Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Безіменне місто

Я відчув, що місто прокляте, вже коли наближався до нього. Я йшов у світлі місяця через жахливу, обпалену посухою долину, і вдалині побачив, як воно моторошно виступає крізь пісок, ніби кінцівки трупа, що стирчать із недбало закопаної могили. Із потертих кам’яних плит цього допотопного жахіття, цієї праматері найстарішої з пірамід промовляв страх; і невидима аура відштовхнула мене, наказала мені відступити від стародавніх і зловісних таїн, яких ніхто з людей не повинен бачити і яких більше ніхто не наважився побачити.

У глибині Аравійської пустелі лежить безіменне місто, зруйноване і заніміле; його невисокі мури майже поховані під пісками незліченних віків. Воно вже було таким, і коли закладалися перші камені Мемфіса, і коли тільки обпалювалася цегла, з якої збудували Вавілон. На світі не існує легенди настільки давньої, щоб у ній згадувалася його назва чи ті часи, коли воно ще жило, але люди перешіптуються про нього, сидячи навколо багать, і старі пліткарки бурмочуть щось у наметах шейхів, і всі племена остерігаються його, хоча ніхто достеменно не знає чому. Це було те саме місце, яке наснилося вночі божевільному поетові Абдуллі Альхазреду перед тим, які він склав цей загадковий двовірш:

Я знав, що араби мають достатньо причин уникати безіменного міста, про яке згадували у химерних оповідях, але якого ніхто з живих людей не бачив, і все ж я відкинув ці побоювання і вирушив верхи на верблюді у безлюдну пустелю. Я єдиний його бачив, і жодне інше обличчя не носить такого відбитку страху, як моє; і ніхто більше не здригається з таким жахом, коли нічний вітер стугонить у шибки. Коли я йшов містом у мертвотній тиші вічного сну, воно дивилося на мене, остигле від холодного місячного проміння посеред пустельної спеки. І коли я відповів на його погляд, то забув про свій тріумф від того, що знайшов його, і разом з верблюдом зупинився чекати світанку.

Я годинами чекав, поки заясніє обрій на сході і почнуть гаснути зорі, а тоді сірий напівморок поступиться рожевому облямованому золотом світлу. Я почув стогін і побачив піщану бурю, яка вирувала між стародавніми брилами, хоча небо було ясним, а широкі простори пустелі непорушні. Тоді раптово на краю пустелі, за обрієм, спалахнув край сонця, який було видно крізь майже вгаслу невелику піщану бурю, і в лихоманці мені примарилося, ніби звідкись здалеку лунав скрегіт металу, який возвеличував вогненний диск, як Мемнон[43] вітав його з берегів Нілу. У мене дзвеніло у вухах і розбурхалася уява, поки я поганяв свого верблюда через піски до цього безмовного кам’яного міста; міста, яке з усіх живих побачив тільки я.

Я блукав серед безформних підмурків будинків і палаців, не знаходячи жодних карбувань чи написів, які б свідчили про тих людей (якщо то були люди), які збудували це місто і жили тут багато віків тому. Сама давність цього міста була якась огидлива, і понад усе я хотів натрапити на якийсь знак чи малюнок як доказ того, що місто було створене людьми. Його руїни мали якісь неприродні розміри і пропорції, які мені дуже не подобалися. Я привіз із собою інструменти і здійснив багато розкопок у стінах зруйнованих будівель; проте справи йшли повільно, і я не знайшов нічого вартісного. Коли настала ніч і на небо повернувся місяць, я відчув подув холодного вітру, а разом з ним і напад страху, тож я не ризикнув залишитися в місті. І коли я вирушив на нічліг за стародавні стіни, позаду мене виник невеликий піщаний вихор, який з ревом пронісся над сірими каменями, хоча місяць яскраво освітлював спокійну пустелю.

Я прокинувся на світанку після калейдоскопу нічних жахіть, у вухах дзвеніло. Я бачив, як червоний край сонця просвічував крізь піщаний смерч, що поступово осідав над безіменним містом, і спостеріг упокоєність навколишнього краєвиду. Я ще раз відважився випробувати долю між похмурими стінами, що проступали під піском, ніби велетень під покривалом, і знову марно намагався викопати якісь рештки забутої цивілізації. У полудень я відпочив, а по обіді тривалий час досліджував стіни, колишні вулиці і контури майже пощезлих будівель. Я був переконаний, що колись це було могутнє місто, і замислився про джерело його могутності. Моя уява намалювала всю пишноту настільки далекого сторіччя, що навіть халдеї не могли про нього пам’ятати, і я думав про Приречений Сарнат, який стояв на землях Мнар на зорі цивілізації, і про Іб, який був висічений із сірого каменю ще до появи на землі людського роду.

Несподівано я натрапив на місце, де з піску здіймалися закам’янілі породи і утворювали невисоку скелю; і там я із захватом виявив щось схоже на сліди існування народу, що жив ще до Великого Потопу. Грубо висічені форми на поверхні скелі, беззаперечно, були фасадами кількох невеликих приземкуватих кам’яних будинків або храмів, усередині яких могло зберегтися багато таємниць із невимовно далеких віків, хоча й відтоді піщані бурі стерли усі різьблені зображення, які були назовні.

Усі входи були низькими, і їх засипало піском, але я розчистив один лопатою і заліз усередину, тримаючи смолоскип, необхідний, щоб розкрити таємниці цього міста. Там я зрозумів, що ця печера насправді була храмом, і побачив очевидні сліди того, що в цьому місці, ще до спустошення, жили і молилися люди. Там залишилися на диво низькі примітивні вівтарі, колони і ніші; і, хоча я не помітив жодних скульптур чи фресок, там було багато поодиноких каменів, мабуть, людською рукою витесаних у формі символів. Мене здивувало те, наскільки печера була низькою: я заледве міг випростатися, стоячи на колінах; проте сам храм був такий величезний, що мій смолоскип освітлював лише невелику його частину. У деяких віддалених закутках я здригався від вигляду вівтарів і каменів — вони нагадували про забуті обряди, жахливі, огидні та незрозумілі, і змушували мене замислитися, що за люди могли збудувати і відвідувати такий храм. Коли я все оглянув у тій печері, виповз назад, охоплений бажанням дізнатися, що мені відкриють інші храми.

Надходила ніч, та цікавість до речей, які я знайшов, здолала страх, тож я залишився серед довгих місячних тіней, які так нажахали мене, коли я вперше побачив безіменне місто. Потемки я розчистив ще один вхід і заліз туди з новим смолоскипом. Усередині я знайшов ще більше дивних каменів і символів, хоча вони також не були зрозуміліші за ті, що мені трапилися у попередньому храмі. Ця кімната була такою ж низькою, але значно менш просторою і закінчувалася дуже вузьким проходом, заставленим темними загадковими вівтарями. Я пильно розглядав ці вівтарі, аж раптом тишу порушили шум вітру і крик мого верблюда знадвору, і я був змушений вийти, щоб дізнатися, що його могло так налякати.

Над стародавніми руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи густу хмару піску, яку, здалося, з-над сусідньої скелі підняв сильний вітер, який, утім, вже вщухав. Я знав, що це був той холодний піщанистий вітер, який потривожив верблюда, і саме збирався знайти йому кращий прихисток, як випадково глянув угору і побачив, що над самою скелею вітру не було. Це мене спантеличило і знову налякало, але я відразу згадав про раптові місцеві вітри, які я спостерігав і чув раніше, на світанку і на заході сонця, і переконав себе, що все гаразд. Я вирішив, що вітер подув з якоїсь розколини, що вела у печеру, і подивився на пісок, що піднявся, аби прослідкувати, звідки він з’явився; невдовзі я зрозумів, що він дув із чорного входу до храму, розташованого далеко з південного боку, так що звідси його майже не було видно. Я важко брів до храму через густу хмару піску, і коли наблизився до нього, то побачив, що він більший, ніж інші, а прохід до нього, здавалося, був значно менше засипаний піском. Я вже збирався було увійти, аж подув сильний холодний вітер і мало не загасив мій смолоскип. Він несамовито шмагав і зловісно завивав у темному проході, здіймаючи пісок і розвіваючи його серед таємничих руїн. Потроху вітер вщухав, а пісок улягався, доки врешті-решт усе довкола знову стало спокійним; та я відчував чиюсь незриму присутність між примарними руїнами міста, і коли поглянув на місяць, мені здалося, що він дрижить, ніби відображення у неспокійній воді. Важко передати словами, наскільки я був наляканий, та все ж страх не притлумив моєї жаги до відкриттів; тож як тільки вітер ущух, я увійшов до тієї темної ущелини, з якої він виривався.

Як я зауважив ззовні, цей храм був більшим за ті, у які я проникав раніше; імовірно, це була природна печера, якщо у ній гуляли вітри, які з’являлися невідомо звідки. Я міг там стояти на повен зріст, але, втім, побачив, що камені і вівтарі були такими ж низькими, як і в інших храмах. На стінах і стелі я нарешті вперше помітив сліди образотворчого мистецтва первісних людей — дивні нашарування фарби, яка вже вицвіла і обсипалася; із захопленням я роздивлявся плетиво різьблених візерунків на двох розташованих там вівтарях. Піднявши смолоскип над головою, я освітив склепіння і подумав, що воно було занадто правильної форми, щоб мати природне походження. Я дивувався, наскільки вправними інженерами були ці доісторичні каменярі.

Тоді яскравий спалах світла смолоскипа відкрив мені те, що я шукав, — вхід до тих самих віддалених ущелин, аж раптом повіяв вітер, і я мало не знепритомнів, коли побачив, що це був невеликий, вочевидь рукотворний висічений у скелі прохід. Я просунув туди смолоскип і побачив чорний тунель, під низькою склепінчастою стелею якого вели донизу численні маленькі грубо вирубані східці. Ці сходи я завжди бачитиму у снах, відколи мені відкрилася їхня таємниця. Тоді ж я навіть не знав, як їх назвати — сходами чи просто приступками, що стрімко збігали вниз. У моїй голові снували божевільні думки, мені здавалося, що над пустелею проносилися слова і попередження аравійських пророків, що линули із заселених людьми земель до безіменного міста, куди ніхто не наважувався ступити. Проте мої сумніви тривали всього мить, а тоді я ступив у прохід і почав обережно спускатися сходами, ніби на драбині намацуючи ногою кожну сходинку.

Такий спуск може примаритися тільки у нічному страхітті або наркотичному сп’янінні. Вузький прохід, немов якийсь таємничий закинутий колодязь, безконечно вів униз, і смолоскип, який я тримав над головою, не міг освітити глибокого провалля, в яке я спускався. Я втратив відчуття часу і забув поглядати на годинник, хоча мене жахала думка про те, яку відстань я долаю в цьому тунелі. Бувало, спуск ставав то пологим, то стрімкішим, іноді міняв напрямок, а одного разу я натрапив на довгий низький протяглий прохід, у якому мені довелося буквально повзти ногами вперед, тримаючи факел за головою у витягнутій руці. Там не було місця навіть для того, щоби стати на коліна. Далі сходи знову стали крутими, і я продовжував цей спуск без кінця-краю, аж раптом мій смолоскип погас. Думаю, я тоді навіть нічого не помітив, тому що коли це виявив, то все ще тримав його високо над головою, ніби він і досі горів. Мене вивело з рівноваги відчуття чогось дивного, невідомого — того, що змусило мене блукати по землі і шукати далекі, стародавні місця, куди звичайним людям не потрапити.

У темряві моя уява породжувала яскравий потік видінь і фрагментів омріяних демонічних пізнань, сентенції божевільного Альхазреда, уривки апокрифічних нічних жахів Дамаска і ганебні рядки з химерного Image du Monde[44] Ґотьє де Метца[45]. Я повторював дивні вирази, бурмотів щось про Афразіаба[46] і демонів, які пливли з ним уздовж Окса[47]; раз по раз наспівував фразу з однієї з казок Лорда Дансені[48]: «всепоглинаюча чорнота безодні». Одного разу, коли сходи несподівано стрімко пішли вниз, я почав цитувати Томаса Мура [49]монотонним наспівом, аж доки мені самому не стало моторошно від цих рядків:

Здавалося, що час зупинився, аж раптом я знову відчув під ногами рівну підлогу. Я опинився у приміщенні дещо вищому за кімнати у двох менших храмах, що були на неймовірній відстані наді мною. Я не міг стати на повен зріст, але, стоячи на колінах, міг випростатися, і у темряві почав навгад плазувати у різні боки. Скоро я зрозумів, що опинився у вузькому проході, вздовж якого стояли дерев’яні скрині зі скляними віками. Мене змусила здригнутися сама лише думка про те, що може ховатися за полірованим деревом і склом у цій палеозойській безодні. Скрині були, очевидно, навмисне розташовані обабіч проходу на однаковій відстані, вони були видовжені і лежали горизонтально, ніби домовини. Коли я спробував пересунути дві чи три скрині, виявилося, що вони були міцно прикріплені до підлоги.

Прохід виявився доволі довгим, тож я намагався просуватися швидше, але у мене це виходило настільки погано, що збоку, мабуть, виглядало вкрай жахливо; час від часу я наближався до стін проходу і обмацував їх, щоб упевнитися, що ні вони, ні скрині нікуди не звертають. Як людина, що звикла мислити образами, я майже забув про темряву, і моя уява малювала безкінечний одноманітний коридор зі скринями із дерева і скла, так ніби я його бачив навіч. І тоді на мить мене охопили емоції, які неможливо описати, і я насправді його побачив.

Не можу сказати, коли саме моя уява перетворилася на справжнє бачення; але попереду я розгледів світло, яке поступово яскравішало, і раптом збагнув, що бачу тьмяні обриси коридору і скринь, які проступали завдяки якійсь невідомій, неземній фосфоресценції. Спершу все здавалося достоту таким, яким я його й уявляв, оскільки світло було дуже слабке; та, шкутильгаючи і шпортаючись, я продовжив механічно рухатися вперед до світла і зрозумів, що порівняно з тим, що там було насправді, образи в моїй уяві — ніщо. Цей коридор був значно вишуканіше оздоблений, ніж храми у горішньому місті, — довершена пам’ятка найвеличнішого екзотичного мистецтва. Насичені, яскраві, зухвало фантастичні візерунки і зображення складалися у суцільну фреску, лінії і барви якої неможливо описати. Скрині були зроблені з дивної золотистої деревини, а віка — з тонкого скла, і всередині у них були муміфіковані фігури створінь, що своєю гротескністю перевершували навіть найхимерніші нічні жахіття.

Не можна дібрати слів, аби передати, наскільки вони були потворні. Їх можна порівняти хіба що з рептиліями, їхні тіла віддалено нагадували покруч крокодила і тюленя, але загалом це було щось, про що ніколи не чув жоден натураліст чи палеонтолог. За розміром вони були близькі до людини низького зросту, а їхні передні кінцівки закінчувалися невеликими і явно гнучкими стопами, подібно до того, як людські руки закінчуються долонями і пальцями. Та найдивнішими все ж були їхні голови, які своїм виглядом руйнували всі закони природи. На світі не існує нічого, з чим можна порівняти ці створіння — мені водночас спали на думку кіт, бульдог, міфічний сатир і людина. Навіть сам Юпітер не міг би похизуватися таким широким і опуклим чолом, проте роги, відсутність носа і крокодиляча щелепа не дозволяла віднести ці створіння до будь-яких відомих видів. Деякий час я сумнівався щодо справжності цих мумій, підозрюючи, що вони могли бути рукотворними ідолами; та скоро дійшов висновку, що насправді вони були представниками якихось надзвичайно давніх видів, які населяли безіменне місто. На довершення їхньої гротескності, більшість із них була щедро прибрана у коштовні тканини і рясно вкрита золотими прикрасами, коштовним камінням і невідомими мені блискучими металами.

Ці плазуни, очевидно, були надзвичайно значущими, бо серед фантастичних фресок на стінах і стелі переважали їхні зображення. Напрочуд майстерно художник намалював їх у їхньому власному світі, де міста і сади були спроектовані і підлаштовані під їхні розміри; і мене не полишала думка про те, що вся їхня історія у зображеннях була алегоричною, відбивала еволюцію того народу, який їм поклонявся. Я вирішив, що ці створіння були для жителів безіменного міста тим самим, чим були вовчиця для Рима чи якась тотемна тварина для племені індіанців.

Залишаючись при цій думці, я вважав, що можу прослідкувати дивовижну історію безіменного міста, легенду могутньої приморської столиці, що володіла світом ще до того, як із морських хвиль піднялася Африка, і її боротьбу з пустелею, яка насувалася на родючу долину, коли відступило море. Я бачив її війни і перемоги, її негаразди і поразки і, нарешті, жахливу битву проти пустелі, коли тисячі її мешканців — алегорично представлених у вигляді химерних рептилій — були змушені прорубати крізь скелі шлях, який дивовижним чином привів їх до іншого світу, про який розповідали їм пророки. Всі ці сюжети поставали переді мною яскравими і реалістичними, і зв’язок зображень із жахливим спуском, який я здійснив, був беззаперечний. На деяких я навіть упізнав пройдений мною шлях.

Просуваючись коридором до яскравішого світла, я помітив зображення пізніших подій — відхід народу, який протягом десяти мільйонів років населяв безіменне місто і долину навколо нього; людей, чиї серця краялися, коли вони покидали свою батьківщину, де їхні пращури, що були колись кочівниками, поселилися на зорі земної юності і вирубали у недоторканій скелі ці доісторичні храми, в яких ніколи не змовкали молитви. У яскравішому світлі я міг краще роздивитися зображення, і все ще вважаючи, що химерні рептилії — це алегоричні образи колишніх мешканців, я розмірковував про звичаї безіменного міста. Багато що здавалося незрозумілим і непоясненним. Цивілізація, яка мала власне письмо, очевидно, піднялася до вищого рівня, ніж пізніші єгиптяни і халдеї, і все ж тут були певні прогалини. Я не міг, до прикладу, знайти жодного зображення смерті чи похоронного ритуалу, окрім тих, що стосувалися воєн, насильства і моровиці; мене цікавила причина такого замовчування природної смерті. Здавалося, що вони як розраду плекали ілюзорний ідеал земного безсмертя.

Найбільшою мальовничістю й химерністю відрізнялися зображення у кінці проходу; панорама покинутого і зруйнованого безіменного міста контрастувала із дивним новим царством чи раєм, до якого весь народ прокладав собі шлях крізь скелю. На цих зображеннях місто і пустельна долина завжди поставали у місячному сяйві, поруйновані стіни огортав золотий німб, немов натякаючи на бездоганну розкіш давніх часів, які вдалося так майстерно передати художникові. Сцени райського життя були настільки пишні, що у них важко було повірити; вони зображали невідомий світ незгасного світла, з величними містами і неземними пагорбами та долинами. Мені здалося, що на останніх фресках стала помітна творча криза художника. Виконання малюнків було менш досконалим, і вони стали значно химернішими навіть за найбезглуздіші з попередніх сюжетів. Вони ніби ознаменовували поступовий занепад стародавньої раси і водночас її зростаючу злість на зовнішній світ, з якого її витіснила пустеля. Фігури людей, постійно зображуваних у подобі священних рептилій, поступово зменшувалися, хоча їхній дух, що витав над руїнами у вигляді місячного світла, тільки розростався. Змарнілі священики — рептилії в ошатних вбраннях — насилали прокляття на принесене ззовні повітря і на всіх, хто ним дихав; і одна жахлива фінальна сцена зображала примітивного чоловіка, либонь, першожителя давнього Ірема, Міста Колон, розірваного на шматки представниками прадавнього народу. Я згадав, як араби бояться безіменного міста, і зрадів, бо на цьому моменті фрески закінчувалися і далі прохід продовжувався голими сірими стінами і такою ж стелею.

Споглядаючи історичні сюжети на фресках, я наблизився до кінця низького проходу і нарешті побачив величезні ворота, крізь які пробивалося світіння. Підповзши до них, я скрикнув від невимовного здивування, викликаного тим, що постало за воротами; замість інших, яскравіше освітлених кімнат там була лише безмежна порожнеча, наповнена однорідним сяйвом — таким, яке бачить людина з вершини Евересту, поринувши поглядом в океан сонячного проміння. Прохід позаду мене був такий тісний, що я не міг випростатися, а попереду лежало неосяжне підземне сяйво.

Вихід з печери закінчувався майданчиком, з якого в ту безодню вели сходи — численні маленькі східці, такі самі, як у тих чорних коридорах, які я вже проходив, — тож я спустився на кілька футів, і все навколо поглинув сліпучий туман. Біля лівої стіни проходу, оздоблені фантастичними барельєфами, височіли масивні мідні двері, здатні повністю ізолювати цей ясний світ від скельних проходів і склепів. Я поглянув на сходи і раптом побоявся на них ступати. Мені не вдалося відчинити мідних дверей. Тоді я ліг на кам’яну підлогу, і навіть у цій смертельній утомі мене не залишало сум’яття шалених думок.

Поки я лежав із заплющеними очима і роздумував над побаченим, у моїй пам’яті яскраво поставали речі, які я краєм ока помітив на фресках, — сцени з життя безіменного міста за часів його розквіту, родючість долини навколо нього і віддалені землі, з якими вели торгівлю міські купці. Мене бентежила якась метафізична прикметність алегорії плазунів і те, що її настільки ретельно дотримувалися у зображенні такої важливої історії народу. На фресках безіменне місто поставало пропорційним до розмірів рептилій. Я дивувався, наскільки ж воно було величним, і раптом згадав деякі незвичні особливості, які я помітив серед руїн. Насамперед мене цікавило те, чому стелі у храмах і підземному коридорі були такі низькі, хоч і їх, поза сумнівами, вирубали такими з пошани до божественних рептилій, що там ушановані; при цьому їхні прочани були змушені ставати на коліна. Скоріш за все, давніші обряди передбачали плазування як наслідування рухів тих створінь. Утім, жодна релігійна теорія не змогла б переконливо пояснити, чому горизонтальний прохід цього жахливого спуску був такий самий низький, як і храми, — чи навіть нижчий, бо у ньому, навіть стоячи на колінах, неможливо випростатися. Згадавши про химерних рептилій, огидні мумії яких були настільки близько від мене, я знову відчув напад страху. Асоціації, що виникають у процесі мислення, бувають дуже вигадливі, і я зіщулився від думки, що крім того примітивного бідолахи, якого на останньому зображенні розірвали на шматки, я був єдиною людиною серед цього скупчення реліктів і символів первісного життя.

Та, як це зазвичай буває у моєму незвичайному мандрівному житті, згодом цікавість здолала страх. Сяюча безодня і те, що в ній могло бути, здавалися мені достатньо важливими для нового дослідження. Я не мав жодного сумніву в тому, що далеко внизу, за численними незвичайно маленькими східцями, лежить дивовижний таємничий світ, і сподівався знайти якісь пам’ятки людського існування, яких не було на малюнках у проході. У цьому підземному царстві фрески зображали фантастичні міста, пагорби і долини, і моя уява вже ширяла над величними руїнами, які на мене чекали.

Власне, мої страхи стосувалися радше минулого, аніж майбутнього. Навіть фізичний страх, що я відчував у тісному коридорі з муміфікованими рептиліями за багато миль від поверхні землі, перед лицем іншого світу, туманного і з гнітючим світлом, не міг зрівнятися зі смертельним жахом, який навіювали довкілля і дух цієї первозданної безодні. Здавалося, ніби сама давнина, глибину якої неможливо осягнути, проступала із первісних каменів і скельних храмів безіменного міста. Навіть на найпізніших із приголомшливих фрескових мап були зображені океани і континенти, невідомі зараз людям, і тільки подекуди виднілися більш-менш знайомі обриси берегів. Ніхто б уже не міг пояснити, що трапилося протягом геологічної ери, яка відділяє нас від того часу, бо малюнки стерлися, а ненависний до смерті народ, на жаль, не встояв перед загибеллю. Свого часу у цих печерах і у світі сяйва за ними буяло життя; зараз же я був наодинці з уцілілими реліквіями, і я тремтів від самої думки про незліченні віки, упродовж яких ці останки залишалися самотніми мовчазними вартовими.

Раптом мене знову опосів невимовний страх, який час від часу з’являвся, відколи я вперше побачив моторошну долину і безіменне місто, залите холодним місячним сяйвом. Та, незважаючи на виснаження, я, сидячи навпочіпки, судомно зіщулився і поглянув назад, на чорний коридор і тунелі, що вели нагору, до зовнішнього світу. Почуття, які мене охопили, були схожі на ті, що змусили мене вночі триматися осторонь від безіменного міста, і були настільки ж незрозумілі, наскільки й нестерпні. Втім, за хвилину я відчув ще більше потрясіння, почувши виразний звук — перший, який порушив абсолютну тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий, низький стогін, що линув немов від численних душ, приречених на вічні муки у підземеллі, і лунав він із того коридору, в який я пильно вдивлявся. Поступово гучність зростала, поки у низькому проході не загриміло відлуння, і водночас я відчув наростаючий потік холодного повітря, який, очевидно, струменів з тунелів і міста нагорі. Схоже, подуви цього повітря допомогли мені відновити рівновагу, бо тієї самої миті я згадав раптові пориви вітру, які щовечора і щоранку здіймалися над входом до безодні і один з яких насправді відкрив мені приховані тунелі. Я поглянув на годинник і побачив, що скоро світанок, тож налаштувався протистояти шквальному пориву, який линув униз, до своєї підземної домівки, так само стрімко, як уночі виривався на поверхню. Мій страх знову принишк — звичне природне явище розігнало моторошні думки про невідоме.

Тим часом завивання ставало дедалі гучнішим і гучнішим, з яким нічний вітер ринув у підземну безодню. Я знову припав до землі і марно намагався вхопитися за підлогу, з жахом уявляючи, як через відчинений прохід мене змітає у світлову прірву. Я не очікував такого натиску вітру, і коли зрозумів, що таки сповзаю у провалля, мене охопили зловісні передчуття, а уява почала малювати тисячі нових жахіть. Злостивість повітряної течії пробудила в мені неймовірні фантазії. Я знову зі страхом порівняв себе з людиною, зображеною в тому моторошному коридорі, — чоловіком, якого розірвав на шматки безіменний народ, — бо в тому диявольському вихорі відчувалася нестримна жага до помсти, яка ніби лише посилювалася від усвідомлення власного безсилля. Здається, останньої миті я нестямно закричав — я вже майже втратив глузд, — але навіть якщо й так, мої крики все одно розчинилися у пекельному завиванні примарного вітру. Я намагався повзти проти невидимого вбивчого потоку, але навіть не міг утриматися на місці, бо мене повільно і невблаганно тягло до невідомого світу. Зрештою, розум повністю покинув мене. Я почав безупинно повторювати незрозумілий двовірш божевільного араба Альхазреда, якому наснилося безіменне місто:

Тільки похмурі й замислені пустельні боги знають, що трапилося насправді, як відчайдушно я боровся і продирався, який Абаддон повернув мене до життя, в якому я повинен завжди пам’ятати і з жахом здригатися від нічного вітру, поки забуття — або щось гірше — не оволодіє мною. Ті речі були потворними, неприродними, приголомшливими — геть далекими від будь-якого уявлення про можливість їхнього існування, окрім того часу, коли людину терзають прокляті години безсоння.

Я вже розповідав, що лють, з якою линула повітряна течія, була інфернальною — демонічною — і що її відразливе завивання було сповнене затаєною зловісністю спустошеної вічності. Мені й досі вчуваються ці хаотичні голоси, та у моєму стражденному розумі вони вже починають набувати виразнішої форми. І там, унизу, у могилі незліченних віковічних старожитностей, за багато ліг від осяяного досвітнім сонцем людського світу, я почув незрозумілу мову химерних прокльонів злих духів. Обернувшись, я побачив у яскраво-білому сяйві безодні обриси того, що неможливо було побачити у темряві коридору, — страхітливий рій демонів — напівпрозорих, перекошених від ненависті, у безглуздих обладунках; демонів раси, яку неможливо ні з чим сплутати, — повзучих рептилій безіменного міста.

Коли вітер стих, я пірнув в огидні, наповнені страхіттями чорні надра землі; за останньою істотою захряснулися мідні двері, оглушуючи металічним гуркотом, відлуння якого піднімалися до далекого горішнього світу, щоб привітати схід сонця, як Мемнон з берегів Нілу вітав народження вогненного диска.