Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Ньярлатотеп

Ньярлатотеп… повзучий хаос… я останній… І я розповім про це порожнечі…

Я не пригадую напевне, коли це все почалося, але це трапилося кілька місяців тому. Загальна напруга була жахлива. До пори політичного і соціального неспокою додалось дивне, загрозливе передчуття жахливої фізичної небезпеки, небезпеки повсюдної і всеохопної, небезпеки, з якою можна зіткнутися лише у найстрашніших нічних видіннях. Я пригадую, як довкола ходили люди з тривогою на блідих обличчях, шепотіли перестороги і пророцтва, які ніхто не відважився б свідомо повторити чи навіть зізнатись самому собі про почуте. Над землею нависла атмосфера невимовної провини, а з міжзоряних безодень віяло холодом, від якого здригалися ті, хто залишався у темряві на самоті. У змінах пір року стався якийсь зловісний збій — бабине літо тривало страшенно довго, і всі відчували, що влада над світом, якщо не над усім всесвітом, перейшла від знаних богів чи сил до влади богів і сил, незнаних раніше.

І тоді з Єгипту прийшов Ньярлатотеп. Ніхто не міг сказати, хто він, але в його жилах текла кров давнього Єгипту, і він був подібний до фараона. Коли він з’являвся, фелахи падали ниць, хоча й не могли пояснити, чому вони це робили. Сам він казав, що постав із двадцятисемистолітнього мороку і чув послання з місць за межами нашої планети. На цивілізовані землі прийшов Ньярлатотеп, смаглявий, стрункий і моторошний, він постійно купував якісь дивні пристрої зі скла і металу і майстрував із них ще дивовижніші механізми. Він багато говорив про науку — зокрема про електрику і психологію — і проводив такі демонстрації могуті, що його глядачам відбирало мову, а слава його від того непомірно росла. Люди радили одне одному побачити Ньярлатотепа, і при цьому тремтіли. І хай би куди йшов Ньярлатотеп, там зникав спокій, а досвітні години сповнювалися криками нічних жахіть. Ніколи ще крики від нічних жахіть не були настільки загальною проблемою, розумніші люди навіть почали казати, що непогано було б заборонити сон у передсвітанкові години, щоб верески міст не так сильно діймали блідий, жалібний місяць, який осявав зелені води, прослизаючи своїм промінням під мости, і старі вежі, що здіймаються у хворе небо.

Я пригадую, як Ньярлатотеп уперше прийшов у моє місто — велике, старовинне, жахливе місто незчисленних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про незабутній захват і чар його одкровень, і я загорівся бажанням пізнати його приховані таємниці. Мій друг казав, що це було жахливо і дивовижніше за будь-які мої найсміливіші марення; розповідав, що проектовані на екран у затемненій кімнаті речі були пророцтвами, над якими владарював лише Ньярлатотеп, а славнозвісні іскри спричиняли видіння, які раніше таїлися у найдальших глибинах зіниць, так що жодним іншим чином до них не можна було дістатися. Та я й раніше багато чув, що ті, хто пізнав Ньярлатотепа, могли бачити недоступні іншим речі.

Одного спекотного осіннього вечора я йшов разом з неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа; крізь сутінки, які ставали все густішими, йшов вгору безкінечними сходами до задушливої кімнати. І в тінях на екрані я серед руїн побачив постаті у балахонах з каптурами на обличчях, і люті жовті обличчя, котрі шкірились з-за повалених монументів. І я бачив світ, що повстав війною проти пітьми, проти хвиль руйнації з безмежного космосу, хвиль, що вихрилися, пінилися, бились довкола потьмянілого і холодного сонця. Тоді над головами глядачів дивовижно затанцювали іскри, волосся стало сторч, і врешті тіні, що були настільки гротескні, що я не в змозі їх описати, зійшли і зависли над головами. І коли я, найхолоднокровніший і найрозсудливіший з-поміж усіх, протестуючи, щось несміливо пробурмотів про «шарлатанство» і «статичну електрику», Ньярлатотеп вигнав нас геть, униз хиткими сходами на вологі, розпечені опівнічні вулиці. Я гучно крикнув, що я не боявся, що подібне мене нізащо б не злякало, решта підтримали мене криками. Ми присягалися одне одному, що місто залишилось таким самим, що воно досі живе, а коли електричне освітлення почало тьмяніти, ми знову і знову проклинали електропостачальну компанію, сміючись із власного марновірства.

Гадаю, ми відчули, як щось лине від зеленавого місяця, бо щойно він зостався єдиним джерелом світла, ми рушили, мимоволі вишикувавшись у якісь химерні шеренги, і, здається, знали кінцеву мету, хоча і не наважувались про неї думати. Ми поглянули на бруківку і побачили, що камінь поступився місцем траві, а там, де раніше проходила трамвайна колія, тепер зрідка зблискують смуги іржавого металу. Побачили ми і трамвай, покинутий, без вікон, занедбаний і похилений на бік. Вдивляючись у обрій, ми ніяк не могли знайти на березі річки третьої вежі, а ще помітили в обрисах другої вежі дивно зазубрену верхівку. Тоді ми розділилися на вузькі колони, кожна з яких потяглася у своєму напрямку. Одна зникла у вузенькій алеї ліворуч, залишивши по собі тільки відлуння жаского стогону. Інша, захлинаючись божевільним реготом, спустилася до захаращеного входу у підземку. Моя ж колона потяглася за місто, і я негайно відчув холод, який вочевидь не належав спекотній осені, бо, блукаючи серед темних боліт, ми побачили, що перебуваємо посеред осяяних зловісним місяцем снігів. І серед цих неходжених, ірраціональних снігів лише в одному напрямку був прохід, на кінці якого проступала непроглядна прірва, яка чорніла посеред білих заметів. Колона вже стала геть нечисленною, коли люди, немов сновиди, побрели до прірви. Я загаявся, бо мене лякав чорний розлам серед зелених відблисків на снігу, до того ж, здавалося, що я чую, як із провалля, в якому зникли мої товариші, долинають стогони і плач, але моя здатність опиратися була слабкою. Ніби на поклик тих, хто відійшов раніше, тремтячи від страху, я ковзнув між велетенськими сніговими кучугурами у незриму вирву неймовірного.

Наділені жахливою мудрістю і невимовним божевіллям, — лише боги минувшини можуть повідати про це. Слабка, безпомічна тінь, що корчиться в руках, які не є руками, сліпо мчить повз примарні ночі догниваючої світобудови, трупи мертвих світів з виразками на місці колишніх міст, могильні вітри гасять бліді свічки зірок. Поза світами зринають хисткі примари жахливих речей, ледь помітні колони неосвячених храмів, що біля підніжжя космосу спочивають на безіменних скелях, вершинами ж сягають запаморочливих висот поза межами світла і темряви. І обертання цього кладовища Всесвіту огортає шалене биття барабанів і пронизливе, монотонне завивання диявольської флейти з потойбічних, безпросвітних вимірів за межами Часу, мерзенний ритм ударів і тонке завивання флейти, під які повільно, незграбно і недоладно танцювали гігантські, похмурі останні боги — сліпі, безголосі, бездушні статуї, душа яких — Ньярлатотеп.