Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Старий Вар’ят

Більярдна Шіхена, яка прикрашає одну з невеличких алей у самому серці чиказького складського округу — місце не з найприємніших. Її повітря, перенасичене тисячами запахів, які Колрідж свого часу почув у Кьольні, дуже рідко пронизувало очисне сонячне проміння; та все ж воно продовжувало сперечатися за панування у приміщенні з їдким димом від незлічимих дешевих цигарок і сигар, який клубочиться з шорстких губ незлічимих мужлаїв, які не вилазять звідти ні вдень, ні вночі. Та це не заважає популярності Шіхена, і на це є причина — причина, очевидна для будь-кого, хто б спромігся детальніше обміркувати, що то за постійний сморід. Опріч диму і нудотної духоти там витає аромат, колись знайомий мешканцям краю, але зараз, на щастя, засуджений на вигнання едиктом урядових доброчинців — аромат міцного, лютого віскі — чудового представника забороненого плоду від сього року божого 1950.

Заклад Шіхена — визнаний центр чиказької підпільної торгівлі алкоголем і наркотиками, і через те почуває певний ґонор, який поширюється навіть на задрипаних його завсідників; та донедавна більярдну відвідував чоловік, на якого не ширився цей ґонор, — чоловік, який розділяв занедбаність і бруд цього місця, але не його значущість. Його називали Старим Вар’ятом, і він був найзлославнішим суб’єктом навіть серед такого ганебного оточення. Багато хто намагався вгадати, яким він був раніше, бо коли він напивався до певної межі, його манера говорити спричиняла вселюдне зчудування; але те, ким він став, не викликало жодних запитань — Старий Вар’ят втілював геть усі можливі відтінки жалюгідного виду, відомого як «волоцюга» або «приблуда». Ніхто не пам’ятав, коли він з’явився. Якось уночі він, мов скажений, увірвався до Шіхена, з піною на губах, вимагаючи віскі і гашишу; і, погодившись навзамін виконувати різну роботу, назавжди осів там, миючи підлогу, вичищаючи плювальниці й дзеркала і виконуючи сотню схожих лакейських обов’язків в обмін на випивку й наркотики, які підтримували його живим і при глузді.

Говорив він мало, і то зазвичай жаргоном; але час від часу, коли незвично щедра порція віскі запалювала йому мозок, з нього лилися потоки нерозбірливих багатоскладових слів і обривків пишномовної прози та поезії, які викликали у деяких відвідувачів припущення, що свого часу він знавав кращі дні. Один його симпатик — боржник-утікач — регулярно приходив з ним побесідувати і з тону його розмови припустив, що за ліпших часів він був письменником або професором. Та все ж єдиним суттєвим ключем до Вар’ятового минулого була вицвіла світлина, яку він увесь час носив із собою — молодої жінки зі шляхетними, витонченими рисами. Іноді він виймав її з потертої кишені, обережно розгортав тонкий папір, у який вона була загорнута, і годинами пильно вдивлявся у неї з виразом невимовного смутку і ніжності. Це точно не був портрет людини, з якою міг би знатися волоцюга, — це була пані з гідністю і гарними манерами, зодягнена у вишукану сукню моди тридцятилітньої давнини. Старий Вар’ят на вигляд і сам належав до минулого, його чудернацьке вбрання мало всі ознаки антикварності. Він був височенний, мабуть, вищий за шість футів[17], хоча його сутулі плечі приховували його зріст. Його брудне сиве волосся, яке випадало жмутами, ніколи не бачило гребінця; а худе обличчя вкривали запущені кострубаті зарості, що ніби назавжди залишилися на стадії щетини — ніколи не голеної, — а втім, недостатньо довгої, щоб стати поважною бородою. Це обличчя, скоріш за все, колись теж мало шляхетні риси, але розгульне життя залишило на ньому незгладимі сліди. Колись раніше — років у тридцять — він був, вочевидь, огрядним, та зараз від цього й сліду не залишилося; він був худий, як смерть, шкіра під каламутними очима і на щоках потемніла й обвисла. Загалом, видовище було не з приємних.

Вдача Старого Вар’ята була така ж дивакувата, як і його зовнішність. Зазвичай він поводився, як волоцюга — готовий до будь-якої роботи за п’ятак або порцію віскі чи гашишу, але час од часу він демонстрував риси характеру, за які й отримав таке прізвисько. Тоді він намагався випростатися, і в його запалих очах загорався дивний вогонь. Манери набували незвичної ґрації, ба навіть гідності, і захмелені пияки навколо відчували якусь його вищість — щось, що віднаджувало їх штурхати і копати нещасного. В такі моменти він вражав сардонічним, уїдливим сарказмом і робив зауваження, які шіхенська публіка вважала геть дурнуватими. Проте ці напади скоро минали, і Старий Вар’ят знову повертався до безкінечного драяння підлоги і чищення плювальниць. Він був би ідеальним рабом цього закладу, якби не одна річ — його поведінка у ті моменти, коли молоді чоловіки вперше прикладалися до склянки. Тоді старий підводився з підлоги, розлючений і роздратований, бурмочучи погрози і попередження і намагаючись відрадити новачків від їхнього наміру «пізнати життя у всій красі». Він бризкав слиною і кипів від злості, сипав красномовними застереженнями і химерними прокльонами, запалений лютим шалом, який змусив здригнутися не одного сп’янілого наркомана у залюдненій кімнаті. Та через деякий час його виснажений алкоголем мозок відволікався від об’єкта, і він з дурнуватою посмішкою повертався до своєї швабри або ганчірки.

Думаю, що завсідники закладу Шіхена ніколи не забудуть той день, коли туди прийшов молодий Альфред Тревер. Він був справжньою «знахідкою» — маєтний запальний юнак, який пускався берега у всьому, за що брався, — принаймні, такий був вердикт Ріта Шульца, управителя Шіхена, який натрапив на парубка у коледжі Лоуренса, що в невеличкому містечку Еплтон у штаті Вісконсин. Батьків Тревера знав чи не весь Еплтон. Його батько, Карл Тревер, був юристом і громадським діячем, а мати зажила гучної слави як поетка під своїм дівочим прізвищем Елеонора Вінґ. Сам Альфред був науковцем і відомим поетом, хоч і вирізнявся нестерпною інфантильною безвідповідальністю, яка перетворила його на ідеальну жертву шіхенського завідувача. Він був білявий, вродливий і розбещений, жвавий і сповнений бажання скуштувати усі принади розпусного життя, про які він читав і чув. У Лоуренсі він відзначився у псевдобратстві «Tappa Tappa Keg»[18], де він був найнесамовитішим і найвеселішим з усіх несамовитих і веселих молодих гультяїв; але студентське вітрогонство його не задовольняло. Він з книжок дізнався про більші пороки, і тепер прагнув пізнати їх безпосередньо. Можливо, його схильність до дикунства спричинювалася якимись утисками, яких він зазнавав удома; адже пані Тревер мала свої причини на те, щоб виховувати свою єдину дитину з усією суворістю. У роки своєї молодості вона повсякчас наражалася на жахіття розпусного життя через того, з ким була певний час заручена.

Юний Ґальпін, принадний наречений, був одним з найвідоміших еплтонських парубків. Вирізняючись неабиякою кмітливістю, він здобув славу в університеті Вісконсина, і у двадцять три роки повернувся до Еплтона, щоб викладати у коледжі Лоуренса і одягти каблучку на палець найпишнішої міської красуні. Якийсь час все було добре, ніщо не віщувало біди. Погані звички, які багато років тому зринули з першою склянкою алкоголю під час самотнього блукання лісом, нагадали про себе у молодому професорі, і лише кваплива заява про звільнення врятувала його від огидних звинувачень у травмуванні моральних засад його учнів. Після розриву заручин Ґальпін переїхав на схід, щоб почати нове життя; та невдовзі до Еплтона дійшли чутки про його ганебне звільнення з Нью-Йоркського університету, де він викладав англійську. Тоді Ґальпін присвятив увесь свій час бібліотеці і лекторіям, готуючи видання і промови на різні теми, пов’язані з красним письменством, і повсякчас демонстрував таку геніальність, що публіка була навіть ладна пробачити йому колишні помилки. Його пристрасні лекції на захист Війона, По, Верлена і Оскара Вайлда стосувалися також і його самого[19], і за недовге бабине літо його слави воскресли розмови про його відновлену діяльність у якомусь будинку культури на Парк Авеню. Але тоді він знову зірвався. Цілковита ганьба, порівняно з якою все його минуле було нічим, розбила вщент ілюзії тих, хто повірив у переродження Ґальпіна; молодик змінив ім’я і зник із суспільства. Подекуди пліткарі пов’язували його з таким собі Хапливим Консулом, чия робота з театрами і кінокомпаніями певною мірою привертала увагу через свій науковий розмах і глибину; та Хапливий скоро щез із поля зору, й ім’я Ґальпіна згадували хіба що батьки, щоб лякати ним своїх дітей. Елеонора Вінґ невдовзі вийшла заміж за Карла Тревера, успішного юриста-початківця, а від колишнього кавалера зосталася лише згадка, втілена в ім’я її єдиного сина, а також моральні застороги для цього вродливого і впертого молодика. Зараз же, попри всі ті перестороги, Альфред Тревер сидів у більярдній Шіхена і збирався вперше перехилити склянку.

— Шеф! — гукнув Шульц, щойно зайшов у смердючу кімнату зі своєю юною жертвою. — Познайомся з моїм дружбаном Алом Тревером, самим ліпшим пацаном у Лоуренсі — це, кароче, в Еплтоні, Віс. Мажор якийсь: батя у них там адвокат у крупній конторі, а мамка якась ґеніальна літ’раторка. Малий хоче побачить жизнь у всіх красках — попробувать справжній сивий сік[20] — кароче, пам’ятай, шо він мій дружбан, так шо веди себе з ним нормально.

Як тільки прозвучали слова «Тревер», «Лоуренс» і «Еплтон», пияки у барі відчули щось незвичне. Можливо, це був просто звук куль, які вдарялися на більярдному столі, або бряжчання склянок, привезених з третього світу. Можливо, лише це, і ще якесь дивне шурхотіння брудних фіранок на єдиному засмальцьованому вікні, — але багато кому здалося, що хтось у тій кімнаті заскреготів зубами і зі свистом вдихнув.

— Приємно познайомитися, Шіхене, — сказав Тревер спокійним чемним тоном. — Я вперше у такому місці, але вчуся на досвіді, тож не хочу проґавити таку нагоду. У цьому є щось поетичне, знаєте… та, мабуть, не знаєте, але менше з тим.

— Слухай, пацан, — відповів хазяїн, — ти прийшов у правільне місто. У нас тут є всьо — реальна жизнь і класні розваги. Довбані чинуші можуть попробувати заставити народ сидіти спокойно, але вони не можуть запретити хлопаку випити, коли йому тре’. Шо хоч, малий? Бухла, коксу, чи, мо’, якоїсь друго́ї ширки? Шо не закажеш, у нас всьо є.

Завсідники більярдної кажуть, що в цей момент монотонний шурхіт швабри стих.

— Я хочу віскі — старого доброго житнього віскі! — вигукнув Тревер із запалом. — Кажу вам, я вже добряче втомився від води, особливо як почитаю про славні гулянки давніх часів. Я не можу читати Анакреонта[21] без того, щоб змочити горлянку — і бажано чимось міцнішим за воду!

— Анакреонт — це взагалі хто нафіг? — підвели голови кілька гульвіс, коли юнак ненароком привернув їхню увагу. Але той самий боржник-утікач пояснив їм, що Анакреонт — це такий веселий дядько, який жив багато років тому і писав про свої розваги, коли весь світ ще був такий, як заклад Шіхена.

— Зажди, Тревер, — продовжив боржник, — це не Шульц часом казав, що твоя матір теж має діла з літературою?

— Так, чорт забирай, — відповів Тревер, — але ніщо не зрівняється зі старим Теяном[22]! Вона одна з тих проклятих тупоголових моралізаторів, які намагаються позбавити життя всіх його радощів. Типова нюня-муня — чув колись про неї? Вона пише під дівочим прізвищем — Елеонора Вінґ.

Цієї миті Старий Вар’ят випустив з рук швабру.

— Гей, твоє віскі! — жваво гукнув Шіхен, коли візок з пляшками і склянками завезли до зали. — Старе добре житнє віскі, люте, як чорт — т’кого не найдеш у всьому Че[23].

Очі юнака спалахнули, а його ніздрі вдихнули запах брунатної рідини, яку для нього наливав кельнер. Вона викликала у нього жахливу відразу і збурила всю його спадкову вишуканість, але його рішучість пізнати життя в усій красі не зникла, і він зумів зберегти позірну відвагу. Та перш ніж він устиг реалізувати своє рішення, сталося неочікуване. Старий Вар’ят, який досі весь час сидів навпочіпки, раптом зірвався, підскочив до юнака і вибив з його рук трунок, майже одночасно накинувшись зі шваброю на візок з пляшками і склянками, розкидаючи їх по підлозі і розливаючи напої поміж уламками скла. Кілька чоловіків, якщо їх ще можна було так називати, припали до підлоги і почали плазувати біля калюж алкоголю, але більшість залишалися непорушними, спостерігаючи за незвичайною поведінкою прибиральника-приблуди. Старий Вар’ят випростався перед приголомшеним Тревером і помірним розважливим тоном сказав: «Не роби цього. Я був колись такий, як ти, і зробив це. Ось на що я перетворився».

— Що ти верзеш, старий недоумку? — закричав Тревер. — Як ти смієш заважати розвагам джентльмена?

Шіхен, отямившись, підійшов і поклав свою важку руку на плече блудяги.

— Це вже останній раз, діду! — вигукнув він злісно. — Як панич хоче тут випити, то, бігме, він таки вип’є, і без твоєї помочі. Забирайся тепер відси до дідька, або я тебе сам витручаю.

Та Шіхен навіть без спеціальної освіти знав і враховував аномалії психології і наслідки нервового збудження. Міцніше стиснувши швабру, Старий Вар’ят почав нею вимахувати, ніби македонський гопліт[24] своїм списом, і врешті розчистив навколо себе чималий простір, вигукуючи різні незв’язні уривки цитат, між яких чітко чулося: «сини марно́ти, п’яні пихою й вином…»[25].

Уся кімната перетворилася на вавілонське стовпотворіння, чоловіки лементували і завивали від жаху перед демоном, якого вони розбудили. Тревер здавався напівпритомним від хвилювання і притискався до стіни, поки наростала сварка. «Він не питиме! Він не питиме!» — горлав Старий Вар’ят, коли чи то забув, чи облишив цитування. На вході з’явилися полісмени, чию увагу привернув галас, але деякий час вони стояли не втручаючись. Тревер, вкрай нажаханий, назавжди позбувся бажання пізнати життя з темного боку і тепер пробирався до новоприбулих у синіх одностроях. Він вважав, що якби йому вдалося вислизнути і сісти на потяг до Еплтона, то його освітня програма з розпусного життя була б виконана.

Тоді раптово Старий Вар’ят припинив вимахувати своїм «списом» і виструнчився — таким його не бачив ще жоден відвідувач бару. «Ave, Caesar, moriturus te saluto!»[26] — прокричав він, упав на підлогу, просочену віскі, і більше не підвівся.

Те, що трапилося далі, ніколи не зітреться з пам’яті молодого Тревера. Картина потьмяніла, але не щезла зі свідомості. Полісмени проштовхалися через натовп, детально опитуючи кожного про інцидент і про мертвого чоловіка на підлозі. Особливо ретельно вони допитували Шіхена, та все одно не домоглися жодної вартісної інформації про Старого Вар’ята. Тоді боржник згадав про портрет і запропонував, щоб його оглянули і зберегли для ідентифікації у поліцейському відділку. Офіцер неохоче схилився над відразливою фігурою із застиглими очима і знайшов загорнуту у папір світлину, а тоді, щоб усі бачили, підніс її догори.

— Диви яка красотка! — хтиво глянув якийсь пияк на вродливе обличчя; але хто був тверезий, той дивився на жінку з повагою і зніяковінням перед її витонченими божественними рисами. Ніхто не знав, що робити зі світлиною, і всі дивувалися, звідки у пияка і волоцюги міг взятися такий портрет, — усі, окрім боржника, який тим часом тривожно розглядав полісменів. Він зумів зазирнути глибше під маску здеградованого Старого Вар’ята.

Тоді світлину передали Треверу, і юнак враз перемінився. Спочатку він знову загорнув її у папір, наче щоб захистити від убогості цього місця. Потім він довго і пильно вдивлявся у чоловіка на підлозі, зауважуючи його кремезність та аристократичні риси, які проступили лише зараз, коли мерзенність життя покинула його. Ні, сказав він поспіхом, коли у нього запитали, він не знав жінки з фотографії. До того ж вона була настільки давня, що ніхто б не зміг її упізнати.

Але Альфред Тревер збрехав, про що багато хто здогадався, коли він запропонував узяти під свою опіку перевезення і поховання тіла в Еплтоні. Вдома, над каміном у бібліотеці, висіла копія цієї фотографії, і все своє життя він знав і любив її прототип.

Бо ці витончені шляхетні риси належали його матері.