Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Холод

То ви хочете знати, чому я боюся студених протягів, чому на порозі холодної кімнати здригаюсь сильніше, ніж інші, чому мені стає зле, коли вечірня прохолода пробивається крізь тепло осіннього дня? Кажуть, я реагую на холод так, як дехто реагує на неприємний запах, і я останній, хто буде це заперечувати. Краще я розповім вам про найжахливішу річ, яка будь-коли зі мною траплялася, і залишу на ваш розсуд, наскільки це може бути виправданням моїм дивацтвам.

Хибно вважати, що жах неминуче асоціюється із темрявою, мовчанням і самотністю. Я зіткнувся з ним у сяйві пообіднього сонця, у гаморі мегаполіса, посеред дешевенького, забитого людьми пансіону поруч із простуватою хазяйкою і двома кремезними хлопцями. Навесні 1923 року я отримав паскудну і низькооплачувану роботу в одному з журналів Нью-Йорка; не маючи змоги платити за пристойне житло, я одну за одною обходив дешеві нічліжки, шукаючи кімнату, в якій би поєднувалися відносна чистота, пристойне умеблювання і прийнятна ціна. Скоро з’ясувалося, що доведеться вибирати менше зло з кількох, але через деякий час я натрапив на будинок на Західній Чотирнадцятій вулиці, який викликав у мене дещо меншу огиду, аніж інші.

То була чотириповерхова садиба з пісковику, збудована десь наприкінці сорокових, прикрашена різьбою і мармуром, які єдині, збляклі і вкриті брудом, нагадували про колишню велич і розкіш. У великих і просторих кімнатах з жахливими шпалерами на стінах і безглуздими фігурними гіпсовими карнизами навіки оселилася гидотна затхлість, до якої домішувався кухонний чад; але підлога була чиста, постільну білизну міняли регулярно, а в крані достатньо часто була гаряча вода, тож я вирішив, що це цілком прийнятне місце, щоб перебути тут деякий час, доки я знову стану на ноги.

Хазяйка, неохайна іспанка на ім’я Ерреро, із волосяною порослю на обличчі, не докучала мені плітками чи докорами через електричне світло, яке допізна горіло у моїй кімнаті на третьому поверсі; таких мовчазних і нетовариських сусідів, як у мене, можна було лише бажати, більшість із них були не обтяжені освітою та вихованням іспанці. Єдине, що дратувало, — це постійний шум автомобілів на вулиці під моїм вікном.

Я прожив там уже майже три тижні, коли трапився перший дивний випадок. Одного вечора, близько восьмої, я почув звук крапель, і водночас мені здалося, що я до того ж вже деякий час відчуваю виразний запах аміаку. Роззирнувшись, я побачив, що в кутку з боку вулиці відвологла і набухла стеля. Намагаючись відразу вирішити проблему, я спустився на перший поверх і все розповів хазяйці, вона ж запевнила, що все швиденько владнає.

— Доктер Муньйоз, — торохтіла вона, підіймаючись по сходах попереду мене, — він пролляль свої хемікалії. Він задужо хворій, як для доктера — хворійші і хворійші цілій час, і ніхьто не хочє єму помохати. Дюже чюдна та єго хороба — вьєсь день бєрє ванні з чюдним запахом, єму нє можна хвілюваться, в тепльо буть. Кімнатю завше прибирає сам — та єго малєнька кімнатя повна фляшечок і апаратів, і він не робіть докторем. Алє колись він був чюдовиі доктер — мій бацько у Барсєльоні чюлі про ньйохо, і лішь нєдавна полічіл руку сантехніку, бо він порянівся. Він ніколі не виходіть, лішь на дах, мій мучо Естебан пріносі єму їжа і постіль, ліки і хемікальї. Діо Міо, яміяк він користати, щоб був хольод!

Пані Ерреро зникла на сходах, що вели на четвертий поверх, а я повернувся до кімнати. Аміак перестав капати, я витер калюжу, що встигла набігти, і відчинив вікно, щоб провітрити кімнату, тоді нагорі почулися важкі кроки. Я ніколи не чув доктора Муньйоза, бо він ступав м’яко і делікатно, хіба іноді з горішньої кімнати долинали якісь звуки, ніби від роботи гасового механізму. Я ще здивувався, що то в нього може бути за недуга, і подумав, чи не є його відмова від сторонньої допомоги якимсь химерним дивацтвом. Очевидно, так воно і є, міркував я, примха видатної людини, яка повністю відкинула марноту світу.

Я б так ніколи і не познайомився з доктором Муньйозом, якби одного ранку, коли я сидів за своїм письмовим столом, у мене не стався серцевий напад. Лікарі попереджали мене про небезпеку таких нападів, тож я знав, що не можна гаяти часу; пригадавши слова хазяйки про те, як мій сусід допоміг скаліченому робітникові, я здерся вгору сходами і несміливо постукав у двері горішньої над моєю кімнати. На мій стук обізвалися правильною англійською, доброзичливий голос, що лунав потойбіч дверей на деякій відстані і дещо праворуч, запитав моє ім’я і справу, у якій я прийшов. Коли я відповів, двері прочинилися, і я зміг зайти.

На мене повіяло жахливим холодом; той день був одним із найспекотніших наприкінці червня, а все ж я здригнувся, увійшовши до великої кімнати, багата і вишукана обстава якої вразила мене посеред цього осередку сміття і бруду. Розкладна кушетка, яка вдень правила за диван, меблі з червоного дерева, розкішні портьєри, старовинні полотна і всуціль заставлені книжкові полиці — все свідчило про те, що це кабінет якогось пана, а не спальня у нічліжці. Як виявилося, кімната, що над моєю, та сама «малєнька кімнатя» з пляшками і приладдям, яку згадувала пані Ерреро, була тільки лабораторією лікаря; сам він мешкав у просторому сусідньому приміщенні, зручні алькови і величезна ванна кімната якого дозволяли йому приховати всі шафи і предмети особистого вжитку. Очевидно, доктор Муньйоз був людиною шляхетного походження, культурною і вишуканою.

Переді мною стояв невисокий, пропорційної статури чоловік, зодягнений у досконало пошитий і підігнаний строгий костюм. Породисте обличчя лікаря із владним, але не зверхнім виразом було обрамлене короткою густою борідкою із сивиною, а виразні темні очі дивилися крізь скельця старомодного пенсне, що стискало орлиний ніс, який надавав його обличчю мавританської нотки, яке у всьому іншому було кельтсько-іберійське. Густе, ретельно вкладене волосся було розділене рівним пробором, відкриваючи високе чоло; він увесь справляв враження людини непересічного розуму, шляхетного походження і чудового виховання.

І попри це, щойно побачивши доктора Муньйоза у потоці холодного повітря, я вмить відчув огиду, яку неможливо пояснити його зовнішністю. Лише землистий колір обличчя і холод його доторку могли бути підставою для такого відчуття, але навіть і ці речі легко пояснити, знаючи про його важку хворобу. Можливо також, що мене відштовхнув просто страшенний, неприродний такого спекотного дня холод, а все неприродне завжди викликає несприйняття, недовіру і страх.

Але відраза швидко поступилася місцем захвату його професійним умінням і вправністю його холодних і безкровних з вигляду тремтячих рук. З першого погляду він поставив правильний діагноз і зі спритністю справжнього майстра взявся до справи, водночас запевняючи мене чудово поставленим, хоч і на диво глухим і безбарвним голосом, що він найзапекліший із ворогів смерті, розповідаючи, що він витратив усі свої статки і розгубив усіх друзів, проводячи незвичайні експерименти тривалістю в ціле життя, присвячені її подоланню і викоріненню. У ньому прозирала якась доброзичлива одержимість, і він говорив без угаву, прослуховуючи мої груди і змішуючи в необхідних пропорціях принесені з лабораторії препарати. Очевидно, для нього товариство людини гідного походження було приємною несподіванкою у цьому задрипаному оточенні, тож він говорив і говорив, плинучи на хвилях спогадів про кращі дні.

Голос його, хоч і дивний, принаймні заспокоював, а плавний потік слів, як мені здалося, не переривався жодним вдихом чи видихом. Він хотів відволікти мене від переживань, розповідаючи про свої теорії і експерименти; і я пам’ятаю, як він дослухався до биття мого ослаблого серця, запевняючи, що сила волі і свідомість сильніші за органічне життя, тож якщо первісно здорове тіло правильно зберігати, то за допомогою певних наукових методів у ньому можна підтримувати вищу нервову діяльність, незважаючи на серйозні ушкодження, вади чи навіть відсутність деяких важливих органів. Він міг би, напівжартома сказав лікар, якось навчити мене жити — чи, принаймні, підтримувати своєрідне свідоме існування — без серця взагалі! Що ж стосується його самого, то ускладнення хвороби спричинили необхідність дотримання вельми специфічного режиму, який вимагав постійного холоду. Будь-яке помітне зростання температури, якщо протримається достатньо довго, стане для нього фатальним; нормальна температура його існування — приблизно 55 чи 56 градусів за Фаренгейтом[166] — підтримувалась установкою з аміачним охолоджувальним контуром. Саме шум від роботи гасового двигуна цієї установки я часто чув у своїй кімнаті.

Неймовірно швидко зцілений від свого слабування, я покинув холодну квартиру вірним учнем і послідовником талановитого самітника. Після цього, закутавшись у пальто, я нерідко навідував його; слухав його розповіді про таємні дослідження і майже жахливі їхні результати, тремтячими пальцями гортав сторінки дивовижних стародавніх книг на полицях. Варто додати, що геній лікаря повністю і назавжди зцілив мене від моєї хвороби. Здавалося, що у своїй практиці він не гребував навіть середньовічними закляттями, віруючи, що ці загадкові формули містять унікальні психологічні стимули, які можуть справляти винятковий ефект на нервову систему, яка породжує всі органічні імпульси. Я був вражений його розповіддю про старого лікаря Торреса з Валенсії, який брав участь у ранніх експериментах Муньйоза і вісімнадцять років тому допомагав йому боротися з важкою недугою, з якої й почалися всі його нинішні страждання. Та не встиг цей поважний лікар врятувати свого колегу, як сам став жертвою безжального ворога, з яким боровся. Можливо, він не витримав напруги, бо, не вдаючись у подробиці, доктор Муньйоз дав зрозуміти, що методи зцілення були вкрай нетрадиційні, включали в себе обставини і дії, неприйнятні для старого консервативного ескулапа.

Минали тижні, і я з жалем спостеріг, що мій новий друг повільно, але неминуче слабне, як і припускала пані Ерреро. Синюшний відтінок шкіри його обличчя посилився, голос став ще глухішим, а мова нерозбірливою, значно погіршилась координація рухів, розум втратив колишню гнучкість, воля слабшала. Він і сам помічав ці сумні зміни, і поволі вираз його обличчя і тон розмови набули відтінку понурої іронії, що знову сколихнуло в мені тінь огиди, яку я спершу відчував до нього.

У нього з’явилися дивні забаганки, особливо пристрасть до екзотичних прянощів і єгипетських ароматів, аж доки його кімната не стала пахнути, як гробниця якогось фараона в Долині Царів. Водночас зросла його потреба у холоді, і з моєю допомогою, змінивши помпи і живлення холодильної апаратури, він довів аміачне охолодження кімнати до стану перманентної температури на рівні спершу 34, а потім і 281 градусів; звісно, ми не охолоджували настільки ванну і лабораторію, щоб не замерзла вода і не сповільнились хімічні реакції. Зрештою, лікарів сусід став скаржитися на крижаний протяг із сусідніх дверей, тож я завісив їх важкою запоною. Муньйоса, здавалося, мордував якийсь гострий і невідступний страх, що все посилювався. Він безнастанно говорив про смерть, але, коли розмова заходила про похорон і його ритуали, тільки глухо сміявся.

Зрештою, його товариство стало невеселим і навіть моторошним; але у віддяку за зцілення я просто не міг покинути його напризволяще, тож, кутаючись у важке пальто, яке саме для цього і придбав, я ретельно прибирав у його кабінеті і допомагав йому зі щоденними потребами. Я також чимало купував для нього, лише здивовано присвистуючи від назв деяких хімікатів, які він замовляв у фармацевтів чи безпосередньо у лабораторіях.

Поступово в його квартирі почала згущуватись панічна атмосфера. Увесь будинок — я вже казав про це — відгонив затхлістю, але запах у його кімнаті був незмірно гірший, попри всі прянощі і фіміами, попри різкий сморід хімікатів для ванн, які тепер доктор приймав постійно, навідріз відмовляючись від сторонньої допомоги. Я подумав, що вся річ у його недузі, і здригнувся від думки про те, що це може бути за хвороба. Зустрічаючись із ним, пані Ерреро хрестилася і цілковито віддала його під мою опіку; вона навіть заборонила Естебану виконувати доручення хворого. Коли я запропонував Муньйозу звернутися до інших лікарів, він просто оскаженів, і лише згадка про те, що йому не можна хвилюватись, змогла погамувати його шал. Вочевидь, він боявся згубного впливу сильних емоцій, хоча, замість слабшати, його воля і енергія тільки міцнішали, тож він відкидав навіть думку про постільний режим. Апатія перших днів загострення хвороби поступилася місцем скаженій цілеспрямованості — здавалося, він збирався стати на герць із самим демоном смерті, навіть якщо цей правічний ворог і схопить його за горло. Тепер він зовсім відкинув потребу їсти, якої раніше дотримувався ніби простої формальності; лише сила розуму утримувала його від цілковитої катастрофи.

У нього з’явилась звичка писати якісь довгі послання, які він дбайливо запечатував і вручав мені із вказівкою переслати їх після його смерті певним особам — головно до Іст-Індії, але серед адресатів трапився і один блискучий французький лікар, якого всі вважали давно померлим і про якого пошепки розповідали найнеймовірніші речі. Коли сталося те, що сталося, я, не розпечатуючи, спалив усі конверти. Риси і голос лікаря стали просто жахливими, а його товариство майже нестерпним. Одного вересневого дня електромонтер, який прийшов до лікаря, щоб відремонтувати його настільну лампу, випадково глянув на хазяїна і впав на підлогу в нападі епілепсії. Лікар швидко привів його до тями, хоча й намагався більше не потрапляти йому на очі. Той чоловік, за його словами, пройшовши крізь усі жахи Великої війни, жодного разу не відчував такого переляку, як зараз.

Тоді, в середині жовтня, з моторошною раптовістю на нас упав найбільший з усіх жахів. Якось увечері близько одинадцятої вийшла з ладу помпа холодильної апаратури, тож десь о третій ночі процес аміачного охолодження припинився. Доктор Муньйоз покликав мене, тупаючи ногами по підлозі, і поки я безнадійно силувався полагодити апарат, хазяїн тим часом сипав прокльони голосом настільки мертвим і порожнім, що мені годі його описати. Втім, мої дилетантські спроби були марними, а коли я привів механіка із сусіднього гаража, що працював цілодобово, то виявилося, що до ранку нічого зробити не можна, бо потрібен новий поршень. Лють і жах вмирущого відлюдька вихлюпувалися у ньому через край і, здавалося, ось-ось зруйнують його понищене тіло; аж тут лікар судомно притис руки до очей і кинувся у ванну. До кімнати він повернувся із туго забинтованою головою і більше я ніколи не бачив його очей.

У кімнаті ставало помітно тепліше, і близько п’ятої ранку доктор пішов у ванну, наказавши принести йому увесь лід, який я зможу дістати у цілодобових аптеках і кафетеріях. Щоразу, коли я повертався зі своїх не завжди вдалих походів і клав усе те, що зміг роздобути, перед замкненими дверима ванної кімнати, я чув неперервний плюскіт води і грубий голос, який наказував: «Більше! Більше!» Нарешті зазорів теплий день, і одна за одною почали відчинятися крамниці. Я попросив Естебана або допомогти дістати кригу, доки я шукатиму поршень до помпи, або замовити поршень, доки я носитиму лід, але, напучуваний матір’ю, він навідріз відмовився.

Нарешті я найняв якогось замурзаного волоцюгу, якого надибав на розі Восьмої авеню, щоб він забезпечував пацієнта льодом з маленького магазинчика, де я й давав йому вказівки, а сам кинувся на пошуки помпового поршня і робітника, здатного його встановити. Але справа виявилася геть не простою, і я лютував так само несамовито, як і самітник, коли година за годиною минали у веремії марних телефонних розмов, виснажливої біганини туди-сюди і поїздок на метро і машиною. Близько полудня я знайшов-таки фірму, готову виконати замовлення, щоправда, далеко — у середмісті, і десь о пів на другу повернувся додому з необхідним обладнанням і двома міцними тямущими механіками. Я зробив усе можливе і сподівався, що встиг.

Проте чорний жах випередив мене. У будинку панувало страшенне сум’яття, і серед перешіптування нажаханих голосів я почув глибокий чоловічий бас, що читав молитву. У повітрі повис огидний сморід, і, перебираючи намистинки чоток, один із мешканців сказав, що запах виходить з-під замкнених дверей доктора. Волоцюга, якого я найняв, утік, репетуючи мов навіжений, після того як приніс кригу вдруге; здається, він став жертвою власної цікавості. Він, звісно, не міг замкнути за собою дверей, а все ж зараз вони були замкнені, замкнені зсередини. Звідти не долинало жодного звуку, окрім важкого крапотіння.

Швидко перемовившись із пані Ерреро і робітниками, притлумивши страх, що гніздився у глибинах моєї душі, я вирішив вибити двері; але хазяйка зуміла повернути ключ ззовні, скориставшись якимось хитромудрим дротяним пристроєм. Ми завбачливо прочинили двері усіх інших кімнат на цьому поверсі і розчахнули навстіж усі вікна. Тоді, прикривши носи хустинками, ми, ледь стримуючи тремтіння, зайшли до проклятої кімнати, крізь південні вікна якої лилися сонячні промені раннього пообіддя.

Від прочинених дверей ванної кімнати до дверей у передпокій тягнувся якийсь темний слизуватий слід, а звідти — до письмового столу, на якому зібралась огидна на вигляд калюжка. Поряд з калюжкою лежав шматок паперу з жахливими, ніби писаними наосліп карлючками, загиджений тими самими лапами, які вивели прощальні слова. Далі слід вів до кушетки, де й обривався.

Що було на тому дивані, я не можу і не смію казати. Але можу переповісти те, що розібрав на тому огидному клапті паперу, перш ніж дістав сірника і спалив його; що я, нажаханий, вчитав на ньому, доки господиня і двоє механіків стрімголов летіли з цього пекельного місця, щоб дати безладні пояснення у найближчому поліцейському відділку. У яскравому світлі сонця, у шумі авто і вантажівок, що здіймався над переповненою Чотирнадцятою вулицею, жахливі слова здавалися неймовірними, але зізнаюсь, що тоді я їм повірив. Чи вірю я їм зараз — щиро кажучи, не знаю. Є речі, про які краще не думати, і все, що я можу сьогодні сказати напевно, це те, що я ненавиджу запах аміаку і майже непритомнію від раптового подуву холодного повітря.

«Кінець — промовляли жахливі карлючки, — вже тут. Немає криги — чоловік глянув на мене і втік. Щохвилини теплішає, і тканини не витримують. Гадаю, ти пам’ятаєш те, що я казав про силу волі, нервову активність і збереження тіла після відмови органів. Гарна була теорія, але не до кінця. Відбувається поступовий розклад, якого я не передбачив. Доктор Торрес зрозумів це і вмер від потрясіння. Він не міг витримати того, що мав зробити, — помістити мене у темне місце і, згідно з листом, доглянути і виходити. Але органи не запрацювали знову. Він зробив це моїм способом — консервацією, тож знайте, що я помер ще вісімнадцять років тому».