Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Свято

Я був далеко від дому, і краса східного моря зачаровувала мене. У сутінках я чув, як воно б’ється об скелі, і знав, що воно потойбіч пагорба, де покручені верби простягають вузлувате віття назустріч чистому небу і першим вечірнім зіркам. Мої предки покликали мене в давнє далеке місто, і я поквапився вкритою неглибоким свіжим снігом дорогою, яка самотньо бралася вгору, туди, де Альдебаран мерехтів між деревами; поквапився до дуже старого міста, якого ніколи не бачив, але яким часто марив.

Надходило свято Юлетід,[95] яке люди зараз називають Різдвом, хоч глибоко у своїх серцях вони знають, що воно старіше, ніж Віфлеєм і Вавілон, старіше за Мемфіс і саме людство. Отож, був Юлетід, і я нарешті прийшов до маленького приморського містечка, де мешкав мій народ, збираючись там на свято ще тоді, коли воно було заборонене; вони наказали своїм дітям проводити це свято хоча б кожні сто років, щоб не стерлася пам’ять про давні таємниці. Наш народ старий, він вже був старим навіть тоді, коли триста років тому цю країну ще тільки заселяли. Наш народ дивний, бо він прийшов потаємно, в подобі темношкірих людей з південних садів, де духмяно цвітуть орхідеї, і перш ніж вивчили говірку синьооких рибалок, вони говорили іншою мовою. Зараз вони розсіялися світами, пов’язані із предками лише містичними ритуалами, які вже жодна жива душа не в змозі зрозуміти. Я був єдиним, хто повернувся тієї ночі до давнього рибальського містечка, як заповідала легенда, бо лише бідні і самотні пам’ятали легенду.

Потойбіч кряжу пагорбів я побачив, як у сутінках розкинувся вкритий памороззю Кінґзпорт; засніжений Кінґзпорт, з його старовинними флюгерами і дзвіницями, покрівлями і коминами, причалами і маленькими місточками, вербами і цвинтарями; безкінечними лабіринтами крутих, вузьких, звивистих вуличок, з увінчаною церквою центральною горою запаморочливої висоти, якої навіть час не наважився торкнутися; з плетеницею колоніальних будиночків, нагромаджених і розкиданих під різними кутами і на різній висоті, ніби безладно розсипані дитячі кубики; давність ширяла на сірих крилах над вибіленими зимою габлями[96] і мансардними дахами; у холодних сутінках, складаючи компанію Оріону і давнім зіркам, одні за одними засвічувалися фрамуги[97] і маленькі віконечка. У зогнилі причали врізалося море; таємниче, незапам’ятне море, з якого у давні часи вийшли люди.

Осторонь дороги здіймався ще вищий пагорб, холодний і обвітрений, і я побачив, що там було кладовище, на якому з-під снігу лиховісно стриміли чорні могильні камені, ніби зогнилі нігті величезного трупа. Дорога була ще невторована, і мені здавалося, ніби я чую далеке жахливе поскрипування, немов під поривами вітру хитається шибениця. Чотирьох моїх родичів у 1692 році повісили за відьомство, але я не знаю, де саме.

Коли дорога спустилася схилом до моря, я намагався вловити радісні звуки надвечірнього містечка, але нічого не почув. Тоді я подумав, що, можливо, у цих старих пуритан якісь особливі різдвяні традиції, які можуть здаватися дивними, наприклад, тиха молитва навколо вогнища. Після цього я вже не намагався вловити звуків святкувань і не виглядав подорожніх, а просто йшов повз тьмяно освітлені ферми і похмурі кам’яні стіни, на яких вивіски старих крамничок і приморських таверн поскрипували у подувах солоного бризу, а химерні молотки біля обрамлених колонами дверей поблискували у відсвітах маленьких зашторених вікон, що виходили на безлюдні немощені алеї.

Я бачив мапу містечка і знав, де знайти будинок моєї рідні. Мені сказали, що мене пізнають і я буду бажаним гостем, бо легенди живуть довго; тож я поспішив через Бек-стріт на Серкл-Курт, а тоді вкритою снігом кам’яною бруківкою до місця, де Ґрін-Лейн виходить позаду Торгового Дому. Старі мапи не втратили своєї актуальності, тож у мене не виникло жодних труднощів із маршрутом; хоча у Аркхемі мені таки збрехали, запевнивши, що сюди можна дістатися трамваєм, бо у себе над головою я не бачив жодних дротів. Та й сніг усе одно засипав би рейки. А втім, я не шкодував, що вирішив іти пішки, бо з висоти пагорба засніжене містечко виглядало просто чудово, і зараз я нічого так не хотів, як постукати у двері будинку, в якому живе моя рідня, сімнадцятого будинку на лівому боці Ґрін-Лейн, зі старим гостроверхим дахом і навісним другим поверхом, збудованим іще до 1650 року.

Коли я підійшов до будинку, в ньому горіло світло, а судячи з ромбічних вікон, зараз будинок мало відрізнявся від свого первозданного вигляду. Його верхня частина нависала над вузенькою вуличкою і майже торкалась навісної частини будинку навпроти, утворюючи своєрідний тунель з високими кам’яними ґанками, очищеними від снігу. Тротуарів не було, натомість до високо розташованих у багатьох будинках дверей можна було дістатися, лише піднявшись подвійним прольотом східців із кам’яними парапетами. Виглядало все це дивно, тим паче що у Новій Англії я був чужинцем і ніколи раніше не бачив подібного. Мені все це подобалося, а ще краще було б, якби на снігу виднілися сліди, на вулицях — люди і хоча б на деяких вікнах були розсунуті штори.

Коли я старовинним молотком постукав у двері, мені чомусь стало лячно. Всередину мене вповзав якийсь страх, можливо, через незвичність мого минулого, через темряву вечора і настороженість тиші у цьому давньому містечку, населеному людьми з їх дивними традиціями. І коли на мій стук відповіли, я по-справжньому злякався, бо не чув жодних кроків перед тим, як прочинилися двері. Але мій страх тривав недовго, бо м’яке, добре обличчя одягненого в нічну сорочку і домашні капці діда, що стояв у дверях, мене заспокоїло; він миґами показав мені, що німий, а тоді на восковій табличці, яку приніс із собою, стилусом написав витримане у старовинному стилі запрошення увійти.

Він провів мене в освітлену свічками кімнату з низькою стелею, масивними кроквами і темним, надійним та строгим умеблюванням сімнадцятого століття. Всюди панував дух минувшини, якому відповідала кожна дрібниця. Тут стояв величезний камін і прядка, за якою, згорбившись, спиною до мене сиділа стара у широкій шалі й очіпку, і, зневаживши свято, мовчки пряла. У повітрі вчувалася якась незрозуміла вологість, тож я здивувався, що у каміні не горить вогонь. Лава з високою спинкою стояла навпроти ряду зашторених вікон ліворуч, і здавалося, що на ній хтось сидів, хоча я не був у цьому впевнений. Мені геть не подобалося те, що я бачив, і я знову відчув той самий страх, що й раніше. Страх наростав навіть від того, що раніше його гамувало, бо що більше я дивився на умиротворене обличчя старого, то більше мене жахав той його спокій. Очі немов застигли, а шкіра радше нагадувала віск. Раптом я збагнув, що то взагалі не обличчя, а диявольськи майстерно зроблена маска. Слабкі руки, обтягнуті рукавичками, люб’язно повідали мені через напис на табличці, що мені треба трішки почекати, а тоді мене проведуть туди, де й відбуватиметься святкування.

Вказавши мені на кріселко, стіл і купу книжок, старий вийшов з кімнати; коли ж я сів, щоб почитати, то побачив, що книжки старі і плісняві і що серед них були такі, як старі несамовиті Дива Науки Моррістера[98], жахливий Saducismus Triumphatus[99] Джозефа Ґленвіла, опублікований у 1681 році, приголомшлива Daemonolatreja Реміґія[100], надрукована у 1595 році році в Ліоні, і, нарешті, страхітливий незгадуваний Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда у забороненому латинському перекладі Олауса Ворміуса — книга, якої я ніколи не бачив, але про яку пошепки оповідали жахливі речі. Ніхто не говорив до мене, я чув лише поскрипування вивісок на вітрі і стрекотання прядки старої, яка не сказала ні слова, а все пряла, пряла… Мене пригнічувала ця кімната, і ці книжки, і ці люди — усе було дуже похмуре, але оскільки давня традиція моїх предків прикликала мене на ці дивні святкування, я вирішив почекати розвитку подій. Тож я спробував читати, і невдовзі мене цілком поглинуло те, що я знайшов у тому проклятому Некрономіконі — легенда і припущення, надто жахливі для здорового глузду; але я облишив книгу, коли мені здалося, що я почув, як зачиняється одне з вікон навпроти лави з високою спинкою, так, ніби до цього його непомітно відчиняли. Потім почулося скрипіння, але це вочевидь не був звук прядки. Втім, я можу і помилятися, бо стара пряла швидко і старанно, аж ось старовинний годинник вибив годину. Після цього у мене зникло відчуття, ніби на лаві хтось сидить, і я продовжив уважно, хоч і не без остраху, читати, аж доки не повернувся старий, взутий і одягнений у вільного крою старомодний костюм, і сів на ту саму лаву, так що я не міг його бачити. То було направду нервове очікування, а блюзнірська книга у моїх руках лише посилювала напругу. Коли вибило одинадцяту, старий підвівся, підійшов до величезної різьбленої скрині, що стояла в кутку, і дістав звідти дві накидки з каптурами; одну з них він одразу накинув на себе, а іншою обгорнув стару жінку, яка закінчила своє одноманітне прядиво. Тоді вони обоє рушили до вхідних дверей; жінка помітно накульгувала, а старий, взявши ту саму книгу, яку я читав, дав мені знак іти за ними і насунув каптур на своє чи то незворушне обличчя, чи то маску.

Ми вийшли у безмісячне, звивисте плетиво вуличок неймовірно давнього міста; тим часом у зашторених вікнах один за одним уже гасли вогні, а Великий Пес [101]осявав натовп постатей у накидках із каптурами, які тихо випливали з кожних дверей і вливались у монструозну процесію, що рухалась вулицями, минаючи скрипучі вивіски і старомодні фронтони, очеретяні дахи і ромбічні віконця; стікаючи вниз крутими провулками, де поруйновані хати перехняблено налягали одна на одну; а далі ковзали відкритими подвір’ями і церковними дворами, і ліхтарі, що гойдалися на вітрі, здавалися потойбічними п’яними сузір’ями.

Серед цих мовчазних юрб я все йшов услід за своїм безголосим провідником; мене зусібіч штовхали ліктями, які здавалися неприродно гнучкими, я сам натикався на незвично м’які груди і животи; за увесь цей час я не розгледів жодного обличчя і не почув жодного слова. Вище, вище, вище здіймалися моторошні колони, і тут я побачив, що всі вони зливаються, ніби опиняючись у фокусі божевільного плетива вулиць, на вершині пагорба у центрі міста, де височіла велична біла церква. Я бачив її з дороги, коли дивився на Кінґзпорт у щойно запалій темряві, і від її вигляду мене проймав дрож, бо здавалося, що сам Альдебаран застиг на її гострому примарному шпилі.

Церква стояла на відкритій місцевості: з одного боку було кладовище, а з іншого — подекуди брукована площа, з якої вітер поздував майже увесь сніг. Площу оточували неймовірно давні будинки із гостроверхими дахами і нависаючими фронтонами. Освітлюючи зловісний ландшафт, вогники поминальних свічок[102] витанцьовували над гробницями, які на диво не відкидали тіней. За церковним двором, де не було будинків, відкривався вид на протилежний бік пагорба, і я бачив відблиски зірок у дзеркалі заводі, місто ж було невидиме у темряві. Лише раз у мороці серед заплутаних вулиць зблиснув ліхтар, вихопивши юрбу, яка безмовно запливала у церкву. Я чекав, доки всі втягнуться у чорне провалля входу, а потім — доки надійдуть ті, що відстали. Старий смикав мене за рукав, але я вирішив зайти останнім. Нарешті я зайшов після зловісного старого і бабці-прядильниці. Переступивши поріг і опинившись у цьому храмі, сповненому незнаної пітьми, я озирнувся, щоб ще раз поглянути на двір, де освітлення церковного двору кидало слабкий відблиск на бруковану вершину пагорба. І тоді я затремтів. Хоч вітер і здув майже весь сніг, на доріжці за дверима все ж біліли кілька клаптиків; і за цю мить, коли я поглянув через плече, моїм втомленим очам здалося, що юрби людей, які допіру пройшли, не залишили там жодного сліду, і що там навіть немає моїх власних слідів.

Церква ледве освітлювалась ліхтарями, бо більша частина натовпу вже покинула її. Люди рухалися бічною навою між рядами високих лав до люка підземелля, який просто перед кафедрою огидно зяяв порожнечею, і безгучно зникали там. Я почав бездумно спускатися вичовганими сходами всередину темного, задушливого склепу. Хвіст цієї нічної процесії страхітливо звивався, а дивлячись, як він вповзає до похмурого склепу, я жахався ще більше. Тоді помітив, що у підлозі гробниці є прохід униз, до якого заходила ця юрба, і за мить разом з усіма я вже спускався зловісними східцями з неотесаного каменю; вузькі спіральні сходи були вологими і відгонили чимось дивним, вони безкінечно закручувалися вниз, у нутрощі пагорба, повз одноманітні стіни, складені з зіпрілих каменів, вкритих потрісканим тиньком. Це був мовчазний, неймовірний спуск, і вже минуло чимало часу, коли я зауважив, що стіни і сходи змінилися, стали ніби витесаними із суцільного каменю. Найбільше мене непокоїло те, що незлічимі кроки не породжували жодного звуку чи відлуння. Спуск тривав уже вічність, аж нарешті я побачив кілька бічних проходів чи то нір, які вели з незвіданих глибин темряви у цю шахту опівнічної містерії. Невдовзі їх стало напрочуд багато, цих бісівських катакомб, що таїли в собі невідому загрозу; різкий запах тліну, що линув з них, став майже нестерпним. Я розумів, що ми вже мали б спуститися вниз через усю гору і опинитися нижче рівня самого Кінґзпорта, і здригнувся від думки про те, наскільки стародавнім має бути це містечко і наскільки воно поточене червами підземного зла.

Тоді я побачив відразливе мерехтіння тьмяного світла і почув ледь вловиме плюскотіння вод, які ніколи не знали сонця. Я знову здригнувся, бо мені не подобалось те, що принесла із собою ця ніч, і всередині мене зринуло гірке бажання, щоб предки не заповідали мені з’явитись на цей прадавній ритуал. Коли прохід і східці поширшали, я почув інший звук — тоненький, плаксивий перелив тендітної флейти; і тут переді мною раптово відкрився безмежний обшир підземного світу — розлоге, поросле грибами узбережжя, освітлене стовпом хворобливо-зеленавого полум’я, що виривалося з його надр, омите маслянистими водами широкої річки, яка плинула зі страшних і незнаних безодень, щоб влитись у найчорнішу затоку незапам’ятного океану.

Непритомніючи і хапаючи ротом повітря, я дивився на диявольський Еребус отруйних грибів, лепрозні вогні і огидні води, я бачив, як юрби у накидках ставали півколом перед вогняним стовпом. То був воістину Йоль, старіший за людство і який переживе людство; первісний ритуал сонцестояння, провіщення приходу весни з-поза сніжних обріїв; ритуал вогню і вічної зелені, світла і музики. І в цьому стигійському[103] ґроті я бачив, як мої супутники здійснюють ритуал, поклоняючись величному полум’яному стовпу, вкидаючи у темні води пригорщі гидотних рослин, які зеленаво зблискували хлорним вогнем. Я бачив усе це, а також бачив щось аморфне — воно сиділо навпочіпки віддалік від світла і пронизливо насвистувало на флейті; і крізь ці звуки мені вчувалося приглушене лопотіння крил у нудотній темряві, в якій годі було щось розгледіти. Але найбільше мене лякав стовп полум’я, який палахкотів, немов вулкан з бездонних і незміримих глибин, не відкидаючи жодних тіней, як то належало б нормальному вогню, вкриваючи поросле селітрою каміння огидною, отруйною мідянкою[104]. У всьому кипучому полум’ї не було і крихти тепла, лише липкий холод смерті і тліну.

Старий, який мене сюди привів, зараз звивався перед цим жахливим вогнем, виконуючи якісь ритуальні рухи, звернені до півкола людей, до яких він стояв обличчям. У певні моменти ритуалу вони шанобливо падали ниць, особливо коли він підіймав над головою жахливий Некрономікон, який взяв із собою; і я кланявся з усіма, бо на це свято мене покликали голоси моїх предків. Тоді старий подав знак ледь зримому у темряві флейтисту, і тихе, низьке й одноманітне завививання його флейти враз зазвучало гучніше і в іншому ключі, раптово пробудивши у мені несподіваний і незрозумілий страх. Приголомшений, я повалився на вкриту лишайниками землю, охоплений страхом не з цього і не з будь-якого іншого світу — мене скував страх, породжений божевільними міжзоряними просторами.

З невимовного мороку потойбіч гнилісних відсвітів холодного вогню, з безмежних ліг[105] Тартару, якими неквапно котить свої маслянисті води річка, нечутно і неочікувано прилинула зграя приручених і вишколених крилатих покручів, яких жодне ясне око не зможе узріти, яких жоден здоровий глузд не зможе осягнути. Це не були ані ворони, ані кроти, ані канюки, ані мурахи чи вампіри, ані спотворені людські істоти; вони були чимось, чого я не можу та й не повинен згадувати. Вони незграбно прочалапали, частково спираючись на лапи з перетинками, частково — на перетинчасті крила[106]; і коли наблизилися до святкової юрби, постаті в каптурах стали перехоплювати їх, сідаючи верхи, і один за одним вирушали уздовж темної річки, у страхітливі нори і діри, де отруйні джерела живлять жахливі і не бачені ніким водограї.

Бабця, що пряла, зникла разом з юрбою, але старий залишився, бо коли він подав мені знак осідлати тварюку і вирушати з іншими, я відмовився робити це. Я звівся на ноги і побачив, що аморфний флейтист пощез, але дві ті істоти терпляче стояли біля нас. Після того, як я навідріз відмовився їх сідлати, старий дістав табличку зі стилусом і написав, що він справді посланець моїх предків, які заснували культ вшанування Йолю у цьому прадавньому місці; і було провіщено, що одного дня я повернусь, і що ще належить здійснити найпотаємніші містерії. Він написав це все старовинними літерами, а побачивши, що я все ще вагаюся, витягнув зі складок своєї широкої накидки перстень з печаткою і годинник з моїм родинним гербом на обох, щоб довести, що він той, за кого себе видає. Але то був страхітливий доказ, бо з архівних паперів я знав, що цей годинник поховали з моїм прапрапрапрапрадідом у 1698 році.

Тоді старий відкинув каптур і вказав мені на родинну схожість наших облич, але я лише здригнувся, бо ж був упевнений, що його обличчя — просто воскова маска. Тварюки почали нетерпляче дерти лапами лишайник, і я побачив, що старому також уривається терпець. Коли одна з істот перевальцем почвалала було геть, він рвучко повернувся, щоб її спинити, і через цей різкий рух воскова маска зсунулася з того, що мало б бути його головою. А тоді, через цей жах, який затьмарив усе, що я досі бачив, поки ми спускалися кам’яними сходами, я кинувся у гидотну підземну річку, яка котила свої води до морських підводних печер; я кинувся у гнилісні соки прихованих жахів землі, поки мої збожеволілі крики не накликали на мене всі ті кровожерні легіони трупів із земних глибин.

У лікарні мені розповіли, що мене, геть закляклого, знайшли на світанку у гавані Кінґзпорта, я вчепився в уламок щогли, який мені послав випадок. Мені сказали, що, судячи зі слідів на снігу, минулої ночі я повернув не туди на гірському роздоріжжі і впав зі скелястого берега на Орандж-Пойнт. Мені нічого було відповісти, бо все було не так. Все було обманом, навіть широкі вікна, які виходили на море дахів, серед яких хіба кожен п’ятий був старовинним, звуки трамваїв і автівок на вулицях унизу. Вони наполягали, що я у Кінґзпорті, а я не міг заперечити. Дізнавшись, що лікарня стоїть неподалік старої церкви на центральному пагорбі, я геть втратив тяму, і тоді мене перевели в лікарню Святої Марії, до Аркхема, де мені могли забезпечити кращий догляд. Там мені сподобалось, бо й лікарі були значно ліберальніші, вони навіть посприяли, щоб я зміг отримати копію, зняту з примірника проклятого Альхазредового Некрономікона, який дбайливо зберігався у бібліотеці Міскатонікського університету. Вони казали щось про «психоз» і сходились на тому, що мені треба викинути з голови будь-які нав’язливі ідеї.

Тож я прочитав той жахливий розділ і здригнувся — його зміст не був для мене новим. Я читав цей розділ раніше, хай би про що там свідчили мої сліди на снігу; і краще й справді забути, де я її бачив. Не було нікого, принаймні наяву, хто міг би нагадати мені про це, але мої сни були сповнені жаху через фрази, які я не наважуюся вимовити. Я процитую єдиний абзац, перекладений, наскільки це мені вдалося, з грубої латини:

«Найглибші печери, — писав божевільний араб, — незміримі для зрячих очей; їх дива незвичні і жахливі. Проклята земля, де мертві думки оживають у нових і дивних тілах, і злий той розум, що не міститься у жодній голові. Мудро казав Ібн Шакабао, що благословенна могила, в якій не лежить чаклун, благословенне те місто вночі, чаклуни якого перетворилися на попіл. Бо здавна відомо, що продана дияволу душа не квапиться покидати смертну плоть, але вигодовує і вчить черва, що її пожирає, аж доки із тліну не зрине жахливе життя, і тоді позбавлені розуму трупоїди із земних глибин хитро вбираються воском, щоб дошкуляти землі, і кількість їхня непомірно зростає, зачумлюючи і отруюючи її. Великі нори прориваються там, де вже існують земні пори, і вчаться ходити істоти, природжені повзати».