Iсторичнi есе. Том 1

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Дослідники вже не раз звертали увагу на одну разючу відмінність між історичним розвитком країн Західньої Европи й тих, що розташовані в східній половині континенту. Перші, зокрема Франція й Англія, зазнавали, не зважаючи на деякі революційні потрясення, безперервного тисячолітнього росту вгору. Менш сприятливою була доля Німеччини, а далі на схід годі знайти країну, яка не пережила б у якийсь час трагічного заломлення та періоду національної capitis deminutio (позбавлення прав вільної людини), що інколи тривало століттями. Приходить тут на думку поневолення балканських народів та Угорщини турками, розчавлення Чехії габсбурзьким абсолютизмом і поділи Польщі.

Україна типово східньоевропейська країна, бо її історія до високого ступеня позначена браком тяглости, дисконтинуїтетом{54}. Де твердження стосується передусім державної організації та високої культури — тієї, що її носієм є звичайно провідні суспільні верстви. Саме ця “надбудова” в першу чергу падала під ударами ворожих сил та несприятливих обставин; низові суспільні клітини (сім’я, сільська громада) та народна культура виявляли більшу відпорність на історичні лихоліття.

Коли в Східній Европі в 19 столітті почали розгортатися національно-визвольні рухи, вони належали до двох різних категорій. У руках першої категорії провід залишався за традиційно панівною верствою, шляхтою; цей провід лише ступнево поповнювався допливом нових людей плебейського походження. Програми національних рухів цього типу характеризував історичний легітимізм: їхньою метою було відновлення старої державности в її давніх границях. Щодо рухів другого типу, то провідну верству треба було творити зовсім наново, а зусилля були спрямовані на те, щоб “природну” етнічну спільноту підняти до рівня політично свідомого національного існування. Рухи цієї другої категорії мали повільніший старт, ніж перші, але вони черпали силу з своєї ідентифікації з прагненнями мас і скористали з неминучої демократизації суспільної структури. Часто траплялося, що територіяльні домагання націй двох типів перебували в конфлікті; в кінцевому рахункові перемога звичайно залишалася за другою категорією. Ці дві категорії називають націями “історичними” й “неісторичними”.

Якщо ці поняття мають служити як корисні знаряддя історичного пізнання, треба тямити ось що: по-перше, “неісторичність”, у даному розумінні, зовсім не означає, що якась країна позбавлена історичної минувшини, — вона насправді інколи могла навіть бути багатою і славною, — але радше це поняття просто вказує на розрив у історичній тяглості (контйнуїтеті) народу, спричинений утратою традиційної репрезентативної верстви. По-друге, радикальна суперечність, що її бачимо між цими двома типами, коли їх схоплюємо як абстрактні соціологічні моделі, зовсім не перешкоджає тому, що в історичній дійсності існують перехідні форми, що за їх приклад можуть служити чехи. Щодо України, то в основному вона підходить під категорію “неісторичних” націй (у тому умовному розумінні, що в ньому тут ужито це поняття); проте в її становленні були також елементи тяглости, які подекуди наближають її до категорії “історичних” націй.

Новітня українська державність 20 віку не була простим продовженням або відновленням козацької держави 17–18 століть, а очевидно тим менше Київської та Галицької Руси[122]. З другого боку, не вільно не добачити тих ланок, що пов’язують національне risorgimento 19 століття з козацькою добою. Початки новітнього національного руху лежали в тих областях України, де козацькі традиції були найсильніші, і більшість провідних постатей первісно вийшла з нащадків козацької старшини. Символи й ідеї, що походили з козацької традиції, відограли важливу ролю ще навіть у роки революції 1917 року[123].

Під “українською історією 19 століття” можна розуміти дві різні речі; з одного боку, історію національного руху, з другого — історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні.

Починаючи з 1840-их років, аж до революції 1917 року тягнеться безперервний ланцюг груп та товариств, — оформлених або неоформлених організаційно, — що посвятили себе ідеї культурного й політичного відродження України як відрубної нації. Той рух, — хоч поборюваний і переслідуваний царською владою, — виявився непереможним. У деякі періоди він засвідчував велику динаміку, як, наприклад, у 1870-их роках; знову ж в інші періоди, наприклад, в 1880-их роках, він, могло здаватися, западав у зимовий сон. Плідним завданням, що його досі не зуміла повністю виконати історична наука, було б крок за кроком дослідити шлях, пройдений українським національним рухом, як Ян Кухажевський та Франко Вентурі дослідили шлях розвитку російських революційних рухів[124].

Проте ясно, що аж до самого передодня революції 1917 року національно свідоме українство становило рух меншости всього населення. (Це стосується тільки підросійської України; інакше було становище в Галичині під Австрією). Перед 1905 роком національний рух мало зачіпав селянські маси. Бувши наскрізь українськими всіма своїми об’єктивними, етнічними прикметами, вони ще не встигли набратися модерної національної свідомости й залишалися політично назагал аморфні. Члени вищих кляс були переважно зрусифіковані та, — за винятком тих, що активно ангажувалися в українському русі, — самі вважали себе за приналежних до російської нації. Виринає питання, чи в таких умовах дослідник має право включити в “українську історію” все те, що діялося на українській території.

Один мемуарист записав наступне спостереження: жартом казали, що коли б випадково розбився потяг, що в 1903 році віз з Києва до Полтави делегатів на відкриття пам’ятника поетові Котляревському, це означало б, що українському рухові на довгий час прийшла “кришка”; бо майже всі його провідні діячі вміщались у двох вагонах цього потяга[125].

Але як же тоді пояснити, що рук, який на переломі століття нараховував ледве кілька тисяч здеклярованих прихильників, уже біля 1905 року почав набирати масового характеру, а ще через дванадцять літ вибухнув 1917 року як народження понад тридцятьмільйонової нації? На це може бути тільки одна відповідь: серед населення України діяли також інші сили, які, не бувши тотожні з національним рухом, мали це саме спрямування і приціл і, немов притягнені непереборним тяжінням, врешті злилися з ним. Велике значення національного руху полягало в тому, що він відограв ролю каталізатора.

Але ми не зуміємо історично збагнути зародження новітньої української нації, якщо зосередимо увагу виключно на національному русі в вузькому значенні слова Тут дослідник мусить взяти до уваги усякі інші сили, наприклад, працю українських земств або діяльність українських віток різних “всеросійських” революційних організацій, починаючи з декабристів, через народників, аж до марксистських і робітничих гуртків на переломі століття[126]. Всі вони принесли свій вклад у формування модерної України. Крім того, при докладніших дослідах звичайно виявляється, що такі рухи (хоч вони не виявляли української національної свідомости у цілком скристалізованому вигляді) мали її в зародковому стані, в постаті “південноросійського” регіонального або “територіяльного патріотизму”.

Таким чином можемо ствердити, що центральна проблема в новітній українській історії — це постання нації, перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту. Докладніше вивчення цього предмету мусіло б включити дослідження всіх чинників, що впливали на націотворчий процес, чи то сприяючи йому, чи то спиняючи його. Треба було б взяти також до уваги взаємопов’язаності з усіма іншими силами, чинними на ширшій сцені Східньої Европа.

Характер новітньої української історії рішуче міняється після 1917 року. Формування нації в основному завершилося в революційні роки 1917–20[127]. Упродовж останніх чотирьох десятиліть центральний мотив в українській історії — боротьба нації за збереження свого існування під чужинецьким пануванням та за відновлення її свободи й незалежности. Ця боротьба спрямовується аж по сьогоднішній день передусім проти радянської Росії. Але в міжвоєнний період на західній частині території України вона зверталася й проти Польщі, а в роки другої світової війни — проти нацистської Німеччини.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИЙОМИ

У дослідах над дореволюційною історією України доводиться наголошувати передусім соціяльно-економічний розвиток і еволюцію суспільної думки. Зате політично зорієнтована історіографія була б тут відносно непродуктивна.

Українці, — що не тільки не посідали самостійної держави, але навіть такого напівнезалежного, автономного політичного організму, що його мали поляки у вигляді “Конгресового королівства”, — не були спроможні брати участь у політичному житті на державному рівні. Вони не мали прямого зв’язку з великим світом дипломатії та військових справ. Міжнародний порядок, установлений на українських землях в останній третині 18 століття, через прилучення чорноморського краю та Правобережжя (себто території на захід від Дніпра) до Росії, а Галичини до Австрійської імперії, — перетривав в основному незмінно аж до 1914 року. Цей довгий період стабільности спричинився до того, що всяка думка про зміну існуючого міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною[128].

Умови в Російській імперії — принаймні перед 1905 роком — унеможливлювали явне політичне життя. З цього погляду українці в Австрії користувалися великою перевагою супроти своїх земляків, що жили під пануванням Росії. Від часу революції 1848 року галицькі українці брали участь у виборах, мали парляментарне представництво, політичну пресу, партії і громадські організації. В підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом — через підпільні групи, що засяг їхньої діяльности був, з природи речей, обмежений. Однак, зміни в суспільній структурі та нові духові течії мусіли врешті теж неминуче приводити до політичних наслідків.

Два великі етапи в соціяльному розвитку дореволюційної України — це, по-перше, скасування кріпаччини в 1861 році та, по-друге, розгорнення модерної промисловости під кінець століття. Обидві події не обмежувалися Україною, а поширювалися на всю Російську імперію. Проте українські землі відзначалися деякими соціяльно-економічними особливостями. Загальнопоширена серед західніх учених думка, що Україна була буцімто повністю вплетена в господарську тканину імперії, “немов Пенсільванія у Сполучених Штатах”, — неправильна. Українське селянство ніколи не знало системи земельно-передільної “общини”, і воно, безперечно, було більш індивідуалістично настроєне, ніж російські “мужики”[129]{55}. Через чорноморські порти українське хліборобство пов’язувалося з світовим ринком; російський аграрний експорт у більшості йшов з України. Україна завдячувала швидке розгортання свого гірництва та тяжкої промисловости масовому допливові чужоземних інвестицій. У багатьох відношеннях Україна перебувала в тісніших економічних зв’язках з закордоном, ніж з центральною Росією[130].

Аграрне перенаселення та гірка доля індустріяльних робітників доводили до загострення соціяльних суперечностей на Україні. Характеристична для української дійсности (явище, що його знаходимо й в інших “неісторичних” країнах) часткова збіжність соціяльних і національних конфліктів. Великі землевласники, капіталісти, промисловці та підприємці були переважно члени місцевої російської, польської чи жидівської меншостей або чужинці Таким чином майбутня революція мусіла бути рівночасно соціяльна й національна. Український національний рух не був обмежений якоюсь однією суспільною верствою. Він знаходив собі індивідуальних поплічників серед вищих кляс і сягав до індустріяльного робітництва. Однак найприхильніше його прийняли середні шари; заможне селянство, сільська інтелігенція й півінтелігенція та міська дрібна буржуазія, що народжувалася. Тісні зв’язки існували між національно свідомим українством та кооперативним рухом, що швидко розростався в роки перед першою світовою війною. Більші міста зберігали переважно російський характер; ця обставина згодом надзвичайно утруднила становище України під час революції. Але якщо судити з прикладів інших країн з подібною соціяльною структурою, могло здаватися, що “українізація” великоміських центрів — це тільки питання часу[131].

Треба ще зупинитися на питанні, як на Україні відбивалася господарська політика російського уряду. Деякі історики-економісти, що працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблин, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали терміну “колоніялізм”. Вибір цього поняття, позиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий[132]{56}. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зарахувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій європейської Росії. Економічний прогрес України (“Півдня Росії”) у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру. Проте господарська політика уряду була здебільша несприятлива для українських інтересів. Наприклад, Україна несла на собі надмірний податковий тягар, бо доходи, що їх держава збирала на Україні, у великій мірі не поверталися до неї, а витрачалися в інших частинах імперії. Будівництво залізничних ліній, що керувалося стратегічними міркуваннями, а також існуюча система транспортових і митних оплат не враховували українських потреб. Сучасники добре здавали собі справу з цієї проблеми. Гідне уваги, що індустріяльні кола “Півдня” (що були неукраїнського походження й не мали зв’язків з національним рухом) виявляли нахил до творення регіональних синдикатів та об’єднань для оборони господарських інтересів области, занедбуваних петербурзьким урядом[133].

Друга велика ділянка дореволюційної історії України — це суспільна думка. Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що, згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до “ідеологізації” політики і рівночасно до політизації культури й духового життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання. Сказане стосується в рівній мірі російського та українського суспільства у 19 столітті; але між ними була одна важлива різниця. Росіяни хоч підвладні деспотичному режимові, були членами самостійної й могутньої нації і не мали підстав скаржитися на якісь специфічно національні кривди. Тому духова енергія російських інтелектуалістів зосереджувалася головне на будуванні соціяльних або теократичних утопій. Зате українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування.

Ледве чи можна перецінити величину завдання, що віч-на-віч із ним стояли українські інтелектуалісти. Царський уряд послідовно дотримувався політики (що знаходила повну підтримку російської громадської думки, включно з її лівим крилом) заперечувати саме існування української національности. Ті первні української спадщини, що їх можна було привласнити, проголошувано власністю “всеросійської” нації, що в ній “малороси” були тільки племінною віткою; інші первні української спадщини, які не підпадали під таку експропріяцію, систематично приглушувано та винищувано. Наприклад, російський уряд зважився звести українську мову до рівня селянської говірки і тому видав 1876 року загальну заборону всіх українських публікацій. Наперекір цьому жахливому натискові українські мовознавці й етнографи захищали ідею, що Україна — це окрема етнічна одиниця, на рівні з іншими національними групами слов’янської сім’ї; українські історики, від Костомарова до Грушевського, доводили тяглість минулого розвитку їхньої країни, від передісторичних до нових часів.

Національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені Це не випадок, що репрезентативним героєм України у 19 столітті був не державний муж або воїн, а поет — Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм надхненним словом торкає і перетворює серце свого народу.

Щодо української політичної програми, то її підвалини були покладені в 1846–47 роках гуртком молодих інтелектуалістів у Києві, що відомий під іменем Кирило-Методіївського Братства. Зазнаючи ступнево ревізії та розробки, вона залишилася плятформою українського руху аж до самої революції. Клясичний її виклад знайдемо в писаннях найвизначнішого українського мислителя другої половини 19 століття Михайла Драгоманова. Деякі індивідуальні та групові ідейні розходження були неминучі; проте назагал в українському русі панувала далекосяжна однозгідність щодо засадничих справ: наполегливе прямування до радикальної соціяльної реформи, але без духа жорстокости та виключности, що були притаманні багатьом російським революціонерам; відстоювання політичної свободи та конституціоналізму в західньому стилі; пропагування федералістичної перебудови імперії як засобу для задоволення українських національних прагнень, без конечности повного розриву з Росією.

Проте від 1890-их років існувала також альтернативна програма сепаратизму та державної самостійности України. Вона здобула визнання з боку галицько-української громадськости, але в підросійській Україні більшість речників національного руху залишилася вірна традиційній федералістичній програмі. Її заложенням була віра в те, що майбутня демократична Росія зуміє скинути з себе царистську спадщину імперіялізму, централізму та національного поневолення. Щойно в 1917 році, під впливом досвіду з російською “революційною демократією”, український національний рух остаточно звернувся до самостійницької ідеї. Еволюція української політичної думки від федералізму до сепаратизму нагадує розвиток чеської національної програми — від Паляцького до Масарика.

Важливо зафіксувати ті ідейні формули, що в них українські мислителі окреслювали опозицію своєї нації до Російської імперії. Один з перших, хто схопив цю проблему, був колишній лідер Кирило-Методіївського Братства — М. Костомаров. Він протиставляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективові[134]. Пізніші українські публіцисти та політичні мислителі не раз поверталися до цієї справи, хоч вони вже не користувалися костомаровською романтичною термінологією. Вони вбачали в Україні, через її глибоко закорінену любов до свободи, — органічну складову частину європейської спільноти народів, що до неї деспотична Московщина-Росія ніколи не належала як дійсний і законний член. “Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. [себто поки над нею не запанувала Росія] була більш зв’язана з Західньою Европою, і хоч з проволокою, завдяки татарам, то все ж ішла разом з Західньою Европою в суспільному і культурному процесі”[135]. Ці слова Драгоманова, лівого ліберала і соціяліста знаходять собі паралелю в міркуваннях консервативного мислителя В. Липинського: “Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства”[136]. Українські мислителі вірили в те, що визволення їхньої батьківщини, — шляхом федералізму чи сепаратизму — приспішило б лібералізацію цілої Східньої Європи. Згідно з їхнім переконанням, централістична структура імперії служила фундаментом, на якому тримався царський деспотизм. Розбиття цієї монолітної єдности, що для її збереження була конечна система загального поневолення, визволило б творчі, свободолюбні сили всіх народів, не виключаючи самих росіян.

У дослідах над інтелектуальною історією дореволюційної України не сміємо оминати тих учених українського походження, що працювали по російських університетах, видавали свої твори по-російськи, яких через це звичайно вважають за росіян. Назвім бодай кількох з них: філософи Памфіл Юркевич і Володимир Лесевич; економісти Микола Зібер, Микола Яснопольський і Михайло Туган-Барановський; соціологи Максим Ковалевський і Богдан Кістяковський; лінгвіст Олександер Потебня; літературознавець Дмитро Овсянико-Куликовський; військовий теоретик Михайло Драгомиров. Список можна б легко продовжити. Виринає питання, яким правом наважуємося причисляти ці “світила російської науки” до української інтелектуальної традиції. Вивчаючи життєписи цих людей, знаходимо, що хоч вони вистерігалися явної ідентифікації з українським рухом, — що могло б мати катастрофальні наслідки для їхнього професійного життя, — вони підтримували контакти з національним рухом як його “таємні прихильники”. Коли б справа обмежувалася тільки цим, їхні зв’язки з українством могли б мати щонайбільше біографічний інтерес. Але важливіша тут обставина, що структура мислення цих учених зраджує їх український ухил, хоч часто це проявлялося невловним способом, який на перший погляд малопомітний для стороннього спостерігача. На цьому місці мусить вистачити одного прикладу, що ілюструє нашу тезу. Це стосується Федора Мищенка (1848–1906), блискучого дослідника античної історії, що особливо цікавився питанням самоуправи автономної міської громади (“поліс”) та федералізму у старовинній Греції. Згідно з однією недавньою радянською розвідкою, “в цьому наполегливому підкреслюванні федерального принципу не можна не бачити впливу ідей українського буржуазного націоналізму”[137].

Виникнення модерної української нації можна розуміти як наслідок взаємодії соціяльних сил та ідей. Суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях упродовж 19 століття, підготовили народ для сприйняття національної ідеології, розробленої працею кількох поколінь інтелектуалістів. Політика царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелектуальних кіл. Рівночасно уряд застосовував до мас систему патерналістичного нагляду, щоб таким чином охоронити їх від “зараження” та назавжди затримати в стані громадянської незрілости. Ця політика була відносно успішна, бо, дякуючи їй, формування модерної української нації відтягнулося на десятиліття. Проте вона не зуміла перешкодити цьому на довшу мету, як це довело постання самостійної української республіки в 1917 році.

РЕГІОНАЛЬНІ РІЗНОВИДИ

Дореволюційна Україна не посідала територіяльної єдности. У двох великих імперіях, Росії та Австро-Угорщині, можна відрізнити кілька українських земель, що кожна з них розвинула свої власні яскраві прикмети. Історичне дослідження генези модерної української нації мусить приймати до уваги ці обласні відмінності.

Доводиться відрізнити основні українські землі, де національний рух устиг запустити коріння в дореволюційну добу, від тих, що залишилися пасивні в націотворчому процесі. Землі, що належали до цієї другої категорії, називатимемо “побічними”, або “маргінальними”. Різниця між обома категоріями не залежала від величини поодиноких територій. Бо деякі “основні” землі (наприклад Буковина) були менші, ніж інші, що належали до “маргінальних”.

Обмеження місця не дозволяє на розгляд побічних земель, що до них належали Кубанщина на Північному Кавказі, Холмщина в Конгресовому Польському королівстві, та Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) в Угорщині. Щодо основних земель, то були вони наступні: в Росії — Лівобережжя, Слобожанщина, південна Україна та Правобережжя; в Австрії — Галичина й Буковина. Тому що українську історію звичайно розглядають з централістичної, московсько-петербурзької перспективи, спробуємо приділити особливу увагу тим українським територіям, які не вміщаються в рамки історії Росії, через що їх західні учені часто не помічають.

Лівобережна Україна (себто територія на схід від Дніпра) відповідала площі колишньої автономної Козацької держави, так званої Гетьманщини. Залишки старих інституцій дожили тут до царювання Миколи I: 1835 року відмінено традиційне українське право (т. зв. Литовський статут), а в 1831–35 роках скасовано міську самоуправу, побудовану на магдебурзькому праві. Лівобережне дворянство, що складалося з нащадків колишньої козацької старшини, декілька разів пробувало відновити автономний лад. Нагоди для цього з’являлись у зв’язку з наполеонівською інвазією 1812 року та з польським повстанням 1830–31 року. Ці автономістичні прагнення дожили до 1840-их років. Одначе, на відміну від Польщі й Угорщини, історичному легітимізмові не судилося залишитися плятформою українського руху. Лівобережне дворянство не мало досить сили й солідарности, щоб визначити курс національного відродження. Ця верства, як корпоративна одиниця, втрачає значення в другій половині століття. Ідеологічне та організаційне оформлення українства відбулося під знаком не історичного легітимізму, а народництва. Проте, лівобережні губернії. Полтавська й Чернігівська, продовжували відігравати ролю географічного ядра українського руху. Жодна інша частина України не давала стільки національних провідників; не було випадком, що саме тут національний рух зумів поширитися між масами вже перед вибухом першої світової війни.

Українське культурне відродження знайшло свій перший важливий центр далі на схід, на Слобожанщині. У 17 столітті ця територія належала до Московського царства, але була майже безлюдна. Її заселили втікачі з Придніпров’я, що принесли з собою козацький устрій. Слобідські козацькі полки перебували під прямим контролем центрального уряду, і вони не брали участи в бурхливій політичній історії Гетьманщини. Але столиці Слобожанщини, Харкову, судилося стати 1805 року місцем осідку першого модерного університету на українських землях. Це сталося завдяки грошовим пожертвам місцевого дворянства й міщанства[138]. У 1820-их і 30-их роках група письменників й учених, пов’язаних з Харківським університетом, поклали основи під українське письменство народною мовою та під наукове вивчення української етнографії та фолкльору. Їхні спонуки були аполітичні, але захоплення “народом”, надхнене Харківською школою романтиків, стало тривалою складовою частиною новітньої української національної свідомости і його важливість була не менша, ніж традиція політичного автономізму, яка виводилася з Лівобережжя.

Південна (Степова) Україна складалася з колишніх земель Запорізької Січі та володінь кримських татар і Туреччини. У 18 столітті це було ще переважно не заселене “Дике поле”, і ця територія ще довго зберігала в 19 столітті свій окраїнний характер. Поруч з українцями, ця земля приваблювала ще чимало різних інших поселенців: росіян, німців, греків, болгарів. Жодна інша частина України не мала стільки етнічних меншостей, як Південь. Українці степу та чорноморського примор’я, що багато з них ніколи не зазнало кріпаччини, виявляли дух самовпевнености і підприємности. Де не випадок, що під час громадянської війни селянський анархізм, що його репрезентував Нестор Махно, знайшов багато прихильників саме на Півдні. Участь Півдня в національному русі була відносно незначна, а його вклад у формування новітньої України був передусім економічний.

За “старого режиму”, — що на українських землях тривав до останньої чверти 18 століття, що, зрештою, відповідає загальноєвропейському розумінню цього терміну, — Правобережжя було політично й господарсько зв’язане з Польщею, тоді як гетьманщина і Слобожанщина мали своє обличчя, звернене до Московщини. Границя на Дніпрі відділяла західню і східню половини українського етнічного простору. Де змінилося після того, коли відкрилися чорноморські пристані. Тепер торгівля як правого, так і лівого берега переорієнтовувалася в південному напрямі. Це був вирішальний крок до економічної інтеграції українських земель та до створення географічно об’єднаного українського народного господарства. На Півдні дійшло теж, від 1880-их років, до могутнього розгорнення гірництва й тяжкого промислу в Донецькому та Криворізькому басейнах, що спонукало деяких публіцистів називати цей обшир, — може, не без певного перебільшення, — “українською Америкою”. Таким чином Південь став економічним центром тяжіння новітньої України.

Історичну індивідуальність Правобережжя (території на захід від Дніпра) визначала обставина, що навіть після анексії Росією 1793 року польська шляхта залишилася соціяльно панівним елементом у цьому краю і в значній мірі зберегла цю позицію аж до 1917 року. Кляса землевласників на ділі економічно виграла на зміні режиму, бо її панування над селянством знаходило собі певнішу опору в поліції та військовій силі абсолютної монархії, ніж у недоладній адміністрації покійної Речі Посполитої. Магнати, власники велетенських лятифундій, прийняли наскрізь льояльну поставу супроти імперії. Зате середня і дрібна шляхта не зрікалася надій на відновлення польської державности, яка повинна була простягатися аж до історичного дніпровського кордону. Обидва повстання, 1830 та 1863 років, що мали свій початок у Конгресовій Польщі, перекидалися й на Правобережну Україну. Місцеві польські змовники пробували здобути підтримку українського селянства; вони вживали української мови у своїх проклямаціях та обіцяли, що в майбутній відродженій Польщі Україна-Русь становитиме окреме автономне тіло. Однак ця агітація не натрапляла на прихильний відгомін. Спогади про стару Польщу були ненависні українським масам, які не забули козацьких війн, і для них саме слово “Польща” було символом поневолення. Також речники молодого українського національного руху послідовно відкидали польські претенсії на Правобережжя, бо це означало б поділ України між Росією й Польщею. Цей конфлікт може служити як яскравий приклад несумісности “історичної” та “етнічної” національної ідеї. Неспроможність поляків та українців поладнати їхні розходження та виробити спільну політичну поставу супроти Росії фатально заважила на дальшій долі обох народів[139]. Однак, без огляду на цю невдачу, існування польсько-українського вузла на Правобережжі мало деякі позитивні наслідки для українського національного розвитку. Польські впливи, що обіймали майже половину української етнічної території, служили як противага до російського панування. Упродовж 19 століття західня частина України продовжувала бути зоною напруги, де російські й польські сили змагалися за перевагу. Це скріпляло українську самосвідомість, як нації, відмінної й від Польщі й від Росії. А втім правобережна польська шляхта у значній мірі складалася з спольщених нащадків давньої української аристократії; а навіть первісно польські роди встигли протягом поколінь акліматизуватися до українського оточення, і вони посідали сильне почуття “територіяльного патріотизму”. Наприклад, польські письменники цього краю використовували льокальні мотиви та створили “українську школу” в польській літературі. Польсько-українські вчені зробили цінний вклад у вивчення крайової історії та етнографії. Українська громадськість рішуче відкидала програму “Ягайлонської федерації”, що була дорога серцям польської меншости на Україні. Але деякі концепції, що їх розробили польські правобережні публіцисти, вплинули на зростання української політичної ідеології[140]. Деякі члени польської меншини на Україні, “не бажаючи бути чужими колоністами на рідній землі”, — згідно із словами В. Липинського, — переступили межу, що відділяла дві національності та приєдналися до української справи. Їх було небагато, але з-поміж них вийшло кілька визначних провідників новітнього українського національного руху. Бувши людьми наскрізь західньої культури, вони відтягали українство від зв’язку з Росією[141].

Переходячи до українських земель в імперії Габсбургів, згадаємо насамперед про Буковину. Той малий край, що його Австрія в 1774 році придбала від Молдавії, мав строкате населення. Українці переважали на півночі, а румуни на півдні; крім цього, багато німців і жидів, а розкидані між рештою — жили вірмени й цигани. Німецька мова служила як lingua franca серед строкатої буковинської людности. Чернівці, столиця Буковини, мали найдалі на схід висунений університет з німецькою мовою навчання, а саме місто подобало на культурний аванпост Відня. Деякі місцеві українські письменники починали свою літературну кар’єру німецькою мовою. Напередодні першої світової війни буковинські українці користувалися кращими умовами національного розвитку, ніж їхні земляки на будь-якій іншій території вони досягли співучасти в провінційному управлінні, що була пропорційна до їхньої чисельности.

Мабуть, найбільш разючою рисою в національному відродженні Галицької України була унікальна роля, що її відіграла Греко-Католицька (уніятська) церква. “Це єдина національна церква, що не є рівночасно “схизматичною”, державною церквою; єдина, що, творячи частину Вселенської Церкви, все таки залишається наскрізь національна... Навіть невіруючі люблять національну церкву, як свою рідну, бо розглядають її особливості, як надзвичайно ефективну пружину у політичній боротьбі”[142]. Східний обряд проводив чітку демаркаційну лінію, що відділяла його вірних від поляків, які належали до латинського обряду; а підлеглість Римові творила забороло проти російського впливу[143]. У початках національного руху духовенство постачало українській спільноті готову провідну верству. Це ясно виявлялося під час революції 1848 року, коли галицькі українці (“русини”, за термінологією того часу), очолені своїми єпископами та священиками, вчинили дебют на політичній сцені Фактом велетенського соціологічного значення було те, що греко-католицьке духовенство творило сімейну та квазідідичну верству, яка своїм стилем побуту нагадувала дрібну шляхту[144]. У пізніші часи, під кінець століття, цю церковну гегемонію почали відчувати як незадовільну з погляду потреб модерного суспільства; на цьому грунті зростало незадоволення, що вилилося в сильну антиклерикальну, секуляристичну течію. Але світська інтелігенція, що ступнево перейняла провід національної справи, складалася у великій мірі з синів священичих родин. Великим обтяженням для українського руху в Галичині була убогість та економічна відсталість краю. Ще більше утруднення творила обставина, що політична влада спочивала від 1860-их років у польських руках. На підставі угоди, що була подібна до австро-угорського порозуміння (Ausgleich), віденський уряд передав управління Галичиною польській панівній клясі, пожертвувавши при цьому інтересами української національности[145]. Поляки використовували свою владну позицію для того, щоб усіма можливими способами гальмувати прогрес української спільноти. Наприклад, польський опір перешкодив створенню окремого українського університету, хоч у Львівському університеті існувало кілька українських катедр. Однак Австрія була конституційною державою, і це давало галицьким українцям змогу застосовувати громадянську самодопомогу. В цьому вони досягли помітних успіхів. Країна покрилася густою та постійно зростаючою сіткою господарських, освітніх і гімнастичних товариств, що своїми розгалуженнями сягали до кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшення своїх життєвих умов, але також нове почуття людської гідности та громадської гордости, глибоко перейнялися духом національної свідомости. В упертій, затяжній політичній боротьбі проти панівної польської адміністрації загартувалася дисципліна та войовничість українського руху. Поступово похитнулася рівновага сил між обома національностями. Австрійська виборча реформа 1907 року, що вводила загальне голосування, становила тут зворотний пункт. У віденському парляменті вперше появилося значне українське представництво, і центральний уряд був примушений взяти нову лінію щодо польсько-українського спору. Польський контроль над українською більшістю у східній Галичині можна було надалі утримати хіба лише засобами фізичного насильства, і здавалося, що реформа провінційного статуту — це тільки питання часу[146]. На відміну від підросійської України, де, щоправда, національний рух теж поступав швидко вперед, але ще не встиг охопити цілого народу, українство в Галичині творило вже до 1914 року зовсім скристалізовану спільноту.

Факт, що Україні бракувало в 19 столітті внутрішньої територіяльної інтеграції, являв собою вірну ознаку того, що української нації, в повному значенні цього слова, не існувало в той час. Але багато симптомів вказувало на те, що тенденції розвитку всіх українських земель прямували до їхнього злиття в одне ціле.

Всі області України (за винятком “маргінальних” земель) пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати “шляхетською”, “народницькою” та “модерністичною” добами. На цьому місці не пробуватимемо дати розгорнену характеристику цієї періодизаційної схеми[147]. Але можна підкреслити один чи два пункти.

За першої епохи, що тривала приблизно до половини 19 століття, суспільний провід належав дворянству козацького походження на Лівобережжі та Слобожанщині, польсько-українському шляхетству на Правобережжі та греко-католицькому духовенству (що теж являло собою своєрідну дідичну аристократичну верству) — в Галичині Народництво найсильніше проявлялося на українських землях, що на схід від Дніпра, де воно почасти перепліталося з російським народництвом. Але аналогічні течії існували також серед правобережного польсько-українського суспільства, у вияві т. зв. руху “хлопоманів”. Знову ж у Галичині носіями першої хвилі народницьких прямувань були “народовці” 1860-их і 1870-их, а другої хвилі — “радикали” 1880-их і 1890-их років.

З бігом часу постійно зростала співпраця між поодинокими українськими землями. Вже заснування в 1846 році першої новітньої національної організації — Кирило-Методіївського Братства, було наслідком взаємопроникання автономістичної традиції Лівобережжя та культурного відродження Слобожанщини. Ми згадали попередньо про інтегруючу економічну функцію Півдня. На переломі століття давні регіональні різниці між українськими землями в Російській імперії вже встигли зникнути або втратили більшу частину свого колишнього значення.

Далі продовжували існувати різниці між Наддніпрянською (підросійською) Україною, як цілістю, та Галичиною, і вони були настільки глибокі, що спричинили згодом серйозні політичні тертя під час революції. Проте саме взаємовідносини між Наддніпрянською Україною і Галичиною давали багато яскравих прикладів міжобласної співпраці. Галицький грунт був духово радше яловий. Ідеї, що служили надхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини. З Галичиною була тісно пов’язана праця деяких чільних східньоукраїнських діячів, як М. Драгоманов та М. Грушевський, і вони залишили там глибокі, тривалі сліди. З другого боку, після того, як указ 1876 року заборонив усяку легальну українську діяльність у Росії, Галичина стала притулком для всього українського національного руху. У Галичині друкувалися твори наддніпрянських письменників, які відтак контрабандою перепроваджувано до підросійської України. Намацальні національні досягнення Галичини служили підбадьоренням і зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням. Галицькі українці, що боролися за рівноправність з поляками, турбувалися при цьому не тільки про себе самих: вони вірили, що їхній вужчій вітчизні судилося стати “П’ємонтом” майбутньої самостійної України.

Ще одне місцеве зауваження Між проблемами, що віч-на-віч з ними стояв український народ у 19 столітті, не було важливішої, ніж дилема щодо вибору між асиміляцією з всеросійською нацією та утвердженням власної окремої національної індивідуальности. Далекосяжна русифікація України була очевидним фактором, що його не можна повністю пояснити самими репресивними заходами царського уряду. Від Росії променював велетенський престиж великодержави та блискучої імперської цивілізації. Багато українців, осліплених цим сяйвом, бажали й собі причаститися до нього. Яким скромним і мізерним здавалося те, що українські патріоти осмілювалися протиставлятися цій розкішній всерозтрощуючій колісниці! Яка сміховинна диспропорція сил між величезною, деспотичною державою та жменькою мрійників, що їх єдиною зброєю була віра! Годі дивуватися, що речники українського руху інстинктово одягалися в захисні кольори та намагалися подавати найбільш нешкідливий вигляд. Вони часто представляли свою справу, як аполітичне, культурне обласництво, подібне до провансальського “фелібріжу”. Формулюючи політичну програму, вони не виходили поза вимоги федералістичної реорганізації Російської імперії, що чейже, кінець-кінцем, могло бути сприйнятне й для деяких росіян. Але царистська адміністрація бачила ситуацію в іншому світлі: переконана в тому, що відродження України являло собою смертельну загрозу для майбутньої Росії, як європейської великої потуги, вона провадила війну на знищення всіх, навіть найбільш невинних, виявів української національної самосвідомости, рівночасно пропонуючи “вірним малоросам” нагоди для кар’єри, визнання та матеріяльних користей. Чар Росії діяв навіть на тих українців, що жили поза кордонами імперії. У другій половині 19 століття існувала в Галичині проросійська течія. Галицькі русофіли (чи пак, як їх називали сучасники, “москвофіли”) обстоювали прийняття російської мови як літературної[148].

Був такий час, коли могло здаватися, що більшість інтелігенції краю схилялася в бік русофільства Змагання між русофілами та національним табором точилися за такі позірно тривіяльні питання, як мова, граматика, й правопис, але в дійсності від висліду залежало й майбутнє української справи. Галичина була пробним полем, де мірялися сили прихильників національного самозречення й національного самоутвердження. Питання, очевидно, стояло перед усім українським народом, але тільки поза межами Росії змагання обох течій відбувалося відкрито, засобами переконування та без того, щоб на сцені з’являвся царський поліціянт. Обидві галицькі течії діставали допомогу з-поза кордону: русофіли отримували субсидії з Петербургу, а національні кола користувалися моральною і матеріяльною підтримкою Наддніпрянської України. Повільним, упертим зусиллям вдалося зіштовхнути москвофільську групу з захоплених нею позицій та поволі звести її до ролі безсилої кліки. Накінець, національний рух, що розгортався успішно, цілком поглинув русофільську течію. Це була переломова точка в історії російсько-українських відносин і наслідки дали себе швидко відчути й на Наддніпрянській Україні. Замість тенденції до русифікації, тепер почався зворотний хід. 1917 року по всій Україні покотилася могутня прибійна хвиля національної революції.

ВІДПОВІДЬ

Я вдячний коментаторам за їхню увагу і вдумливі зауваження. Професор Адамс{57} хвалить мене за “відважне ствердження політичної незначущости України, як політичної одиниці, перед 1917 роком”. Я вдячний за похвалу, але мушу з прикрістю сказати, що полягає вона на нерозумінні моєї точки погляду. Тому що питання має велику історичну вагу, спробую ще раз зформулювати мої аргументи.

Силу якогось політичного руху треба оцінювати згідно з релятивними критеріями, беручи до уваги специфічні умови. Якщо застосовувати тут західні мірила, то всі неурядові, громадські політичні сили в Російській імперії 19 століття можуть легко викликати враження “незначущости”. Це стосується не тільки українського національного руху, але також і чисто російських революційних і опозиційних течій, що чейже теж спиралися на тонкий шар активних однодумців. Це був природний наслідок системи, що в ній деспотична, гіпертрофована держава стояла віч-на-віч з атрофованим, політично нечленоподільним і заляканим суспільством. Назверхні вияви українського національного руху могли бути перед 1917 роком скромні, а кількість людей активно заангажованих у ньому — обмежена. Проте історик не повинен недоцінювати його сили. Мого життєздатність доводить факт, що він перетривав систематичні переслідування з боку могутньої держави. І він завжди носив у собі потенціяльну можливість докорінного перетворення політичної структури Східньої Европи в цілому.

Допитливі спостерігачі того часу вміли правильно оцінити політичне значення української проблеми. Ось зауваги німецького мандрівника Йоганна Георга Коля, що відвідав Україну в 1830-их роках:

Гідне уваги, що ці разючі спостереження та передбачення були зроблені, ще заки новітнє українство виринуло як організований рух. Наступні уривки взяті з звіту австрійського консула в Києві Едварда Седлячека, що його він 1893 року подав міністерству закордонних справ у Відні:

Цей звіт показує стан українського руху в добу реакції. Щоб дістати уявлення про подивугідний поступ, що його він зумів досягнути протягом наступних двадцяти років, нема кращого свідка за російського чорносотенця, С. Н. Щеголева. Він написав товсту книгу про українську справу, видану 1912 року, що її називали “довідником для поліції”[151]. Але незалежно від авторової тенденції та намірів, його праця багата на фактичні інформації, зачерпнені з тогочасної преси. У читача створюється виразне враження, що напередодні першої світової війни весь “Південь Росії” був переритий і підмінований легальними та підпільними діями українського національного руху. Вивчення книги Щеголева розкриває коріння, з якого розцвіло українське “чудо” 1917 року: воно ж стверджує помилковість погляду професора Адамса, що згідно з ним український революційний парлямент, Центральна Рада, був “дрібною та ізольованою групою націоналістичних інтелектуалістів”. Насправді Рада була гребенем хвилі могутнього руху мас[152]. Головна проблема та трудність Центральної Ради зовсім не полягала в тому, як на це натякає професор Адамс, що їй бракувало народної підтримки, але, якраз навпаки, в певних слабостях керівництва: національна провідна верства не була ані достатньо чисельна, ані відповідно політично досвідчена, щоб оволодіти спонтанним повстанням мас та міцно взяти в руки владу в обширній країні та в складних і тяжких внутрішніх і міжнародних обставинах.

Пишучи свою статтю, я свідомо обмежився передреволюційною добою. Зате коментар професора Адамса головне присвячений революцї 1917–20 років. Це ставить мене у незручне становище. Для просторого обговорення історії української революції мені бракує місця, але разом з цим я не можу залишити деяких тверджень професора Адамса без відповіді.

Основна Адамсова концепція української революції — дикий і хаотичний селянський бунт, “жакерія”. Ця картина, яка, мабуть, виникла під впливом наукових інтересів автора до історії махновського руху у Степовій Україні, до тієї міри одостороння, що майже подобає на карикатуру. Я не думаю заперечувати існування тих “анархістських” рис, але не вони були визначальні в українській революції.

Згадаймо, наприклад, про консервативний режим 1918 року, очолений гетьманом Павлом Скоропадським. Згідно з професором Адамсом, Скоропадський був просто “німецькою маріонеткою”. Я тверджу, що такий погляд є грубим спрощенням. Генерал Скоропадський, нащадок роду, що почесно записав себе на сторінках українських літописів, повернувся під час революції на службу своїй вітчизні зовсім подібним способом, як його колишній товариш зброї генерал Маннергайм повернувся на службу Фінляндії{58}. Скоропадський відограв важливу ролю в подіях на Україні в 1917 році, ще довго до приходу німців. Відповідає правді, що гетьманщина 1918 року потребувала, щоб устоятися, німецької протекції; але вона знаходила підтримку й серед українців консервативних і поміркованих переконань[153]. За час свого недовгого існування гетьманат міг похвалитися цілим рядом досягнень, що заслуговують на пошану, включно з заснуванням двох університетів з українською мовою навчання, в Києві та в Кам’янці Подільському, та академії наук, що її прямим продовженням є сучасна Академія наук УРСР. Політичне життя Скоропадського не скінчилося з падінням гетьманщини. Його моральна постать справді виросла за роки вигнання, а значний відлам української громадськости за кордонами Радянського Союзу продовжував за міжвоєнної доби бачити в ньому законного претендента на трон України. Все, що ми сказали, подумане не як апологія Скоропадського або режиму, що він очолював 1918 року, але як пересторога проти спрощених кліше у трактуванні історії української революції. Невдача української революції наявна: вона не зуміла закріпити самостійної, демократичної національної держави. Але проникливий дослідник, що його зір не обмежений альтернативою успіху й неуспіху, може почувати, що він зобов’язаний зважити причини невдачі та повинен з’ясувати, чи й які тривалі здобутки залишила за собою, без огляду на поразку, українська революція.

Між молодими національними державами, які виринули в Східній Європі під кінець першої світової війни, жодна не була обтяжена такими труднощами, як Україна. Вбивча рука російського царизму викривила і припізнила нормальний розвиток країни. Українство вгиналося в 1917 році під тягарем велетенських історичних занедбань, і весь цей тягар треба було підняти нараз, тоді як інші бездержавні нації мали змогу розв’язувати ці вступні проблеми ступнево, впродовж кількох десятиліть Наприклад, у старій Росії не існувало ані однісінької школи з українською мовою навчання. Україна стала рівночасно перед такими неспівмірними завданнями, як, з одного боку, створення сітки народних шкіл, а з другого — формування самостійного державного апарату, армії, дипломатичної служби. Можна додати, що імперська Росія, що в її тіні так довго довелося жити більшості українського народу, була надзвичайно поганою виховною установою щодо підготовки населення до самоуправління та політичної зрілости. В українських колах часто говорили жартом: “Чому Брітанія не хоче анектувати нас, як колонію? Тоді ми були б готові до самостійности за десять років”. У країні існували гострі соціяльні напруження. На відміну від Московщини, на Україні цей рух соціяльного протесту не виливався у правовірні більшовицькі канали; все ж він створював сприятливий грунт для підривної пропаганди, що виходила з Москви, та перешкоджав консолідації демократичної Української Народної Республіки.

З міжнародної точки погляду Україна мусіла, по-перше, в 1917 році нести небажану спадщину війни проти Центральних держав; по-друге, на неї упав у 1918 році тягар німецької окупації; по-третє, вона зустрілася в 1919 році з невизнанням і політичною ворожістю з боку переможної Антанти. Ізольована і позбавлена всякої зовнішньої допомоги, Україна мусіла провадити війну рівночасно на трьох фронтах: проти Радянської Росії, проти Добровольчої армії генерала Денікіна і проти Польщі. На особливу згадку заслуговує польсько-українська боротьба, бо її звичайно не добачають західні історики, які підходять до української революції як частини російської громадянської війни. Польсько-український конфлікт ні в якому випадкові не був тільки справою льокального значення, що стосувалося тільки однієї Галичини; його глибокий вплив заважив на всьому розвитку української проблеми. Галичина була тією частиною України, що посідала найвищий ступінь національної свідомости. Своєю громадянською дисципліною та публічним порядком ця земля корисно вирізнялася серед усіх східньоевропейських країн того часу, а її населення не було податливе на комуністичну пропаганду. Українські провідники мали намір використати Галичину як твердиню й базу для боротьби проти Радянської Росії. Але цьому перешкодив польський наїзд, що у критичні місяці зими й весни 1919 року відтягнув найкращі українські сили з протибільшовицького фронту. З другого боку, політична тупоумість та штивний централізм білогвардійщини унеможливили коаліцію всіх протикомуністичних сил. Не зважаючи на ці трагічні обставини, Україна дала впертий, наполегливий оборонний бій і не переставала боротися. Якщо глянути на речі в цьому світлі, то навіть “селянський анархізм”, що справив таке велике враження на професора Адамса, можна зрозуміти як стихійне шукання українських мас свободи, самостійности та справедливого суспільного ладу.

Професор Адамс має радію, коли він стверджує, що українські патріоти були чинні й у радянському таборі. Проте радянський режим посідає зовсім інше місце в російській та українській історії. У Росії перемога більшовиків сталася над їхніми внутрішніми противниками. Чи це комусь подобається, чи ні, але Радянська Росія є законним спадкоємцем традиційної російської державности. З цього погляду становище України скорше нагадує “народні демократії”, створені після другої світової війни. Радянський режим накинено країні ззовні; слабі місцеві комуністичні сили, — що між ними етнічні українці становили тільки меншість, — ніколи не були б спроможні здобути владу на Україні без зовнішньої інтервенції. “Українська Радянська Соціялістична Республіка” являє собою компроміс між фактом відновленого російського панування та тими здобутками української революції, що їх уже не можна було викреслити. Політична далекозорість і гнучкість Леніна засвідчена тим, що він, частинно зревізувавши свою первісну централістичну програму, збагнув конечність невтралізувати українські національні сили відповідними поступками.

Тривалими досягненнями української революції була, по-перше, глибока “мутація” збірної духовости українського народу й його кристалізація в модерну націю та, по-друге, пересунення у міжнародній структурі сил східньої половини континенту. “Перевороти у Східній Європі 1917–20 років довели до трьох великих результатів: до перемоги більшовизму, що вступив у історичне наслідство Московії-Росії, до відновлення Польщі та до відродження України, як третьої великої національної й політичної потенції східньоевропейського простору, поруч з Великоросією й Польщею”[154]. Гідне, наприклад, уваги, що зміни, які наступали у Східній Європі після другої світової війни, являють собою не тільки поширення імперіяльної сфери Москви, але також здійснення територіяльної програми, що її український рух відстоював від поколінь: консолідація всіх земель з українськомовним населенням в одному українському політичному тілі. Це своєю чергою спричинило пересунення в рівновазі сил між Україною і Росією, що його наслідки повністю покаже щойно майбутнє.

Професор Адамс доводить нам до відома, що він “часто зударявся з українськими націоналістичними ученими”, І він нарікає, що “націоналістичний жужель довго заважав успішним дослідам у цій області”, себто в області новітньої української історії. Професор Адамс люб’язно звільняє мене від цього закиду, але мені здається, що його скарги безпідставні. Українських учених у західніх країнах небагато, і нема великої небезпеки, що вони зможуть кому-небудь “переполоскати мозок”. Якщо йдеться про новітню українську історію, то трудно збагнути, яким способом “націоналістичний жужель” міг перешкодити її дослідженню. Чи не відповідає радше правді, що західні вчені ще досі не встигли відкрити історію України, старої чи новітньої, як окремого поля наукових дослідів, і якщо взагалі цікавляться нею, то хіба тільки принагідно, на маргінесі російської історії? Вираз “націоналістичні вчені”, що його вживає Адамс, містить у собі оцінку вартости (judgment of value, Werturteil). Я ніколи не чув, щоб якомусь історикові російського походження, що працює у Сполучених Штатах, чіпляли етикетку “націоналістичности”, навіть коли він показує явні симптоми російського патріотичного запалу. Чому ця різниця у трактуванні? Відповідь, на мою думку, в тому, що погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їхніх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їхньої наукової обгрунтованости, але автоматично виключають з-під розгляду, як буцімто тенденційні й “націоналістичні”. Я, очевидно, не чекаю, щоб хтось безкритично приймав думки, що їх відстоює українська історіографія; але вони заслуговують на те, щоб їх бодай уважно вислухати.

Великий російський державний муж, Сергій Вітте, колись казав:

Багато американських учених на полі східньоєвропейських і слов’янських студій ще досі не встигли повністю перетравити цього “історичного факту капітальної ваги”, що його Вітте наголошував уже півстоліття тому. Історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії, що її, з тієї точки погляду, треба порівняти до колишніх Османської та Австрійської імперії. Вважаю, що наслідком цього є одностороннє та недостатнє розуміння східньоєвропейського історичного процесу. Виправлення цього вимагало б глибокої ревізії традиційних історичних перспектив, а цьому заважає велика сила інтелектуальної інертности. “Націоналістичним історикам”, що на них нарікає професор Адамс, робить честь те, що вони виконують корисну службу гедзів, які пробуджують ліниву мисль з догматичної дрімоти.

Коментар професорів Пріцака й Решетаря{59} порушує багато питань, між іншим щодо клясифікації України, як “східньої” або “західньої”, та щодо її “історичности” та “неісторичности”. Стосовно першого я схильний згодитися з Оскаром Галєцьким, що Україна є рівночасно і східньою й європейською; до другого питання я висловився в статті. Ці як й інші проблеми, підняті професорами Пріцаком та Решетарем, варті того, щоб колись грунтовно їх обговорити; але це виходить поза межі статті, присвяченої новітній Україні. Читач коментаря сам бачитиме, що в царині української історії є багато цікавих тем для наукової дискусії. Я вдячний професорам Пріцакові й Решетареві за їхнє інтенсивне дослідження.