Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Щури у стiнах

16 липня 1923 року я переїхав у Ексгемський пріорат[75], коли у ньому, нарешті, закінчились останні реставраційні роботи. Реставрація виявилась колосальною роботою, бо небагато залишилось від давно покинутої споруди — руїна, порожня мушля; але оскільки це була оселя моїх пращурів, мене не спиняли жодні витрати. Це місце залишалось незаселеним ще з часів Джеймса Першого, коли неймовірно жахлива, але цілком непояснима трагедія спіткала хазяїна, п’ятьох його дітей і кількох слуг, змусивши третього сина, мого безпосереднього предка і єдиного вцілілого члена родини, втікати від підозр і страху, які згущувалися над ним.

Коли єдиного спадкоємця оголосили убивцею, маєтності відійшли короні, а звинувачений не намагався ні виправдатись, ані повернути свою власність. Гнаний жахом, значно більшим, аніж сумління чи закон, одержимий єдиним бажанням — ніколи більше не бачити того замку, стерти його з пам’яті, Волтер де ла Поер, одинадцятий барон Ексгемський, утік до Вірджинії, де надбав родину, яка впродовж наступного століття стала відома як Делапор.

Ексгемський пріорат зоставався порожнім, хоча пізніше його і приєднали до земель роду Норріс, після чого через своєрідну архітектурну композицію ним серйозно зацікавилися вчені: у цій будівлі ґотичні вежі спиралися на саксонські і романські підмурки, фундаменти яких належали до ще давнішого стилю чи й мішанини стилів — римського, навіть друїдичного або справжнього кімрського, якщо вірити легендам. Цей фундамент був цілком винятковим, з одного боку він впирався у твердий вапняковий бескид, з краю якого пріорат дивився на пустельну долину на три милі західніше від села Анчестер.

Архітекторів і любителів старожитностей вабили ці дивні пережитки забутих століть, але сільський люд їх ненавидів. Вони ненавиділи замок ще сотні років тому, коли там жили мої предки, вони ненавиділи його і зараз, занедбаний і порослий мохом. Я ще й дня не пробув у Анчестері, а вже знав, що походжу з проклятого дому. А цього тижня робітники підірвали Ексгемський пріорат і зараз саме рівняли із землею залишки його фундаменту. Мені завжди були відомі скупі факти про мою родину, як і те, що мій перший американський предок прибув до Америки під гнітом дивних обставин. Втім, я зовсім не знав подробиць, бо серед Делапорів завжди існувала традиція мовчати про минуле. На відміну від наших сусідів-плантаторів, ми рідко вихвалялися предками-хрестоносцями чи іншими героями середньовіччя і ренесансу; про минуле родини взагалі не було жодних даних, окрім записів, що містилися у запечатаному конверті, який до Громадянської війни переходив від батька до старшого сина з вказівкою відкрити його після смерті попередника. Всі почесті, які нам належали, ми здобули уже в еміграції — славу гордого і шанованого, хоча й трохи відлюдькуватого і нетовариського роду з Вірджинії.

Під час війни наше становище похитнулося і все життя пішло шкереберть, коли згорів Карфакс[76], наш дім на берегах річки Джеймс. Мій дід, тоді уже старезний, загинув у тому вогняному пеклі, а з ним і конверт, який пов’язував нас із нашим минулим. Я й досі пам’ятаю цю пожежу так само чітко, як бачив її, коли мені було сім років: з усіма криками солдат Федерації, вересками жінок, із завиваннями і молитвами негрів. Мій батько був в армії, обороняв Річмонд, і після багатьох формальностей нам із мамою дозволили перетнути лінію фронту, щоб приєднатися до нього.

Після закінчення війни ми всі переїхали на Північ, на батьківщину моєї матері, де я і виріс, до зрілого віку ставши надзвичайно заможним і запеклим янкі. Ані я, ані мій батько так ніколи і не дізналися, що було у нашому спадковому конверті, тож коли я поринув у рутину ділового життя Массачусетса, то втратив будь-який смак до таємниць, які, очевидно, ховалися десь глибоко у корінні мого генеалогічного дерева. Якби ж то я підозрював, у чому вони полягали, то радо б віддав Ексгемський пріорат на поталу плісняві, кажанам і павукам!

Мій батько помер 1904 року, не залишивши жодних настанов ні мені, ні моїй єдиній дитині, Альфреду, десятирічному хлопчику, який виріс без матері. Саме мій син змінив порядок успадкування родинних традицій, бо я міг розповісти йому хіба лише несерйозні здогади про минуле роду, тоді як він, уже бувши офіцером авіації, коли війна занесла його до Англії 1917 року, писав мені про деякі цікаві легенди, що стосувалися наших предків. Вочевидь, у Делапорів була розмаїта і чомусь моторошна історія, бо друг мого сина, капітан Едвард Норріс з Королівського Повітряного флоту, що мешкав біля нашого родинного маєтку в Анчестері, згадував про якісь сільські перекази, за дикістю і неймовірністю до яких могла дорівнятися не кожна літературна вигадка. Сам Норріс, звісно, не сприймав їх усерйоз, але вони зацікавили мого сина і послужили хорошим матеріалом для його листів додому. Саме ці легенди всерйоз привернули мою увагу до заокеанського спадку, вони змусили мене замислитися про те, щоб викупити і відновити родинний маєток, який Норріс показав Альфредові в його мальовничому запустінні, і запропонував придбати його за зовсім незначну суму, оскільки власником будинку був його дядько.

Я купив Ексгемський пріорат 1918 року, але одразу ж був змушений відмовитись, хоча б тимчасово, від планів його реставрувати, бо мій син повернувся з війни безпомічним інвалідом. Упродовж двох наступних років його життя, навіть передавши управління бізнесом своїм партнерам, я не міг думати ні про що інше, крім догляду за ним.

У 1921 році я залишився самотнім фабрикантом-пенсіонером без жодної мети, молодість якого зосталися далеко позаду, тож я вирішив присвятити решту відведеного мені часу облаштуванню своєї нової власності. Навідавши Анчестер у грудні, я познайомився з капітаном Норрісом, вгодованим приємним молодиком, який був доброї думки про мого сина і неабияк допоміг мені у пошуках планів і переказів, що могли прислужитися для майбутніх робіт. Сам Ексгемський пріорат я сприймав цілком байдуже: безформні середньовічні руїни, вкриті лишайниками і поцятковані грачиними гніздами, небезпечно навислі над урвищем, без підлоги чи взагалі будь-яких слідів інтер’єру — голі стіни окремих веж.

Поступово відтвориши вигляд споруди, якою її покинули мої предки понад три століття тому, я заходився шукати робітників для його відновлення. Я був змушений наймати людей за межами поближніх поселень, бо селяни Анчестера були охоплені майже неймовірною ненавистю і страхом перед цим місцем. Почуття було настільки сильне, що іноді воно перекидалося навіть на запрошених працівників, спричиняючи численні втечі; стосувалося ж воно, як виявилося, і пріорату, і його давніх власників.

Мій син розповідав мені, що тутешні мешканці уникали його під час візитів просто тому, що він був де ла Поер, а зараз з тих самих причин і я почувався самотнім вигнанцем, аж доки селяни не переконалися, наскільки я мало знаю про свій спадок. Навіть і тоді вони мене все одно цуралися, так що більшість сільських переказів я був змушений збирати за посередництва Норріса. Мабуть, люди не змогли мені пробачити мого рішення відновити замок, який був для них символом нечестивості; забувши про раціональне мислення, вони вважали Ексгемський пріорат кублом злих духів і перевертнів.

Аналізуючи перекази, які для мене зібрав Норріс, і зіставляючи їх із записами науковців, які вивчали ці руїни, я дійшов висновку, що Ексгемський пріорат стояв на місці доісторичного храму — друїдичної або й додруїдичної споруди, яка була чи не сучасницею Стоунхенджа. Ніхто й не сумнівався, що тут колись проводилися моторошні ритуали, ходили навіть чутки, що з часом ці ритуали перейшли у завезений римлянами культ поклоніння Кібелі[77].

На підземній кладці досі можна було чітко розібрати літери «DIV… OPS… MAGNA. MAT…», знаки Великої Матері, похмуре поклоніння якій колись марно забороняли римським громадянам. Як свідчать викопні рештки, Анчестер свого часу був табором третього авґустіанського легіону, і вважалося, що у них процвітав храм Кібели, він завжди був повний вірян, які провадили там невідомі ритуали під орудою фригійського священика. Легенди стверджують, що кінець старої релігії не поклав край оргіям у храмі, а жерці жили з новою вірою без жодних реальних змін. Так само кажуть, що кінець римського панування не поклав край ритуалам цього культу і деякі сакси навіть долучилися до того, що зосталося від храму, і надали йому нових рис, зробивши його центром культу, перед яким тремтіла половина гептархії[78]. Близько 1000 року н. е. це місце згадується у хроніці як важливий кам’яний пріорат, який слугував обителлю дивному і могутньому чернечому ордену. Він був оточений розлогими садами і не мав захисних мурів, бо люди й самі його боялися. Його не зруйнували вікінги, але після норманського завоювання він, мабуть, серйозно занепав, бо в нього не було жодного попереднього власника, коли 1261 року Генріх Третій передав це місце у подарунок моєму предкові, Ґілберту де ла Поеру, першому баронові Ексгемському.

До цього року не було жодних поганих згадок про мій рід, але тоді мусило трапитись щось дивне. Одна хроніка 1307 року згадує де ла Поерів як «проклятих Богом», а серед сільських легенд і взагалі немає нічого, крім злісного і безмежного жаху в оповідях про замок, який було зведено на фундаментах старого храму і пріорату. Оповідки біля вогнища могли змагатися між собою у страхітливості, а боязкі недомовки та похмурі натяки робили їх ще страшнішими. Мої предки поставали демонським кодлом, поруч з якими Жіль де Ре[79] і Маркіз де Сад[80] здавалися невинними дітьми, на них навіть покладали провину за зникнення селян упродовж кількох поколінь.

Найгіршими персонажами, очевидно, були барони та їхні безпосередні спадкоємці; принаймні, найбільше шепотілися саме про них. Якщо ж раптом спадкоємець виявлявся доброчесним, казали, що він помирав таємничою смертю в юному віці, поступаючись місцем типовому потомству. Здавалося, що в роду існує якийсь внутрішній культ, очолюваний його главою, відкритий навіть не для всіх членів родини. В основі цього культу лежав радше характер, аніж кровна спорідненість, бо до нього належали і ті, хто ставав членом родини, одружуючись у прийми. Так, пані Марґарет Тревор із Корнуола, дружина Ґодфрі, другого сина п’ятого барона, стала уособленням нічного жахіття для дітей всієї околиці, демонічною героїнею жахливої старої балади, яку ще й досі пам’ятали біля кордонів Уельсу. Також збереглася в баладах, хоч і з іншої причини, жахлива історія панни Мері де ла Поер, яка невдовзі після одруження із графом Шрусфілда стала жертвою убивства, вчиненого самим графом у спілці зі своєю матір’ю. Священик, якому вони висповідалися в тому, про що не наважилися розповісти світові, відпустив обом убивцям гріх і благословив їх.

Ці перекази і балади, сповнені грубих забобонів, викликали у мене сильну огиду. Особливо мене дратували їхня живучість і така тривала ненависть до мого батьківського роду; хоча закиди щодо жахливих звичок неприємно нагадали один відомий мені скандал з моїм близьким родичем — кузеном, молодим Рендольфом Делапором із Карфакса, який після повернення з Мексиканської війни оселився серед негрів і став жерцем вуду.

Значно менше мене турбували якісь дивні історії про стогони і завивання у відкритій усім вітрам долині під вапняковою скелею; про замогильний сморід після весняних дощів; про якусь бліду штуку, на яку однієї ночі у чистому полі наступив кінь сера Джона Клейвза; про слугу, який збожеволів від побаченого у пріораті при світлі дня. Ці історії здавалися мені просто моторошними баєчками, і водночас я ставився до них цілком скептично. Важче було ігнорувати згадки про зниклих селян, хоча у середньовічному повсякденні такі події і не були чимось надзвичайним. Надмірна цікавість призводила до смерті, і довкола Ексгемського пріорату на стінах тепер зруйнованих бастіонів не одна відтята голова виставлялася на загальний огляд.

Кілька історій були надзвичайно яскравими, настільки, що я пошкодував, що замолоду не вивчав порівняльної міфології. Існувало, наприклад, повір’я про легіони перетинчастокрилих демонів, які щовечора навідували відьомські шабаші у пріораті — нібито у садах замку саме для них вирощували величезні врожаї кормових овочів. Але найнеймовірнішою з усіх була драматична оповідь про щурів — про орди паразитів, які висипали із замку через три місяці після трагедії, яка і спричинила його спустошення: брудна, огидна, жадібна армія змітала все на своєму шляху, знищуючи птицю, котів, собак, свиней, овець і навіть безпомічних людей, перш ніж їх шал вдалося стримати. Про цю незабутню навалу існував цілий і цілком окремий цикл легенд, бо щури розсіялися серед сільських хат і принесли із собою прокляття і жах.

З таким багажем знань я зі старечою впертістю взявся до відбудови маєтку моїх предків. У жодному разі не варто думати, що ці історії сформували психологічну атмосферу довкола мене. До того ж мене постійно підбадьорював і заохочував капітан Норріс, а також допомагали любителі старовини з мого оточення. Через два роки після початку робіт, коли відновлення замку було завершене, я оглядав просторі покої, обшиті дерев’яними панелями стіни, склепінчасті стелі, стрілчасті вікна і широкі сходи з гордістю, яка цілком компенсувала чималу вартість реставрації.

Кожна середньовічна деталь була майстерно відтворена, а нові деталі — майстерно вписані в оригінальні стіни і фундаменти. Отже, оселю моїх предків було відновлено, і тепер усе, чого я прагнув, — це нарешті обілити репутацію роду, який обривався на мені. Я планував постійно тут мешкати і довести, що де ла Поер (бо я знову повернувся до оригінального написання прізвища) не такі, якими їх змальовують легенди. Моє життя мало бути приємним ще й тому, що, попри свій середньовічний вигляд, Ексгемський пріорат став повністю оновленим, тож у ньому не було ні паразитів, ані привидів.

Як я вже казав, до замку я переїхав 16 липня 1923 року. Моя челядь складалася із семи слуг і дев’яти котів, яких я неймовірно любив. Мій найстарший кіт, Ніґер, мав сім років і приїхав зі мною з Болтона, штат Массачусетс; інших я надбав, мешкаючи в родині капітана Норріса, поки тривали роботи з реставрації пріорату.

П’ять днів наше життя плинуло цілком спокійно, я збавляв час, переважно систематизуючи інформацію про свою родину. Тепер я мав деякі ґрунтовні записи про останню трагедію і втечу Волтера де ла Поера і вважав, що то були такі самі записи, як і ті, що зникли серед наших спадкових документів під час пожежі у Карфаксі. Здається, мого предка небезпідставно звинувачували у вбивстві усіх членів своєї сім’ї, коли ті спали, окрім лише чотирьох довірених слуг. Це сталося приблизно через два тижні після вражаючого відкриття, яке його повністю змінило, але яке він не довірив нікому, окрім слуг, які йому допомагали і опісля втекли разом із ним — до місцевого ж люду долинули хіба що непевні натяки.

Цю зумисну різанину, в якій загинули його батько, троє братів і двоє сестер, селяни щиро виправдовували, а представники закону зробили все можливе, щоб зам’яти справу, так що, уникнувши покарання чи публічного осуду і залишаючись шанованою людиною, злочинець безперешкодно втік до Вірджинії; зазвичай шепотіли про те, що він позбавив ці землі від якогось споконвічного прокляття. Я навряд чи можу навіть припустити, що за відкриття могло призвести до настільки жахливого вчинку. Волтер де ла Поер змалечку мав би знати моторошні чутки про власну родину, тож навряд чи вони могли стати таким несподіваним поштовхом. Чи він став свідком якогось мерзенного давнього обряду, чи наштовхнувся на якийсь страхітливий символ або одкровення в самому пріораті чи його околицях? В Англії він мав репутацію сором’язливого, стриманого молодика. У Вірджинії ж він здавався не стільки злим і жорстким, скільки стривоженим і обережним. У щоденнику іншого шукача пригод, Френсіса Гарлі із Бельв’ю, він згадується як людина надзвичайно справедлива, чесна і тактовна.

22 липня трапилась подія, яка, хоча спочатку й залишилась непоміченою, згодом у світлі подальших подій набула неабиякого значення. Вона була настільки незначною, що нею легко було знехтувати, дивно, що її взагалі зауважили з огляду на обставини; варто пам’ятати, що мешкав я у будівлі практично повністю оновленій, за винятком стін, оточений ретельно дібраним штатом обслуги, і ні я, ні вони не були схильні надумувати собі зайвого.

Зараз же я заледве це пригадую: мій старий чорний кіт, чиї звички я знаю аж надто добре, став дуже стривожений і збуджений, що геть не було на нього схоже. Він без угаву бігав з кімнати у кімнату, увесь час був насторожі і постійно нюшив попід стінами, які були частиною ґотичного компоненту будівлі. Я розумію, наскільки банально це звучить — ніби вірний пес у байці про привидів, який завжди гарчить, перш ніж його хазяїн побачить постать у простирадлі, — а все ж я не міг повністю позбутися тривожного відчуття.

Наступного дня служник поскаржився на неспокій, що поширився на всіх котів у домі. Він прийшов до мене у кабінет, простору західну кімнату на другому поверсі, зі стрілчастими склепіннями, панелями з чорного дуба і тристулковим ґотичним вікном, яке виходило на вапнякову скелю і безлюдну долину; поки він говорив, я побачив свого Ніґера, який скрадався уздовж західної стіни, дряпаючи нові панелі, покладені поверх давнього каменю.

Я пояснив служнику, що мабуть там просто залишився запах старої кладки, невловимий для людських чуттів, але навіть крізь нову дерев’яну обшивку неприємний для чутливого нюху кота. Я справді так вважав, а коли хлопець припустив, що то можуть бути миші чи щури, я відповів, що щури звідси зникли триста років тому і що навіть польові миші з довколишніх ланів, яких тут і так ніколи не було, заледве зможуть пролізти за ці стіни. Того ж таки дня я заскочив до капітана Норріса, який запевнив мене, що було б геть неймовірно, якби польова миша отак раптово і безпричинно опинилася у кам’яному замку.

Увечері, як завжди, поговоривши зі слугою, я пішов до покою у західній вежі, який обрав собі за спальню. З кабінету до неї вели кам’яні сходи і коротка галерея — сходи збереглися ще від старого замку, галерею ж переробили наново. Кімната була кругла, висока, без дерев’яних панелей, завішана лише гобеленами, які я сам вибирав у Лондоні.

Впустивши Ніґера до кімнати, я зачинив важкі двері у готичному стилі і почав готуватися до сну при світлі електричних лампочок, стилізованих під свічки, після чого вимкнув світло і влігся у різьблене ліжко під балдахіном, а кіт поважно вмостився на своєму звичному місці біля моїх ніг. Я не запинав штор і дивився у вузеньке вікно, до якого лежав обличчям. Небо було осяяне загравою, й ажурні плетива вікна красиво вимальовувались супроти неї.

Мабуть, я непомітно для себе самого заснув, бо пригадую неясне відчуття виринання зі сну, коли кіт несамовито зірвався зі свого насидженого місця. Я бачив його у досвітньому напівмороці, голова витягнута вперед, передні лапи спираються на мою щиколотку, задні лапи напівзігнуті. Він пильно вдивлявся в якесь місце на стіні ледь західніше вікна, в якому, як на мене, не було нічого особливого, але тепер мій погляд мимохіть теж був спрямований туди.

Що більше я вдивлявся, то чіткіше розумів, що Ніґер нервував не просто так. Я не впевнений, чи й справді ворушилися настінні гобелени. Думаю, таки ворушилися — ледве-ледве. Але в чому я можу заприсягтися, то це в тому, що за ними я почув тиху, однак вловиму метушню, ніби шаруділи щури чи миші. Раптом кіт стрибнув на один із гобеленів, своєю вагою зірвавши його на підлогу і оголивши вологу, давню кам’яну стіну; подекуди на ній були латки від ремонту, але жодного сліду злодійкуватих гризунів.

Ніґер снував підлогою попід тією частиною стіни, роздираючи зірваний гобелен і час від часу намагаючись просунути лапу поміж стіною і дубовою підлогою. Він нічого не знайшов і через деякий час стомлено повернувся на своє місце біля моїх ніг. Я не підводився, але тієї ночі більше не спав.

Вранці я опитав усіх слуг, однак ніхто з них не помітив нічого незвичного, хіба що кухарці пригадалася дивна поведінка кота, який спочивав на підвіконні. Посеред ночі кіт раптом завив, збудивши кухарку, і та встигла побачити, як кіт стрімголов вибігає у відчинені двері і мчить сходами униз. Я продрімав до пообіддя, а тоді знову поїхав до капітана Норріса, якого надзвичайно зацікавило те, що я йому розповів. Дивні випадки — незначні, але цікаві — збудили в ньому спогади про низку місцевих зловісних історій. Ми були щиро вражені появою щурів, тож Норріс позичив мені паризьку зелень[81] і кілька пасток, які після мого повернення ми зі слугами розклали у стратегічно важливих місцях.

Я ліг рано, бо був дуже сонним, але мене тривожили нічні жахіття. Мені снилося, що я дивлюся з неймовірної висоти вниз у напівосвітлений ґрот, по коліна залитий нечистотами, де білобородий демон-свинопас зі своїм костуром пас отару якихось вкритих лишаєм немічних істот, сам вигляд яких сповнював мене невимовною огидою. Тоді свинопас зупинився і, відірвавшись від свого заняття, кивнув комусь головою, і у смердючу безодню заструменіла велетенська зграя щурів, щоб пожерти і гидких істот, і їхнього пастуха.

Із цього жахливого сну мене раптово пробудив рух Ніґера, який за звичкою спав біля моїх ніг. Цього разу я вже знав, чому у нього настовбурчена шерсть, чому він шипить і що за страх змусив його вп’ясти пазурі у мою щиколотку, не усвідомлюючи, що завдає мені болю: з кожного боку кімнати стіни були сповнені гидотними звуками хижої метушні величезних голодних щурів. Зоря вже зійшла з неба, тож не було видно, що діється за гобеленами — ту частину, яка обірвалася, вже замінили, — але я не настільки злякався, аби не ввімкнути світла.

Коли загорілися лампи, я побачив, що всі гобелени жахливо тремтять, і їхнє майстерне плетиво утворює неповторний танок смерті. Рух майже відразу ж припинився, шум також стих. Підвівшись, я ткнув у гобелен довгою ручкою грілки, яка лежала поруч, і відхилив одне полотнище, аби поглянути за нього. Там не було нічого, крім тинькованої кам’яної стіни, навіть кіт перестав відчувати сторонню присутність. Коли я оглянув пастку, яку поставив у себе в кімнаті, то виявив, що дверцята захряснені, але те, що у неї втрапило, зникло.

Я вже навіть не думав про те, щоб знову лягти спати, тож, засвітивши свічку, відчинив двері і вийшов галереєю на сходи до свого кабінету, тручись мені об ноги, поруч ішов Ніґер. Але перш ніж ми ступили на кам’яні сходи, кіт стрімголов кинувся вперед і зник. Самотньо спускаючись сходами, я раптово вловив звуки, які долинали знизу, з великої зали; звуки, які ні з чим неможливо було переплутати.

Обшиті дубовими панелями стіни ожили щурами, які просто кишіли під ними, а Ніґер гасав туди-сюди у шалі мисливця, що втратив здобич. Спустившись донизу, я увімкнув світло, але цього разу шум не стих. Щури продовжували скаженіти і метушитися під панелями настільки виразно, що я навіть міг визначити напрямок їхнього руху. Звідкілясь згори незліченними ордами ці істоти, всі як один, переміщувалися кудись униз, у невідомі глибини.

Я почув кроки у коридорі, і за мить двоє слуг розчинили масивні дерев’яні двері. Вони шукали в будинку джерело незрозумілої тривоги котів, від якої всі вони немов показилися — гасали туди-сюди сходами, шипіли і вигинали спини, всівшись перед замкненими дверима нижнього підвалу[82]. Я запитав, чи чули вони щурів, але ті відповіли заперечно. Та щойно я зібрався звернути їхню увагу на звуки у панелях, як зрозумів, що шарудіння стихло.

У супроводі двох слуг я спустився до дверей нижнього підвалу, але на той час коти вже зникли. Підземелля я вирішив обстежити пізніше, а поки лише пройшовся і оглянув усі пастки. Вони всі спрацювали, але у жодній не було здобичі. Заспокоївши себе, що ніхто, крім мене і котів, не чув щурів, я до ранку сидів у кабінеті, пригадуючи і роздумуючи над кожною найменшою подробицею легенд про своє помешкання, які мені тільки вдалось віднайти. Перед полуднем я трохи поспав в одному зі зручних бібліотечних крісел, які поставив там усупереч власному плану середньовічного умеблювання. Опісля я зателефонував капітанові Норрісу з проханням приїхати і допомогти мені обстежити підземелля.

Ми не знайшли геть нічого незвичайного, хоч і не могли потамувати хвилювання від того, що цю крипту будували руки римлян. Кожне низьке склепіння і масивна колона були римськими — не груба саксонська стилізація римського стилю, а суворий і гармонійний класицизм епохи цезарів; стіни були вкриті написами, уже відомими археологам, які не раз обстежували споруду, — написи на кшталт «P. GETAE. PROP… TEMP… DONA»… і «L. PRAEG… VS… PONTIFI… ATYS»…

Згадка про Аттіса змусила мене здригнутися, бо я читав Катулла і знав дещо про жахливі ритуали поклоніння східному богові, що тісно переплелося із культом Кібели. При світлі ліхтарів ми з Норрісом намагалися розібрати дивні і майже стерті зображення на деяких прямокутних кам’яних блоках, які, очевидно, правили тут за вівтарі, але майже безуспішно. Ми згадали, що один фрагмент, щось схоже на променисте сонце, за словами вчених, має не романське походження, і, вірогідно, ці вівтарі були успадковані римськими жерцями від старішого і, можливо, автохтонного храму, що стояв на цьому ж місці. Мене зацікавили брунатні плями, які темніли на одному із вівтарів. Найбільший, у центрі кімнати, мав на поверхні сліди розпалюваного там вогню — ймовірно, для жертовних спалень.

Це все, що було у крипті, під дверима якої завивали коти і в якій ми з Норрісом вирішили заночувати. Слуги знесли донизу два дивани, і я наказав їм не зважати на поведінку котів уночі, Ніґера ж я взяв собі за компанію, сподіваючись на його допомогу. Ми щільно зачинили величезні дубові двері з вентиляційними отворами, роботи уже сучасних майстрів, і, на моє прохання залишивши запаленими ліхтарі, вляглися і стали чекати розвитку подій.

Крипта була вмурована глибоко у фундамент пріорату, безсумнівно, набагато глибше поверхні вапнякової скелі, яка нависала над безлюдною долиною. Я не мав сумнівів стосовно того, що саме сюди прагнули дістатися щури, які взялися невідомо звідки, хоч і не міг сказати чому. Поки ми лежали, очікуючи, я час від часу поринав у неглибокий сон, з якого мене будило неспокійне вовтузіння кота біля ніг.

Ці мої сни достоту не повторювали, але все ж були страхітливо схожими на ті, що наснилися мені минулої ночі. Я знову побачив похмурий ґрот, свинопаса із невідомими вкритими лишаями істотами, які борсались у нечистотах, і цього разу з плином сну усе в ньому здавалося ближчим і чіткішим — настільки чітким, що я міг навіть розрізнити риси цих істот. Я вглядівся у потворні риси одного з них — і прокинувся з таким криком, що Ніґер, зірвавшись, утік, а капітан Норріс, який не спав, гучно розреготався. Якби Норріс знав причину того, що змусило мене кричати, то він би ще дужче сміявся, а може, й навпаки — менше. Проте аж донедавна я мало що пам’ятав із того сну. Несамовитий страх часто дуже милосердно стирає пам’ять.

Норріс розбудив мене, коли все знову почалося. Він тихенько поторсав мене за плече, вириваючи мене з того самого страшного сну, і закликав прислухатись до котів. А послухати і справді було що, бо за зачиненими дверима коїлася справдешня вакханалія котячих вересків і шкряботіння, Ніґер же, не зважаючи на своїх родичів за дверима, ошаліло кружляв попід кам’яними стінами, в яких чинилося те саме стовпотворіння пацючих орд, яке розбудило мене минулої ночі.

У мені здійнялась хвиля пронизливого жаху, бо відбувалося щось аномальне, чому неможливо було дати раціонального пояснення. Ці щури, якщо тільки вони не породження божевілля, що вразило лише мене з котами, риють нори і прослизають всередину римських стін, які я вважав суцільними вапняковими блоками… хіба що за більш ніж сімнадцять століть вода попромивала там наскрізні тунелі, в яких поселилися ці гризуни… Але хай навіть так, мій примарний жах від цього не зменшився; якщо це і справді були живі шкідники, чому тоді Норріс не чув їхньої огидної метушні? Чому він закликає мене дивитися на Ніґера і слухати котів за дверима, але не має жодного уявлення, що могло їх так несамовито і незрозуміло розбурхати?!

До того часу, коли я настільки раціонально, наскільки зміг, спромігся йому все розповісти про те, що, як мені здається, я чув, мої вуха могли вловити вже хіба останні відголоски метушні, що, затихаючи, скочувалась усе далі вниз, під найглибші підвали, аж доки здалося, що ціла скеля піді мною була сповнена щурів, які шукали невідомо чого. Норріс до цього поставився не настільки скептично, як я припускав, а навпаки, здавалося, страшенно цим зацікавився. Він звернув мою увагу на те, що коти за дверима також затихли, ніби втративши слід щурів; натомість, схоже, Ніґер знавіснів ще більше і несамовито дряпав основу величезного кам’яного вівтаря посередині крипти, який зараз був ближче до Норріса, аніж до мене.

Мій страх перед невідомим був справді могутнім. Коїлося щось вочевидь неймовірне, і я побачив, що капітан Норріс, молодший, міцніший і від природи явно більший за мене матеріаліст, був вражений нітрохи не менше — можливо через те, що з дитинства був дуже добре обізнаний з місцевими легендами. Якийсь час ми могли хіба що дивитися на старого чорного кота, який все несамовитіше дряпав підмурок вівтаря, час від часу поглядаючи на мене і нявкаючи, ніби просячи мене щось вдіяти.

Норріс підніс ліхтар до самого вівтаря і оглянув те місце, яке так дряпав Ніґер, потім мовчки став навколішки і почав віддирати багатовікові лишайники з масивного дороманського вівтаря, де він з’єднувався з мозаїчною підлогою. Він нічого не знайшов і вже збирався облишити пошук, коли я завважив доволі звичну річ, від якої, проте, мене кинуло в дрож, хоча вона лише підтвердила те, про що я вже здогадувався, не додавши нічого нового до попередніх підозр.

Я сказав про це Норрісу, і ми обоє застигли, приголомшені цим неймовірним відкриттям і усвідомленням його значення. Усе було просто: вогник ліхтаря, поставленого на підлозі біля вівтаря, ледь помітно, але все ж помітно, коливався у струмені повітря — повітря, якого раніше не було і яке, безсумнівно, надходило зі щілини між підлогою і вівтарем у тому місці, в якому Норріс поздирав лишайники.

Решту ночі ми провели у добре освітленому кабінеті, нервово обговорюючи подальші дії. Самого лише відкриття того, що існує підземелля, глибше за найглибші знані підмурки римської доби, підземелля, досі не відкрите допитливими археологами, які нишпорили тут останні триста років, було б достатньо, щоб вразити нас і без зловісних подій. З огляду на обставини враження було двоїсте, і ми опинилися перед вибором: через забобони облишити пошуки і назавжди закрити пріорат або ж, відважившись на пригоди, сміливо зазирнути нижче, хоч би який жах чекав нас у незнаних глибинах.

Над ранок ми досягли компромісу і вирішили поїхати в Лондон, щоб зібрати там групу археологів і вчених, які б допомогли нам розкрити таємницю. Варто зазначити, що перш ніж покинути підземелля, ми марно намагалися зрушити з місця центральний вівтар, який наразі вважали брамою до нових глибин невідомого жаху. Які таємниці відкриє ця брама, належало з’ясувати людям, мудрішим за нас.

Упродовж багатьох днів, проведених у Лондоні, ми з капітаном Норрісом викладали факти, припущення і повір’я п’ятьом видатним ученим, людям, які б виправдали довіру і з повагою поставились до будь-яких родинних таємниць, які могли виявити майбутні пошуки. Вони не тільки не мали наміру насміхатися з нас, а навпаки, глибоко зацікавилися ситуацією і виявили щире співчуття. Навряд чи потрібно наводити тут їхні імена, скажу тільки, що серед них був сер Вільям Брінтон, який свого часу вразив увесь світ розкопками у Троаді. Коли ми всі разом сіли на потяг до Анчестера, я відчув, що стою на порозі жахливих відкриттів — можливо, це відчуття було навіяне ще й загальним настроєм скорботи серед багатьох американців через несподівану смерть нашого Президента[83] на іншому кінці світу.

Увечері 7 серпня, коли ми прибули у Ексгемський пріорат, слуги запевнили мене, що за час моєї відсутності там не сталося нічого незвичного. Коти, навіть старий Ніґер, були цілком спокійні, а в усьому домі не спрацювала жодна пастка. Ми збиралися почати дослідження наступного дня, а тим часом я розмістив гостей у підготовлених для них кімнатах.

Сам я пішов спати до своєї спальні у вежі, Ніґер, як зазвичай, лежав упоперек моїх ніг. Я швидко заснув, але мене одразу ж почали діймати нічні жахіття. Мені марилось римське свято, ніби бенкет Тримальхіона[84], де на закритій тарелі посеред столу лежало щось жахливе. Тоді знову повернулося те прокляте, огидне видиво свинопаса і його мерзенної череди у тінистому гроті. Але коли я прокинувся, надворі уже був день, і з нижньої частини будинку долинали цілком природні звуки. Щури, живі чи примарні, мене не потурбували, а Ніґер продовжував так само спокійно спати. Спускаючись донизу, я зауважив, що скрізь панував безмежний спокій, який на вранішньому зібранні один із дослідників — що його через характер усі називали Торнтоном[85] — доволі химерно пояснив тим, що, мовляв, певні сили уже показали мені все, що я, на їхню думку, мав побачити.

Все було готове до роботи, тож об 11 ранку наша група, яка складалась із сімох чоловік, озброївшись потужними електричними ліхтарями і археологічним знаряддям, спустилася у підземелля і замкнула за собою двері. Ніґера ми взяли із собою, бо дослідники покладалися на його виняткове чуття і хотіли, щоб він був з нами у разі, якщо нізвідки знову ринуть гризуни. Ми лише побіжно оглянули римські написи і зображення на одному з вівтарів, бо троє з дослідників їх уже бачили раніше, а всі інші чудово знали про них. Найпильнішу увагу ми зосередили на славнозвісному центральному вівтарі, тож уже через годину, застосувавши якісь невідомі противаги, сер Вільям Брінтон зумів відхилити його назад.

Унизу нам відкрився жах, якого б ми просто не витримали, якби не були до нього готові. Крізь квадратний отвір у мозаїчній підлозі, на прольоті кам’яних східців, настільки стертих, що посередині вони перетворились на гладенький спуск, ми побачили розсипи кісток — людських або схожих на людські. Ті, які ще трималися купи у вигляді скелетів, виражали панічний жах, на всіх кістках виднілися сліди щурячих зубів. Форма черепів вказувала на очевидний ідіотизм, кретинізм або примітивну мавпоподібність.

Над цими гидотно засміченими східцями нависало склепіння вирубаного у суцільній скелі проходу, крізь який і надходив потік повітря. Це не був раптовий і затхлий подув із закритого підземелля, а прохолодний свіжий вітерець. Не зволікаючи, ми з деяким хвилюванням стали розбирати завали кісток на східцях у проході. Саме тоді сер Вільям, обстежуючи вирубані у камені стіни, з цікавістю спостеріг, що, з огляду на напрямок ударів, тунель мусив бути пробитий знизу.

Тепер мені слід бути розважливим і ретельно добирати слова. Спустившись униз на кілька сходинок посеред обгризених кісток, ми побачили попереду світло; не якусь там містичну фосфоресценцію, а яскраве денне світло, яке могло проникати хіба що через невідомі отвори у скелі, яка виходила на пустище. Нас не здивувало те, що ці отвори не були помітними ззовні, — долина була цілковито безлюдна, а скеля настільки висока і прямовисна, що тільки повітроплавець міг би ретельно дослідити її поверхню. Ще кілька сходинок — і від того, що ми побачили, нам у прямому сенсі перехопило подих; настільки у прямому, що Торнтон, наш психолог, упав непритомним на руки вражених чоловіків, які стояли за його спиною. Норріс, повновиде обличчя якого миттєво зблідло й осунулось, щось дико і нерозбірливо закричав, а я, здається, просто захлинувся, намагаючись ковтнути повітря, і заплющив очі.

Чоловік позаду — єдиний у групі, хто був старший за мене — лише прохрипів «О Боже!» таким надламаним голосом, якого мені ще не доводилось чути. Із семи чоловік тільки сер Вільям Брінтон зберіг самовладання, що робить йому честь тим більше, що він ішов попереду всієї групи і першим це все побачив.

То був похмурий ґрот неймовірної висоти, який простягався уперед далі, ніж сягало око; підземний світ, сповнений безмежних таємниць і жахливих здогадів. Там були і цілі споруди, і руїни — одного наляканого погляду було досить, щоб побачити дивні обриси могильників, кола, складені з монолітів, римську будівлю з низьким куполом, напіврозвалений саксонський жертовник і ранньоанглійську дерев’яну споруду, але все це блякло перед жахливим видовищем, яким, власне, була уся поверхня землі. На кілька ярдів у висоту зусібіч здіймалися божевільні купи людських кісток чи, принаймні, кісток, що настільки ж нагадували людські, як і ті, що трапилися нам на сходах. Вони простягались, немов пінисте море, деякі відокремлені, а деякі ще тримались купи у формі цілих скелетів чи їхніх частин, застиглих у позах просто диявольського шаленства, ніби відбиваючись від якоїсь загрози або заціпенівши у не менш жахливих людожерних позах.

Коли доктор Траск, антрополог, обстежив черепи, то виявив, що тут спостерігається специфічна деградація, яка геть збила його з пантелику. Більшість із них на еволюційній драбині стояли на кілька щаблів нижче, ніж пілтдаунська людина[86], але в кожному разі вони безсумнівно належали людям. Чимало черепів свідчили про вищий рівень розвитку, а кілька екземплярів належали до сучасного цілком розвиненого типу. Усі кістки були погризені, переважно щурами, але на деяких були помітні ще й сліди людських зубів. Упереміш із ними лежали маленькі щурячі кісточки — полеглі воїни смертоносної армії, якою завершувалася ця давня трагедія.

Я не перестаю дивуватися, як упродовж того жахливого дня одкровень всі ми залишилися живими і змогли зберегти здоровий глузд. Ні Гофман, ані Гюїсман[87] не змогли б створити сцени неймовірнішої, огиднішої, сповненої більшого ґотичного гротеску, аніж цей тінистий ґрот, який ми всімох оглядали; щокроку натрапляючи на все нові відкриття, намагаючись не думати про події, які, вочевидь, відбувалися тут триста, тисячу, чи дві тисячі, а чи навіть десять тисяч років тому. Це був справжній передпокій пекла, бідолаха Торнтон знову зомлів, коли Траск сказав йому, що, судячи зі скелетів, деякі люди в цьому підземеллі уже двадцять, а то і більше поколінь пересувалися на чотирьох кінцівках.

Коли ми стали розбирати руїни, на попередні жахи почали громадитись нові. Чотириногі істоти — а серед них і кілька випадкових двоногих — утримувалися у кам’яних загонах, з яких, вони, мабуть, вирвались, гнані нестерпним голодом чи страхом перед щурами. Їх там були цілі стада, і їх, очевидно, відгодовували кормовими овочами, залишки яких впізнавалися у чомусь на кшталт перегнилого силосу на дні величезних кам’яних резервуарів, давніших за сам Рим. Тепер я знаю, навіщо моїм предкам були потрібні такі величезні сади — як би мені хотілося це забути! Для чого потрібні були людські отари, запитувати теж не доводилося.

Стоячи з ліхтарем серед римських руїн, Сер Вільям перекладав опис найбільш мерзенного ритуалу, про який я будь-коли чув; розповідав про своєрідну обрядову їжу стародавнього культу, що його жерці культу Кібели згодом доєднали до власного. Звиклий до воєнних траншей Норріс, вийшовши з давнього англійського будинку, ледве стояв на ногах. Для нього вже не було сюрпризом, що то була м’ясарня і кухня водночас, — але геть непросто було бачити у такому місці знайоме англійське начиння і читати англійською мовою написи на стінах, датовані ще 1610 роком. Я не міг увійти в цей дім — дім, злочини якого обірвав лише кинджал мого предка, Волтера де ла Поера.

Я наважився зайти лише до невисокої саксонської будівлі із виваленими дубовими дверима і побачив усередині жахливий ряд десяти кам’яних камер з іржавими ґратами. У трьох із них були скелети ув’язнених людей високого рівня цивілізаційного розвитку, на пальці одного я побачив перстень з печаткою, на якій було вигравіювано мій власний герб. Під римською каплицею сер Вільям знайшов підземелля із набагато давнішими камерами, але всі вони були порожні. Під ними був низенький лаз із акуратно складеними кістками, на деяких із них збереглися жахливі написи латиною, грецькою і фригійською мовами, вигравіювані поряд.

Тим часом доктор Траск відкрив один із доісторичних могильників і витяг на світ божий людські черепи, що будовою лише незначною мірою відрізнялися від черепів горили, на яких були ідеографічні різьблення, які неможливо передати. Лише мій кіт зовсім безтурботно сновигав серед усього цього жаху. Одного разу я побачив, як він незворушно всівся на горі з кісток, і замислився над таємницями, в які проникають його жовті очі.

Частково, на якийсь мізерний відсоток усвідомивши страхітливі одкровення цього похмурого приміщення — приміщення, так зловісно передбаченого моїми снами, — ми вирушили углиб, здавалося, безконечної чорної як ніч печери, куди крізь тріщини у скелі не міг проникнути жоден промінчик світла. Ми ніколи не дізнаємося, що за невидимі стигійські світи зяяли за межами нашого короткого переходу, бо ми вирішили, що такі таємниці згубні для людства. Та й досить було ступити кілька кроків — і попереду чатувало чимало жахливих речей, бо не встигли ми далеко відійти, як у світлі ліхтаря перед нами постала проклята безкінечність ям, де бенкетували щури, яких раптова нестача їжі погнала до отар істот, що теж голодували, а потім уже — і з самого пріорату, і це вилилося у те достопам’ятне і спустошливе нашестя, якого ніколи не забудуть селяни.

Господи! Ті чорні трупні ями з розтрощеними, висмоктаними кістками і розбитими черепами! Ті страхітливі ущелини, які упродовж незліченних проклятих століть заповнювалися кістками пітекантропів, кельтів, римлян і англійців! Деякі з них були вщерть забиті, і ніхто не зміг би виміряти їхньої глибини. Інші у променях наших ліхтарів здавалися бездонними, їх населяли безіменні витвори нашої уяви. А що ж було зі щурами, які тут, у чорноті, у цьому жахливому Тартарі потрапили у пастку?

Одного разу моя нога зісковзнула із самісінького краю ями, і за мить я опинився у полоні абсолютного жаху. Мабуть, я стояв там уже доволі довго, бо з усієї нашої групи не було видно нікого, окрім огрядного капітана Норріса. Тоді з чорнильної, безмежної відстані долинув звук, який я, здавалося, впізнав; я побачив, як, мов крилатий єгипетський бог, мій старий чорний кіт промчав повз мене просто у темряву незвіданої безодні. Я не відставав, і за мить у мене не залишилось жодних сумнівів. То була зловісна метушня тих породжених пеклом щурів, які завжди перебувають у пошуках нових пожертв і які привели мене у ці вишкірені печери центру землі, де Ньярлатотеп, божевільний безликий бог, сліпо завиває у темряві під насвистування двох безформних і недоумкуватих флейтистів.

Мій ліхтарик погас, але я продовжував бігти. Я чув голоси, виття і відлуння, але над усім цим м’яко здіймалось диявольське, зловісне тупотіння; воно поступово зринало, зринало, як задубілий роздутий труп тихо зринає на хвилях маслянистої ріки, яка під безкінечними оніксовими мостами несе води до чорного гнилого моря.

Щось врізалось у мене — м’яке і округле. То, либонь, були щури; несамовите, щільне стовписько гризунів, які пожирають і живих і мертвих… Чому б щурам не з’їсти де ла Поера, якщо вже де ла Поери їли заборонені речі?.. Війна зжерла мого хлопчика, будь вони всі прокляті… а янкі зжерли Карфакс, і у його вогні згорів мій дід і його таємниця… Ні, ні, кажу вам, я не той диявольський свинопас у похмурому гроті! У тих жалюгідних вкритих паршою істот було обличчя не Едварда Норріса! Хто сказав, що я де ла Поер? Норріс живий, а мій хлопчик помер!.. То Норрісу знову належатимуть ці землі?.. Це вуду, кажу вам… та плямиста змія… Бісів Торнтон, я тобі покажу, як непритомніти від свідчень вчинків моєї родини!.. То крев, ти, бидло, я тобі покажу, як ї бридитися… і що за єдного ти мя маш?.. Велика Матір! Велика Матір!.. Аттіс… Діа ад аґайдс ад аодон… аґус бас д’унарх орт! Д’онас’с д’олас орт, аґус лет-са!.. унгл унл… ррлх… шшшш…

Кажуть, приблизно це я вигукував, коли по трьох годинах мене знайшли у тій пітьмі, коли я рачкував довкола огрядного, напівз’їденого тіла капітана Норріса, а мій власний кіт кидався на мене, намагаючись вчепитися у горлянку. Вони підірвали Ексгемський пріорат, забрали мого Ніґера і замкнули мене у заґратованій кімнаті Генвелла, а самі все шепочуться про мою спадковість і про те, що я пережив. Торнтон зараз у сусідній кімнаті, але мені не можна з ним говорити. А ще вони намагаються приховати більшість фактів про пріорат. Коли я говорю про бідолашного Норріса, вони звинувачують мене у жахливих речах, але ж вони мають знати, що я того не робив. Вони мають знати, що то щури; слизькі метушливі щури, писки яких ніколи не дають мені заснути; диявольські щури, які бігають під м’яким оббиттям кімнати і ваблять мене вниз за собою до ще гірших жахіть, ніж я собі міг уявити; щури, яких вони ніколи не зможуть почути; щури, щури у стінах.