вечора неабияк змінили Джорджа Бірча.

Отже, після обіду у п’ятницю 15 квітня Бірч з конем і возом вирушив до склепу, щоб перевезти тіло Метью Феннера. Він і сам визнавав, що не був цілком тверезим, хоча тоді він ще так несамовито не пиячив, як пізніше, намагаючись позбутися спогадів. Він просто був напідпитку і правив достатньо недбало, щоб розізлити свою норовисту коняку, яка дорогою до склепу не раз іржала, била копитом і крутила головою, зовсім як минулого разу, коли її дратував дощ. День був ясний, але здіймався сильний вітер, і Бірч був радий дістатися до сховку, відімкнувши двері і увійшовши до підземелля у схилі пагорба. Декого, може, і не втішила б ця сира, смердюча камера з вісьмома недбало складеними трунами, але Бірчу до того було байдуже, все, чим він переймався, — це щоб збігалася кількість трун і могил. Він не забув скандалу, який здійняли родичі Ганни Бікзбі, які, переселившись до міста, захотіли перенести її тіло на міський цвинтар, але під її надгробком знайшли домовину судді Кепвела.

Світло було тьмаве, але у Бірча був чудовий зір, тож він не взяв помилково труну Асафа Соєра, хоч вони і були схожі. Насправді, він зробив ту домовину для Метью Феннера, але зрештою забракував її як надто вже неоковирну і неміцну, коли у ньому здійнялась дивна хвиля сентиментальності від згадки про доброту і щедрість, яку маленький дідок виявив до нього, коли Бірч збанкрутував п’ять років тому. До труни Мета він доклав усю майстерність, на яку лише спромігся, але, як людина корислива, приберіг бракований виріб і збув його родичам Асафа Соєра після його смерті від згубної лихоманки. Соєра в селі не любили, багато оповідали про його майже нелюдську мстивість і чіпку пам’ять на образи — як справжні, так і надумані. Тож Бірч без жодних докорів сумління віддав для нього недбало збиту труну, яку оце відштовхнув у пошуках домовини Феннера.

Щойно він побачив труну старого Мета, як порив вітру зачинив двері, залишивши його у мороці навіть глибшому, ніж раніше. Крізь маленьке віконце над дверима проникало хіба зовсім слабеньке світло, а вентиляційний отвір у стелі взагалі залишався темним, тож Бірчу зоставалось хіба що чортихатися, навпомацки просуваючись поміж довгими ящиками до дверей. У цих поховальних сутінках він торсав іржаву ручку, штовхав залізні стулки і все дивувався, чому це масивні двері раптом стали такими непіддатливими. А ще у цих сутінках він почав усвідомлювати, що трапилось, і заволав так, ніби кінь знадвору міг зробити щось більше, ніж зловтішно заіржати у відповідь. Давно не змащений замок, очевидно, зламався, залишивши недоладного грабаря жертвою його власного недогляду у пастці підземелля.

Мабуть, це сталося десь о пів на четверту. Бірч, зі своїм флегматичним темпераментом і практичним складом розуму, не довго кричав, а вирушив на пошуки інструментів, які, наскільки він пригадував, бачив у кутку склепу. Сумніваюся, що його взагалі охопив бодай найменший переляк від фатальності ситуації, але сам факт мимовільного ув’язнення настільки далеко від звичних людських шляхів виявився достатнім, щоб сильно його розізлити. Цьогоденна робота була перервана, і якщо випадок не приведе сюди якогось заблукалого перехожого, він може залишитись тут на цілу ніч чи й на довше. Бірч таки знайшов інструменти, взяв молоток і зубило і, переступаючи через домовини, повернувся до дверей. Сморід почав ставати нестерпним, але, працюючи навпомацки над важким, поїденим іржею замком, він не зважав за роботою на такі дрібниці. Він багато віддав би за ліхтар чи навіть недогарок свічки, але й без цього він робив усе, що міг.

Коли Бірч зрозумів, що замок безнадійно заклинило, принаймні, для таких простих інструментів і в таких умовах, як ці, він роззирнувся у пошуках інших можливих шляхів порятунку. Підземелля вирили у схилі пагорба, тож вузенький вентиляційний отвір вгорі проходив через кілька футів землі, так що про цей напрямок годі було й думати. А ось віконце високо над дверима, радше схоже на щілину, пробиту у цегляному фасаді, давало надію на можливість його розширити, якщо ретельно попрацювати; він надовго затримав погляд на цьому віконці, роздумуючи, як туди дістатися. У склепі не було нічого схожого на драбину, а ніші для трун у стінах — Бірч рідко завдавав собі клопоту їх використовувати — не давали змоги дотягтися до фрамуги. Для можливих східців годилися хіба що самі домовини, і, зрозумівши це, він став мізкувати, як би їх краще поскладати. Трьох трун, покладених одна на одну, думав він, буде досить, щоб дотягтися до віконця; але краще буде покласти чотири. Труни пласкі, тож їх можна було складати одна на одну, як цеглини; і Бірч взявся вираховувати, як із восьми трун скласти надійний поміст заввишки в чотири. Розмірковуючи над цим, він пошкодував, що свого часу не зробив міцнішими деталі цієї задуманої драбини. Але я дуже сумніваюся, що йому вистачало уяви пошкодувати, що вони до того ж ще й не порожні.

Нарешті він вирішив розмістити три опорні домовини паралельно до стіни, на них викласти ще два поверхи по дві домовини, а на самому вершечку — останню, як робочу опору. Це можна було зробити без особливих труднощів і конструкція сягала б потрібної висоти. Але тут йому здалося, що для основи платформи краще використати лише дві труни, залишивши одну, щоб її можна було про всяк випадок поставити нагорі, якщо раптом для порятунку йому буде потрібна трішки більша висота. Тож в’язень у півмороку знову взявся до праці, не особливо церемонячись із мовчазними останками померлих, і його маленька Вавілонська вежа росла поверх за поверхом. Під тиском згори кілька трун почали тріщати, і він планував зберегти міцність усієї споруди, поставивши домовину маленького і легенького Метью Феннера на верхівку, щоб принаймні його ноги мали настільки надійну опору, наскільки це можливо. У темряві він міг знайти потрібну труну хіба що на дотик і ніби за чиїмось велінням майже випадково натрапив на неї, вже коли Бірч збирався поставити її у третій ярус.

Нарешті вежа була закінчена, і Бірч трохи посидів на своїй похмурій конструкції, щоб дати відпочинок втомленим рукам. Тоді він з інструментами обережно піднявся нагору і став біля вузенького віконця. Віконце було обрамлене цеглою, тож у нього не було сумнівів, що скоро він зможе роздовбати отвір настільки, щоб протиснутися крізь нього. На звуки ударів його молотка кінь відповів іржанням — чи то підбадьорливим, чи то глузливим. У будь-якому разі, це було доречно, бо неочікувана міцність старого з вигляду мурування була направду сардонічним коментарем до марноти надій смертного, а заразом і спонукою до роботи, виконання якої заслуговувало усіх можливих нагород.

Темрява, що спустилась на землю, застала Бірча за роботою. Тепер він працював зовсім навпомацки, бо хмари, які набігли, затулили місяць; хоч справа просувалася повільно, він почувався бадьоро, бо муровання піддавалося і згори, і знизу. Він був певен, що до опівночі зможе видобутися зі склепу — і цілком в його дусі було подумати про це без жодних марновірних побоювань. Не переймаючись розмислами про час, місце і товариство у себе під ногами, він філософськи лупав те муровання; лаючись, коли уламок влучав йому в обличчя, і сміючись, коли такий самий уламок влучав у надміру збудженого коня, який бив копитами під кипарисом. З часом отвір розширився настільки, що він уже кілька разів намагався просунутися в нього, і щоразу під його ногами хиталися і скрипіли труни. Бірч переконався, що не знадобиться встановлювати ще одну труну, бо отвір був саме на достатній висоті для того, щоб пролізти у нього, щойно дозволить його розмір.

Була уже, мабуть, північ, коли Бірч вирішив, що нарешті зможе пролізти крізь віконечко. Втомлений і спітнілий, незважаючи на те, що кілька разів відпочивав, він спустився додолу і сів на нижню домовину, щоб перевести дух і набратися сил перед останньою рішучою спробою вибратися назовні. Голодний кінь безперестанку іржав, і Бірк хотів, щоб той скоріше замовк. Він, хоч як це дивно, не дуже тішився з близького порятунку і майже боявся лізти, бо вже набув тієї огрядності, яка притаманна людям середнього віку. Здираючись нагору потрісканими трунами, він особливо гостро відчував свою вагу; а надто тоді, коли, ступивши на верхню, він почув сухий тріск, з яким провалювалось дерев’яне віко. Здається, він даремно обрав собі за опору найміцнішу труну, бо щойно він ступив на неї обома ногами, як, не витримавши його ваги, трухляве дерево тріснуло і Бірч провалилися на два фути вниз, упершись у щось, чого він не хотів навіть уявляти. Очманілий від звуку або може від смороду, який відчувався навіть попри свіжий вітерець, кінь видав дикий звук, що мало скидався на іржання, і несамовито кинувся геть у ніч, а віз божевільно тарахкотів позаду.

Опинившись у цій жахливій ситуації, Бірч тепер був занадто низько, щоб просто вилізти навіть крізь розширений отвір, але він зібрав усі сили, щоб хоч спробувати. Вчепившись у край діри, він намагався підтягтися, коли раптом відчув дивний опір, ніби його тягли за щиколотки вниз. Наступної миті він уперше за всю ніч злякався, бо й видираючись з усіх сил, він усе одно не міг звільнитися від чиєїсь мертвої хватки. Його литки пронизав нестерпний біль, ніби від жахливих ран; в його голові здійнялася круговерть страху, змішаного з непоборним матеріалізмом, який викликав думку про гострі тріски, оголені цвяхи, якісь інші частини розламаної дерев’яної коробки. Здається, він навіть закричав. Хай там як, але він, майже не контролюючи себе, оскаженіло борсався і хвицався, аж доки його свідомість не занурилась у марення.

Тільки інстинкт допоміг йому вилізти у те віконце і потім, коли він гепнувся на вологу землю, змусив його повзти. Іти він, як виявилося, не міг, і тривожний місяць споглядав жахливу сцену: чоловік волочить свої закривлені ноги до цвинтарної сторожки, гарячково впиваючись пальцями у чорну землю, тіло його не слухалося, відповідаючи на команди мозку тою жахливою повільністю, яка сковує рухи переслідуваних жахіттями уві сні. Проте, судячи з усього, за ним ніхто не гнався; коли Армінґтон, сторож, почув його нетерпляче шкряботіння у двері, він був сам-один і живий.

Армінґтон допоміг Бірчу дістатися до вільного ліжка і послав свого малого сина Едвіна за лікарем Девісом. Постраждалий був при тямі, але нічого не казав про те, що з ним трапилося, бурмочучи щось на кшталт «А, мої ноги!», «Відпусти!» чи «Згинь!» Тоді прийшов лікар з аптечкою, щось запитав у пацієнта, зняв з нього одяг, взуття і шкарпетки. Рани — обидві щиколотки були жахливо понівечені біля ахілесових сухожиль — вкрай здивували старого лікаря, якщо не сказати злякали. Його питання стали не по-лікарському схвильованими, а руки тремтіли, коли він бинтував хворого, ніби хотів якомога швидше приховати ті рани від людських очей.

Похмурий і наполегливий допит, влаштований Девісом, виглядав дуже дивно як для відстороненого лікаря, ніби він хотів витягти із ослаблого грабаря кожнісіньку, до останньої, найменшу подробицю його жахливої пригоди. Він цікавився, чи Бірч переконаний — справді переконаний — у тому, чия саме труна була на вершині конструкції; як саме він її вибрав, як він був певен того, що то саме домовина Реннера, якщо довкола було темно, і як він відрізнив її від такої самої з вигляду труни лютого Асафа Соєра. Як могла міцна труна Феннера так легко розламатися? Девіс, який уже звіддавна практикував у селі, звісно, бачив обох покійників перед смертю, бо ж саме він навідував і Феннера, і Соєра під час їхньої останньої недуги. На похороні Соєра він навіть здивувався, що мстивий фермер нормально вмістився у ящику, підігнаному за зростом коротуна Феннера.

Доктор Девіс пішов аж через дві години, наказавши Бірчу всім і завжди казати, що він поранився цвяхами, які стирчали, і уламками дерева — тільки й усього. Він додав, що нічому іншому все одно не повірять. А ще ліпше взагалі говорити про це якомога менше і нізащо не показувати рани жодному іншому лікарю. Решту життя Бірч дотримувався цієї поради, аж доки оповів цю історію мені; коли я побачив шрами — на той час уже давні та побілілі, — то погодився, що вчинити так було наймудріше. Він назавжди залишився кульгавим, бо були порвані головні сухожилля, але найбільших каліцтв, думаю, зазнала його душа. Його мислення, колись таке флегматично-розважливе, було вражене страхом; сумно було бачити його реакцію на деякі випадково сказані слова, скажімо «п’ятниця», «склеп», «труна» чи інші, лише опосередковано пов’язані з тими подіями. Переляканий кінь невдовзі повернувся на своє місце, проте схиблений розум Бірча так на це і не спромігся. Він змінив професію, але щось все одно завжди тяжіло над ним. Можливо, то був просто страх, а може й страх, уперемішку з каяттям у власній колишній нечулості. Звісно, пияцтво лише посилювало те, що він намагався послабити.

Коли тієї ночі доктор Девіс пішов від Бірча, він узяв ліхтар і вирушив до старого склепу. Місяць осявав розкидані уламки цегли і пошкоджену стіну, а замок на великих дверях легко відчинився від першого ж дотику. Загартований практикою у прозекторних, лікар увійшов і роззирнувся, притлумлюючи душевну і тілесну нудоту, яку викликав тутешній запах і все, що було у полі зору. Раптом він гучно крикнув, а перегодя судомно зітхнув, і це зітхання прозвучало страшніше за крик. Тоді він побіг назад до сторожки і, знехтувавши всіма лікарськими правилами, розбудив і струснув пацієнта, шепочучи йому одну за одною фрази, які, немов шипіння купоросу, пропікали вуха бідолахи.

— То була труна Асафа, Бірч, я так і думав! Я пізнав його зуби — на верхній щелепі бракує передніх. Ніколи, Богом прошу, не показуй тих ран! Тіло майже зовсім зогнило, але я ніколи раніше не бачив такого мстивого виразу на обличчі — на тому, що колись було обличчям… Ти ж знаєш, який він був мстивий, як він знищив старого Реймонда через тридцять років після їхньої суперечки про межу, як він копнув цуцика, який гавкнув на нього ще минулого серпня… Він — втілення самого диявола, Бірч, і його принцип «око за око» міг би дати фору самій Бабусі Смерті. Господи, яка лють! Я б не хотів, щоб він скерував її проти мене!

Нащо ти це зробив, Бірч? Він був мерзотою, і я тебе не звинувачую, що ти підсунув йому якусь негодящу труну, але, курва, ти завжди заходив занадто далеко! Непогано буває іноді на чомусь зекономити, але ж ти знав, яким маленьким був старий Феннер!

Мені ця картина не вийде з голови до кінця життя. Ти, мабуть, сильно відбивався, бо труна Асафа лежала на підлозі. Його голова відлетіла, і довкола був страшний безлад. Я багато бачив і раніше, але це було занадто. Око за око! Матір Божа, Бірч, ти отримав по заслузі. Мене й від вигляду черепа Асафа знудило, але дещо було ще гірше — ті щиколотки, які ти йому відрубав, аби втиснути його тіло у браковану труну Мета Феннера!