Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Покинутий будинок

Навіть найбільші жахіття нерідко мають іронічний присмак. Іноді іронія вплітається безпосередньо у ланцюжок подій, іноді ж прозирає лише у їх випадкових зв’язках із певними місцями чи особами. Для ілюстрації останнього різновиду чудово пасуватиме випадок, який трапився у старовинному містечку Провіденс, куди наприкінці сорокових, бувало, заїздив Едґар Алан По[107], без особливого успіху сватаючись до обдарованої поетеси, пані Вітмен[108]. По зазвичай зупинявся у «Садибі» на Бенефіт-стріт, — цей готель колись називався «Золота Куля», і під його дахом ночували Вашинґтон, Джеферсон та Лафаєт[109], — а його улюблений прогулянковий маршрут пролягав на північ тією ж вулицею аж до будинку пані Вітмен і далі до сусіднього пагорба, на якому стояла церква Святого Іоана з прилеглим цвинтарем, який просто зачаровував письменника величезною кількістю могил вісімнадцятого століття.

Іронія ж полягає ось у чому. Під час своїх постійних прогулянок найбільший у світі майстер жахливого і незвичного не раз проходив повз такий собі будинок на східному боці вулиці; занедбана, старомодна будівля стояла на крутому схилі пагорба, до неї прилягав запущений двір, який існував ще відтоді, коли довколишні землі були справжнім пустирем. Здається, він ніколи не говорив і не писав про цей дім, немає жодних доказів того, що він його взагалі помічав. А все ж цей будинок в очах двох людей, які володіють певною інформацією, зрівнявся, а то й перевершив жахливі фантазії генія, який у своєму незнанні так часто проходив повз нього. Він і донині перевершує, спідлоба роззираючись довкола, як символ усього невимовно жахливого.

Будинок був — і, якщо на те пішло, і досі є — такого типу, який неодмінно привертає до себе увагу. Спершу це була ферма чи якась фермерська будівля, але потім будинок набув типових обрисів новоанглійської колоніальної архітектури середини дев’ятнадцятого століття — розкішна двоповерхова садиба з гострим дахом і глухою мансардою, георгіанським дверним порталом і внутрішньою обстановкою, продиктованою тогочасними смаками. Він виходив вікнами на південь, один бічний фасад, на східному схилі пагорба, був укопаний в землю майже по самі вікна, інший же його бік, який межував з вулицею, був оголений до самого підмурку. На його конструкції, якій уже більш ніж півтораста років, позначилось вирівнювання і випрямлення дороги, яка проходила поблизу; йдеться про Бенефіт-стріт — раніше вона називалася Бек-стріт і була просто вузенькою вуличкою, що петляла поміж могил перших поселенців. Випрямили ж її тільки після того, як перепоховали тіла на Північному кладовищі, уможлививши з морального боку прокладання дороги через старі родинні ділянки.

Спершу західна стіна здіймалася за якихось двадцять футів над урвищем біля дороги, але через розширення вулиці приблизно в часи Революції цей проміжний простір майже зник, настільки оголивши фундамент, що довелося збудувати наріжну стіну із цегли, зробивши з глибокого підвалу вихід на вулицю, з дверима і двома надземними віконцями, неподалік нового громадського маршруту. Коли сто років тому там проклали тротуар, вулиця взагалі наблизилася упритул до будинку; під час своїх прогулянок По, мабуть, бачив лише глуху стіну із сірої цегли, яка починалась врівень з тротуаром і здіймалася на висоту десяти футів аж до цього найдавнішого, критого ґонтом будинку.

Розлога земельна ділянка простягалась схилом пагорба далеко вгору, майже до Вітон-стріт. Територія на південь від дому, що прилягала до Бенефіт-стріт, була, звісно, значно вищою за рівень хідника, утворюючи своєрідну терасу, відгороджену високим земляним валом із замшілого каменю і пронизану крутим прольотом вузеньких східців, які поміж стін цього своєрідного каньйону вели угору, до недоглянутого газону, вологих цегляних стін і занедбаних садів, де на тлі розбитих цементних ваз, перекинутих з триніжок проіржавілих казанів та інших подібних речей виднілися понівечені погодою парадні двері з розбитими одвірками, прогнилими іонічними пілястрами[110] і поїденим червами трикутним фронтоном.

Усе, що я чув у роки своєї юності про цей покинутий будинок — це те, що там померло дуже багато людей. Саме тому, казали мені, перші власники і залишили дім, переїхавши кудись через двадцять років після того, як його збудували. Щось вочевидь нездорове було у цьому домі, можливо, причиною цього була вологість і грибок у підвалі, чи якийсь нудотний запах, протяги у коридорах, а чи стан води у криницях і водогоні. Цього було достатньо, а про більше ніхто з моїх знайомих і не замислювався. Лише нотатки мого дядька-антиквара, доктора Ілайг’ю Віппла, відкрили переді мною похмуріші, потаємніші припущення, сформовані під впливом місцевого фольклору, поширеного серед старих слуг і простолюду; ці чутки ніколи не виходили за межі вузького кола людей, а більшість і взагалі забулися, коли Провіденс став метрополією із сучасним мінливим населенням.

Загалом же річ у тім, що більшість спільноти ніколи не вважала цей будинок чимось на кшталт «дому з привидами». Не було всіляких оповідок про брязкіт ланцюгів, подуви холодного вітру, миготливе світло чи обличчя у вікнах. Найневиправніші пліткарі іноді казали, що будинок «нещасливий», але навіть вони у своїх судженнях не йшли далі цього. Що насправді не викликало жодних сумнівів і заперечень, то це величезна кількість людей, які там мерли; чи, точніше кажучи, помирали раніше, бо після певних подій понад шістдесят років тому будівля геть занепала, оскільки її майже неможливо було здати в оренду. Люди там помирали не раптовою смертю чи від якоїсь конкретної причини; радше скидалось на те, що у них поступово вичерпувалась життєва сила, тож мешканці будинку помирали від тих хвороб, до яких мали природну схильність, просто вкрай стрімким був перебіг самої недуги. У тих же, які не помирали, проявлялись різних ступенів анемія чи сухоти, іноді ж навіть зниження розумової активності, що явно не свідчило на користь цілющих властивостей будинку. Варто додати, що сусідні будинки були цілком позбавлені цих згубних рис.

Ось і все, що я знав, перш ніж моє наполегливе розпитування змусило мого дядька показати мені нотатки, які, зрештою, і спонукали нас розпочати жахливе розслідування. Коли я був дитиною, той покинутий будинок так і стояв порожнім, в оточенні недоглянутих, покручених, химерних старих дерев, високої, незвично бляклої трави і просто потворних бур’янів на високій терасі подвір’я, на якому ніколи не співали птахи. Хлопчаками ми облазили всю ту місцевість, я досі пам’ятаю свій дитячий страх не лише перед тривожною нетутешністю моторошних рослин, але й перед зловісною атмосферою і запахом занедбаного дому, незамкнені передні двері якого ми нерідко відкривали, щоб полоскотати собі нерви. Більшість невеликих віконець були розбиті, а невимовний дух запустіння витав над трухлявими панелями, розхитаними внутрішніми віконницями, відклеєними шпалерами, обсипаним тиньком, хисткими сходами і поламаними меблями, які ще зосталися. Відчуття жаху посилювали пил і павутиння, і потрібно було бути сміливим, щоб наважитися піднятися сходами на горище, помережаний кроквами простір якого освітлювався тільки маленькими підсліпуватими віконцями з обох боків на фронтонах і був захаращений уламками скринь, стільців і прядок, так обплетеними павутиною безкінечних років, що вони набули монструозних і жахливих форм.

Але, зрештою, найстрашнішим місцем у будинку було не горище, а глиноземний вологий підвал, до якого ми чомусь відчували найбільшу огиду, навіть попри те, що він повністю виходив на поверхню з боку вулиці, де від людного тротуару його відділяли лише тонкі двері і стіни з прорізаними у них вікнами. Ми ніяк не могли вирішити, чи варто нам туди заходити у пошуках вражень, чи краще уникати підвалу — в ім’я збереження наших душ і здорового глузду. По-перше, тут найсильніше відчувався той жахливий сморід, яким повнився будинок; по-друге, нам не подобалася білувата грибкова порость, яка за дощової погоди влітку вкривала тверду земляну долівку. Ці гриби, схожі на гротескні пародії зелені із двору, були справді жахливими; огидні шаржі на поганки і вертляниці[111], подібних яким ми ніколи і ніде більше не зустрічали. Вони швидко гнили і у певний момент починали світитися слабким фосфоричним сяйвом; тож нічні перехожі іноді говорили про відьомські вогні, що мерехтять за вибитими шибками вікон, з яких сочився сморід.

Ми ніколи — навіть у найшаленішому настрої на Хеловін — не залазили у цей підвал вночі, але й під час денних візитів не раз спостерігали фосфоресценцію, особливо коли день видавався похмурий і вологий. Була там іще одна невловна річ, яку, здавалося нам, ми все-таки помічали — дивна річ, яка, скоріш за все, існувала лише в нашій уяві. Я кажу про якусь розмиту білувату пляму на брудній підлозі — нечітку, рухому, багнисту пляму селітри, яку, здавалося, ми іноді розрізняли серед порослі грибів біля великої печі у підвальній кухні. Іноді нас вражало, наскільки ця пляма схожа, хай і віддалено, на скорчену людську постать, хоча зазвичай такої схожості ми не спостерігали, а іноді не бачили там навіть білого нальоту. Одного дощового дня, коли це враження було особливо сильним, а ще й коли, до всього, мені здалося, ніби я побачив якусь тонку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів із селітристої плями біля печі, я розповів про це дядькові. Він усміхнувся у відповідь на цю вигадку, але, здавалося, його усмішка була навіяна якимись спогадами. Пізніше я почув, що схожий образ згадувався у деяких диких давніх легендах простолюду — образ цей також був пов’язаний із потворними, тваринними формами, яких набував дим із великого комина, і з дивними обрисами, яких іноді набувають деякі звивисті корені, торуючи шлях у підвал крізь розхитані каменюки фундаменту.

Дядько не показував мені нотаток і матеріалів стосовно покинутого будинку, які йому вдалось зібрати, аж поки я не став зовсім дорослим. Доктор Віпл був здорового глузду консервативним лікарем старої школи і, незважаючи на увесь власний інтерес до того місця, не квапився заохочувати молодий розум у його потягу до надприродного. Його власна позиція постулювала лише те, що будівля і прилегла територія перебували в стані очевидної антисанітарії і не мала в собі нічого надприродного; проте він розумів, що той захоплюючий ореол, який збуджував навіть його інтерес, у вигадливій свідомості дитини може втілитися у форму найжахливіших асоціацій.

Доктор був неодружений; сивоголовий, чисто поголений, старомодний джентльмен з репутацією місцевого історика, він часто ламав списи у суперечках з такими шанованими полемістами і оборонцями традицій, як Сідні С. Райдер і Томас В. Бікнелл. Він разом зі своїм єдиним слугою мешкав у георгіанському маєтку з дверним кільцем і закутими в металеві перила сходами, який відчайдушно балансував на крутому підйомі Норт-Корт-стріт за старезним цегляним будинком і спорудою колоніальної доби, де його дід — кузен того самого знаменитого капітана Віпла, який спалив озброєну шхуну Ґеспі флоту Її Величності у 1772 році — на законодавчих зборах 4 травня 1776 року голосував за незалежність Род-Айленда. У його бібліотеці з вологим повітрям, невисокою стелею, вкритими цвіллю білими панелями, різьбленнями над каміном і маленькими, затіненими виноградом віконечками зберігались реліквії і записи про його стародавній рід, чимало з яких містили незрозумілі відсилання до покинутого будинку на Бенефіт-стріт. Те моровище було від нас не так і далеко — бо зараз Бенефіт пролягає просто над будівлею суду, де перші поселенці вгризалися у стрімкі схили пагорба.

Коли, зрештою, мій зрілий вік і постійні вмовляння змусили дядька відкрити мені те, що він знав про будинок, я побачив, що переді мною постала доволі дивна хроніка. Крізь усе багатослів’я, численні дати і нудну генеалогію, якими переважно пістрявіли матеріали справи, постійним лейтмотивом уперто проступали трагізм подій і їхня надприродна зловісність, що вразило мене навіть більше, аніж самого пана доктора. Цілком окремі події були беззаперечно пов’язані між собою, а несуттєві, на перший погляд, подробиці могли приховувати безліч страхітливих припущень. Мене охопила нова жагуча цікавість, порівняно з якою моя ж хлоп’яча допитливість блідла, здаючись безглуздою та смішною. Перше ж відкриття спонукало нас до виснажливих досліджень, а зрештою й до моторошного пошуку, який так катастрофічно закінчився для мене і мого родича. Бо останньої миті дядько наполіг на тому, щоб долучитися до ініційованих мною пошуків, а після єдиної ночі у тому будинку вже більше не повернувся на світ божий. Я почуваюсь самотньо без тієї доброї душі, довгі роки життя якої були позначені шляхетністю, чеснотами, добрим смаком, великодушністю і вченістю. Щоб ушанувати його пам’ять, я спорудив мармурову урну на цвинтарі церкви Святого Іоана — на місці, яке так любив По, у затінку величезних верб на пагорбі, де склепи і надгробки упокорено туляться поміж білим громаддям церкви та стінами будинків і банків на Бенефіт-стріт.

В історії будинку, що поставала з мішанини дат, не було нічого зловісного ані в його спорудженні, ані у відомостях про багату і шановану родину, яка його збудувала. А проте вже від самісінького початку над будинком нависла якась лиховісна тінь, яка невдовзі здобула чіткіше окреслення. Дбайливо зібрані моїм дядьком записи починаються з часу зведення будику у 1763 році і містять величезну кількість деталей. У покинутому нині будинку, здається, спершу мешкав Вільям Гарріс, його дружина Рубі Декстер і діти: Елькана, народилася у 1755 році, Ебіґейл, народилася у 1757 році, Вільям Молодший, народився у 1759 році, і Рут, народилася у 1761 році. Гарріс був успішним торговцем і моряком Вест-Індійської торгової компанії, пов’язаної з фірмою Обедайї Брауна і його племінників. Коли Браун у 1761 році помер, нова фірма «Ніколас Браун & Ко» зробила Гарріса власником брига Розважливість, збудованого у Провіденсі, водотоннажністю 120 тонн, що дало йому можливість заснувати власне родинне вогнище, про яке він завжди мріяв ще з часів одруження.

Місце, яке він обрав під забудову — нещодавно вирівняна ділянка нової фешенебельної Бек-стріт, яка проходила схилом пагорба над багатолюдним Чіпсайдом, — було найкращим з усіх можливих, тож будівля добре вписалася в довкілля. Це було найбільше, що могла собі дозволити людина із середніми статками, тож перед очікуваним народженням уже п’ятої дитини Гарріс поквапився переїхати у новий будинок. Хлопчик, що з’явився на світ у грудні, народився мертвим. За наступні півтораста років жодна дитина у цьому домі не народилася живою.

Наступного квітня почали хворіти діти, Ебіґейл і Рут померли ще до кінця місяця. Лікар Джеб Айвз діагностував у них якийсь різновид дитячої лихоманки, хоча люди стверджували, що то не було простою недугою чи швидкоплинними сухотами. У будь-якому разі, здавалося, що хвороба перехідна: Анна Боуен, одна з двох слуг, наступного червня померла з тими самими симптомами. Ілай Лідеасон, інший служник, постійно скаржився на слабкість і вже збирався було повернутися на батьківську ферму у Регоботі, але раптово вподобав собі Мегітабель Пірс, яка прийшла на місце Анни. Він помер наступного року — року воістину сумного, бо він ознаменувався смертю самого Вільяма Гарріса, ослабленого кліматом Мартиніки, на якій впродовж попереднього десятиліття він часто і надовго затримувався у службових справах.

Повдовіла Рубі Гарріс так ніколи й не відійшла від потрясіння, завданого смертю чоловіка, а смерть її первістки, Елькани, що сталася через два роки, остаточно похитнула її здоровий глузд. У 1768 році її охопило легке божевілля, і звідтоді вона бувала лише на горішніх поверхах будинку, а її старша незаміжня сестра, Мерсі Декстер[112], переїхала до маєтку, щоб опікуватися родиною. Мерсі була негарною худющою жінкою, наділеною, проте, неабиякою силою; втім, від часу приїзду її здоров’я теж відчутно погіршилося. Вона почувала величезну прив’язаність до своєї бідолашної сестри і надзвичайно любила свого єдиного вцілілого племінника, Вільяма, який з міцного малюка перетворився на хворобливого і хирлявого юнака. Того року померла Мегітабель, а відразу по тому інший слуга, Презервд[113] Сміт, звільнився без жодних пояснень — чи, принаймні, відбрехавшись якимись несусвітніми байками і скаргами на те, що йому не подобається запах цього місця. Якийсь час Мерсі не вдавалося знайти нікого собі на допомогу, оскільки сім смертей і один випадок божевілля, які трапилися впродовж п’яти років, породили цілу купу пліток, які з часом стали геть безглуздими. Зрештою їй таки вдалося знайти нових слуг з інших міст: Енн Вайт, понуру жінку з тієї частини Північного Кінґзтауна, яка зараз існує як окреме місто під назвою Ексетер, і вмілого бостонця на ім’я Зенас Лоу.

Саме Енн Вайт першою надала зловісним чуткам певної чіткої форми. Мерсі варто було двічі подумати, перш ніж наймати когось із околиць Нусенек-Хілл, бо та лісова глухомань була, та й зараз залишається, кублом найдикіших забобонів. Ще не так давно, 1892 року, мешканці Ексетера викопали мертве тіло і ритуально спалили його серце, щоб запобігти його неодмінним «відвідинам», які становили загрозу громадському спокою і здоров’ю, тож можете уявити, які настрої панували у тій громаді 1768 року. Енн без угаву молола язиком, тож через кілька місяців Мерсі її звільнила, взявши на її місце Марію Роббінз — вірну і добру амазонку із Ньюпорта.

Тим часом бідолашна Рубі Гарріс у своєму божевіллі оповідала власні сни і марення, які нерідко були вкрай жахливими. Іноді її крики ставали просто нестерпними, і вона могла тривалий час викрикувати різні страхіття, що змусило її сина тимчасово переселитися до кузена, Пелеґа Гарріса, на Престіберіан-Лейн, біля нової будівлі коледжу. Хлопець там помітно поздоровішав, і якби Мерсі окрім доброти мала ще й розум, вона б назавжди залишила його у Пелеґа. Легенди мовчать про те, що саме пані Гарріс викрикувала під час своїх нападів божевілля, або ж наводять настільки абсурдні відомості, які спростовуються власною ж абсурдністю. Та й хіба не дивно чути, що жінка, яка володіє французькою лише на примітивному рівні, могла годинами кричати такі непристойності і складні фрази цією мовою, або що вона ж, замкнена у кімнаті наодинці із собою, повсякчас скаржилася на істоту, яка нібито витріщалася на неї, намагалася її вкусити і відгризти від неї шматок. У 1772 році Зенас помер, і коли пані Гарріс почула про це, то зареготала із цілковито невластивою їй страхітливою насолодою. Наступного року вона й сама померла і спочила на Північному кладовищі біля свого чоловіка.

Коли у 1775 році розпочалася війна із Великою Британією, Вільям Гарріс, попри свої шістнадцять і хирляву статуру, спромігся записатися до Армії Спостереження під командуванням генерала Ґріна; відтоді у нього неухильно поліпшувалося здоров’я, а ще окреслилися кар’єрні успіхи. У 1780 році, у званні капітана збройних сил Род-Айленда штату Нью-Джерсі, якими командував полковник Енджел, він узяв шлюб із Фібі Гетфілд з Елізабеттауна, з якою і переїхав у Провіденс після своєї пошанованої відставки наступного року.

Повернення молодого вояка додому не було геть безхмарним. Будинок, щоправда, перебував у все ще чудовому стані; вулицю ж розширили і перейменували з Бек-стріт на Бенефіт-стріт. Але міцне тіло Мерсі Декстер зазнало сумних і дивних перемін на гірше, вона стала сутулою жалюгідною бабою з тьмяним голосом і незвично блідим обличчям — ці риси так само проявилися у Марії, єдиної служниці, яка залишилася. Восени 1782 року Фібі Гарріс народила мертву дівчинку, а п’ятнадцятого травня закінчилося самовіддане, скромне і доброчесне життя Мерсі Декстер.

Вільям Гарріс, тепер глибоко переконаний у геть нездоровій атмосфері свого помешкання, нарешті почав замислюватись над тим, щоб виїхати з будинку і назавжди його зачинити. Знайшовши тимчасове житло для себе з дружиною у щойно відкритому готелі «Золотий м’яч», він розпорядився звести новий, комфортніший дім на Вестмінстер-стріт, у районі нової забудови за Великим мостом. Там у 1785 році народився його син Дьюті; там він з родиною й жив, аж доки розширення комерційної забудови не змусило їх перебратися назад на інший берег річки, угору пагорбом до Енджел-стріт, у новий житловий район Іст-Сайд, де покійний Арчер Гарріс у 1876 році збудував свій розкішний, але недоладний особняк з мансардою. Вільям і Фібі не пережили епідемії жовтої лихоманки у 1797 році, Дьюті ж виріс під опікою свого кузена, Ратбона Гарріса, сина Пелеґа.

Ратбон був практичним чоловіком і здавав будинок на Бенефіт-стріт в оренду, проігнорувавши бажання Вільяма зачинити його назавжди. Він вважав своїм обов’язком опікуна якнайбільше заробити на хлопцевій власності, тож не надто переймався смертями і хворобами, через які орендатори швидко змінювали один одного, чи постійним наростанням антипатії, хоча загальне ставлення до будинку і так завжди позначалося нею. Мабуть, він відчув хіба що досаду, коли 1804 року муніципалітет наказав йому обкурити приміщення сіркою, смолою і камфорою через чотири резонансні смерті, ймовірно, викликані лихоманкою, епідемія якої тоді уже пішла на спад. Казали, що від того місця відгонить пропасницею.

Самого Дьюті не дуже хвилювала доля будинку, бо, подорослішавши, він став військовим і гідно служив на кораблі Пильний під командою капітана Кахуна під час війни 1812 року. Він повернувся живим-здоровим, у 1814 році одружився і став батьком саме тієї достопам’ятної ночі 23 вересня 1815 року, коли сильний шторм залив водами бухти половину міста, при цьому один шлюп проплив угору аж до Вестмінстер-стріт, так що його щогли ледь не билися у вікна Гарріса на символічне підтвердження того, що новонароджений хлопчик, Велкам[114], справді син моряка.

Велкам не пережив свого батька, він славно загинув під Фредеріксбурґом у 1862 році. Ані він, ані його син Арчер не знали про покинутий будинок нічого, окрім того, що це старі руїни, які неможливо здати в оренду — ймовірно, через ветхість і гнилісний запах, яким просякла старезна будівля. Його й справді ніхто більше не винаймав після низки смертей, що сягнули піку в 1861 році, однак забулися у тривогах війни[115]. Каррінґтон Гарріс, останній представник роду по чоловічій лінії, знав про будинок лише те, що це покинуте і дещо колоритне джерело легенд, аж доки я не розповів йому, в чому річ. Якщо раніше він мав намір зрівняти його із землею і звести на його місці багатоквартирний будинок, то, ознайомившись із моїми записами, проклав туди водогін і почав здавати в оренду. Більше не було проблем з тим, щоб знайти нових мешканців. Жах пощез.

Можете собі уявити, наскільки мене вразив життєпис Гаррісів. У цій доволі довгій історії мені ввижалася тяглість невідступного зла, яке виходило далеко за відомі мені природні межі; зла, вочевидь пов’язаного з будинком, а не з родиною. Моє враження підтверджувалося несистематизованим обсягом допоміжної інформації, зібраної моїм дядьком — всілякі легенди, занотовані плітки, які передавалися між слугами, газетні вирізки, копії свідоцтв про смерть, надані знайомими лікарями, і тому подібне. Я навіть не беруся наводити тут усі зібрані матеріали, бо мій дядько був невтомний збирач старожитностей, до того ж щиро і глибоко цікавився історією покинутого будинку; я посилатимусь лише на кілька найважливіших, які заслуговують на увагу хоча б тому, що не раз згадуються у різних повідомленнях із різних джерел. Наприклад, слуги практично одноголосно приписували порослому грибком затхлому підвалу роль першої скрипки у шкідливих впливах. Деякі з них, зокрема Енн Вайт, ніколи не користувалися підвальною кухнею, а принаймні три цілком оформлені легенди оповідали про дивні, схожі на людські, або й узагалі диявольські обриси, яких набувало коріння дерев і плями плісняви у тому підвалі. Ці оповідки мене дуже зацікавили з огляду на те, що я і сам бачив там хлопчаком, але я відчував, що більшість важливих деталей у кожній із цих розповідей майже цілком ховалася за купою вигадок, взятих зі звичайних небилиць про привидів.

Енн Вайт, з її ексетерською забобонністю, поширювала серед людей найекстравагантнішу, але водночас і найменш суперечливу історію; запевняючи, що під будинком покоїться один із тих вампірів — мерців, що зберігають свою тілесну оболонку і живуть за рахунок крові або дихання живих, — незчисленні легіони яких посилають у ніч свої хижі тіні і духи. Щоб знищити вампіра, треба, як кажуть старі люди, його викопати і спалити його серце або хоча б забити йому в серце кілок; саме та невідступність, з якою Енн наполягала на проведенні розкопок у підвалі, і стала вирішальною причиною її звільнення.

Проте її байки зібрали широку аудиторію прихильників, бо будинок і справді стояв на землі, яка колись відводилась під поховання. Для мене ж у всьому цьому важливою була не стільки історія сама по собі, як той цікавий спосіб, у який вона пов’язувалася з деякими іншими фактами, такими як заява слуги Презервда Сміта, який був попередником Енн і взагалі ніколи про неї не чув і який перед своїм від’їздом скаржився, що щось ночами «висмоктує його подих»; свідоцтва про смерть жертв лихоманки у 1804 році, видані доктором Чедом Гопкінзом, згідно з якими в усіх чотирьох померлих з незрозумілих причин спостерігалося недокрів’я; а ще дивні записи марень бідолашної Губі Гарріс, у яких вона скаржилась на гострі зуби примарної з’яви зі склистим поглядом.

Хоч я й не вірив у всі ці безглузді забобони, однак такі речі викликали у мене дивне передчуття, яке лише посилилось після прочитання кількох геть не пов’язаних між собою газетних вирізок, що стосувалися смертей у покинутому будинку, — одна з Провіденс Ґазетт&Кантрі-Джорнел за 12 квітня 1815 року, а інша з Дейлі Транскріпт&Кронікл за 27 жовтня 1845 року, — кожна з яких ретельно описувала вкрай страхітливу подію, ще жахливішу і прикметнішу від того, що це трапилося двічі. В обох випадках — 1815 року то була мила бабуся на прізвище Стеффорд, а 1845 року — шкільний учитель середніх літ на ім’я Елеазар Дюфрі — з померлими відбувалися жахливі зміни; їхній погляд склів і ставав безтямним, і обоє вони намагалися вкусити свого лікаря за горло. Ще цікавішим, проте, був останній випадок, який поклав край оренді будинку, — серія смертей від недокрів’я, якому передувало швидкоплинне божевілля, коли пацієнт підступно замірявся на життя своїх близьких, намагаючись прокусити їм шию чи зап’ястя.

Це траплялося у 1860 і 1861 роках, коли мій дядько ще тільки починав свою лікарську практику; перш ніж піти на фронт, він встиг чимало почути про це від своїх старших і досвідченіших колег. Що було справді непоясненним, то це те, що жертви — люди неосвічені, бо затхлий будинок у стані цілковитого занепаду більше нікому не вдавалося здати — бурмотіли прокльони французькою мовою, яку вони жодним чином не могли ніде вивчати. Це наводило на думку про бідолашну Рубі Гарріс, яка померла майже століття тому; цей збіг настільки вразив мого дядька, що він вирішив збирати історичні свідчення про будинок, надто ж коли через деякий час після свого повернення з війни почув розповіді очевидців — докторів Чейза і Вітмарша. Я й справді бачив, що мій дядько серйозно про це роздумував, що його тішило моє зацікавлення — зацікавлення неупереджене і близьке його власному, що дало йому змогу обговорювати зі мною речі, з яких решта хіба б посміялася. Його власна цікавість не заходила так далеко, як моя, але він розумів, що це місце було надзвичайним своєю можливістю живити уяву і заслуговувало на згадку хоча б як джерело натхнення у царині химерного і моторошного.

Я ж, зі свого боку, був схильний сприймати всю цю історію цілком серйозно і відразу ж почав не лише вивчати існуючі свідчення, але й, наскільки це було можливо, самостійно збирати нові. Я не раз розмовляв зі старим Арчером Гаррісом, тодішнім власником будинку, перш ніж він помер 1916 року, і отримав від нього і його тоді ще живої сестри, незаміжньої Еліс, цілком достовірне підтвердження всієї інформації про його родину, яку зібрав мій дядько. Проте коли я поцікавився, який зв’язок із Францією чи французькою мовою може мати будинок, вони зізналися, що настільки ж необізнані у цьому питанні, як і я. Арчер взагалі нічого не знав, а панна Гарріс могла розповісти лише про натяки і згадки, які колись чув її дід, Дьюті Гарріс, і які могли пролити на все це хоч трішки світла. Старий моряк, який на два роки пережив загибель свого сина Велкама у битві, сам легенди не знав, але пригадував, що його перша нянька, старенька Марія Роббінз, здавалося, щось здогадувалась про природу франкомовних марень Рубі Гарріс, які вона часто чула впродовж останніх днів нещасної жінки. Марія жила у тому будинку з 1769 року і аж доки родина не переїхала звідти 1783 року і на власні очі бачила смерть Мерсі Декстер. Якось вона звернула увагу маленького Дьюті на деякі незвичайні обставини останніх хвилин Мерсі, але невдовзі малий забув усе, окрім того, що там було щось незвичайне. А його онука й поготів заледве щось пам’ятала. Їх із братом не так сильно цікавив будинок, як Керрінґтона, Арчерового сина, який був теперішнім його власником і з яким я й поговорив після своїх досліджень.

Витягнувши з Гаррісів усю інформацію, яку вони могли мені надати, я звернувся до старих міських записів і подій, і вивчив їх зі значно більшою ретельністю, аніж свого часу у цій справі продемострував мій дядько. Що я хотів, то це досконало вивчити історію цього маєтку від самого його заснування 1636 року — чи навіть раніше, якщо б була можливість віднайти хоч якусь легенду індіанців племені нарраґансетт, щоб виокремити з неї якусь інформацію. Для початку я з’ясував, що та ділянка була частиною довгої смуги землі, колись подарованої такому собі Джону Трокмортону; одна з багатьох смуг, які починалися біля Таун-стріт за річкою і тяглися ген за пагорб уздовж лінії, яку можна приблизно співвіднести із сучасною Гоуп-стріт. Звісно, згодом ділянку Трокмортона не раз переділяли, і я дуже уважно простежив долю тієї частини, через яку згодом пролягла Бек-стріт, а ще пізніше — Бенефіт-стріт. Там, за чутками, колись був цвинтар Трокмортонів, але коли я ретельніше вивчив записи, то виявив, що всі могили давно вже перенесли на Північне кладовище на Західному Потакетському шосе.

Тоді я несподівано і цілком випадково — оскільки воно було не в основній масі записів і легко могло загубитися — я натрапив на свідчення, яке викликало у мене значний інтерес, бо ідеально підходило для пояснення кількох найменш зрозумілих аспектів тієї історії. Це був лізинговий договір, укладений 1697 року на маленький клаптик землі, що передавався Етьєну Руле і його дружині. Нарешті зринув і французький елемент — а з ним іще один, глибший елемент жаху, який це ім’я витягло на світ божий із найглибших закапелків моєї пам’яті, захаращеної внаслідок непослідовного і різнорідного читання, — і я гарячково кинувся вивчати план ділянки, складений ще до її переділу і часткового вирівнювання Бек-стріт між 1747 і 1758 роками. Я знайшов те, чого підсвідомо очікував: Руле облаштували цвинтар позаду одноповерхового котеджу з мансардою, там, де зараз стояв покинутий будинок, але не було жодних записів про перепоховання. Документ закінчувався доволі плутано, тож я був змушений перелопатити і бібліотеку Історичного товариства Род-Айленду, і книгозбірню Шеплі, перш ніж зміг знайти ті двері, які б відчинялися ключем з іменем Етьєна Руле. Зрештою я таки зміг дещо віднайти, і це дещо було настільки незрозумілим і водночас моторошним, що я, все ще перебуваючи під враженням свого відкриття, одразу ж вирішив з особливою ретельністю обстежити підвал покинутого будинку.

Руле, здається, прибули 1696 року з Іст-Ґрінвіча, розташованого на узбережжі бухти Нарраґансент. Вони були гугенотами з Кода, тож, перш ніж їм дозволили оселитися в місті, наразилися на потужну протидію муніципалітету Провіденса. Не викликали вони особливої симпатії і в Іст-Ґрінвічі, куди перебралися 1686 року, після скасування Нантського едикту[116], і подейкували, що ця неприязнь виходила далеко за межі звичайних расових і національних упереджень чи земельних конфліктів, які часто спалахували між французькими і англійськими поселенцями і переростали в сутички, яких не міг погамувати навіть губернатор Андрос. Але їхній запеклий протестантизм — на думку декого надто запеклий — і та очевидна нужда, в якій їх буквально виштовхали із селища в бухту, зворушили-таки серця батьків міста. Чужинцям надали прихисток, а Етьєн Руле, радше схильний до читання дивних книжок і креслення вигадливих зображень, аніж до землеробства, влаштувався на посаду клерка на корабельному складі Пардона Тіллінґаста, що на Таун-стріт. Там згодом — вже років через сорок, після смерті самого Руле — трапився заколот чи щось таке, і більше про його родину ніхто ніколи не чув.

Родину Руле добре пам’ятали упродовж століття чи навіть більше, незрідка згадували і обговорювали як незвичайне явище у тихому житті новоанглійського портового містечка. Син Етьєна, Поль, був неприємним хлопцем, і то саме його непристойна поведінка, яка й спровокувала той бунт, через який вигнали родину, була популярною темою для бесід; хоча Провіденс ніколи не поділяв пристрасті своїх пуританських сусідів до полювання на відьом, старі баби прозоро натякали, що свої молитви він промовляв і не зовсім у той час, і не зовсім тому, кому належиться. Безсумнівно, все це лягло в основу легенди, яку знала стара Марія Роббінз. Яким же чином це в’язалося з французькомовними мареннями Рубі Гарріс та інших мешканців покинутого будинку, могла підказати хіба уява — або подальші дослідження. Цікаво, скільки людей з-поміж тих, що знали ці легенди, усвідомлювали той додатковий зв’язок із жахом, про який я дізнався з прочитаного; тут я маю на увазі той зловісний запис у анналах цілковитого смертельного жаху, в яких йдеться про потвору, відому як Жак Руле із Кода, якого 1598 року Паризький парламент засудив до смерті як біснуватого, але потім помилував і засадив до божевільні. Його знайшли закривавленим у лісі невдовзі після того, як маленького хлопчика роздерла пара вовків. Бачили, як один із вовків тікав неушкодженим. Отака мила домашня казочка, яка набуває зловісного відтінку, якщо зважити на ім’я і місце; але мені здається, що більшість пліткарок Провіденса її не знали і знати не могли. Якби вони її знали, то цей збіг імен міг би налаштувати їх на певні рішучі продиктовані страхом дії, — а й справді, чи не могло навіть обмежене поширення цієї історії передувати тому останньому бунту, який і вигнав Руле з містечка?

Тепер я усе частіше відвідував прокляте місце, вивчав хворобливу рослинність тамтешнього саду, досліджував стіни будівлі, вдивлявся у кожнісінький дюйм земляної долівки. Нарешті, з дозволу Каррінґтона Гарріса, я підібрав ключ до постійно зачинених дверей, які з підвалу виходили просто на Бенефіт-стріт, бо мені хотілося мати найкоротший вихід до зовнішнього світу, бажано в обхід темних сходів, сіней із земляною долівкою і аж тоді — вхідних дверей. Коли сонячні промені просочувалися крізь заплетені павутиною наземні віконця і незамкнені двері, завдяки яким лише кілька футів відділяли мене від спокійного тротуару назовні, мою душу гріло відчуття безпеки, і я цілими днями нишпорив там, де атмосфера згуби була найгустішою. Але мої старання не були винагороджені новими знахідками — все та сама гнітюча пліснява, задушливий сморід і пляма селітри, що набуває людських обрисів на підлозі, — думаю, чимало пішоходів здивовано на мене витріщалися крізь вибиті шибки.

Нарешті, спокусившись дядьковою пропозицією, я вирішив обстежити місцевість затемна, тож однієї буремної ночі промінь мого електричного ліхтарика пробіг пліснявою підлогою з її дивно викривленими фосфоресцентними грибами. Тієї ночі те місце так дивно на мене подіяло, що я був майже готовий до того, що побачив — чи мені здалося, що побачив, — серед білуватих відкладень селітри особливо виразно проступили обриси того, що я в часи, коли був хлопчаком, називав «скорченою фігурою». Її чіткість була просто вражаючою — і що довше я дивився, то сильніше мені здавалося, що я знову бачу тоненьку, жовтаву, переливчасту хмарку випарів, яка так багато років тому вразила мене того дощового дня.

Над антропоморфною плямою плісняви підіймався слабкий, хворобливий, ледь помітний струмінчик випарів, які, тремтливо зависаючи у вільгості кімнати, здавалося, набували дивовижних обрисів, поступово розвіюючись і здіймаючись угору пітьмою величезного комина, залишаючи за собою шлейф смороду. То було направду жахливо, тим моторошніше для мене, що я знав про це місце. Відкинувши думку про втечу, я спостерігав за тим, як розсіюється те марево, — і коли я дивився на нього, то відчував, що й воно дивиться на мене невидимими очима. Коли я розповів про це дядькові, він неабияк розхвилювався і після напруженої години роздумів прийняв чітке і радикальне рішення. Обміркувавши всю важливість цієї справи і значущість нашої в ній участі, він наполіг, щоб, невсипно чатуючи у запліснявілому і порослому грибком підвалі, ми разом розкрили, а в разі можливості і знищили жахіття того будинку.

У середу, 25 червня 1919 року, з дозволу Каррінґтона Гарріса, з яким ми, проте, не ділилися здогадами стосовно того, що очікуємо там знайти, ми з дядьком принесли до покинутого будинку два складані кріселка і розкладачку, а ще деяку апаратуру, добуту всіма правдами і неправдами за величезні гроші. Вдень ми розставили все це у підвалі, позатулявши вікна папером і маючи намір повернутися сюди увечері для нашого першого чатування. Ми замкнули двері, що вели з підвалу на перший поверх, і забрали із собою ключ до його зовнішніх дверей, щоб ми могли спокійно залишити нашу дорогу і крихку апаратуру, яку ми здобули потаємно і дорогою ціною — на стільки днів, скільки того потребувала наша справа. Ми планували чатувати разом до пізньої ночі, а потім — двогодинними змінами поодинці до світанку, спершу я, а потім мій компаньйон; той, хто не чатує, міг би спати на розкладачці.

Природня завзятість, з якою мій дядько роздобув апаратуру в лабораторіях Університету Брауна і Арсеналі на Кренстон-стріт, а також інстинктивно обраний ним напрям наших пошуків були красномовним свідченням життєвих сил та енергійності цього вісімдесятиоднорічного чоловіка. Ілайг’ю Віппл жив, дотримуючись правил гігієни, які він пропагував як лікар, і якби не подальші події, він би й донині був з нами, живий-здоровий. Лише двоє людей знають, що трапилося насправді, — Каррінґтон Гарріс і я сам. Я мусив розповісти все Гаррісу, бо йому належав той дім і він заслуговував на те, щоб про все дізнатися. Тоді ми також поговорили з ним перед початком наших досліджень, і я відчував, що після смерті мого дядька лише він зможе все зрозуміти і допомогти мені дати необхідні пояснення. Він зблід як стіна, але погодився допомогти і вирішив, що зараз будинок уже можна здавати в оренду.

Сказати, що тієї дощової ночі ми не нервували на нашій першій варті, було б брехливим і просто сміховинним перебільшенням. Як я вже казав, ми не були схильні вірити всіляким дитячим забобонам, але наукова праця і рефлексії привели нас до думки, що знаний нами тривимірний всесвіт відображає лише незначну частку цілого космосу матерії і енергії. У цьому ж випадку величезна кількість свідчень із численних достовірних джерел вказувала на незаперечне існування певних сил, наділених величезною могуттю і цілковито злих з позиції людського осмислення. Стверджувати, що ми, власне, вірили у вампірів чи перевертнів, означало б зробити необачно поверхову заяву. Краще сказати, що ми не відкидали можливості існування певних невідомих нам і незнаних взагалі субстанцій життєвої енергії і розрідженої матерії, які через свої значно тісніші зв’язки із іншими вимірами рідко трапляються у тривимірному просторі, але все ж достатньо близькі і до меж нашого власного виміру, щоб проявлятися у вигляді спорадичних з’яв, яких ми, через відсутність відповідної точки для спостереження, ніколи не зможемо зрозуміти.

Коротше кажучи, ми з дядьком вважали, що купа незаперечних фактів вказує на якийсь тривалий згубний вплив, що чаївся у покинутому будинку; вплив, який можна відстежити ще з часів когось із тих злощасних французьких поселенців двовікової давності, і вплив цей був усе ще відчутний і активний через якісь рідкісні і незнані закони руху атомів і електронів. Історичні записи свідчать, що рід Руле перебував у протиприродній близькості з іншими колами буття — темними сферами, перед якими нормальні люди відчувають лише жах і огиду. Отже, чи не вийшло так, що ті бунти у далеких тридцятих роках сімнадцятого століття зрушили якісь кінетичні структури у хворому мозку одного француза — і якщо тільки одного, то найпевніше — того моторошного Поля Руле, — які дивовижно пережили смерть і поховання тіла і продовжували функціонувати в якомусь багатовимірному просторі поблизу певних силових ліній, визначених ненавистю знавіснілої громади?

У світлі найновіших наукових відкриттів, зокрема теорії відносності і внутрішньоатомної взаємодії, такі речі не були фізично чи біохімічно неможливими. Можна легко уявити собі чужорідний безформний плазмоїд матерії чи енергії або навпаки, існування, що підтримується невідчутним і нематеріальним паразитуванням на життєвій силі чи тканинах тіла і соках інших, очевидно, живіших істот, у які він проникає і з тканинами якого іноді повністю зливається. Цей плазмоїд може бути вкрай ворожим або просто гнаним сліпим інстинктом самозбереження. Хай там як, а такий монстр у знаному нами порядку речей має бути неодмінно потрактований як аномалія і агресор, винищення якого є найпершим обов’язком кожного, хто не є ворогом людському життю, здоров’ю і мисленню.

Що збивало нас із пантелику, то це цілковите незнання того, в якому вигляді постане перед нами ця істота. Жодна психічно здорова людина ніколи її не бачила, і лише кілька чоловік узагалі чітко відчували її присутність. Це могла бути чиста енергія — в сенсі матерії форма цілком безтілесна і потойбічна — або частково матеріальна — якась незнана і незрозуміла пластична маса, здатна довільно змінюватися і набувати твердого, рідкого, газоподібного чи іншого станів. Антропоморфна пляма плісняви на підлозі, обриси жовтавих випарів, форма вигинів коріння, про що йдеться у деяких давніх легендах, — усе вказувало на їхню хоча й дуже віддалену, але все-таки подібність до людського силуету, але ніхто не зміг би сказати напевне, наскільки типовою чи постійною була ця подібність.

На випадок можливого зіткнення з цією істотою ми запаслися двома видами зброї: великою спеціально модифікованою трубкою Крукса[117], яка живилася від потужних акумуляторів і була обладнана спеціальними екранами і відбивачами, на випадок якщо воно виявиться нематеріальним і вразливим лише до руйнівних випромінювань, і двома військовими вогнеметами зразка Світової війни,[118] на випадок якщо воно виявиться частково матеріальним і піддатливим до механічного знищення, — бо, як і забобонні селяни з Ексетера, ми готові були спалити серце цієї істоти, за умови, що у неї було серце, яке можна було б спалити. Всі ці войовничі знаряддя ми розташували у підвалі на зручних позиціях, ретельно підібраних відносно положень ліжка, стільців і місця біля печі, де пліснява набувала дивних форм. Ота сама пляма, до речі, була ледь помітною — і коли ми вносили туди наші меблі і спорядження, і коли повернулися наступної ночі на перші чати: нічого не змінилося. На якусь мить я взагалі засумнівався, що будь-коли бачив її у вигляді чіткішого зображення, а тоді згадав про легенди.

Наше чатування у підвалі почалося о десятій вечора, в ніч, коли переводять годинники, і тривалий час ми не помічали жодних натяків на посутні зміни. Знадвору від вуличних ліхтарів крізь дошову завісу просочувалося слабеньке світло, а невиразне фосфоресцентне сяйво огидних грибів усередині висвітлювало вологі кам’яні стіни, з яких уже стерлися будь-які сліди побілки; вологу, вражену пліснявою, втоптану земляну долівку, вкриту грибною порослю, сама ж долівка відгонила сірководнем; прогнилі залишки того, що колись було табуретками, стільцями і столами та іншими, тепер безформними меблями; важкі дошки і масивні бантини першого поверху над нашими головами; трухляві дощані двері, що вели до винних погребів і комор під іншими частинами будинку; пощерблені кам’яні східці з понівеченими дерев’яними перилами і криво роззявлену піч з почорнілої цегли, де іржаве залізяччя виказувало колишню наявність там гаків, дровітень, рожна, противаги, і заслінки до голландської печі — всі ці речі, а також наше аскетичне ліжко і складані стільці, а ще громіздкі та складні знаряддя руйнації, які ми принесли.

Цього разу ми залишили двері на вулицю незамкненими, як я це робив у своїх попередніх вилазках, щоб на випадок з’яви, з якою нам не до снаги буде впоратись, мати прямий і зручний шлях до відступу. Задум полягав у тому, що наша тривала і невідступна нічна присутність накличе на нас те зло, що причаїлося у підвалі, хай би яким воно було; ми вважали, що, перебуваючи напоготові, зможемо позбутися тієї істоти тим чи іншим доступним нам способом, як тільки ми її побачимо і зрозуміємо, що воно таке. Ми не мали й гадки, скільки часу піде на те, щоб прикликати і знищити ту істоту. Ми цілком усвідомлювали, що нашу пригоду аж ніяк не можна було вважати безпечною, бо ніхто так само не знав, якою буде сила тієї істоти. Але ми також вважали, що справа варта заходу, і, не вагаючись, вирішили ризикнути самі, знаючи, що пошуки сторонньої допомоги лише виставлять нас на посміховисько і, ймовірно, зруйнують увесь наш задум. Приблизно про це ми і розмовляли — до глибокої ночі, аж доки дрімота стала хилити мого дядька, тож я нагадав йому, що він може дві години поспати.

Коли я самотньо сидів там у досвітні години, на мене війнуло холодом щось схоже на страх, — я кажу самотньо, бо той, хто сидить біля заснулого — направду самотній; він, можливо, самотніший, аніж може собі уявити. Мій дядько важко дихав, його натужним вдихам і видихам акомпонував дощ надворі; долинав й інший звук, який діяв на нерви: далеке крапотіння води десь усередині — навіть у суху погоду будинок був геть просякнутий вологою, а ця злива перетворила його на справжнє болото. Я розглядав уже розхитану, старезну мурівлю стін, підсвічених грибами і слабкими променями, які прокрадалися знадвору крізь затулені папером вікна, і от, коли здавалося, що мене зараз знудить від затхлої атмосфери, я прочинив двері і роззирнувся вулицею, тішачи очі відпочинком від огидних видовищ, а ніздрі — від задушливого повітря. Мої чатування все так само нічим не винагороджувалися, я повсякчас позіхав, і тепер моя втома брала гору над страхом.

Раптом мою увагу привернуло те, як мій дядько почав ворушитись уві сні. Під кінець першої години сну він уже неспокійно крутився на ліжку, але зараз дихав якось дивно — уривчасто, сапаючи, ніби страждав на ядуху. Я посвітив на нього електричним ліхтариком і побачив, що він повернувся до мене спиною, тож я підвівся і, обійшовши ліжко, знову посвітив на дядька, щоб упевнитися, що йому не зле. І побачене дивно мене занепокоїло, зважаючи, що в тому не було нічого особливо незвичного. Очевидно, цю стурбованість спричинила асоціація поміченої мною дивної обставини з моторошною природою і нашого місцеперебування, і самого завдання, бо в обставині як такій не було нічого страшного чи неприродного. Річ була лише в тому, що обличчя мого дядька виражало збудження — безсумнівно, через химерні сни, навіяні цим будинком, — воно виказувало геть не властиве йому почуття тривоги. Зазвичай дядькове обличчя виражало доброту і непорушний спокій, тепер же на ньому відбилася боротьба одночасно кількох найрізноманітніших емоцій. Загалом, думаю, що саме те розмаїття емоцій мене і стурбувало. Мій дядько, який все натужніше сапав і зводив дух, тепер розплющив очі; нараз мені здалося, що в ньому поєдналося багато людей, і щось у його рисах дивним чином робило його не схожим на самого себе.

Зненацька він почав щось бурмотіти, і мені не сподобалося, як виглядали його рот і зуби, які я розгледів, поки він говорив. Спершу слова було важко зрозуміти, а тоді — раптово й несподівано — я розпізнав щось таке, що скувало мене крижаним жахом, поки я не згадав обшири дядькової освіти і його переклади антропологічних та історичних статей у Revue des Deux Mondes[119]. Бо шановний Ілайг’ю Віппл бурмотів французькою, і ті кілька фраз, які я зумів розібрати, здавалися пов’язаними з найтемнішими міфами, які він будь-коли перекладав із того знаменитого паризького журналу.

Раптово на чолі сплячого виступив піт, і він, напівсонний, різко зірвався на ноги. Бурмотіння французькою перейшло у крики англійською, і надламаним голосом він одержимо прокричав: «Дихання, моє дихання!» Тоді дядько цілковито прокинувся, і, перш ніж вираз його обличчя набув нормального вигляду, він схопив мене за руку і почав оповідати сон, про надзвичайно важливе підґрунтя якого я міг хіба здогадуватися, жахаючись власних припущень.

Він казав, що після цілком звичайних сновидь він поринув в одне видіння, дивизну якого неможливо було порівняти ні з чим, про що він будь-коли читав. Воно належало і водночас не належало цьому світу — дивне геометричне сум’яття, в якому елементи знайомих речей прозирали в незрозумілих, бентежних поєднаннях. Це було щось схоже на дивно сплутані зображення, накладені одне на одне, у розташуванні яких сама суть часу і простору здавалася розмитою і спотвореною всупереч будь-яким законам логіки. У цьому калейдоскопічному чорториї фантасмагоричних образів проглядали випадкові статичні, якщо так можна сказати, кадри, надзвичайно чіткі, але напрочуд неоднорідні.

Однієї миті дядькові здалося, що він лежить у недбало викопаній ямі, а довкола нього зібрався натовп розлючених, обрамлених неслухняними кучерями, які вибивалися з-під трикутних капелюхів, облич, які понуро зиркали на нього. Потім йому здалося, що він усередині будинку — очевидно старого будинку, — але деталі інтер’єру і мешканці постійно змінювалися, і він не міг бути певний, що перед ним за обличчя, чи меблі, чи навіть сама кімната, оскільки двері і вікна перебували у такому ж абсолютному змішанні, як, загалом, і рухомі предмети. Це було безглуздо — страшенно безглуздо, і мій дядько це говорив майже сором’язливо, ніби боявся, що я йому повірю, коли заявив, що деякі з тих облич безсумнівно були наділені родинними рисами Гаррісів. І уві сні повсякчас відчувалася задуха, немов якась всеосяжна присутність пронизувала його тіло і підкоряла собі його життєдіяльність. Я здригнувся від думки про те, наскільки виснажений життям мав бути мій вісімдесятиоднорічний дядько, а все ж мав снагу опиратися незнаним силам, які становлять загрозу навіть для наймолодших і найсильніших; наступної ж миті я вирішив, що сни — це лише сни і що ці неприємні видіння чи, принаймні, більшість із них можуть бути не більш ніж реакцією мого дядька на наше розслідування і очікувані результати, які останнім часом заполонили нашу уяву настільки, що витіснили все інше.

Розмова з дядьком теж трохи розвіяла моє дивне передчуття, і вже я, своєю чергою, скорився дрімоті і вклався спати. Мій дядько зараз здавався дуже бадьорим і охоче заступив на свою варту, навіть незважаючи на те, що через жахіття прокинувся задовго до кінця своїх законних двох годин. Мене швидко здолав сон, і я майже одразу провалився у дуже неспокійні сновидіння. Я відчував космічну, бездонну самотність; лежав закутий у в’язниці, і на мене з усіх боків тисла ворожість. Я був зв’язаний, з кляпом у роті, і мене катувало далеке відлуння криків тих багатьох, хто прагнув моєї крові. Обличчя мого дядька, яке там зринало, на відміну від яву, викликало у мене жахливі асоціації, і я пригадую марну боротьбу і намагання закричати. Це був не найприємніший сон, і спершу я навіть зрадів, що якийсь несамовитий крик вирвав мене з обіймів сновидіння і повернув у чистий і ясний довколишній світ, в якому кожна річ перед моїми очима постала з надзвичайною чіткістю і реалістичністю.

Я лежав спиною до дядькового стільця, тож, раптово прокинувшись, побачив лише двері на вулицю, вікно, ближче до північного боку, стіну, підлогу і стелю у північному кутку; все це з моторошною чіткістю закарбувалося у моєму мозку крізь спалах, яскравіший, ніж світіння грибів чи освітлення вуличних ліхтарів знадвору. Світло було не сильним, а радше навпаки — при ньому навіть не можна було б читати. Але його було досить, щоб і я, і ліжко, на якому я лежав, відкидали тінь на підлогу, і це жовтаве світло мало якусь усепроникну силу, що наводила на думки про речі набагато могутніші, аніж звичайне світіння. Я усвідомив це з якоюсь неприродною чіткістю, навіть попри те, що два інші мої чуття несамовито страждали від подразнень. У моїх вухах ще досі лунали відголоски того жахливого крику, а ніздрі тремтіли від смороду, який заповнив це місце. Мій розум, стривожений так само, як і чуття, зрозумів, що відбувається щось геть незвичайне; я майже мимоволі зірвався на ноги і повернувся, щоб схопити ті знаряддя нищення, які ми залишили напоготові біля плями плісняви поблизу печі. Ще обертаючись, я заздалегідь жахався того, що можу побачити, бо той голос, що верещав, належав моєму дядькові, і я не знав, від якої загрози мені зараз доведеться нас із ним захищати.

А все ж те, що я побачив, виявилося жахливішим за те, що я боявся побачити. То був жах за межами всіх жахіть, то було осердя найнеймовірнішого жаху, який космос приберігає для дрібки проклятих нещасливців. На зарослій грибами землі клубочилось пароподібне трупне світіння, жовтаве і хворобливе, яке нуртувало і надималося, утворюючи гігантську подобизну з хисткими обрисами напівлюдини і напівпотвори, крізь які я міг бачити комин і піч позаду. Воно все було всіяне очима — хижими і насмішкуватими, а зморшкувата комахоподібна голова вгорі витончувалась до струменя мли, який звивався гнилизною і, зрештою, зникав у комині. Я кажу, що бачив усе це, але насправді лише потім, у своїх спогадах я зміг чітко відтворити картину, як воно набувало своєї форми. Тоді ж переді мною висіла лише вируюча, трохи фосфоресцентна хмара огиди, яка здіймалася з грибів, огортаючи і розчиняючи до гидотної в’язкості єдине, на чому була сфокусована уся моя увага. Я говорю про мого дядька — шановного Ілайг’ю Віппла, який зараз із почорнілим, розмитим обличчям шкірився, щось бурмотів до мене і простягав свої пазуристі лапи, щоб роздерти мене у шалі, яким охопив його цей жах.

Лише внутрішня дисциплінованість врятувала мене тоді від божевілля. Я муштрував себе, готуючись до вирішального моменту, і ця підготовка вберегла мене. Не вгледівши у випарах зла, які клубочились переді мною, матерії, досяжної для впливу вогню чи хоча б хімії, а тому й проігнорувавши вогнемет, який поблискував ліворуч від мене, я пустив струм через трубку Крукса і сфокусував на цьому видиві безсмертного богохульства наймогутніше ефірне випромінювання, яке людська рука будь-коли викликала із надр і потоків сущого. Здійнявся синюватий дим, пролунав оглушливий тріск, і жовтаве світіння почало тьмяніти. Але тоді я зрозумів, що це потьмарення спричинив контраст світла, а випромінювання з мого апарата не справили жодного ефекту.

Тоді, посеред цього диявольського видовища, я побачив новий жах, від якого з моїх вуст зірвався крик і який змусив мене, зашпортуючись і похитуючись, кинутися до незамкнених дверей, які виходили на тиху вулицю, не надто переймаючись тим, які надприродні жахи я випускаю у цей світ, що про мене подумають і як мене засудять люди. У тому тьмяному змішанні синього і жовтого постать мого дядька почала моторошно розріджуватись, і суть того, що діялося, годі описати, бо на місці зниклого обличчя переливалася така зміна образів і особистостей, що тільки божевілля могло б їх осягнути. Він був одночасно дияволом і множинністю сутностей, склепом і карнавалом. Освітлене мерехтливим промінням, його драглисте обличчя приміряло на себе десять — двадцять — сотню образів, воно шкірилось, розтікаючись по землі разом із тілом, яке тануло, як лій, у карикатурних подобах леґіонів знайомих чужинців.

Я розрізняв риси роду Гаррісів — чоловіків і жінок, дорослих і дітей, риси інших людей — старих і молодих, грубих і витончених, знайомих і незнайомих. На мить там промайнула спотворена пародія на мініатюру із зображенням нещасної Рубі Гарріс, яку я бачив у музеї Школи дизайну, іншим разом, здається, я вловив кістлявий образ Мерсі Декстер, яку пам’ятав ще з картини у будинку Каррінґтона Гарріса. Це було страхітливо і виходило за межі будь-якого розуміня; це тривало аж до кінця, коли дивовижна суміш образів слуги і дитини заколихалась над порослою грибами підлогою, на якій розлилося ціле озеро зеленавого слизу, здавалося, що ці хисткі риси ніби борються поміж собою, намагаючись утворити щось, що б нагадувало добродушне обличчя мого дядька. Я тішу себе думкою, що тоді він ще був там, що він намагався попрощатися. Мені навіть здається, що, перш ніж вискочити назад на вулицю, я також вичавив слова прощання зі свого пересохлого горла; крізь двері услід за мною на политий дощем тротуар прослизнув тоненький струмінь випарів.

Решта страшних спогадів оповита паволокою забуття. На мокрій вулиці не було ні душі, у всьому світі не було ні душі, якій би я наважився розповісти про те, що трапилося. Я безцільно побрів на південь повз Коледж-Хілл і Атенум[120], униз по Гопкінз-стріт, через міст у діловий центр, де високі будинки, здавалося, захищали мене, як сучасні матеріальні речі обороняють світ від прадавніх і нечестивих жахіть. На сході волого займався сірий світанок, промальовуючи давній пагорб з його старовинними шпилями і ваблячи мене до місця, де так і не була закінчена моя жахлива робота. І зрештою я пішов, промоклий, без капелюха, запаморочений вранішнім світлом, і увійшов у ті жахливі двері на Бенефіт-стріт, які я залишив розчахнутими, а вони ще й досі таємничо похитувалися на петлях під поглядами вранішніх сусідів, до яких я не наважився заговорити.

Увесь слиз зник, мабуть, всотався у пористу плісняву долівку. А перед піччю не було жодного сліду величезної скорченої фігури. Я глянув на розкладачку, на стільці, на обладнання, на свого забутого капелюха і на дядьків жовтий солом’яний бриль. Я стояв сторопілий і навряд чи міг відрізнити, що мені наснилося, а що трапилося насправді. Тоді спробував відмотати назад хід подій і зрозумів, що став свідком речей значно жахливіших, ніж могли б мені наснитися. Сівши на стілець, я намагався відтворити те, що сталося, настільки докладно, наскільки дозволяв розум, і збагнути, як можна покінчити з цим жахом, якщо він насправді існує. Схоже, він не був ні матерією, ні ефіром, ані чимось іншим, доступним людському розумінню. Тоді що це, як не якась дивна еманація; якісь вампірські випари на кшталт тих, про які селяни з Ексетера розповідають, ніби вони клубочаться над деякими кладовищами? Я відчув, що це ключ до розгадки, і знову оглянув долівку перед піччю, де пліснява і селітра набували дивних форм. За десять хвилин у моєму мозку визріло рішення, і, захопивши капелюха, я вирушив додому, де прийняв ванну, поїв і телефоном замовив кайло, лопату, військовий протигаз і шість банок сірчаної кислоти з доставкою наступного ранку до підвальних дверей покинутого будинку на Бенефіт-стріт. Після цього я спробував поспати, але не зміг заснути, тому щоб хоч трохи розважитися, гаяв час за читанням і написанням безглуздих віршиків.

Наступного дня об одинадцятій годині я почав копати. Погода була сонячна, і це мене тішило. Я все ще був сам, бо хоч як боявся того незнаного жаху, якого зараз шукав, значно жахливішою була думка про те, щоб комусь все розповісти. Пізніше я був змушений все розповісти Гаррісу, але він і сам чув різні дивні байки від старих людей, а отже, мав у все повірити легше, ніж інші. Вергаючи з-перед печі пласти смердючої чорної землі, грузнучи лопатою у клейкій жовтавій гнилі, що виділялася із білуватих грибниць, я тремтів перед незрозумілими речами, які міг знайти. Деякі таємниці земних надр не йдуть людству на користь, і ця здавалася мені однією з таких.

Мої руки помітно тремтіли, але я продовжував працювати і вже за деякий час стояв у доволі глибокій ямі, яку мені вдалося викопати. І що глибшою ставала яма, яка була площею футів зо шість, то жахливішим ставав запах; у мене не залишалося жодних сумнівів стосовно неминучої зустрічі з пекельною істотою, еманації якої уже півтора століття тяжіли прокляттям над цим будинком. Мені було цікаво, як вона виглядає — якою буде її форма і матерія, наскільки вона розрослася за довгі віки висмоктування життя. Через деякий час я виліз із ями, розкидав навсібіч викопану землю, тоді порозставляв величезні бутлі з кислотою довкола ями і обабіч себе, так щоб за потреби я міг без жодних проблем спорожнити їх усі в цю яму. Тепер я викидав землю уже тільки на два інші боки ями; працювалось усе повільніше, і довелося навіть одягти протигаз, бо сморід став просто нестерпним. Через відчуття близькості до невідомої істоти на дні ями я балансував на межі нервового зриву.

Раптом лопата зачепила щось, м’якіше за землю. Я здригнувся і вже було кинувся вилазити з ями, яка тепер доходила мені до шиї. Але опанував себе і при світлі принесеного із собою електричного ліхтаря вигріб ще трохи землі. Поверхня, на яку я наштовхнувся, була тьмяною[121] і гладкою — щось на кшталт тухлуватих драглів з натяком на прозорість. Я пошкріб ще і виявив, що воно має форму. В одному місці, там, де частина речовини утворювала згин, була тріщина. Оголена площа була величезною і мала грубі циліндричні обриси; цей релікт скидався на м’яку синьо-білу трубу, яка в одному місці роздвоювалася, її більша частина була у діаметрі футів два. Я пошкріб іще трохи, а тоді прожогом вискочив із ями, подалі від цієї мерзоти; не в змозі спинитися, я несамовито один за одним перевертав важкі бутлі, виливаючи їхній їдкий вміст униз, в ту страшну прірву, на ту невимовну почвару, чий величезний лікоть я побачив.

З моєї пам’яті ніколи не зітреться сліпучий вихор зеленаво-жовтих випарів, який вирвався із ями, коли була вилита вся кислота. Мешканці пагорба ще й досі згадують про «жовтий день», коли з фабричних відходів, скинутих у річку Провіденс, здійнялися жахливі отруйні дими, і лише я знаю, наскільки вони помиляються стосовно їхнього джерела. Кажуть також про жахливе ревище, яке в той самий час почулося з якоїсь несправної труби водогону чи підземного газопроводу, але, знову-таки, я можу розповісти їм правду, якщо наважуся. Але правда невимовно жахлива, і мені важко зрозуміти, як я зміг усе це пережити. Я втратив свідомість, коли спорожнив четвертий бутель, яким був змушений скористатися, коли випари почали просочуватися крізь мій протигаз; коли я отямився, то побачив, що жодні випари більше не піднімаються із ями.

Ті два бутлі, що зосталися, я вилив уже без жодного видимого результату, а через деякий час зрозумів, що яму тепер можна засипати. Я закінчив роботу із настанням сутінок, але жах назавжди покинув це місце. Волога у підвалі уже не була настільки смердючою, а всі ті дивні гриби зсохлися і перетворилися на безпечний сірий порошок, який протяг носив підлогою, мов той попіл. Один із найбільших жахів землі зник назавжди; і якщо на світі є пекло, то воно нарешті отримало демонічну душу нечестивої істоти. І коли я кинув туди останню лопату землі, то зронив першу з безлічі сліз, якими я щиро вшановував пам’ять мого любого дядька.

Наступної весни в садочку на терасі біля покинутого будинку не виросло жодних білуватих трав і дивних бур’янів, і невдовзі Каррінґтон Гарріс уперше здав те місце в оренду. Будинок і досі зберігає для мене свою таємничість, але тепер ця таємничість мені приємна, і коли його зруйнують, щоб побудувати на його місці модний магазин або недоладний багатоквартирний будинок, теперішнє полегшення змішається з прикрим жалем. Вузлуваті старі дерева у садку почали родити маленькі, солодкі яблука, а минулого року в їхньому покрученому вітті вперше загніздилися птахи.