Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Стороннiй

Безталанний той, у кого спогади дитинства викликають лише журбу і смуток. Нещасливий той, хто може пригадати лише довгі години у величезних похмурих кімнатах з брунатними портьєрами і божевільно безкінечними рядами старовинних книжок або лише тремтливе чатування у лісах, серед химерних, велетенських, заплетених лозами дерев, які високо над головою мовчки хитають покрученими гілками. Боги ж так багато дали мені — мені, задурманеному, розчарованому, спустошеному і зламаному. І все ж я на диво наполегливо і відчайдушно тримаюся за ті скупі спогади, щойно моя свідомість готова сягнути за межі, до іншого.

Я достоту не знаю, де народився, пригадую лише замок, безмежно старий і безмежно жахливий, сповнений темних проходів, з височенними стелями, на яких око могло зачепитися хіба за павутину чи тінь. Камені у старезних коридорах завжди здавалися огидно вологими, скрізь панував гидотний запах, ніби від трупів, що гнили тут уже багато поколінь. Там завжди був півморок, тож іноді я просто запалював свічки і, дивлячись на них, відчував полегшення; надворі не сяяло сонце, бо моторошні дерева росли вище за найвищу з веж, до яких можна було увійти. Лише єдина чорна вежа своєю висотою перевершувала дерева і випиналася у незнане небо зовнішнього світу, але вона була напівзруйнована і на неї можна було піднятися, хіба вилізши прямовисною стіною, долаючи камінь за каменем.

Я певен, що прожив роки у тому місці, але я не можу виміряти час. Либонь, хтось дбав про мене, хоча я й не пригадую нікого, крім самого себе; взагалі не можу пригадати нікого живого, лише пацюків, кажанів і павуків. Думаю, хоч би хто піклувався про мене, він мав би бути неймовірно старим, бо моє перше уявлення про живу істоту пов’язане з чимось недоладно схожим на мене, лише гидким, скоцюрбленим, давнім, як і сам замок. Я не бачив нічого жахливого у кістках і скелетах, які заповнювали деякі кам’яні крипти глибоко у замковому фундаменті. У власній уяві я пов’язував ці речі з буденністю, та й вважав їх справжнішими, аніж кольорові малюнки живих істот, які я знаходив у багатьох запорошених книгах. У цих книгах я вичитав усе, що знаю. Мене не наставляв і не навчав жоден учитель, я навіть не пригадую, щоб у ті роки чув чийсь голос — навіть свій власний; і хоча у книжках я читав про мовлення, проте ніколи навіть не намагався спробувати заговорити вголос. Я теж ніколи не замислювався про свою зовнішність, бо у замку не було дзеркал, і хіба що я несвідомо відчував себе схожим на тих молодих людей, яких бачив на малюнках у книжках. Я відчував себе юним, бо пам’ятав небагато.

Я нерідко спочивав за межами замку, потойбіч рову зі смердючою водою, під темними мовчазними деревами, годинами мріючи про те, що вичитав у книжках; уявляв себе посеред яскравого натовпу у сонячному світі поза безкінечними лісами. Якось я спробував утекти, але що далі я відходив від замку, то густішими ставали тіні, і повітря все більше наповнювалося гнітючим страхом, тож я знетямлено кинувся назад, перш ніж встиг заблукати у лабіринті нічного забуття.

Отож, я мріяв і чекав у цих безкінечних сутінках, хоча й сам не знав, чого чекаю. І тоді, у тінистій самотності, моє очікування світла і жадання його стало таким нестерпним, що я геть втратив спокій і у молитві здійняв руки до тієї єдиної поруйнованої чорної вежі, яка здіймалася вище дерев і випиналась у незнане небо зовнішнього світу. І я вирішив, що піднімусь на вежу, хоча й можу упасти, бо краще раз побачити небо і померти, аніж жити без жодного сонячного промінчика.

Я піднімався у напівтемряві стертими старими кам’яними сходами, аж доки не дістався місця, де вони обривалися, а звідти, ризикуючи зірватися, дерся угору, хапаючись за невеликі виступи стіни. Цей мертвий, голий кам’яний циліндр був зловісним і жахливим; чорний, поруйнований і покинутий, ще моторошніший від потривожених кажанів, крила яких не будили у ньому жодного звуку. А все ж ще жахливішою і сповненою відчаю була швидкість мого просування, бо хоч би скільки я ліз, темрява наді мною не розсіювалася, і мене огортало холодом — віковим і замогильним. Я тремтів, думаючи про те, чому не можу досягти світла, але не наважувався поглянути донизу. Я гадав, що то мене раптово наздогнала ніч, і марно намацував вільною рукою вікно-бійницю, щоб поглянути, як високо я видерся.

Зненацька, після вічності жахливого підйому наосліп тією безнадійною, вигнутою стіною, я відчув, як моя голова торкнулася чогось твердого, і зрозумів, що то, нарешті, дах чи, принаймні, якесь перекриття. У темряві я підняв вільну руку і промацав перепону, з’ясувавши, що вона кам’яна і непорушна. Тоді я почав повзти вежею по колу, хапаючись за будь-який виступ слизької стіни, аж доки нарешті намацав місце, де перешкода трохи піддавалась, і знову підтягнувся вгору, штовхаючи головою люк чи то двері, оскільки обидві руки мені тепер були потрібні, щоб завершити цей карколомний підйом. Наді мною була непроникна темрява, і, пролазячи у цей отвір, я знав, що моє сходження ще не закінчилося, бо люк був лише проходом крізь кам’яну підлогу приміщення, яке було дещо більшого діаметру, аніж підніжжя вежі; не було сумнівів, що це підлога якоїсь величезної спостережної кімнати. Я обережно заліз досередини, намагаючись не дати важкій плиті упасти на місце, але з моїм останнім ривком вона все ж опустилася назад. Я лежав на кам’яній підлозі і слухав відлуння її падіння, сподіваючись, що за потреби зможу знову її підняти.

Упевнений, що зараз я на величезній висоті, якої не сягає гілля проклятих дерев того лісу, я підвівся з підлоги і став навпомацки шукати вікно, щоб уперше поглянути на небо, на місяць і зорі, про які я читав. Але на мене чекало гірке розчарування, бо довкола були лише широкі мармурові полиці, на яких стояли продовгуваті скрині, розмір яких викликав занепокоєння. Все більше і більше я роздумував і запитував себе, які страшні таємниці можуть бути поховані у цій кімнаті, так давно відрізаній від нижнього замку. Тоді раптово мої руки намацали двері, врізані у кам’яний портал, вкритий дивною різьбою. Я спробував тиснути на клямку, але марно. Тоді, неймовірно напруживши усі сили, я зумів їх відчинити. Щойно я це зробив, мене охопило найбільше блаженство із будь-коли пережитих, бо крізь фігурні залізні ґрати наприкінці короткого кам’яного коридора, до якого з відчинених дверей піднімалися східці, непорушно сяяв місяць уповні, якого я ніколи раніше не бачив ні у снах, ні у невиразних видіннях, які я не наважуся назвати спогадами.

Гадаючи, що тепер я нарешті дістався вершини замку, я кинувся вгору сходами, які вели до ґрат, але місяць, що раптово сховався за хмари, змусив мене збавити крок, і я почав просуватися крізь темряву набагато обережніше. Коли я досягнув ґрат, навколо усе ще панувала темрява, і хоч ґратчасті віконниці не були замкненими, я не ризикнув їх відчиняти, боячись упасти з величезної висоти, на яку видерся. А потім знову вийшов місяць.

Найзловіснішою з усіх несподіванок є геть неочікувана і абсолютно неймовірна. Ніщо з пережитого мною раніше не може зрівнятися своїм жахом із тим, який я пережив, побачивши дивовижну картину, що постала переді мною. Саме видовище було цілком звичайним, і саме тому воно викликало таке заціпеніння, бо ось що я побачив: замість запаморочливого краєвиду верхівок дерев, що мав відкриватися з неосяжної висоти, довкола мене на тому самому рівні, де я стояв, простягалася поверхня землі, вкрита мармуровими плитами і засіяна колонами, а також із давньою кам’яною церквою, зруйнований шпиль якої примарно виблискував у місячному сяйві.

Напівпритомний, я прочинив ґратки і вийшов назовні, на посипану жорствою доріжку, яка розходилась у двох напрямках. Мій розум, хай сторопілий і розгублений, все ще несамовито прагнув до світла, і навіть останній неймовірний випадок не міг стримати мене. Я не знав, та мені було й байдуже, чи до цього видива спричинилося божевілля, сон або якісь чари, але був налаштований за будь-яку ціну продовжувати всотувати блиск і розкоші довкілля. Я не знав, хто я чи що я, не знав, що може бути довкола мене, але, поволі рухаючись уперед, віднайшов у своїй пам’яті якийсь жахливий тьмяний спогад, завдяки якому мій шлях не був цілком випадковим. Залишивши позаду місцину з плитами і колонами, я пройшов попід аркою і побрів рівниною, іноді йдучи дорогою, а іноді сходячи з неї, з цікавістю прогулюючись луками, на яких тільки випадкові камені зраджували правічну забуту дорогу. Одного разу я перетнув швидку річку, де рештки покришеної, замшілої кладки розповіли про давно зниклий міст.

Мабуть, минуло більше двох годин, перш ніж я дістався старого, повитого плющем замку і густо зарослого деревами парку, жахливо знайомого, і все ж незбагненно чужого. Я побачив, що рів заповнений водою, а деяких добре знайомих мені веж немає, натомість звичний вигляд спотворювала пара нових флігелів. Але з найбільшою цікавістю і захватом я споглядав відчинені вікна — розкішно осяяні світлом, вони наповнювали довколишній простір звуками веселого бенкету. Підійшовши до одного з них, я побачив дивно одягнених людей; вони весело перемовлялися між собою. Повторюю, що я ніколи досі не чув живої мови і міг хіба приблизно уявляти, про що вони говорять. Обличчя деяких із них пробуджували в мені безмежно давні спогади, інші були геть незнайомими.

Я увійшов крізь низьке вікно до яскраво освітленої зали, роблячи крок від миті проблиску надії до найчорніших мук відчаю і горя. Жахіття не забарилося, бо щойно я увійшов, переді мною одразу постала найстрахітливіша зі сцен, які я будь-коли міг собі уявити. Заледве я переступив поріг, як усе товариство охопив раптовий, незрозумілий і безмежний жах, спотворивши кожне обличчя і майже з кожного горла викликавши відчайдушні крики страху. Всі кинулися тікати, у тисняві і паніці дехто втрачав свідомість, їх відтягували товариші, які й самі стрімголов утікали геть. Багато хто затуляв обличчя руками і безпомічно, наосліп метушився у пошуках виходу, перекидаючи меблі і б’ючись об стіни, перш ніж дістатися котроїсь із безлічі дверей.

Крики були нестерпними; самотній і спантеличений я стояв у пречудовій залі, слухаючи їхні відлуння, що поволі слабшали, і тремтів від думки про те, що незримо може скрадатися побіля мене. На перший погляд кімната здавалася порожньою, але щойно я рушив у бік одного з альковів, мені здалось, що я вловив там чиюсь присутність — слабкий порух за золотими дверима в арці, які вели до іншої, схожої кімнати. Наближаючись до арки, я все більше переконувався у чиїйсь присутності потойбіч, а впевнившись, я видав свій перший і останній звук — жахливе завивання, яке вразило мене не менше, ніж його мерзенна причина, — у всіх страхітливих деталях я побачив невимовне, непередаване, неймовірне чудовисько, яке лише своїм виглядом перетворило веселе товариство на зграю очманілих втікачів.

Не можу навіть описати, на що воно скидалося, бо це було втілення всього брудного, гидкого, відразного, потворного і ненависного. Це було замогильне втілення тліну, прадавності і розкладу; зогнилий, занепалий образ нечистого одкровення, жахливе відображення того, що милосердна земля має вічно залишати похованим. Бачить Бог, воно було не від цього світу — або більше не від цього світу, — і все ж, на свій жах, я побачив у його поточених червами рисах, що світили кістками, огидну пародію людської подоби; а в його зотлілому одязі, що ледве тримався купи, невловимі риси шляхетності, і це мене ще дужче злякало.

Я був скутий жахом, але, намагаючись втекти, спробував себе пересилити; однак одного кроку назад виявилося недосить, щоб розвіяти чари, якими мене скував безіменний безмовний монстр. Мені забракло сил навіть заплющити очі, заворожені склистими кристалами, які з ненавистю витріщалися на мене; хоч їх і повило милосердною поволокою сліз і це жахливе щось вже бачилося не так чітко, як спочатку. Я пробував підвести руку, щоб затулитися від нього, але був уже настільки нервово виснажений, що моя рука відмовилася коритися моїй волі. Цієї спроби, втім, виявилось досить, щоб утратити рівновагу; аби не впасти, я був змушений ступити кілька кроків уперед. А ступивши, раптово і судомно усвідомив спорідненість зловорожої істоти, гидке дихання якої я, здавалося, уже чув. Майже божеволіючи, я все ж спромігся простягнути руку, щоб захиститися від мерзотної примари, яка була так близько; тоді на єдину страшну секунду космічного жаху і пекельної незворотності мої пальці торкнулися враженої гнилизною простягненої лапи чудовиська під золотою аркою.

Я не закричав, але тієї ж миті замість мене закричали всі кровожерні вампіри, що мчать верхи на нічному вітрі, коли мою свідомість затопила нестримна лавина душогубних спогадів. В одну мить я пригадав усе, що зі мною сталося; я згадав те, що було за межами похмурого замку і лісу, я впізнав з часом перебудовану споруду, в якій зараз перебував, і, що найгірше, упізнав нечестивого виродка, який, вишкірившись, стояв переді мною, коли я відсмикував свої осквернені ним пальці.

Однак у безмірі всесвіту є не лише гіркота, але й бальзам, і бальзам цей — забуття. У неосяжному жахові тієї миті я забув про те, що мене лякало, а сплеск страшних спогадів розчинився у хаосі відлуння окремих образів. Напівпритомний, я покинув це прокляте примарне лігво, швидко і тихо вибігши під місячне сяйво. Коли я повернувся на вкриту мармуром площу біля церкви і спустився сходами, то виявив, що кам’яний люк уже не зрушити з місця; я не шкодував за цим, бо ненавидів старовинний замок і ліс, що його оточував. Віднині з веселими і дружніми вампірами я сідлаю нічні вітри, а вдень ми граємось у катакомбах Нефрен-Ка, у недоступній і незнаній долині Гадот біля Нілу. Я знаю, що світло не для мене, окрім місячного сяйва над скелястими гробницями Неба, не для мене й радощі, окрім не знаних нікому свят у Нітокрисі під Великою Пірамідою; і в моїй знову віднайденій дикій свободі я мало що не благословляю гіркоту неприкаяності.

Бо хоч забуття і принесло мені спокій, я завжди пам’ятаю, що я сторонній; я чужинець у цьому сторіччі, серед тих, хто досі є людьми. Я знаю це ще відтоді, як простягнув руку до виродка у величезній позолоченій рамі; витягнув пальці і торкнувся холодної і непроникної поверхні шліфованого скла.