Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Музика Ерiха Цанна

Хоч як ретельно я вивчав мапи міста, але так ніколи більше і не знайшов Рю д’Осей. Я перелопатив не тільки сучасні мапи, бо знаю, що назви змінюються. Навпаки, я глибоко занурився у давню історію цих країв, особисто дослідив кожен закуток, кожнісіньке місце, де могла б бути та вулиця, яку я знав під назвою Рю д’Осей. Але попри всі мої зусилля, фактом, і доволі принизливим, залишається те, що я не можу знайти будинку, вулиці, ба навіть місцевості, де впродовж останніх місяців мого жебрацького життя студента-метафізика тутешнього університету я чув музику Еріха Цанна.

Я не дивуюся, що мене зраджує пам’ять: моє здоров’я, фізичне і духовне, серйозно постраждало за час мого проживання на Рю д’Осей, а ще пригадую, що там мене не навідував ніхто з моїх знайомих. Але мене дивує і заводить у глухий кут те, що я не можу знову знайти цього місця, бо воно було всього за півгодини ходи від університету і мало деякі особливості, які б навряд чи забув той, хто хоч раз там побував. Я ніколи не зустрічав нікого, хто бачив би Рю д’Осей.

Пролягаючи через масивний міст із чорного каменю, Рю д’Осей перетинає темну річку, яка протікає між величезними цегляними складами із запилюженими вікнами. Біля річки завжди панувала сутінь, оскільки дим сусідніх заводів постійно затуляв сонце. А ще від річки повсякчас віяло гидким смородом, якого я більше ніде не зустрічав і який, сподіваюся, одного дня допоможе мені її відшукати, бо я відразу впізнаю той сморід. За мостом були вузенькі бруковані вулички із прокладеними рейками; далі починався підйом, спершу пологий, але дуже крутий перед самою Рю д’Осей.

Я ще ніколи не бачив такої вузенької і крутої вулиці, як Рю д’Осей. То була просто скеля, недоступна для будь-якого транспорту, в деяких місцях тротуар переходив у приступки, а нагорі вулиця впиралася у високу заплетену плющем стіну. Бруківка була неоднорідною, місцями кам’яні плити, місцями, власне, брук, а деінде — гола земля, з якої пробивалася якась зелено-сіра рослинність. Будинки були високі, гостроверхі, страшенно старі і якось жахливо вусібіч перехняблені. Іноді будинки, що стояли навпроти, обидва хилилися вперед, майже дотикаючись один до одного, утворюючи ніби арку; звісно, вони не пропускали сонячного світла донизу, де відтак панували вічні сутінки. Траплялися кілька містків, перекинутих через вулицю від будинку до будинку.

Мешканці вулиці мене теж неабияк вражали. Спершу я подумав, що це через те, що всі вони такі мовчазні і потайні; потім я вирішив, що це тому, що всі вони дуже старі. Не знаю, як сталося, що я почав мешкати на тій вулиці, але я був сам не свій, коли туди переселився. Завжди гнаний нестачею грошей, я жив у багатьох бідних районах, аж доки нарешті не набрів на цей напівзанедбаний будинок на Рю д’Осей, у якому хазяйнував паралітик Бландо. Цей будинок стояв третім від кінця вулиці і був там найвищим.

Моя кімната розташовувалась на п’ятому поверсі; і то була єдина заселена кімната на тому поверсі, бо й увесь будинок був майже порожній. Першої ж ночі після заселення я почув дивну музику, що долинала з гостроверхої мансарди, і наступного дня поцікавився цим у Бландо. Він сказав мені, що то грав старий і німий німецький віоліст, який, поселяючись, вписався як Еріх Цанн і вечорами грав на віолі в оркестрі дешевого театру, додавши, що бажання Цанна вечорами після повернення з театру грати на віолі було причиною, через яку він обрав простору ізольовану мансарду, кругле віконце якої було єдиним місцем на всій вулиці, з якого можна було зазирнути за височенну стіну на пагорбі і побачити краєвид за містом.

Відтоді я щоночі чув Цанна, і хоч він заважав мені спати, я був зачарований незвичністю його музики. Я не надто знався на музичному мистецтві, а все ж був певен, що жодна з його мелодій ніяк не стосується музики, яку я чув раніше; отже, думав я, він композитор, наділений надзвичайним генієм. Що довше я слухав, то більше захоплювався, аж доки через тиждень не вирішив познайомитись зі старим.

Однієї ночі, коли Цанн повертався з роботи, я перестрів його в коридорі і сказав, що хочу з ним познайомитись і почути, як він грає. Він був невеликим, хирлявим і сутулим чоловічком у потріпаному одязі; з блакитними очима, гротескним обличчям сатира і геть лисою головою; здається, мої перші слова його розлютили і злякали. Втім, моя очевидна приязність, зрештою, розтопила лід, і він, усе ще трохи невдоволено, запросив мене йти слідом за ним скрипучими і хисткими мансардними сходами. Його кімната, одна з двох під крутим дахом, виходила на захід, у бік високої стіни у кінці вулиці. Приміщення було дуже великим і здавалося ще більшим через загальну бідність і занедбаність. З меблів у кімнаті були тільки вузьке залізне ліжко, брудний рукомийник, маленький столик, величезна книжкова шафа, залізний пюпітр і три старомодні стільці. На підлозі безладно валялися аркуші партитур. Стіни були обшиті голими дошками і, очевидно, жодного разу не тинькувалися; купи пилу і всюдисуща павутина надавали приміщенню радше занедбаного, аніж обжитого вигляду. Вочевидь, світ краси Еріха Цанна лежав у якомусь далекому всесвіті уяви.

Запропонувавши жестом сісти, німий зачинив двері, опустив великий дерев’яний засув і запалив іще одну свічку окрім тієї, яку приніс із собою. Тоді він витягнув віолу із побитого міллю футляра, а витягши, всівся на найзручніший стілець. Він не скористався табулатурою, але, граючи з пам’яті, більше години чарував мене мелодіями, яких я раніше не чув; мабуть, це були його власні твори. Я не можу їх описати, тим паче, що я не великий знавець музики. То були ніби якісь фуги, з надзвичайно захопливими пасажами-рефренами, однак я звернув увагу на те, що в музиці жодного разу не зазвучали ті потойбічні мотиви, які я ночами чув у своїй кімнаті.

Ці чарівні мелодії настільки закарбувалися у моїй пам’яті, що я нерідко сам собі мугикав і насвистував їх, тож коли музикант нарешті відклав убік свій смичок, я запитав, чи не зможе він відтворити якусь із них. Але щойно я завів про це мову, як зморшкувате обличчя сатира втратило вираз тихого спокою, з яким він грав досі, і на ньому відбилася та сама суміш злості і жаху, яку я помітив, коли вперше до нього заговорив. Поблажливо ставлячись до його старечого дивацтва, якийсь час я намагався його переконати; навіть спробував налаштувати хазяїна квартири на правильний настрій, наспівавши кілька мелодій, які я чув минулої ночі. Але я більше нічого не встиг сказати, бо щойно німий музикант упізнав насвистування, його обличчя спотворила гримаса, яку я не можу описати, а довга, холодна кістлява правиця простяглась, щоб затулити мені рота і покласти край грубій імітації. Зробивши це, він не облишив своїх дивацтв, кинувши зляканий погляд на самотнє зашторене вікно, ніби побоюючись якогось вторгнення, — вчинок тим паче безглуздий, що мансарда розташовувалася високо і до неї навіть із сусідніх дахів неможливо було дістатись, а це вікно було єдиним місцем на всій вулиці, як запевняв консьєрж, з якого через стіну проглядалася верхівка пагорба.

Цей погляд старого нагадав мені слова Бландо, і мені раптом закортіло помилуватися широким і запаморочливим краєвидом на залиті місячним світлом дахи і вогні міста потойбіч пагорба, який з усіх мешканців Рю д’Осей був доступний лише цьому згорбленому старому. Я підійшов до вікна і вже збирався було розсунути старезні штори, коли це з несамовитою, навіть більшою, ніж раніше, люттю, німий господар кімнати знову кинувся на мене; цього разу він безперестанку кивав головою на двері, нервово намагаючись обома руками відтягти мене у тому напрямку. Відчувши раптову відразу до господаря, я наказав йому відпустити мене, сказавши, що негайно йду звідси. Він послабив хватку, а побачивши мої відразу і обурення, і остаточно вгамував свою лють. Він знову стиснув мою руку, але цього разу уже по-дружньому, запрошуючи мене сісти на кріселко; тоді замислено підійшов до захламленого столика, де довго писав олівцем літературною французькою, якою зазвичай і послуговуються іноземці.

Записка, яку він зрештою мені простягнув, була проханням зрозуміти його і пробачити. Цанн написав, що він старий, самотній, легко піддається дивним страхам і нервовим розладам, пов’язаним із його музикою, та й іншими речами. Йому дуже подобалося, як я слухав музику, і він хотів, щоб я ще раз завітав до нього і не зважав на його дивацтва. Але він не міг грати іншому своїх дивних мелодій, як і не міг витерпіти їх у виконанні когось іншого; не міг він терпіти і того, щоб хтось сторонній торкався будь-чого в його кімнаті. Аж до нашої з ним розмови у коридорі він і припустити не міг, що хтось може чути його музику, і тепер просив мене домовитися з Бландо про переселення у кімнату поверхом нижче, до якої б не долинали звуки його нічної гри. Він також написав, що компенсує різницю у квартплаті.

Розшифровуючи його плутану французьку, я все більше співчував старому. Він, як і я, страждав від фізичних і душевних недуг; мої ж метафізичні дослідження навчили мене доброті. Серед тиші з-за вікна долинув ледь чутний стук — можливо, нічний вітер приніс якесь відлуння, і, невідомо чому, я здригнувся від переляку ще більше, ніж Еріх Цанн. Тож, коли я закінчив читати, то потис хазяїнові руку, і ми розпрощалися друзями.

Наступного дня Бландо надав мені дорожчу кімнату на третьому поверсі, між покоями старого лихваря і кімнатою шанованого шпалерника. На четвертому ж поверсі ніхто не жив.

Невдовзі я зрозумів, що Цаннове прагнення мого товариства було далеко не таким сильним, як здавалося тоді, коли він умовляв мене переселитися вниз із п’ятого поверху. Він не запрошував мене до себе, коли ж я сам приходив, він виглядав невдоволеним і грав цілком байдуже. Це завжди було вночі — за дня він спав і нікого не приймав. Він усе менше мені подобався, хоча мене все ще неабияк захоплювали кімната на горищі і дивовижна музика. Мені нестерпно хотілося поглянути у те вікно, зазирнути за стіну, побачити схил пагорба, звідки простиралися виблискуючі дахи і шпилі. Якось, коли у театрі йшла вистава і Цанна не було вдома, я піднявся на мансарду, але двері виявилися замкненими.

У чому я досягнув успіху, то це у підслуховуванні нічної гри старого німця. Спершу я навшпиньках прокрадався у свою колишню кімнату на п’ятому поверсі, але з часом настільки осмілів, що почав підходити аж до скрипучих східців, що вели на мансарду. Там, у просторій кімнаті за замкненими дверима із замком, якого я навіть не міг знайти, я часто чув звуки, які сповнювали мене незрозумілим жахом — жахом, до якого домішувалися цікавість і відчуття таємниці. Звуки самі по собі аж ніяк не були жахливими, але у них вловлювалися нечувані на землі обертони, і моментами вони набували справді симфонічного звучання, яке навряд чи могло бути створене одним-єдиним музикантом. Очевидно, Еріх Цанн був генієм неймовірної сили. Минали тижні, і віола за дверима все більше шаленіла, старий же музикант здавався все більше виснаженим, змарнілим і замкнутим у собі. Тепер він у будь-який час відмовлявся мене приймати і сторонився, коли ми зустрічалися на сходах.

Однієї ночі, коли я стояв під його дверима, я почув, як плач віоли перетворився на хаотичну мішанину звуків; вловлюючи цю пекельну какофонію, я почав було сумніватися у власному здоровому глузді, аж тут із‑за замкнених дверей долинув доказ того, що жах був справжній, — лячний, нечіткий крик, що може належати лише німій людині і який зривається з уст лише в моменти безмежного страху чи болю. Я став гамселити у двері, але відповіді не отримав. Тремтячи від холоду і переляку, я залишився чекати у темному коридорі, аж доки з-за дверей долинуло слабке шарудіння, яке свідчило про спроби музиканта, спираючись на стілець, підвестися з підлоги. Гадаючи, що він щойно опритомнів, я знову почав стукати, і одночасно вигукувати, що це я. Я чув, як Цанн прошкутильгав до вікна, причинив спершу віконниці, а за ними й рами, потім дошкандибав до дверей і нетвердою рукою відсунув засув, щоб мене впустити. Цього разу він щиро зрадів моєму візиту; його нещасне обличчя просто сяяло від полегшення, і він схопив мене за куртку, як дитя хапається за мамину спідницю.

Тремтячи усім тілом, старий посадив мене на стілець, сам примостився на сусідньому, його віола і смичок, недбало кинуті, валялися поруч на підлозі. Якийсь час він сидів непорушно, чудернацько киваючи головою, ніби напружено і злякано до чогось дослухаючись. Опісля він начебто заспокоївся і, пересівши за стіл, написав коротеньку записку, простягнув її мені, а потім повернувся до столу і почав щось швидко писати. У записці він благав мене в ім’я милосердя і заради задоволення моєї власної цікавості дочекатися, коли він докладно опише — щоправда, німецькою — всі ті дива і жахіття, які напосідають на нього. Я чекав, олівець німця креслив папір.

Уже минула добра година, я продовжував чекати, купка аркушів, гарячково списаних рукою старого музиканта, все збільшувалась, аж раптом я побачив, як Цанн враз смикнувся, ніби від несподіваного удару. Безсумнівно, він дивився на зашторене вікно і, тремтячи, вслухався. Тоді мені здалося, що я й сам чую якісь звуки; вони не були жахливими, радше лунала надзвичайно тиха і безмежно далека мелодія, ніби музикант був в одному із сусідніх будинків або ж десь потойбіч стіни, за яку мені так і не довелося зазирнути. На Цанна ж музика справила жахливе враження. Впустивши олівець, він підвівся, схопив віолу і почав шматувати ніч дикою музикою, яка злинала з-під його смичка лише тоді, коли я підслуховував з іншого боку дверей.

Марно описувати гру Еріха Цанна тієї страшної ночі. Це було жахливіше за будь-що раніше мною чуте, бо тепер я міг бачити вираз його обличчя і розумів, що за звуками ховається застиглий страх. Він намагався своєю музикою щось віднадити чи заглушити — я не знав, що саме, але відчував, яким страхітливим воно мало б бути. Музика стала дикою, несамовитою, істеричною, а все ж до останнього звучала нотами великого генія, яким, поза сумнівом, був наділений цей старий. Я впізнав мотив — це був популярний серед театралів шалений угорський танець, і на якусь мить я усвідомив, що оце вперше чую, як Цанн грає твір іншого композитора.

Усе гучніше лунало завивання, все дужче шаленіла відчайдушна віола. Музикант обливався рясним потом, корчився усім тілом, постійно дивлячись на зашторене вікно. В його скажених мотивах мені ввижалися похмурі сатири і вакханки, які несамовито танцюють у порожнечі хмарних і задимлених безодень поміж блискавиць. Тоді я розрізнив чіткіший і водночас пронизливіший звук, який ішов не від віоли: спокійна, вдумлива, цілеспрямована, насмішкувата мелодія, що лунала з далекого заходу.

Цієї миті віконниці почали стукотіти в лунку ніч, а вітер назовні посилювався, ніби підігруючи музиці старого. Голосіння Цаннової віоли тепер переросли у звуки, які, як я гадав, просто неможливо видобути із цього інструмента. Стукотіння віконниць посилилося, вони розчахнулися і почали битися об вікно. Під невпинними ударами скло задрижало і розбилося, і до кімнати увірвався холодний вітер, з шипінням пригасив свічки і прошелестів паперами, в яких Цанн почав описувати свою жахливу таємницю.

Я поглянув на Цанна і зрозумів, що він перебуває десь за межами власної свідомості. Його блакитні очі оскліло вирячилися, а божевільна музика перетворилась на сліпу, механічну, невпізнавану какофонію звуків, яку не описати жодним пером.

Раптовий порив вітру, сильніший за інші, підхопив рукописні аркуші і жбурнув їх до вікна. Я відчайдушно кинувся услід за ними, але вони зникли раніше, ніж я встиг добігти до розбитих шиб. Тоді я згадав про своє давнє бажання визирнути у це вікно, єдине вікно на всю Рю д’Осей, з якого можна побачити схил пагорба за стіною і місто, що простяглося внизу. Було дуже темно, але вогні міста завжди горіли, тож я очікував побачити їх навіть крізь пориви дощу і вітру. Однак коли під шипіння свічок і завивання божевільної віоли вкупі з нічним вітром я визирнув з цього найвищого на вулиці мансардного віконця, то не побачив унизу міста, і на знайомій вулиці не блимав жоден приязний вогник, була лише чорнота безмежного простору; простору неймовірного, сповненого рухами і музикою, не схожими ні на що земне. І коли я стояв, нажахано вдивляючись у темінь, вітер загасив обидві свічки у давній гостроверхій мансарді, залишивши мене у дикій, непроникній темряві з пекельним хаосом просто переді мною і диявольським біснуванням нічної віоли за спиною.

Я сахнувся назад у темряву, вдарився об стіл, перевернув стілець і навпомацки пробрався до місця, де чорнота кричала приголомшливою музикою. Я намагався бодай спробувати врятувати себе і Еріха Цанна, хай би які сили протистояли цьому. Якоїсь миті я відчув дотик чогось холодного і закричав, але мій крик заглушило голосіння божевільної віоли. Раптово з темряви у мене вдарився смичок, що танцював у повітрі, і я зрозумів, що вже десь близько і сам музикант. Простягнувши вперед руку, я намацав спинку Цаннового стільця і, намагаючись привести його до тями, посмикав Цанна за плече.

Він ніяк не відреагував, а віола все продовжувала так само оглушливо завивати. Я схопив його за голову, намагаючись зупинити його механічні кивки, і прокричав на вухо, що нам обом треба втікати від невідомих жахіть цієї ночі. Але він не відповів мені і навіть не стишив своєї небувалої музики, а всією мансардою почали шугати дивні пориви вітру, ніби танцюючи серед темряви і хаосу. Коли я торкнувся рукою його вуха, то здригнувся, хоч і сам не знав чому — точніше, не знав, аж доки не відчув на дотик його упокоєного обличчя, крижаного, задубілого, бездиханного, яке осклілими очима безтямно витріщалося в порожнечу. А тоді, ніби дивом знайшовши двері і відсунувши великий дерев’яний засув, я стрімголов кинувся геть від того, що сиділо у темряві з осклілими очима, від замогильного завивання проклятої віоли, лють якої волала мені навздогін.

Стрибаючи, послизаючись, збігаючи вниз безкінечними сходами темного будинку; очманіло вискочивши на вузеньку круту старовинну вуличку і біжучи вниз східцями і бруківкою на нижню дорогу і набережну затхлої ріки; перебігши через темний міст на ширші, освітлені вулиці і бульвари, я нарешті опинився у знайомих місцях, але зі мною назавжди залишилися всі ці жахливі спогади. А ще я пригадую, що тоді не було вітру, як не було й місяця на небі, а вогні міста мерехтіли, як і завжди.

Попри найретельніші пошуки і розпитування, я так і не знайшов Рю д’Осей. Але я не шкодую — ні про це, ні про втрату у неосяжних безоднях дрібно списаних аркушів, які єдині містять пояснення музики Еріха Цанна.