Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Факти стосовно покiйного Артура Джермiна та його родини

Життя — страхітлива річ, а з-поза ширми того, що ми знаємо, іноді пробиваються демонічні іскри істини, здатні зробити його тисячократно страхітливішим. Наука, яка своїми неймовірними відкриттями і так нівечить наш розум, ймовірно, скоро взагалі знищить людську расу — якщо така ще існуватиме, — бо жодний розум простого смертного не зможе витримати увесь тягар неймовірних жахів, коли вони всі являться у цей світ. Якби ми знали, ким ми є насправді, то мали б зробити так, як зробив сер Артур Джермін, а він якось уночі облив себе гасом і підніс до одягу вогонь. Ніхто не зібрав його останків в урну і не відправив службу за упокій його душі, бо знайшли деякі документи і предмет у коробці, через які люди захотіли його забути. Ті, хто його знали, навіть не визнають, що такий колись існував.

Артур Джермін, побачивши, що за предмет лежав у коробці, яку йому надіслали з Африки, вийшов на торфовище і вчинив самоспалення. Саме через той предмет, а не через свою специфічну зовнішність він вирішив вкоротити собі віку. Багато хто не захотів би жити, якби мав зовнішність Артура Джерміна, але йому, поету і вченому, було байдуже. Жага до знань була у нього в крові, бо його прадід, баронет сер Роберт Джермін, був відомий антрополог, а прапрапрадід, сер Вейд Джермін — одним з найперших дослідників регіону Конґо, який залишив після себе різнобічні праці про його племена, тварин і гіпотетичну давню цивілізацію. Справді, інтелектуальний ентузіазм старого сера Вейда майже межував з манією, а коли вийшла друком його праця, Спостереження з деяких районів Африки, дивакуваті домисли про досягнення якоїсь доісторичної білої конґолезької цивілізації зробили його об’єктом насмішок. У 1765 році цього безстрашного дослідника помістили у Гантинґтонзьку божевільню.

Всі Джерміни були позначені божевіллям, і люди раділи, що їх не так і багато. Родовід не розгалужувався, а з Артуром і геть обірвався. Якби Артур мав сина, хтозна, що б він зробив після того, як побачив той предмет. Ніхто з Джермінів не був красенем — усім чогось бракувало, Артур же з усіх був найпотворніший, а на старих сімейних портретах у маєтку Джермінів були зображені їхні обличчя ще з часів задовго до сера Вейда. Вочевидь, це божевілля почалося саме із сера Вейда, чиї неймовірні історії про Африку у небагатьох його друзів викликали відчуття захвату на межі із жахом. Його колекція трофеїв і певних зразків була вельми промовистою, бо жодна нормальна людина не стала б збирати і зберігати подібне, про те ж саме свідчила воістину східна ізоляція, в якій він тримав свою дружину. Вона, за його словами, була донькою португальського торговця, якого він зустрів в Африці, і не сприймала англійського способу життя. Жінка, з народженим у Африці немовлям, супроводжувала його додому з другої і найдовшої з його мандрівок, а потім вирушила з ним у третю, з якої вже не повернулася. Ніхто й ніколи не бачив її зблизька, навіть слуги, бо вона мала надзвичайно злостивий норов. Упродовж нетривалого перебування у маєтку Джермінів вона займала віддалене крило, і лише її чоловік мав туди особистий доступ. Сер Вейд і справді як міг оберігав ізольованість своєї родини, бо коли він їхав до Африки, то нікому не дозволяв доглядати свого малолітнього сина, окрім потворної чорношкірої жінки з Ґвінеї. Повернувшись додому, вже після смерті пані Джермін, він почав сам опікуватися хлопцем.

Але саме балачки сера Вейда, особливо напідпитку, власне, й спричинилися до того, що друзі почали вважати його божевільним. У добу раціоналізму, на кшталт вісімнадцятого століття, з боку освіченої людини було вкрай немудро говорити про дикі видива й неймовірні картини, що поставали у світлі конґолезького місяця; про потріскані, порослі виноградною лозою велетенські стіни і колони забутого міста, а ще про вологі, безмовні кам’яні сходи, що вели углиб, у пітьму бездонних скарбниць і заплутаних катакомб. Особливо нерозважливо було розпатякувати про істот, що нібито населяли такі місця, про створіння, що походили частково з джунґлів і частково із нечестивого давнього міста, — фантастичних потвор, яких навіть Пліній[42] описував би зі скепсисом, істот, які почали з’являтися уже після набігу великих людиноподібних мавп на вмируще місто з його стінами і колонами, скарбницями і дивними різьбленнями. А коли сер Вейд повернувся зі своєї останньої подорожі, то говорив про такі речі просто, моторошно і відверто, зазвичай після третьої склянки у Лицарській Голові, теревенячи про те, що він знайшов у джунглях і як мешкав серед жахливих руїн, відомих тільки йому. І, нарешті, він почав розповідати про тамтешню живність такі речі, що його забрали до божевільні. Він ніби й не особливо переймався, коли його зачинили у заґратованій кімнаті Гантинґтона, бо його сприйняття дійсності уже серйозно порушилось. Ще з часів дитинства свого сина він усе більше не любив власного дому, аж доки, зрештою, не почало скидатися на те, що він його боїться. Його штаб-квартирою стала Лицарська Голова, а коли його помістили до божевільні, він висловив навіть якусь дивну подяку за свій, як він вважав, захист. Через три роки він помер.

Син Вейда Джерміна, Філіп, теж був надзвичайно своєрідною особою. Попри велику зовнішню схожість зі своїм батьком, він мав настільки грубі вигляд і вдачу, що його всі остерігалися. Хоч він і не успадкував божевілля, як дехто боявся, однак був безмежно тупим, і нерідко у нього траплялися напади непогамовної люті. Він був невеликий статурою, але вельми сильний і неймовірно спритний. Через дванадцять років після успадкування титулу він одружився з донькою свого лісника, який, казали, мав циганське коріння, але, перш ніж народився його син, пішов служити на флот простим матросом, чим довершив загальний осуд своїх вчинків, який, власне, і розпочався з мезальянсу. Після закінчення Американської війни ходили чутки, що він працює матросом в одного торговця біля берегів Африки, маючи добру репутацію завдяки своїй силі і вмінню лазити по канатах, але потім, зрештою, однієї ночі, коли корабель стояв на причалі біля конґолезьких берегів, він зник.

У синові Філіпа Джерміна вже звичні всім родинні дивацтва набули дивного і фатального вираження. Високий і на диво гарний, навіть попри деяку непропорційність, наділений своєрідною східною елегантністю, Роберт Джермін провадив життя вченого і дослідника. Він був першим, хто науково дослідив розлогу колекцію старожитностей, яку його божевільний дід привіз із Африки, і він же зробив свій рід таким самим уславленим в етнології, як і у першопрохідництві. У 1815 році сер Роберт одружився з донькою сьомого віконта Брайтгольма, і, на диво, його шлюб був благословенний аж трьома дітьми, хоча через фізичну і розумову неповноцінність наймолодшого і найстаршого ніколи не виводили на люди. Засмучений родинними негараздами, вчений шукав розради у роботі і здійснив дві тривалі експедиції у глиб Африки. У 1849 році його середульший син, Невіл, на диво відразливий, який, здавалося, поєднав у собі похмурість Філіпа Джерміна і гоноровитість Брайтгольмів, утік зі стриптизеркою, але, повернувшись наступного року, отримав прощення. До маєтку Джермінів він повернувся вдівцем і з немовлям на ім’я Альфред, якому одного дня судилося стати батьком Артура Джерміна.

Друзі казали, що розуму Роберта Джерміна зашкодив неперервний ланцюжок нещасть, але, скоріш за все, фатальну роль тут відіграв саме американський фольклор. Старий учений збирав легенди про племена Онґа, що мешкали побіля земель, де його дід, та й він сам, проводили дослідження, намагаючись знайти підтвердження неймовірним оповідкам сера Вейда про заселене дивними покручами загублене місто. Певна послідовність у химерних нотатках його предка дозволяла припустити, що уяву божевільного, ймовірно, підживлювали місцеві міфи. 19 жовтня 1852 року дослідник Семюел Сітон зазирнув до будинку Джермінів із підшивкою нотаток, зроблених серед племен Онґа, вважаючи, що деякі легенди про кам’яне місто білих мавп, над яким панує білий бог, можуть становити етнологічну цінність. Під час розмови він, скоріш за все, пригадав багато додаткових деталей, про які, втім, ми ніколи не дізнаємося, бо ця бесіда раптово призвела до низки жахливих нещасть. Коли сер Роберт Джермін вибіг з бібліотеки, то залишив там труп задушеного дослідника, і перш ніж його змогли втихомирити, заподіяв смерть усім трьом своїм дітям: тим двом, яких ніхто ніколи не бачив, і третьому сину, який намагався втекти. Невіл Джермін загинув, однак зумів захистити свого дворічного сина, якого, мабуть, старий безумець також включив до своїх планів на убивство. Сам сер Роберт, після кількох спроб самогубства і впертого небажання вимовити бодай слово, на другому році свого ув’язнення помер від інсульту.

Ще до свого четвертого дня народження Сер Альфред Джермін став баронетом, але його смаки ніколи не відповідали титулу. У двадцять років він приєднався до гурту артистів мюзик-холу, а у тридцять шість покинув жінку з дитиною, щоб подорожувати з американським цирком-шапіто. Кінець його був просто жахливий. Серед тварин у звіринці, з яким він мандрував, був здоровенний самець горили, дещо світлішого забарвлення, ніж звично; цілком сумирна істота, цим вона і заслужила прихильність циркачів. Ця горила надзвичайно вразила Артура Джерміна, і нерідко, розділені ґратами, вони годинами просто дивилися один одному в очі. Зрештою, Джермін попросив і отримав дозвіл тренувати тварину, вразивши і публіку, і колег своїми успіхами. Одного ранку у Чикаґо, коли Альфред Джермін з горилою проводили репетицію напрочуд вигадливого боксерського поєдинку, мавпа вдарила сильніше, ніж зазвичай, завдавши шкоди і тілу, і гідності тренера-початківця. Про те, що сталося потім, учасники «Найвеличнішого шоу на землі» не люблять говорити. Ніхто з них не чекав, що сер Альфред Джермін раптом заволає нелюдським криком, чи що він раптово накинеться на свого суперника, вхопить його обіруч, притисне до підлоги клітки і несамовито вчепиться зубами в його волохате горло. Горила спершу розгубилася, але ненадовго, і, перш ніж устиг втрутитися штатний дресирувальник, тіло, що належало баронетові, було до невпізнаваності понівечене.

Артур Джермін був сином Альфреда Джерміна і нікому не відомої співачки мюзик-холу. Коли чоловік і батько покинув сім’ю, мати привезла дитя до будинку Джермінів, де не було нікого, хто протестував би проти її присутності. Вона добре розуміла, що таке гідність шляхетної людини, а тому намагалася, щоб її син здобув найкращу освіту, на яку тільки можна було спромогтися в обмеженому фінансами становищі. Сімейні ресурси були більш ніж скупі, і будинок Джермінів поступово занепадав, але молодий Артур полюбив стару руїну з усім, що в ній було. Він не був схожим на жодного з Джермінів, що мешкали там раніше, бо він був поетом і мрійником. Дехто із сусідів, які чули оповіді про не бачену ніким португальську дружину старого сера Вейда Джерміна, заявляли, що то дається взнаки її латинська кров, але більшість людей лише тихенько підсміювались над його чутливістю до прекрасного, приписуючи цю його рису матусі з мюзик-холу, співачці невідомого походження. Поетична вишуканість Артура Джерміна була просто видатною і дуже контрастувала з його потворною зовнішністю. Більшість Джермінів мали невловимо дикі і відразливі риси, але Артур їх усіх перевершив. Важко описати його потворність чи порівняти її з чимось, але вираз обличчя, різкі кутасті риси і довжина рук викликали відчуття відрази у всіх, хто його вперше бачив.

Проте розум і вдача Артура Джерміна компенсували його зовнішність. Обдарований і освічений, він завоював найвищі нагороди в Оксфорді і, здавалося, спокутував інтелектуальну опалу свого роду. Хоч він і був радше поетом, аніж науковцем, все ж планував продовжити роботу своїх предків у галузі африканської етнології і праісторії, до того ж до його послуг була насправді неймовірна, хоч і дивна колекція сера Вейда. Артур, з його дивовижним розумом, часто розмірковував про доісторичні цивілізації, в які так беззастережно вірив божевільний дослідник, і ладен був оповідати історію за історією про мертве місто у джунглях, згадуване у листах і нотатках останнього. Що ж стосується безіменної, загубленої раси лісових покручів, то до них він відчував якусь дивну суміш жаху і прихильності, розмірковуючи над їхнім можливим походженням, і все намагався знайти розгадку серед останніх даних, зібраних його прадідом та Семюелем Сітоном серед племен Онґа.

У 1911 році, після смерті матері, сер Артур Джермін вирішив цілковито віддатися своїм дослідженням. Продавши частину маєтку, щоб отримати необхідні кошти, він спорядив експедицію і відплив у Конґо. Найнявши за домовленістю з бельгійською владою провідників, він провів рік у краях Онґа та Кан, де знайшов свідчення, що перевершували найсміливіші його очікування. Серед канійців був старезний вождь на ім’я Мвану, який мав не лише дуже добру пам’ять, але був наділений винятковим розумом і знав дуже багато старих легенд. Цей старий підтвердив кожнісіньку оповідь, яку чув Джермін, додавши власні описи кам’яного міста і білих людиноподібних мавп, про яких уже було згадано.

За словами Мвану, кам’яного міста, як і покручів, більше не існувало, багато років тому їх знищило войовниче плем’я Н’банґу. Це плем’я, зруйнувавши більшість споруд і перебивши мешканців, забрало із собою мумію богині, за якою, власне, вони і прийшли; це була біла мавпа-богиня, якій поклонялися дивні істоти і яка, за конґолезькими віруваннями, була схожа на принцесу, що колись правила цими істотами. Що то були за білі мавпоподібні створіння, Мвану не мав уявлення, але думав, що то вони збудували місто, яке тепер лежало в руїнах. Джермін не міг сформувати жодної гіпотези, але завдяки ретельним розпитуванням почув вельми живописну легенду про цю муміфіковану богиню.

У легенді йшлося, що принцеса-мавпа стала дружиною великого білого бога, який прийшов із заходу. Тривалий час вони разом правили містом, але коли у них народився син, усі троє пішли геть. Пізніше бог із принцесою повернулися, а після смерті принцеси її божественний чоловік забальзамував тіло і поховав у просторій кам’яниці, де йому і поклонялися. Після цього він самотою покинув місто. У легенди було три варіанти подальшого розгортання подій. За однією версією, далі нічого не трапилося, хіба що мумія богині стала символом могутності того племені, яке нею володіло. Саме тому Н’банґу забрали її із собою. У другій версії йдеться про повернення бога і його смерть біля ніг мертвої дружини. У третій сказано про повернення їхнього сина, вже дорослого чоловіка, — чи то мавпи, чи то бога, — але несвідомого свого походження. Звісно, з огляду на багату уяву аборигенів розказані ними історії виглядали надто екстравагантними навіть як для легенди.

Артур Джермін більше не сумнівався у реальності описаного старим сером Вейдом міста, тож навряд чи був надто вражений, коли на початку 1912 року натрапив на те, що від нього зосталося. Його розміри були явно перебільшені, але кам’яна кладка свідчила про те, що це не було звичайне негритянське поселення. На жаль, не вдалося знайти жодних різьблень, а нечисленність експедиції не дозволила розчистити єдиний видимий прохід, який, вочевидь, вів донизу, у систему сховищ, які згадував сер Вейд. Про білих мавп і мумію богині переговорили з усіма місцевими вождями, але потрібно було, щоб якийсь європеєць уточнив інформацію, надану старим Мвану. Пан Вергерен, бельгійський агент торгової факторії у Конґо, вважав, що може не лише знайти, але й доставити муміфіковану богиню, про яку до того чув краєм вуха, оскільки могутні колись Н’банґу тепер були вірними підданими уряду короля Альберта, тож їх неважко буде переконати розлучитися з похмурим божеством, яке вони й самі свого часу заграбастали. Таким чином, коли Джермін відплив до Англії, то був цілком упевнений, що вже через кілька місяців одержить безцінну етнологічну реліквію, яка підтвердить найнеймовірніші з розповідей його прапрапрапрадіда, — точніше, найнеймовірніші з усіх, які він будь-коли чув. Селяни, що мешкали неподалік Джермінів, мабуть, знали і химерніші історії від своїх предків, які чули їх ще від сера Вейда за столами Лицарської Голови.

Артур Джермін терпляче очікував посилки від пана Вергерена, водночас із подвоєною ретельністю вивчаючи рукописи, залишені його божевільним предком. Він почав відчувати духовну спорідненість із сером Вейдом і взявся за пошуки реліквій, пов’язаних із його особистим життям як в Англії, так і під час його африканських звершень. Хоча існувало безліч усних переказів про його таємничу усамітнену дружину, у будинку Джермінів не залишилось жодних істотних слідів її перебування. Джермін роздумував, які обставини зумовили таке забуття, і зрештою вирішив, що основною причиною було божевілля її чоловіка. Джермін згадав, ніби подейкували, що його прапрапрапрабабуся була донькою португальського торговця з Африки. Безсумнівно, її практичний глузд і досконале знання Чорного Континенту не дозволяли їй без посмішки слухати розповіді сера Вейда, чого чоловік з таким характером просто не міг стерпіти. Вона померла в Африці, можливо, присилувана поїхати туди чоловіком, який заповзявся довести правдивість своїх слів. Але Джермін скептично ставився до цих припущень і посміювався над їх марнотою, адже минуло сто п’ятдесят років від смерті його дивних предків.

У червні 1913 року містер Вергерен надіслав листа, в якому повідомляв, що знайшов муміфіковану богиню. Бельгієць запевняв, що то була дивовижна, унікальна річ; річ, яку не до снаги було класифікувати простому аматорові. Лише вчений міг би визначити, чи то людина, чи мавпа, а процес ідентифікації неабияк ускладнив би її далеко не ідеальний стан. Час і конґолезький клімат немилосердні до мумій, надто коли їх бальзамують нефахівці, як, здається, було і в цьому випадку. Довкола шиї створіння був обмотаний золотий ланцюжок із порожнім медальйоном, вкритим геральдичними гравіюваннями; поза сумнівом, річ якогось бідолашного мандрівника, відібрана воїнами Н’банґу і в знак пошани начеплена на богиню. Описуючи ж риси обличчя мумії, пан Вергерен вдався до цікавого порівняння чи то, радше, висловив жартівливе припущення стосовного того, як вони вразять його кореспондента, але загалом лист мав суто науковий характер. Пакунок з муміфікованою богинею, писав він, прибуде приблизно через місяць після одержання листа.

3 серпня 1913 року під обід до будинку Джермінів доправили запакований у коробку предмет, після чого його негайно внесли до великої кімнати, де зберігалася колекція африканських експонатів, упорядкована сером Робертом та самим Артуром. Наступні події найкраще буде описати зі слів слуг, а також за результатами пізнішого огляду речей і паперів. З усього розмаїття свідчень найповнішою і найпослідовнішою є оповідь старого Соамеза, дворецького маєтку Джермінів. За словами цього гідного довіри чоловіка, перш ніж взятися відкривати коробку, сер Артур Джермін вигнав усіх з кімнати, а звуки молотка і долота з-за дверей засвідчили, що з цим він не зволікав. Якийсь час панувала тиша; Соамес не міг достоту сказати, як довго, але менш ніж за чверть години потому з кімнати почувся жахливий крик Джерміна. Наступної миті він вискочив з кімнати і прожогом кинувся до виходу з будинку, ніби переслідуваний страхітливим ворогом. Вираз його і без того доволі моторошного обличчя неможливо було передати. Уже біля вхідних дверей йому немовби щось спало на гадку, він раптом різко розвернувся і побіг сходами до підвалу. Геть ошелешені слуги все дивились на сходи, але їхній хазяїн не повертався. Лише знизу тягло смородом гасу. Коли стемніло, грюкнули двері, що вели з підвалу у двір; конюх побачив Артура Джерміна, з голови до ніг облитого гасом, який, злодійкувато озираючись, попрямував у бік чорного торфовища неподалік від будинку. Тоді, заціпенівши від невимовного жаху, всі побачили кінець. На торфовищі спалахнула іскра, здійнялося полум’я, і чоловік перетворився на стовп вогню, що сягав небес. Роду Джермінів більше не існувало.

Причину того, чому обвуглені останки Артура Джерміна опісля не зібрали і не поховали, треба шукати у виявленому в коробці предметі. Богиня була відразна з вигляду, зсохла і поточена червою — муміфікована біла мавпа якогось невідомого виду, не така волохата, як інші, і надзвичайно близька до людини, що безмежно вражало. Немає нічого приємного у детальному описі, але варто згадати два непересічні факти, бо вони достоту відповідають деяким нотаткам сера Вейда Джерміна про африканські експедиції та конґолезьким легендам про білого бога і мавпу-принцесу. Йдеться ось про шо: по-перше, герб на медальйоні, що прикрашав шию істоти, був родинним гербом Джермінів, а по-друге, жартівливе припущення пана Вергерена стосовно певної подібності з кимсь цього зморщеного обличчя, на превеликий, всеохопний і неосяжний жах, стосувалося особисто самого Артура Джерміна, прапрапраправнука сера Вейда Джерміна і незнаної дружини. Члени Королівського антропологічного інституту спалили мумію, медальйон же кинули у глибокий колодязь, а дехто з них так і досі не бажає визнати, що Артур Джермін будь-коли існував.