Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Ex Oblivione[53]

Коли надійшли мої останні дні і нікчемна суєтність буття стала доводити мене до божевілля, як маленькі краплини води, що волею ката безупинно падають на ту саму точку тіла його жертви, я полюбив шукати прихисток у снах. У снах є дещиця тієї краси, яку я намарне шукав за життя, там я блукав давніми садами і чарівними лісами.

Якось у подувах теплого і запашного вітру я вчув поклик Півдня і звідтоді безкінечно та безтурботно плив під дивними зорями.

Якось, коли йшов лагідний дощ, я линув на барці у вічно темному підземному потоці, аж доки сягнув іншого світу пурпурових сутінків, повитих лозами веселкових альтанок і безсмертних троянд.

А іншим разом я блукав золотою долиною, що вела до тінистих гаїв і руїн і впиралася у могутню заплетену старезними лозами стіну з маленькою бронзовою хвірткою.

Не раз я гуляв тією долиною, все довше і довше затримуючись у барвистій напівсутіні, де велетенські дерева химерно звивались та гнулись, де між стовбурів волого зринала сіра земля, раз у раз відкриваючи поплямовані пліснявою камені забутих храмів. І завжди метою моїх сновидь була могутня, повита лозою стіна із маленькою бронзовою хвірткою.

За деякий час, коли через сіризну і одноманітність днів усе важче і важче стало зносити пробудження, я почав частіше занурюватися в мирні опійні марення, пливучи крізь долину і тінисті зарості; я все думав, як же мені до них дістатися, щоб вони стали мені вічною оселею, щоб непотрібно було більше приповзати назад у безрадісний світ, позбавлений принад і нових барв. А коли я дивився на маленьку хвіртку у могутній стіні, то відчував, що за нею лежить країна мрій, з якої, увійшовши, я вже не повернуся.

Тож щоночі уві сні я намагався знайти таємний засув хвіртки у повитій плющем стародавній стіні, однак той був навдивовижу добре схований. А я все повторював собі, що край за стіною найпрекрасніший і найсвітлосяйніший з усіх.

Тоді, одної ночі, у місті снів Закаріоні я знайшов пожовклий папірус, списаний думками мудреців зі світу снів, що здавна мешкали у цьому місті, занадто мудрі, аби навіть народитися у світі яву. Там було багато написано про світ сну, а серед іншого — таємне знання про золоту долину і священний гай із храмами, а ще високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли мені відкрилося це знання, я зрозумів, що воно про ті краї, в які я навідувався, тож довго вчитувався у пожовклий папірус.

Деякі з цих мудреців із захватом описували дива за непроникною хвірткою, але інші казали лише про жах і розчарування. Я не знав, кому вірити, але все більше й більше прагнув навіки увійти в незнану країну, бо сумнів і потаєність — спокуса зі спокус, а жоден новий жах не може бути страшнішим за постійні муки повсякденності. Тож коли я дізнався про зілля, здатне відчинити хвіртку і провести мене всередину, то вирішив його прийняти, щойно наступного разу прокинусь.

Минулої ночі я випив зілля і замріяно відплив до золотої долини і тінистих гаїв; коли ж я цього разу підійшов до стародавньої стіни, то побачив, що маленька бронзова хвіртка була відчинена. Звідти мерехтіла заграва, дивовижно осяваючи велетенські покручені дерева і верхівки забутих храмів, і я увійшов, наспівуючи, в очікуванні чару країни, з якої вже не повернуся.

Але коли брама розчахнулася ширше, а чар зілля і сну провів мене досередини, я зрозумів, що всій красі і величі настав кінець, бо цей новий край не був ані сушею, ані морем, а білим безмежжям безлюдного світлого простору. Тож, щасливіший, ніж будь-коли наважувався мріяти, я знову розчинився у кришталевому безмежжі забуття, з якого демон на ім’я Життя викрав мене на коротку і журливу мить.