Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Гiпнос

Що ж стосується сну, цієї моторошної пригоди усіх наших ночей, то можна сказати, що люди щоденно поринають у нього настільки бездумно, що це було б не можливо пояснити, якби ми не розуміли, що річ лише у незнанні можливих небезпек.

Шарль Бодлер

Хай милосердні боги, якщо такі є, бережуть мене у ті години, коли жодне зусилля волі, жоден препарат чи хитромудрий винахід не можуть втримати мене над проваллям сну. Смерть милосердна, бо з неї нема вороття, і більше не знає спокою той, хто, зберігши у виснаженій пам’яті побачене, повертається із найглибших покоїв ночі. Яким же я був дурнем, коли намагався осягнути не призначені для жодної людини таємниці; мій єдиний друг, який був дурнем або богом, став моїм поводирем і йшов попереду мене — наприкінці його поглинули жахи, які, можливо, чатують і на мене!

Якщо мене не зраджує пам’ять, я зустрів його на залізничному вокзалі, коли він був оточений юрбою витріщак. Він лежав непритомний, скутий судомами, які робили його вутле тіло в чорному костюмі дивно задерев’янілим. Через глибокі зморшки на виснаженому вилицюватому, але ідеальної форми вродливому обличчі, я подумав, що йому десь близько сорока, а ще через проблиски сивини у густому хвилястому волоссі і в коротко підстриженій бороді, які свого часу були кольору воронячого крила. Його чоло було біле, як пентелійський мармур, пропорції ж видавалися ледь не божественними.

Досвідченим оком скульптора я відразу ж ясно побачив, що цей чоловік — ніби антична статуя фавна, знайдена під руїнами храму, яка ожила у нашу гнітючу епоху, щоб відчути холод і безжальність спустошливих років. А коли він розплющив свої величезні, хворобливо запалені чорні очі, я відразу зрозумів, що відтепер він буде моїм єдиним другом — єдиним другом того, хто ніколи раніше не мав друзів, — бо я розумів, що саме такі очі у всій повноті мають бачити велич і жах світів за межами людської свідомості і реальності — світів, якими я лише марив, але не мав надії їх пізнати. Тож, розігнавши юрбу, я сказав йому, що він має піти зі мною додому, бути моїм учителем і провідником у незвідане і потаємне, на що він без зайвих слів погодився. Опісля я дізнався, що його голос звучав як музика — густі ноти віол і передзвін кришталевих сфер. Ночами ми нерідко говорили, як і вдень, коли я вирізав його погруддя чи різьбив мініатюри зі слонової кістки, щоб увіковічнити його риси.

Я не можу розповісти про наші з ним дослідження, бо вони дуже мало пов’язані з реальним світом у розумінні звичайних людей. Вони стосувалися більшого і значно жахливішого всесвіту присмеркового буття і свідомості, що лежить глибше за матерію, час і простір, буття, про існування якого ми можемо здогадуватися лише завдяки деяким формам снів — тих рідкісних снів поза межами сну, які не приходять до звичайних людей і лише раз чи двічі за життя навідують людей, наділених уявою. Саме з такого всесвіту народжується обшир наших буденних знань, подібно до бульбашки, що надимається з трубочки клоуна і яка завдячує йому своїм існуванням, що цілковито залежить від його злої волі, бо за бажання він може легко втягнути її назад у свою трубочку. Вчені мужі мало цікавляться снами і частіше їх ігнорують. Учені мужі тлумачать природу снів, і тоді боги сміються. Один такий чоловік з розкосими очима заявив, що час і простір відносні, і люди сміялися. Але навіть той чоловік з розкосими очима висловив не більше ніж припущення. Я прагнув, я намагався досягти чогось більшого, аніж просто припущення, мій друг теж намагався — і йому це частково вдалося. Тоді ми разом спробували у нашій студії, розташованій у вежі старої садиби у давньому Кенті, і за допомогою екзотичних препаратів досягли стану жахливих, заборонених марень.

З усіх страждань тих днів найгіршою була неможливість це описати. Я ніколи не зможу розповісти про те, що побачив і збагнув у години бісівських досліджень, — бо в жодній мові для цього немає достатньо символів і понять. Я кажу це, бо від початку і до кінця наші відкриття будуть стосуватися лише природи відчуттів; відчуттів, не пов’язаних із жодним подразником, який може сприйняти нервова система нормальної людини. Так, то були відчуття, але за ними лежали неймовірні пласти часу і простору — речі, яким, фактично, не притаманне чітке і визначене існування. У кращому разі, людська мова здатна передати загальний характер нашого досвіду, назвавши його зануренням або ширянням; у кожну мить одкровення певна частина нашого розуму цілковито відсторонювалась від усього реального і сучасного нам, безтілесно пролітаючи повз вражаючі, темні, сповнені жахіть безодні, часом прориваючись крізь чітко окреслені, цілком означені і буденні перепони, які можна описати як в’язкі, неоковирні хмари випарів.

У цих чорних безтілесних польотах ми іноді були нарізно, а іноді — разом. Коли ми вирушали разом, мій друг завжди був далеко попереду; попри цілковиту аморфність форм я усвідомлював його присутність — це було подібно до фотографічної пам’яті, яка іноді являла мені його обличчя, золоте від дивного світла і жахливе від своєрідної краси, його юнацькі щоки, його палахкотливі очі, його чоло Олімпійця, його пітьмаве волосся і бороду.

Ми ніяк не фіксували плину часу, бо час для нас став лише швидкоплинною маною. Втім, думаю, там були якісь цілком виняткові феномени, оскільки, зрештою, дива дійшли до того, що ми перестали старіти. Наші з ним ідеї були богохульними і завжди жахливо амбітними — ні бог, ні диявол ніколи не прагнули до таких відкриттів і звершень, які ми пошепки планували. Я здригаюся, кажучи про них, і не наважуюсь на розлогіше пояснення; хоча не можу не згадати, що мій друг якось написав на папері бажання, яке не наважився промовити вголос, я ж, прочитавши, спалив аркуш і ще довго злякано дивився крізь вікно на блискотливі нічні небеса. Я зауважу — лише зауважу, — що деякі з його проектів передбачали керування видимим Всесвітом і навіть більше: проекти, в яких Земля і зорі мали б рухатись за його наказом, а доля всіх живих істот була в його руках. Я стверджую — я присягаюся, — що не поділяв цих його прагнень. Усе написані чи сказані моїм другом протилежні свідчення — неправдиві, бо мені бракує сил іти на ризик супроти незнаних сфер існування, в яких хіба лише обрані здатні досягти успіху.

Якось уночі вітри з незнаного простору, невпинно кружляючи, занесли нас у безмежну порожнечу поза будь-якою думкою і буттям. Нас охопило відчуття невимовного, неймовірного божевілля; відчуття вічності, що водночас будило у нас сплески радощів, які зараз, проте, частково стерлися з моєї пам’яті, а інші — неможливо описати. Ми швидко продиралися крізь в’язкі перепони, аж поки, нарешті, я відчув, що ми проникли у виміри значно віддаленіші, аніж будь-які досі відомі.

Мій друг значно мене випередив, коли ми пірнули у цей прекрасний океан незайманого простору, я бачив моторошний вираз всеохопної радості на його осяйному надто юному обличчі зі сховків моєї пам’яті. Раптово це обличчя спохмурніло і швидко зникло, а сам я зненацька відчув попереду перепону, крізь яку не міг проникнути. Вона була така ж, як і попередні, але набагато густіша; це була в’язка і липка маса, якщо такими термінами можна описувати властивості у нематеріальних сферах.

Я відчув, що мене зупинила перепона, крізь яку мій друг і супутник успішно проник. Я почав боротися, але вийшов зі стану наркотичного сну і розплющив очі в студії на верхівці вежі, у протилежному кутку якої уві сні застиг мертвотно-блідий і все ще непритомний мій друг, неймовірно схудлий і божевільно прекрасний у світлі місяця, що лив золотаво-зелене світло на його мармурові риси.

Невдовзі він поворухнувся; чи ж можуть милостиві небеса уберегти мене від того, щоб ще раз побачити і почути те, що мені тоді довелося? Годі передати, як він кричав, яка прірва незвіданого пекла відкрилася на мить у його божевільних від жаху чорних очах. Скажу лише, що я втратив свідомість і не ворушився, аж доки він сам не прийшов до тями і не почав мене термосити у безтямному прагненні знайти когось, хто б відігнав від нього жахи і самотність.

То був кінець наших добровільних пошуків у катакомбах сну. Нажаханий, знищений і спустошений, мій друг, побувавши за межею, постійно застерігав мене, нагадуючи, що ми не повинні знову повертатись у ті виміри. Він не наважувався розповідати про те, що бачив; але, свідомий своїх слів, казав, що нам варто спати настільки мало, наскільки це взагалі можливо, навіть якщо для того, щоб залишатися при тямі, нам і потрібні будуть наркотики. Я скоро переконався у його правоті, і причиною цього був невимовний жах, який охоплював мене щоразу, коли свідомість залишала мене і я поринав у сон.

Здавалося, ніби я старів після кожного короткого, але неминучого сну, а ще більше мене лякала швидкість, з якою вік наздоганяв мого друга. Жахливо було бачити, як його обличчям розбігаються зморшки, а волосся сивіє просто на очах. Наш стиль життя тепер цілком змінився. Досі відлюдькуватий, відколи ми з ним познайомились, — його справжнє ім’я чи походження ніколи не злітало з його губ, — тепер мій друг почав панічно боятися самотності. Ночами він боявся залишатися наодинці, йому навіть не допомагало товариство кількох людей. Йому ставало легше лише серед велелюдного і галасливого натовпу, так що небагато зосталося компаній молоді, з якими ми не були знайомі.

У більшості випадків наша зовнішність і вік викликали у молоді шквал насмішок, на які я тихо обурювався, але мій друг вважав кепкування меншим злом, аніж самотність. Особливо він боявся залишатися наодинці надворі, коли на небі сяяли зорі, а якщо таке і траплялося, він часто і злякано поглядав на небо, ніби вишукуючи чудовисько, що там чатувало на нього. Він не завжди дивився в ту саму точку на небі — то були різні місця залежно від часу. Весняними вечорами — край небосхилу на північному сході, влітку він дивився просто над собою, восени — на північний захід, а взимку — на схід, і найчастіше це траплялося у досвітній час.

Здається, найменше його лякали вечори пізньої зими. Лише через два роки я зумів пов’язати цей страх із чимось конкретним, аж тоді я зрозумів, що він, очевидно, дивиться на якусь певну точку небосхилу, розташування якої у різний час співвідноситься з напрямком його погляду, — його погляд завжди був прикутий до сузір’я Північної Корони.

Ми винайняли студію у Лондоні, ніколи не розлучалися і ніколи не обговорювали тих часів, коли намагалися пізнати таємниці іншого світу. Ми постаріли і ослабли від наркотиків, розгульного життя і нервової перенапруги, поріділе волосся і борода мого друга стали сніжно-білими. Ми дивовижним чином здолали сон і рідко поринали у нього довше, ніж на годину чи дві у передсутінковий час, який тепер видавався нам загрозою.

Один січень випав туманним і дощовим, гроші майже закінчилися, і вкрай важко було дістати наркотики. Я розпродав усі свої статуї, погруддя зі слонової кістки, але не мав ні грошей, щоб купити нові матеріали, ні сил, щоб обробляти їх, навіть якби купив. Ми жахливо страждали, і однієї ночі мій друг поринув у глибокий сон, з якого я не міг його пробудити. Те видиво і досі стоїть перед моїми очима — порожня, непроникно темна студія в мансарді, стукіт крапель дощу по покрівлі; цокання нашого єдиного годинника, цокотіння наших наручних годинників на журнальному столику; скрипіння жалюзі, що похитувались десь у віддаленій частині будинку; приглушені звуки міста, спотворені туманом і відстанню, і, що найгірше, глибоке, рівне, моторошне дихання мого друга на дивані — ритмічне дихання, яке, здавалося, відміряє миті неперевершеного страху і агонії його духу, який блукав сферами забороненими, неуявними і жахливо далекими.

Безсонне чатування страшенно, просто нестерпно гнітило мене, і крізь мій практично спустошений розум проносилася несамовита кавалькада вражень і асоціацій. Я чув бій годинника — не нашого, бо наш не відбивав годин, — і моя напружена уява побачила в цьому нову вихідну точку для безглуздих домислів. Годинники — час — простір — вічність, а тоді моя уява зосередилась на помешканні, бо я усвідомив, що навіть зараз, через дах, туман, дощ і атмосферу, на північному сході здіймалась Північна Корона. Північна Корона, якої боявся мій друг і мерехтливе півколо зірок якої і зараз, певно, незримо сяє крізь незміримі безодні простору. Нараз мій хворобливо чутливий слух, здається, вловив нову, цілком окремішню ноту в м’якому попурі навіяних наркотиками звуків — низький і пекельно наполегливий свист із далечіні; деренчливий, вимогливий, насмішкуватий поклик із північного сходу.

Але то не далекий свист відірвав мене від мого чатування і наклав на мою душу таку печать страху, що мені її вже ніколи в житті не позбутися; то не він вирвав крик з мого горла і спричинив судоми, через які співмешканці і поліція виламали наші двері. Причиною стало не те, що я почув, а те, що побачив; у темній, замкненій, заштореній кімнаті, у чорному північно-східному кутку зринув стовп жахливого червоно-золотого світла — промені, які не несли у собі світла, щоб розсіяти темряву, а струменіли лише над відкинутою головою потривоженого сновиди, вливаючись у жахливу копію осяйного і дивовижно молодого обличчя з моєї пам’яті — обличчя, яке я знав у сновидіннях бездонного космосу і нестримуваного часу, коли мій друг проник крізь перепону тих потаємних, найглибших, заборонених закапелків жахіть.

Поки я дивився, ця голова підвелася, чорні, водянисті, запалі очі розплющилися з виразом жаху, а тонкі, ледь відтінені губи розтулилися, ніби для крику надто страшного, аби зазвучати. На його примарному, аморфному обличчі, яке, фосфоресцентне і помолоділе, безтілесно сяяло у пітьмі, відбилося більше абсолютного, всеосяжного, божевільного жаху, аніж мені могли явити всі небеса і вся земна твердь укупі.

Жодне слово не порушило того віддаленого звуку, що лунав усе ближче і ближче, але простеживши погляд цього божевільного обличчя вздовж променя світла до його джерела, з якого і линув отой звук, я на мить побачив те, що й бачило воно, і несамовито волаючи впав у тому епілептичному нападі, який і привів до нас співмешканців і поліцію. Хоч би як намагався, але я ніколи не зможу переповісти, що саме я там бачив; не зможе оповісти і те спокійне обличчя, хоча воно й напевне бачило більше, ніж я, проте воно вже не заговорить ніколи. Але я завжди остерігатимуся насмішкуватого і ненаситного Гіпноса, повелителя сну, остерігатимусь нічного неба, остерігатимусь божевільної сили знань і філософії.

Ніхто не знає, що саме сталося, бо та дивна і жахлива річ збаламутила не тільки мій власний розум, інших теж вразило забуття, яке не можна приписати нічому, окрім хіба безумству. Вони кажуть — не знаю, навіщо, — що у мене ніколи й не було друга; що все моє трагічне життя було сповнене лише мистецтвом, філософією і божевіллям. Тієї ночі мене заспокоювали сусіди і поліція, а лікар виписав щось, щоб мене втихомирити; ніхто не бачив тієї жахливої події, що сталася у цій кімнаті. Їх не зворушило те, що трапилося з моїм другом, але те, що вони знайшли на дивані у студії, змусило їх засипати мене похвалами, від яких мені стало гидко, і зараз за мною скрадається слава, яку я зневажаю; лисий, сивобородий, згорблений, паралізований, одурманений наркотиками і зламаний, я годинами просиджую, поклоняючись і молячись знайденому ними предмету.

Вони не повірили, що я продав свою останню статуетку, і захоплено вказали на річ, яку сліпучий стовп світла полишив холодною, закам’янілою і безголосою. Це все, що залишилося від мого друга; друга, який вів мене до божевілля і катастрофи, — богоподібна мармурова голова, яку могла породити хіба давня Еллада, сповнена тією молодістю, що непідвладна часу, з вродливим, обрамленим бородою обличчям, вигнутими в усмішці губами, чолом Олімпійця і густими пасмами хвилястого волосся з вінком із макових квітів. Вони кажуть, що те несьогосвітнє обличчя я виліпив із двадцятип’ятирічного себе самого; але на мармуровій основі грецькими літерами вирізано інше ім’я — ΎΠΝΟΣ.