Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Храм

Двадцятого серпня 1917 року, я, Карл Гайнріх, граф фон Альтберґ-Еренштайн, капітан-лейтенант військово-морських сил Імперії і командир субмарини U–29, довіряю цю пляшку і записи в ній водам Атлантичного океану у незнаному мені місці, але, мабуть, поблизу 20-го градуса північної широти і 35-го градуса західної довготи, де на дні океану лежить мій виведений з ладу корабель. Я роблю це через власне бажання донести до загалу деякі неординарні факти, з огляду на те, що навряд чи я виживу, щоб розповісти про це особисто, оскільки став заручником обставин настільки ж загрозливих, наскільки й надзвичайних, які включають в себе не лише безнадійну аварію U–29, але й катастрофічне ослаблення моєї залізної германської сили волі.

Ополудні 18 липня я передав по радіо на U–61, яка тримала курс на Кіль, що ми торпедували британське вантажне судно Вікторія на маршруті Нью-Йорк — Ліверпуль на 45° 16´´ північної широти і 28° 34´´, дозволивши команді повантажитись на шлюпки, щоб отримати хороші кадри у нашому фільмі для адміралтейства. Корабель затонув вельми мальовничо — спершу носова частина, здіймаючи корму високо над водою, аж поки корпус не піднявся перпендикулярно до морського дна. Наша камера нічого не пропустила, і я шкодую, що така чудова плівка ніколи не потрапить у Берлін. Після цього ми розстріляли шлюпки з кулеметів і занурились.

Коли вже перед заходом сонця ми спливли на поверхню, на палубі лежало тіло моряка, чиї руки намертво вчепилися в поруччя. Бідолаха був молодий, смуглошкірий і дуже вродливий; здається, італієць чи грек, безсумнівно, з команди Вікторії. Вочевидь, він шукав порятунку на тому самому кораблі, який потопив його власний, — ще одна жертва несправедливої війни, яку англійські свині розв’язали проти нашої славної Батьківщини. В надії зняти якийсь сувенір, наші обшукали його і в кишені куртки знайшли вельми незвичайний шматок слонової кістки, на якій була вирізьблена увінчана лавровим вінком голова юнака. Мій помічник, лейтенант К’єнце, вважав що ця річ має величезну історичну і художню цінність, тому забрав її собі. Ні він, ні я не могли собі уявити, як вона взагалі змогла опинитися у власності простого моряка.

Після того як мерця викинули за борт, відбулося два інциденти, які неабияк стурбували команду. Очі хлопця були заплющені, але коли його тіло почали тягнути до краю палуби, вони раптом широко розплющились, і багатьом здавалося, що вони пережили дивну ілюзію, ніби очі непорушно і насмішкувато втупились у Шмідта і Ціммера, котрі тієї миті схилилися над трупом. Боцман Мюллер, вже старший чоловік, якому б належало бути мудрішим за інших, якби він не був забобонною ельзаською свинею, був настільки вражений, що продовжив стежити за тілом, навіть коли воно було вже у воді, і присягався, що, занурившись на невелику глибину, мрець розправив зсудомлені кінцівки і, набувши пози плавця, стрімко поплив від човна у південному напрямку. Нам із К’єнце не дуже сподобались ці вияви селянської тупості, і ми висловили команді сувору догану, особливо Мюллерові.

Наступного дня через раптове нездужання частини екіпажу атмосфера на кораблі була вкрай неспокійна. Вочевидь, вони страждали від викликаного довгим плаванням нервового зриву, їм усім снилися жахіття. Кілька чоловік здавалися вкрай пригніченими і дезорієнтованими; впевнившись, що ніхто з них не симулював свою недугу, я звільнив їх від виконання обов’язків. Море було неспокійне, тож ми занурились на глибину, де не так сильно дошкуляли хвилі. Тут було відносно тихо, попри незрозумілу підводну течію, якої ми не могли знайти на жодній з наших океанографічних карт. Стогони хворих дратували все більше; але оскільки не виглядало на те, що вони деморалізували решту команди, ми не вдавались до екстремальних заходів. У наших планах було залишатися на місці і перехопити лайнер Дакія, згаданий у повідомленнях наших агентів з Нью-Йорка.

Рано-вранці ми піднялися на поверхню і виявили, що шторм дещо стих. На північному обрії виднілися дими з труб бойового корабля, але на такій відстані ми почувалися в безпеці — надто з нашою здатністю зануритись під воду. Значно більше нас хвилювали балачки боцмана Мюллера, які до ночі стали геть дикими. Він перебував у жалюгідному інфантильному стані, белькотів щось про видіння мертвих тіл, які пропливають повз ілюмінатори; тіл, які з цікавістю в них зазирають, казав, що в цих роздутих тілах він упізнавав загиблих впродовж наших славних бойових операцій. Ще казав, що молодик, якого ми знайшли і викинули за борт, був їхнім очільником. Це було гидко і ненормально, тож ми закували Мюллера в кайдани і сильно відшмагали. Команда не була у захваті від такого покарання, але необхідно було підтримувати дисципліну. Ми також відхилили прохання очолюваних Ціммером матросів викинути вирізану зі слонової кістки голову в океан.

Двадцятого червня матроси Бойн і Шмідт, які увесь минулий день хворіли, ніби збожеволіли. Я шкодував, що в усьому нашому офіцерському складі не було жодного лікаря-психіатра, бо життя кожного німця безцінне, але постійні верески цих двох стосовно жахливого прокляття неабияк підірвали дисципліну, тож ми вдалися до винятково суворих заходів. Команда сприйняла цю подію із похмурим мовчанням, але Мюллер, здавалося, втихомирився, і надалі вже не турбував нас. Увечері ми його звільнили, і він мовчки повернувся до своїх обов’язків.

Наступного тижня, виглядаючи Дакію, ми всі дуже нервували. Напругу лише підігріло зникнення Мюллера і Ціммера, котрі внаслідок нав’язливих страхів, які їх діймали, безсумнівно, вкоротили собі віку, хоча ніхто й не бачив, як вони стрибають за борт. Я неабияк втішився, позбувшись Мюллера, бо навіть його мовчання гнітюче впливало на всю команду. Тепер усі більше мовчали, ніби затамувавши в собі потаєний страх. Багато захворіли, але більше ніхто не здіймав бучі. Атмосфера вплинула і на лейтенанта К’єнце, його дратувала кожна дрібничка — наприклад, величезна зграя дельфінів, що зібралася довкола U–29, і все більша інтенсивність не зазначеної на наших мапах південної течії.

Зрештою, стало зрозуміло, що ми проґавили Дакію. Подібні невдачі не були винятком, тож ми відчули радше заспокоєння, аніж розчарування, бо далі на порядку денному було повернення у Вільгельмзгавен. Ополудні 28 червня ми повернули на північний схід, і, незважаючи на дещо комічні труднощі, які нам завдавали незвично великі зграї дельфінів, ми вже невдовзі лягли на курс.

Цілковитою несподіванкою став для нас вибух у моторному відсіку о другій ночі. У двигунах не було жодних неполадок, не було помічено жодних слідів людської недбалості, а все ж несподівано страшний удар струснув човен від носа до корми. Лейтенант К’єнце помчав у машинний відсік, де виявив безнадійно зруйновані вибухом паливний бак і більшість механізмів, а також тіла механіків Раабе і Шнайдера. Наше становище раптово стало критичним, бо хоча залишилась непошкодженою система хімічної фільтрації повітря, і доки у нас буде стиснене повітря і робочі батареї, ми все ще могли використовувати механізми підйому і занурення корабля та роботу шлюзів, утім, ми не могли ні запустити двигуни, ні керувати субмариною. Шукати порятунку на шлюпках означало віддати себе в руки ворогу, необґрунтовано озлобленого проти нашої великої германської нації, а за допомогою радіо, ще з того самого дня, як ми потопили Вікторію, нам так і не вдавалося вийти на зв’язок із жодним підводним човном імперського флоту.

Від моменту аварії і аж до другого липня ми постійно дрейфували на південь, не маючи жодного плану і не зустрічаючи жодного корабля. Дельфіни досі кружляли навколо U–29, а з огляду на відстань, яку ми здолали, це доволі цікавий факт. Вранці другого липня ми побачили військовий корабель під американським прапором, і в усієї команди прокинулось незбориме бажання капітулювати. Зрештою, лейтенанту К’енце довелося застрелити матроса на прізвище Траубе, який з особливим запалом підтримував цей негідний німця бунт. На деякий час це заспокоїло команду, і ми змогли непомітно зануритись.

Наступного ранку з півдня налетіла величезна зграя морських птахів, а в океані раптово здійнялися штормові хвилі. Задраївши люки, ми стали чекати, що буде далі, доки не стало ясно, що або ми негайно зануримось, або нас перекинуть велетенські хвилі. Тиск повітря і залишки електроенергії вже відчутно зменшилися, тож ми намагалися за будь-яку ціну уникати непотрібних витрат наших і без того бідних ресурсів, але в цій ситуації вибору не було. Ми глибоко не занурювалися, і коли через кілька годин море заспокоїлось, вирішили повернутися на поверхню. Втім, тут виникла нова проблема, бо корабель не реагував на пристрої, що забезпечували підйом на поверхню, і механіки тут не могли зарадити. Серед команди у нашій підводній тюрмі наростала паніка, дехто з них навіть почав знову бурмотіти про фігурку зі слонової кістки, яка зберігалася у лейтенанта К’єнце, але їх утихомирив вигляд автоматичного пістолета. Ми й самі як тільки могли намагалися відволікти цих бідолах, змушуючи їх лагодити обладнання, хоч і знали, що це не має сенсу.

Зазвичай ми з К’єнце спали по черзі; і близько п’ятої ранку четвертого липня, саме коли я спав, стався відкритий бунт. Шестеро цих свиней-матросів, які ще залишилися, вирішили, що все втрачено, і через нашу відмову два дні тому здатися військовому кораблю янкі, раптово впали в шал і гарячково гасали кораблем, сіючи навколо прокльони і безлад. Вони гарчали, як тварини, якими вони й були, сліпо ламаючи обладнання і меблі, верещали про такі дурниці, як прокляття зображення зі слонової кістки і темношкірого мертвого молодика, який дивився на них і відпливав геть. Лейтенант К’єнце оторопів, втративши будь-яку здатність до дії, чого й варто було чекати від м’якотілого, жіночного вихідця з областей Рейну. Я застрелив усіх шістьох, оскільки це було необхідно, і впевнився, що ніхто з них не вижив.

Ми повикидали тіла через подвійні шлюзи і залишилися на U–29 самі. К’єнце сильно нервував і через це запив. Було вирішено, що ми триматимемось якомога довше, використовуючи величезні запаси провізії і хімічних реагентів для отримання кисню, які, попри все, не постраждали від божевільних витівок цих брудних свиней. Наші компаси, лімінографи[37] та іншу делікатну апаратуру було знищено; тож у подальшому будь-яка наша орієнтація на місцевості могла базуватися хіба на здогадах, наручних годинниках, календарі і поточній швидкості дрейфу, вирахуваній зі спостережень за об’єктами, які ми могли бачити крізь ілюмінатори чи з бойової рубки. На щастя, комплектованих батарей мало вистачити ще надовго, до того ж окрім внутрішнього освітлення ми могли дозволити собі вмикати прожектор. Ми ним нерідко освітлювали довколишній простір, але бачили лише дельфінів, що плили паралельно напрямку, в якому ми дрейфували. Ці дельфіни цікавили мене ще й з наукового погляду, бо хоч звичайний Delphinus delphis є китоподібним ссавцем, нездатним існувати без повітря, я невідривно спостерігав за одним із цих плавців упродовж двох годин і жодного разу не бачив, щоб він збирався перервати своє перебування під водою.

З плином часу ми з К’єнце вирішили, що, продовжуючи наш дрейф на південь, занурюємося все глибше. Ми вели спостереження за морською флорою і фауною і читали на цю тему багато книжок з моєї дорожньої бібліотечки. Проте не можу не зазначити того, що в цих царинах мій компаньйон був цілковитий профан. Він мислив не як пруссак, віддаючись фантазіям чи розважанням, які не мали жодного сенсу. На нього серйозно вплинув факт нашої неминучої зустрічі із смертю, тож він часто молився, каючись за всіх тих чоловіків, жінок і дітей, яких ми відправили на дно, забуваючи, що кожен вчинок на користь німецької держави є благородним. З часом він ставав усе більше неврівноваженим, годинами вдивляючись у свій образ зі слонової кістки і розказуючи вигадані історії про речі, загублені і забуті під товщею моря. Іноді, задля психологічного експерименту, я сам заговорював з ним про ці дива, а потім вислуховував його безкінечні поетичні цитати і байки про затонулі кораблі. Мені було його шкода, бо мені боляче дивитися, як німець страждає, але він був не найкращим компаньйоном для смерті. Собою ж я пишався, знаючи що Батьківщина шануватиме мою пам’ять і що моїх синів учитимуть бути такими ж чоловіками, як я.

Дев’ятого серпня ми впритул наблизилися до океанського дна і освітили його потужним променем прожектора. Перед нами була широка горбиста рівнина, переважно вкрита водоростями і всіяна мушлями дрібних молюсків. Тут і там стриміли слизуваті об’єкти дивної форми, вкриті рослинами і купами морських жолудів, втім, К’єнце негайно заявив, що то у своїх могилах покояться давні кораблі. Його збентежила лише одна річ, шпиль з якогось твердого матеріалу, що здіймався над океанським дном приблизно на чотири фути, завтовшки приблизно два фути, з пласкими бічними гранями, що під тупим кутом сходилися з гладенько стесаним верхом. Я назвав цей шпиль відколотим шматком скелі, але К’єнце здалося, що він бачив на ньому різьблення. Невдовзі він почав тремтіти і, ніби перелякавшись, відвернувся від ілюмінатора. Я не можу знайти цьому іншого пояснення, окрім того, що його приголомшили безмір, темрява, давність і таємничість океанської безодні. Його розум був втомлений, але я завжди залишаюся німцем і встиг помітити дві речі: по-перше, U–29 спокійно витримувала глибоководний тиск, по-друге, ті дивні дельфіни так само нас оточували, навіть всупереч тому, що більшість натуралістів вважають неможливим існування вищих організмів на такій глибині. Втім, я впевнений, що раніше переоцінював швидкість занурення субмарини, але навіть попри це ми були досить глибоко, щоб цей феномен був вартий уваги. Судячи з орієнтирів на дні океану, швидкість нашого дрейфу на південь була приблизно тією ж, яку я вирахував з руху живих організмів ще у верхніх шарах океану.

О 3:15 дня 12 серпня бідний К’єнце остаточно збожеволів. До того він сидів у бойовій рубці, увімкнувши зовнішній прожектор, коли це раптом увірвався до бібліотечного відсіку, де я саме читав, і вираз його обличчя одразу виказав його наміри. Тут я повторюю те, що він сказав, підкреслюючи слова, які він сам виділяв: «Він кличе! Він кличе! Я чую його! Ми мусимо йти!» Отак говорячи, він схопив зі столу те різьблене на слоновій кістці зображення, вкинув його до кишені і вхопив мою руку, намагаючись тягти мене до трапа на палубу. За мить я зрозумів, що він хоче відкрити шлюзи і витягти мене назовні у воду, це була суїцидальна і згубна манія, до якої я заледве чи був готовий. Коли я вперся і спробував повернути його до тями, він раптово ошалів, повторюючи: «Пішли — не чекай більше; нам краще розкаятися і здобути прощення, ніж опиратися і накликати на себе прокляття». Тоді я відмовився від спроб його заспокоїти і назвав його божевільним та жалюгідно неповноцінним. Але він не зважав і все кричав: «Якщо я божевільний, то це милосердя. Хай змилуються боги над людиною, яка у своїй безсердечності зможе зберегти розум, коли настане жахливий кінець! Ходімо назустріч божевіллю, доки він ще милосердно кличе!»

Здавалося, цей спалах його психічно виснажив, бо після цього він став значно спокійнішим, почав просити в мене дозволу податися туди самому, якщо вже я не хочу його супроводжувати. Цього разу план дій був очевидний. Так, він німець, але всього лише уродженець рейнських областей, до того ж простого походження, а зараз він був доволі небезпечним безумцем. Погодившись на його суїцидальне прохання, я б відразу позбавив себе того, хто з колеги перетворився на загрозу. Я попросив його перед відходом залишити мені ту фігурку зі слонової кістки, але він зустрів це прохання таким вибухом сміху, що я не наважився його повторити. Тоді я запитав, чи не бажає він залишити прощальний подарунок, чи пасмо волосся для своєї сім’ї у Німеччині, на випадок, якщо мене врятують, але знову у відповідь почув лише дивний сміх. Тож він пішов до трапу, а я — в апаратну і, виждавши належний інтервал, запустив механізм, який послав його на смерть. Коли я зрозумів, що він уже перебуває назовні човна, я просвітив прожектором води довкола човна у спробі востаннє його побачити, бо я хотів пересвідчитись, чи розплющить його тиск води, як мав би теоретично, а чи тіло залишиться неушкодженим, як оті дивні дельфіни. Втім, я не зміг знайти жодних слідів мого покійного компаньйона, бо саме перед ілюмінаторами рубки дельфіни зібралися навдивовижу щільною масою.

Того вечора я пошкодував, що тишком не витягнув ту кістяну фігурку з кишені бідного К’єнце перед тим, як він пішов, бо мені все не давали спокою спогади про неї. Я ніяк не міг забути це молоде, вродливе обличчя з вінком-короною, хоча від природи я не надто творча особистість. А ще мені стало прикро від того, що ні з ким поговорити. Краще вже К’єнце, який, звичайно, був в інтелектуальному плані нижчий за мене, аніж ніхто. Тієї ночі я погано спав і все думав, коли ж настане кінець. Звісно, я розумів, що мої шанси на порятунок мізерні.

Наступного дня я піднявся у рубку і почав уже звичне вивчення довкілля за допомогою прожектора. У північному напрямку пейзаж мало чим відрізнявся від того, який ми спостерігали останні чотири дні, відколи помітили дно, але я зауважив, що швидкість дрейфу U–29 зменшилась. Коли я розвернув промінь прожектора на південь, то побачив, що далі океанське дно переходить у пологий спуск, і, що цікаво, у певних визначених місцях із нього стримлять кам’яні блоки, розташовані ніби за певною схемою. Човен занурювався не настільки швидко, щоб можна було відразу розгледіти дно спуску, тож невдовзі, щоб висвітити дно, я був змушений збільшити потужність прожектора. Через різку зміну положення у прожекторі відійшов контакт, і його ремонт спричинив кількахвилинну затримку, але зрештою світло знову спрямувалося донизу, висвітлюючи морську долину піді мною.

Я в жодному сенсі не емоційна людина, але відчув справді величезний захват, коли побачив те, що висвітив електричний промінь мого прожектора. І як людина, вихована у традиціях прусської культури, я не мав би дивуватися, зважаючи на геологію та історію, що свідчать про величезні зрушення в океанічних і континентальних шельфах. Перед моїми ж очима постав обшир із безліччю впорядковано розташованих величних споруд, що перебували на різних стадіях руйнації; споруд, які, безсумнівно, належали величній, хоча й невідомій мені культурі. Найпевніше, вони були мармурові, і то саме мармур білувато відсвічував у променях прожектора, і здавалося, що це величезне місто займає всю площу вузької долини, місто з численними храмами і віллами, розташованими окремо на крутих довколишніх схилах. Дахи попровалювалися, а колони впали, але всюди залишався дух невимовної давньої величі, який ніщо не могло знищити.

Побачивши навіч Атлантиду, яку я раніше вважав не більш ніж міфом, я відчув себе найазартнішим з дослідників. На дні цієї долини колись текла річка, бо, придивившись до ландшафту, я помітив залишки кам’яних і мармурових мостів і молів, терас і дамб — колись пишних і прекрасних. У своєму запалі я мало не опустився до ідіотської сентиментальності бідного К’єнце і запізно помітив, що південна течія зникла, дозволяючи U–29 повільно опускатися на затонуле місто, немов аероплан, що заходить на посадку над звичайним містом на поверхні. Також я не відразу помітив і те, що зникла зграя цих незвичайних дельфінів.

Приблизно через дві години човен ліг на бруковану площу біля скелястого схилу долини. З одного боку я міг бачити ціле місто, яке збігало від площі до колишнього узбережжя річки, з іншого ж боку, несподівано близько, я побачив багато оздоблений і чудово збережений фасад величної будівлі, вочевидь, храму, витесаного в суцільному камені. Я можу лише здогадуватися про походження мистецького оздоблення цього титанічного творіння. За монументальним фасадом, мабуть, ховалися численні внутрішні приміщення, бо храм дивився назовні багатьма широкими вікнами. У центрі зяяли величезні відчинені двері, до яких вели вражаючі своєю розкішшю сходи, оточені витонченими різьбленнями, які нагадували вакхічних персонажів. Особливо вирізнялися величні колони і фриз, прикрашені скульптурами неймовірної краси; скульптури зображали ідилічні пасторальні сцени і процесії жерців і жриць із дивним церемоніальним приладдям, які поклонялися світлосяйному богу. Виконання цих витворів мистецтва вражало своєю досконалістю, мало сильний відтінок елліністики, але було на диво своєрідним. Від нього віяло жаскою давниною, хоча це був радше найвіддаленіший, аніж безпосередній предок грецького мистецтва. Я не маю сумнівів у тому, що кожнісінька деталь цього монументального витвору була витесана з неторканої раніше скелі. Складалося враження, що це частина гірського масиву, хоча я не можу навіть уявити, яким чином створювалися просторі внутрішні приміщення. Можливо, їхню основу становили печера або система печер. Ані час, ані затоплення водою не пошкодили первісної величі цього страхітливого храму — бо це був саме храм, — і сьогодні, через тисячі років, він стоїть, не осквернений і непорушний, серед вічної ночі і мовчання океанських глибин.

Я не можу злічити годин, які я втратив, дивлячись на затонуле місто з його будівлями, арками, статуями і мостами, і на колосальний храм — красивий і таємничий. Хоча я знав, що смерть уже близько, мене все одно діймала цікавість, і я все спрямовував на нього промінь прожектора у спраглому пошуку. Промінь світла дозволив мені вивчити багато деталей, але не давав зазирнути за розчахнуті двері вирізаного у скелі храму, тож через деякий час, усвідомлюючи потребу берегти енергію, я вимкнув струм. Тепер промені стали набагато тьмяніші, аніж були впродовж тижнів нашого дрейфу. І, ніби під’юджене неминучою втратою світла, зросло моє прагнення дослідити ці морські таємниці. Саме я, німець, маю бути першим, хто проторує ці забуті у вічності дороги!

Я дістав і оглянув глибоководний водолазний костюм з металевими шарнірними з’єднаннями, перевірив портативний ліхтар і дихальний апарат. Хоч пройти подвійний шлюз самому і буде нелегко, я вірив, що за допомогою своїх наукових вмінь здолаю всі перешкоди і зможу особисто пройтися мертвим містом.

Шістнадцятого серпня я спромігся вийти з U–29 і почав обережно торувати шлях крізь поруйновані і замулені вулиці до давньої річки. Я не знайшов скелетів чи інших людських останків, але відшукав цілий археологічний скарб у вигляді скульптур і монет. Про них я зараз не можу багато сказати, окрім хіба що відчуття побожного трепету перед культурою, яка була на вершині розвитку і слави, коли печерні люди блукали Європою і Ніл котив свої води повз дикі необжиті береги. Інші, спрямовані моїм рукописом, якщо його коли-небудь знайдуть, повинні розкрити таємниці, про які я лише здогадуюсь. Мої електричні батареї вже майже розрядились, і я повернувся на човен, постановивши собі наступного дня дослідити кам’яний храм.

Сімнадцятого серпня, коли мій намір дослідити таємничий храм лише посилився, мене спіткало величезне розчарування, бо я виявив, що ще у липні під час заколоту тих свиней були знищені засоби, необхідні для перезарядки переносного ліхтаря. Моя лють була безмежна, але мій німецький глузд не дозволив мені вирушати непідготовленим у непроникну темряву внутрішніх приміщень, які могли виявитися лігвом якогось неймовірного морського чудовиська або лабіринтом проходів, з відгалужень яких я б ніколи не зміг повернутися. Все, що я міг, це увімкнути ослаблий прожектор U–29, з його допомогою піднятися храмовими сходами і дослідити зовнішні різьблення. Сніп світла падав на двері під висхідним кутом, тож моя спроба зазирнув всередину і бодай щось розгледіти виявилася марною. Не було видно навіть стелі, але я все ж ступив кілька кроків досередини, попередньо промацавши підлогу палицею, втім, йти далі не відважився. Понад те, вперше у своєму житті я відчув страх. Я почав розуміти, звідки у бідного К’єнце з’явилися ці настрої, бо хоча мене все дужче притягував храм, я боявся його заповненої водою безодні, боявся сліпо, і мій страх лише посилювався. Повернувшись на субмарину, я вимкнув усе світло і замислено сидів у темряві. Відтепер електрику треба було берегти лише для екстрених випадків.

Суботу вісімнадцятого я провів у цілковитій темряві, мене мордували думки і спогади, які загрожували зламати мою німецьку волю. К’єнце збожеволів і загинув ще до того, як ми дісталися цих зловісних уламків неосяжно далекого минулого, і порадив мені піти з ним. Невже і справді фатум зберіг мій розум лише для того, щоб безперешкодно привести мене до кінця значно жахливішого і неймовірнішого, аніж будь-хто може уявити? Мої нерви надто напружені, і мені треба позбутись всіх цих притаманних слабкій людині емоцій.

Я не міг заснути суботньої ночі, тож, вже не дбаючи про майбутнє, увімкнув світло. Дратувало те, що у мене раніше зникне електрика, аніж закінчаться запаси повітря і харчів. Я знову повернувся до думки про легку смерть і перевірив свій автоматичний пістолет. Над ранок я, мабуть, заснув з увімкненим світлом, бо вчора вранці, прокинувшись у цілковитій темряві, виявив, що всі батареї розрядилися. Я згаяв кілька сірників поспіль і страшенно пожалкував про недалекоглядність, з якою ми раніше спалили увесь свій запас свічок.

Коли згас останній сірник, який я наважився витратити, я залишився сидіти без світла в абсолютній тиші. Упереміш з думками про неминучий кінець у моїй пам’яті зринали усі попередні події, і тоді переді мною постало до часу приспане усвідомлення, яке слабшу і забобоннішу людину змусило б здригнутися. Голова світлосяйного бога на скульптурах кам’яного храму була та сама, що й на різьбленому шматочку слонової кістки, який мертвий моряк приніс із моря, а нещасний К’єнце повернув назад.

Я був трохи збентежений цим збігом, але не сказав би, що заляканим. Лише нерозвинений розум прагне пояснити незвичайні і складні речі примітивним спрощенням до надприродного. Так, збіг був дивним, але і моє мислення було достатньо тверезим, щоб не поєднувати обставин без жодного логічного зв’язку чи шукати містичні ланки між катастрофічними подіями, які спіткали нас від дня потоплення «Вікторії», і моїм теперішнім становищем. Відчуваючи потребу у відпочинку, я прийняв снодійне і ще раз поринув у нетривалий сон. Мій нервовий стан відбився на снах, бо мені здавалося, що я чую крики потопельників і бачу мертві обличчя біля ілюмінаторів корабля. І посеред тих мертвих облич було єдине живе, знущальне обличчя юнака з кістяної фігурки.

Мені варто вкрай обережно записувати те, що стосується мого сьогоднішнього пробудження, бо я перебуваю у вкрай знервованому стані, і до фактів починають домішуватися мої галюцинації. Мій випадок вельми цікавий з погляду психології, і я шкодую, що не можу звернутися до котрогось із компетентних німецьких фахівців, аби він провів обстеження. Щойно я розплющив очі, моїм першим почуттям було незбориме прагнення увійти до кам’яного храму, прагнення, що лише наростало і якому я все ж несвідомо вирішив опиратися через якесь відчуття страху, що рухало мене у протилежному напрямку. Потім мене охопило відчуття світла посеред пітьми, яка запала внаслідок повного вичерпання заряду батарей; мені навіть здалося, що крізь ілюмінатор, який виходив у бік храму, я бачу щось на кшталт фосфоричного сяйва у воді. Це розпалило мою цікавість, бо я знав, що жоден глибоководний організм не здатен так фосфоресціювати.

Але перш ніж я встиг у цьому розібратися, мене охопило третє відчуття, яке через свою ірраціональність змусило мене сумніватися у всьому, що фіксує моя свідомість. Це була слухова галюцинація: ритмічний, мелодійний звук, схожий на якийсь дикий, але прекрасний хоральний гімн, що долинав ззовні повністю звуконепроникної обшивки U–29. Переконаний у своїй психологічній і нервовій нестабільності, я запалив кілька сірників і вжив велику дозу розчину броміду натрію, який заспокоїв мене настільки, щоб зникла ілюзія звуку. Але фосфоричне світіння залишилось, а мені було все важче притлумлювати дитинячий порив припасти до ілюмінатора у пошуках його джерела. Воно було жахливо реалістичне, і скоро з його допомогою я зміг розрізнити знайомі об’єкти довкола себе, і серед них порожню склянку від броміду натрію, хоча де вона лежить, я раніше не мав жодного уявлення. Ця остання обставина змусила мене замислитись: я перетнув кімнату і торкнувся склянки. Вона була саме там, де, як мені здалось, я її бачив. Тепер я знав, що світло або було реальним, або ж було частиною настільки стійкої і чіткої галюцинації, що я не мав жодного шансу її розвіяти, тож, облишивши опір, я пішов до рубки, щоб подивитися на джерело світла. Чи міг то бути ще один корабель класу U, який би дав мені можливість врятуватися?

Читачеві в жодному разі не слід сприймати все нижческазане як щиру правду, бо оскільки ці події виходять за межі законів природи, вони, поза сумнівом, є суб’єктивними і нереальними витворами мого перенапруженого розуму. Коли я увійшов до рубки, то побачив, що море відсвічувало набагато менше, ніж я очікував. Поблизу не було жодної фосфоресцентної тварини чи рослини, а міста, що спускалося до річки, не було видно крізь морок. Те, що я бачив, не було захопливим, не було гротескним чи лячним, але воно загасило останню іскру надії щодо стану моєї свідомості. Двері і вікна вирубаного у скелястому пагорбі підводного храму яскраво сяяли тремтливим світлом, так, ніби десь глибоко всередині нього палало велике жертовне вогнище.

Усі пізніші події були хаотичними. Що більше я вдивлявся у неприродно освітлені вікна і двері, то більше неймовірних видінь поставало перед моїми очима — видінь настільки незвичайних, що мені бракує слів, аби розповісти про них. Здавалося, я можу розгледіти у храмі речі, як непорушні, так і рухомі; здавалося, я знову чую потойбічні співи, які вчувалися мені, щойно я прокинувся. В мені здійнялися думки і страхи, зосереджені довкола того юнака з моря і кістяної фігурки, образ якої повторювався на фризі і колонах храму переді мною. Я подумав про бідолашного К’єнце — де тепер спочиває його тіло з фігуркою, яку він забрав із собою в море? Він попереджав мене про щось, і я не звернув уваги, — але він був лише м’якотілий уродженець рейнських земель, якого звели з глузду труднощі, з якими пруссак міг легко впоратися.

Кінець історії простий. Моє прагнення вийти назовні і врешті-решт потрапити до храму перетворилося на категоричний наказ, який не допускав жодних заперечень. Моя німецька воля більше не контролює моїх дій, і відтепер я майже не маю над собою влади. Саме таке божевілля довело до смерті К’єнце, спрямувавши його, незахищеного, у океан, але я пруссак і я раціональна людина, а отже, якнайповніше скористаюся тими можливостями, які ще залишилися у моєму розпорядженні. Коли я вперше зрозумів, що мушу йти, то підготував водолазний костюм, шолом і повітряний регенератор, щоб за потреби мати можливість їх миттєво одягнути, і негайно взявся за написання цієї невеликої квапливої хроніки, маючи надію, що одного дня вона побачить світ. Я закоркую записи у пляшку і довірю її морю, назавжди покидаючи U–29.

Навіть до пророцтв божевільного К’єнце у мене немає страху. Те, що я бачив, не може бути правдою, і я знаю, що оце моє божевілля приведе мене щонайбільше до смерті від задухи, коли закінчиться повітря. Світло у храмі є простим витвором уяви, і я помру у чорних і забутих глибинах, спокійно, як німець. Джерелом того демонічного сміху, який я чую, пишучи ці рядки, є лише мій власний ослаблий мозок. Тож я ретельно одягну костюм і сміливо піднімуся сходами у первісну святиню, у мовчазну таємницю незвіданих вод і незліченних років.